27. Особливості розвитку культури Київської Русі періоду феодальної роздробленості.

Розпад Київської держави в історичній науці дістав назву «феодальної роздробленості», тому що визначальними причинами його були: зміцнення і подальший розвиток феодального землеволодіння, відділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.

Протягом XII — першої половини XIII ст. у Києві зведено близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного, оборонного характеру — майже половина кам'яних споруд, збудованих за всю його попередню історію.

Швидко зростали також великі міста — центри земель: Володимир-на-Клязьмі, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів, Новгород-Сіверський та ін.

. Незважаючи на роздроблення, в міру розвитку господарства, міст між окремими давньоруськими землями не лише зберігалися, а й зміцнювалися економічні, політичні, культурні зв'язки.

В народних масах не згасало почуття єдності Русі, що, зокрема, відбивалося в усній народній творчості та літературі.

не дивлячись на усобиці і постійну загрозу з боку половців і монголо-татар, в давньоруській культурі того часу спостерігались нові досягнення і успіхи. За своїм змістом вона стала більш демократичною: до культурного життя залучалися нові території, міста і суспільні стани. Так, замовниками культових споруд, монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів все частіше стали заможні представники посадського люду зі своїми поглядами і смаками. Економічне і політичне зростання міст, значна частина яких стала головними містами удільних князівств, сприяла значному розвитку будівництва культових і громадських споруд в Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. В удільних князівствах з’явились архітектурні школи зі своїми місцевими особливостями. Розміри храмів зменшились, спростилась їх конструкція, зовнішнє і внутрішнє оздоблення. У ХІІ ст. стала розповсюдженою порядкова техніка кладки з цегли — в Подніпров’ї, білого каменю — в Галицьких землях. Стала застосовуватись нова декорація фасадів з пілястрами, напівколонками, аркатурними поясами і так званим поребриком. У ХІІ ст. в Подніпров’ї з’являється київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи, пов’язані між собою єдиними стилістичними особливостями. Найбільш відомими пам’ятниками київської архітектурної школи ХІІ ст. є церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (після 1146 р.), Василівська (1183 р.) в Києві та Юр’ївська в Ка-неві (1144 р.). численними будовами у ХІІ ст. збагатився Чернігів. До пам’ятників місцевої архітектурної школи, що збереглися до нашого часу, належать Борисоглібський собор і Успенський собор Єлецького монастиря. Інтер’єр давньоруських палаців і храмів прикрашали мозаїкою, фресками, мозаїчними підлогами та різноманітними виробами прикладного мистецтва. Важливою особливістю тематики розпису храмів стала поява нового іконографічного сюжету «Страшний суд», що було тісно пов’язано з загостренням соціальних протиріч на Русі у ХІІ—ХІІІ ст. Вироби прикладного мистецтва використовували не тільки як прикраси. Вони часто виконували роль амулетів-оберегів і повинні були захищати своїх власників від злих сил природи. Таке ж значення мали магічні орнаменти на багатьох виробах ювелірного мистецтва та побуту. В період феодальної роздробленості значно змінився характер давньоруського літопису, виникли нові центри літописання в Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському. В багатому Видубицько-му монастирі, який знаходився біля Києва, була, очевидно, ціла історична бібліотека, яка складалась з рукописних літописів. Користуючись цією бібліотекою вчений ігумен цього монастиря Моїсей створив виключно цікаву історичну працю з руської історії ХІІ століття — Київський літопис. Під рукою літописця були літописи різних князів з різних земель, що дало авторові можливість зображувати події з різних точок зору і давати подіям максимально об’єктивну оцінку. З’явились нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові княжі літописи, жит-тєписання князів, повісті про княжі злочини тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що руська література ХІІ—ХІІІ ст. не обмежувалась одним лише літописанням, а була різноманітною, і, скоріше за все, великою за кількістю, але, до наших часів, через численні татарські погроми руських міст, збереглась лише незначна її частина. У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії.

Великого значення набувала освіта і книгописання. Літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політи -ки Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків.