49) Збірка «Сонячні кларнети» в оцінці літературної критики

Павло Тичина – один з найвидатнiших українських поетiв XX ст., давно визнаний класик новiтньої української лiтератури. Навколо його iменi i досi не вщухають суперечки. Дехто схильний навiть обвинувачувати П. Тичину мало не в оспiвуваннi «сталiнiзму», не бажаючи бачити нi виняткової складностi iсторичних обставин, нi особистiсної духовної трагедiї великого поета.

Літературознавець Олександр Білецький:

«Ніби щойно прокинувшись, він (П. Тичина) відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі, гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є «сонячними кларнетами».

Поет Микола Бажан: «Ніколи не забуду тієї безсонної ночі дев'ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті (бо виїхали всім технікумом на заготівлю дров) і читали, і п'яніли і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою не чуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок тієї книги.

Мені здається, що я стрибком рвонувся до глибшого розуміння владності й таїнства української поезії...»

Критик Леонід Новиченко: «Сонячні кларнети» явили поета вже сформованого і високо оригінального в художньому розумінні. Наче відбувся якийсь могутній внутрішній стрибок, внаслідок якого постало явище з певних поглядів рідкісне у всій слов'янській поезії тих часів. Звідки взяв молодий поет ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах, ці пульсуючі ритми, що вібрують якоюсь космічною напругою і дають підстави назвати автора так, як був колись названий Ван Гог, — «художником світових ритмів»? Звідки прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівнянна музика, якою все перейняте в його поетичному світі, музика, що поступає не лише як провідний принцип віршованої форми, але й однією з основ образної системи і всього світовідчуття поетового ? Марно шукати відповіді на подібні питання, тут — таємниця таланту».

Письменник Василь Барка: «Тичина-«клярнетист», можливо, був найвизначніший лірик світу в свої «клясичні» роки (1914-1924)».

Критик Юрій Лаврененко: «Автор «Соняшних кларнетів» став чи не першим у світі поетом-символістом, який поклав ритм в основу... твору: відчував ритм як «порядкуючу силу»,... як засіб... антихаосу в творчості — житті — Космосі».

Визначальний для його поезiї символiчний образ Сонячних Кларнетiв – цього першоначала свiтобудови, яке має стати свiтлим i радiсним правонаступником Бога всiх релiгiй, – зливає звук i свiтло в нерозщепну єднiсть, таку, сказати б, основну молекули цiлого Всесвiту – свiтлозвук або свiтлоритм. Тут – ключ до самих основ його свiтобачення, як i до загальної картини Всесвiту, якою вона уявлялась поетовi. Перед нами – новiтнiй поетичний мiф про Космос, точнiше, про його верховне начало – всезагальний, всепроникаючий свiтлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетiв – цього пантеїстичного символу свiтлої субстанцiї свiту. «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – лиш Сонячнi Кларнети», а якщо i є в безмежних далях та глибинах Всесвiту якесь божество, то, в кожному разi, несумiсне з авторитарним гнiвом, насильством i несвободою. «Навiк я взнав, що Ти не гнiв, лиш Сонячнi Кларнети!»Музичність Тичинина -- особливого типу. Музичність для нього -- не прикраса, а принцип світобачення. Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найунівер-сальнішому її значенні.

Розумiння лiричним героєм збiрки Всесвiту. (Всесвiт для лiричного героя збiрки

перестав бути Божим володiнням:

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух

- Лиш Сонячнi Кларнети.

Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом. Галактики не­стримно рухливi,

свiтлi, осяянi, безмежнi в просторi i часi. Герой вiдчуває, як "горять свiти,

бiжать свiти", вiн чує "музичну рiку" плину у Всесвiтi.)

«Кларнетизм -- термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918). Кларнетизм вказує на "активно ренесансну одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", витворюючи поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер" на рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності "мікрокосму" та "макрокосму", суголосному ментальному "кордоцентризму" та антеїзму.»[18, 163]Особливе місце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Натякаючи на один із посутніх ключів свого поліфонічного стилю, поет зазначав: "Хто на партитурі читати не вміє, тому годі що-небудь у природі розібрати". Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи (Новаліс, А.Рембо, Р.Вагнер, О.Скрябін та ін.), на цьому шляху зазнали невдачі авангардисти, зокрема, зорієнтований на штучне "поезомалярство" М.Семенко. Синтетичне мислення схильного до "кольорового слуху" та "слухового кольору" П.Тичини ("Арфами, арфами...", "Гаї шумлять...", "Пастелі" та ін.) зумовлювало одночасну "мальовничу музичність" і "музичну мальовничість" його лірики, що перебувала у потужному полі синестезії, в єднанні семантичних ядер у цілісну структуру. Українська поезія у перспективі метафоричної концепції кларнетизму вступала у новоякісну фазу, долала інформативно розріджену, атомарну, хоч версифікаційно досконалу практику минувшини, спростовувала поширену від народницьких часів легенду про літературну форму як несерйозну "забавку" "гулящих людей", актуалізувала майже весь приступний їй версифікаційний інструментарій, потенціювала шляхетні риси національного "аристократизму духу" тощо. Водночас кларнетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм щасливо переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим -- і неоромантизму, неореалізму та необароко. Вони проявлялися в його доробку, але не в чистому вигляді, а в мірі естетично пережитої сув'язі. При цьому відбувалося спостережене Л.Новиченком змагання між "артистичним лаконізмом", сильним своєю "образною сугестією", та формами "риторично-декламаційного вірша", які, на жаль, у пізнішій творчості поета переважили, стали панівними, позбавивши її енергії кларнетизму. «В українській ліриці кларнетизм -- явище одиничне і неповторне, водночас вузлове в еволюції естетичної та національної свідомості.»[18, 163] Здавалось би, перед естетичною програмою кларнетизму розкривалися реальні перспективи саморозгортання у сподіваний часопростір. Однак світлоритм першої збірки П. Тичини затьмарювався темними лиховісними символами ("два чорних гроби і один світлий" та ін. у "Золотому Гомоні", "Одчиняйте двері...", "Скорбна Мати" і т.п.), навіяними реаліями нещасливих для України визвольних змагань 1917-1921років, зокрема громадянською війною. Аристократичний дух кларнетизму не переносив егалітарних консонансів, що загрожували гармонії "музики сфер", був виразом духотворчої ідеї всеєдності, що втілювала в собі рух від конкретно-чуттєвої та морально-етичної природи, розгортав перспективу оновлення людини, тому вплив тичининського кларнетизму на українську літературу ХХ століття виявився одним із визначальних. Три тематичнi групи вiршiв збiрки. (Збiрка "Сонячнi кларнети" - це три частини одного цiлого. Перша частина належить до пейзажноï i любовноï лiрики, друга - це вiр­шi про народне горе, заподiяне вiйною, а третя - це вiдгомiн подiй од­ного року жовтневоï революцiï.)

"Сонячнi кларнети" Павла Тичини - це божественний пафос, у якому сер­це поета б'ється в унiсон iз Всесвiтом. (У книзi "Сонячнi кларнети" молодий Тичина висловив своє розумiння життя, кохання,

гармонiï природи, Всесвi­ту. Лiричний герой збiрки захоплено поривається у

незвiданi свiти, намага­ється все зрозумiти, все обняти i з усiм злитися воєдино.

Поезiя зачаровує читача пульсом свiтового життя, розмаïттям барв, пристрастю,

трепетом, бу­рею людських почуттiв.)

ФЕНОМЕН ДОБИ (Сходження на Голгофу слави) - Василь Стус про Павла Тичину

(,,,)Березнева революція в Києві була подарована, вона випала, як манна з неба. І тому й тривала, як черга урочистих маніфестацій, як своєрідна радість наборг.

У «Відродженні нації» В. К. Винниченко згадує, як «самостійний» український уряд тулився в тісній кімнатці Педагогічного музею, геть заселеного якоюсь школою білих прапорщиків. У будь-яку хвилину молоді курсанти могли викинути цих «мазепівців» геть. Словом: це був домовий й, хоч і велеречивий період самостійної української історії, її ясельний період. Ця історія ще, як немовля, тільки подавала голос, але годі було в ньому добрати змісту.

Для молодого Тичини, навіть автора «Соняшних кларнетів», цей початковий період революції був своєрідною самопроекцією на широкий екран українського степу. Тичина «Соняшних кларнетів» — увесь у провесні української революції, в передчутті наближуваної все-очисної грози. На сучасну йому добу він по-синівському схожий — той же характер, той же оптимізм і те саме радісне чекання, що спонукає до дерзань.

Справді, «Соняшні кларнети» сповнені чару молодості, цього найближчого синоніму поезії. До всього Тичина цілком відповідав тим вимогам, які ставив до поета великий Гете: він музикував і малярствував.

І що значно важливіше: він цілком відповідав вимогам української музи, яка вводить у сонм своїх лицарів переважно тільки інфантильну душу з усіма її химерами почуттів і уявлень. Передовсім душу музики, не здатного до логічного усвідомлення алогічного для України світу. Материк власного болю, крику —чи не єдина реальна твердь української поезії, що чи не від часів Шевченка була позбавлена своєї власної території.

Зрозуміла річ, Тичина не був єдиний з-поміж українських поетів-музик. Досить пригадати Олеся чи Чупринку. Але він був за них талановитіший—і це вирішило його долю; саме він і став найпитомішим співцем української революції. Важило, звичайно, й те, що перед 1917 роком дуже талановитий Олесь уже покористував свої поетичні потенції, а Тичина щойно доходив сили. І доходив якраз тоді, коли з'явилися об'єктивні чинники примноження таланту,— 1917 рік. І вибір упав на нього. Тичина це інтуїтивно відчув: генієм його зробила українська революція, але своєї місії він став свідомий значно раніше.

Ось як про це пише вдумливий дослідник А. В. Ніковський: «Павло Тичина давніше нисав (це почалось, мабуть, ще року 1913) дуже чепурно, еластичне, музично, граціозно. В йому було знати якусь туманну філософську задуму, якесь поривання до теоретичних високос-тей,— словом, він явно обіцяв стати в ряді наших кращих поетів тим поважним, хорошим і я сказав би, здоровим ліризмом. Та від часу української революції, може, трохи перед початком її, під впливом грандіозних нервових ударів війни ця муза перервала спокійну еволюцію і одразу сягнула на інші високості, незнані досі в українській поезії» (XIII, с. 23).

«Соняшні кларнети» засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості, більше чутої, аніж осмисленої, радості перед звершенням. Це стан розкошування людської особистості на розгородженій території існування, особистості, вивільненої від старих канонів, особистості в час первотворення і особистості передовсім. Так дитина відкриває для себе світ — уперше. Це стан існування, як спалаху, існування, невимірного ні в часі, ні в просторі — адже це існування поза звичкою, каноном, необхідністю, законом, примусом. В такому стані людині нема діла ні до минулого, ні до майбутнього: весь світ — ось перед очима. І це ось — тут і тепер водночас— єдиний образ людського щастя. Як проти- і ьнутрістояння природи. Природи, як самого себе. Так, як у Рільке: «я водночас дитя, хлопчак, мужчина» — у Тичини та сама єдність, стиснутість тривалості, найлаконічніший образ людського життя-радіння, тільки не в індивідуальному, вертикальному, а в усезагальному, індивідуальному через імперсональне, горизонтальному просторі.

Світ «Соняшних кларнетів» сповнений дзвінких пастельних барв і пастельних звуків. Світлові і звукові барви в ньому не мають свого чіткого розрізнення: розмиті по краях, вони творять найбільш життєздатний божественний хаос первотворіння — це різнобарвна світлова музика сонячних кларнетів, які, за визначенням усе того ж Андрія Ніковського, нагадують «щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів на картині «Страшного суду» Мікеланджело. Кларнети — це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння, їх легкий граючий ритм, високе і дзвінке голосіння, граціозні форшлаги і фіоритурки, розложисте стаккато і лагідне легато чується в деяких поезіях Павла Тичини зовсім виразно» (XIII, с. 24).

Єдиний організуючий центр цього розтопленого струмування хаотичного світу — «тепла радість», музика, гармонія, іноназва космічного диригента індивідуально-людського щастя; «Горять світи, біжать світи музичною рікою». Музика сфер — це гармоніювання великого світу музичною інтонацією індивідуального настрою, це гармонія щастя молодого Тичини. Майже всі дослідники відзначають у ранній поезії Тичини домінування музичного начала над смисловим: «Музичність заполонила («пропитала») все його світосприймання— і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по. собі народжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика» (VII, с. 18).

Тичина — перший поет-оптиміст в українській новітній літературі. Його радість, правда, невкорінена, вона шугає над світом, як птах:

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку.

Думки пряде —

Над нивами

Над нивами-приливами,

Купаючи мене,

мов ластівку.

Власне, це радість у собі, довірлива радість сподівання світу, ще не відкритого очам. І тримається вона тільки на рівні дозмістовому, досмисловому, дологічному, на рівні-щедрого белькотіння душі. Так, скажімо, вірш «О, панно Інно...» — це тільки прочування любові або ж любов нарцисистичної форми. Такий же й вірш «Я стою на кручі» — все та сама гола-голісінька музична поетова душа у мікроскопічно-малому світі (макрокосм — то душа поета, а мікрокосм —світ зовнішній).

І коли об'єктивний світ існує в одній, більш-менш визначеній і сталій рожевуватій музичній сфері, то внутрішній світ самого Тичини, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер. Кожна з цих сфер — завтрашня гіпотетична авторова подоба. Розглянемо їх по черзі.

Перша сфера — сфера прочування або й чекання самого себе і світу. Вона існує на нульовому рівні самоусвідомлення, так що важко й добрати, в якій мірі вона протистоїть (та й чи протистоїть узагалі) зовнішній, об'єктивній сфері. Часом ця перша сфера зливається із зовнішньою цілком, ототожнює себе з нею.

Назову авторські самоназви цієї сфери поетового духу: «світ в моєму серці, мій танок, світанок», «цвіт в моєму серці, ясний цвіт-первоцвіт», «на ранній весні-про-весні, гей, на світанню гук». Це самий лише «ритмічний рух»:

Я був — не Я- Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвонні згуки.

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

Це сфера упевненого довіряння самого себе світові «соняшних кларнетів»:

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бреню як струни

Степу, хмар та вітру.

Всі ми серцем дзвоним,

Сним вином червоним —

Сонця, хмар та вітру!

Вірші цієї групи засвідчують рівень «сліпої» свідомості молодечих літ, пантеїстичний рівень самовизначення. Саме тут маємо сліди прочування, передчуття світу за закритими дверима людських діянь; це контактування зі світом на віддалі, до першого із ним знайомства (а знайомство виникне після чіткого розмежування себе і світу).

В системі Тичининої космогонії це найвища духівна сфера — десь на рівні емпіреїв. Це найвище поетове небо, зовсім непідвладне законам гравітації.

Мова цієї сфери тьмяна і знепредмечена. Слов'а здебільшого означають рух, настрій, колір, а передовсім — музичний тон, барвозвук. Єдина функція слова — не передавати зміст, а тільки озвучувати нагірню поетову радість, заповнювати простір межи дискретними спалахами авторського захоплення:

Думами, думами —

Наче море кораблями переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Тут панує діонісійська стихія, що не знає полярностей: і радість, і горе — майже тотожні речі, бо кожна із них виявляє тільки надмір вітальних сил, для яких і усмішка, і плач — тільки форми гри.

Любая, милая,—

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

Там за: нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Незначні проби відрізнити себе від хаосу — дуже довільні, їм бракує задуманості й мети. Це проби окреслення все того ж хаосу.

Сизокрилими голубками

У куточках на вустах

їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі...

Ця сфера визначена за найбільшим масштабом виміру. Найменш конкретна, вона є зоряною туманністю поетового генія.

До цієї емпірейної сфери належить переважна більшість поезій збірки. І майже всі вони зосереджені спочатку книги.

Їхній автор у своїх сприйманнях-виявах (а для цього Тичини до речі майже тотожні) формується надсферною космічною музикою, єдиним справжнім с у б ' є к т о м поезій цього циклу. Бо сам Тичина — тільки продукт її звучання. Світ сфери в такій же мірі підпорядкований поетові, в якій поет підпорядкований сфері.

Ця гучна сфера струмує «музичною рікою», позбавляє «безтелесу субстанцію» будь-якої іншої структури, окрім форми гучного струмування. Тут немає і натяку на предметний світ. Дається взнаки надлишок поетової енергії — шаленіють граціозні пристрасті й відчуття, йде процес творення нових слів, які здатні — бодай приблизно! — означити цю небачену в усій українській літературі наддуховну сферу. Тут і паралельне ведення кількох музичних мотивів, і членована по різних рядках, приблизно в одну шістнадцяту тривалості, думка («Я хочу бути — як забути? я хочу знову — чорноброву?») . Вислів тут явно не встигає за відчуттями. А чіткіше фіксування самих відчуттів вносить небажані для гармонії ритмічні перебиви.

Коли при читанні «Соняшних кларнетів» згадуються такі імена, як Поль Верлен чи Артюр Рембо, то це якраз завдяки цій першій сфері.

* * *У віршах другої сфери «Соняшних кларнетів» схрещено золоті мечі двох поетових прагнень — неба і землі. Ця сфера постійно затінюється вищою сферою (так виникають підстави для журби) і проектується на землю (звідси нарікання на свою незавершеність, двоїстість туги — туга втрати і туга напівдороги).

Десь на межі першої і другої сфер закінчилося поетове дитинство, і талант доходить свого змужніння.

Космічний гомін набуває драматизму. Власне, іще панує гармонія, але абсолютний музичний слух поета вирізняє перші дизгармонійні голоси внутрішніх симфоній (цикл «Енгармонійне»). Можна сказати інакше: поет прагне гармонії більшої за можливу — і відома річ, дається взнаки надмір прагнення — одна з найреаль-ніших форм душевної дизгармонії. „Жду твоїх вітрил Я", — зізнається поет у своїх прагненнях до землі. «Сню волосожарно — тінь там тоне, тінь там десь» — шаманить душа янгола, що із емпіреїв спустився до межисвіту.

Поет чекає, коли завершиться його світ, коли він перейде із напівформи у форму. Чекає дуже нетерпляче:

Птах — ріка — зелена вика —

Ритми соняшника.

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється!

Поетова душа — ніби ластівка перед грозою — літає при самій землі, вихоплюючи тужаві, як зерня, земні образи:

А на воді в чиїсь руці

Гадюки пнуться... Сон. До дна.

Війнув, дихнув, сипнув пшона —

І заскакали горобці!..

На екрані поетової душі з'являються похмурі хмарй^ Правда, у поета є ще тисячі тільки одному йому відомих способів їх розігнати:

— Тікай!— шепнуло в береги.

— Лягай... — хитнуло смолки.

Спустила хмарка на луги

Мережані подолки.

Але світ поета вже починає двоїтися. Чи не найтипо-вішим віршем цієї сфери є вірш «Іще пташки». В ньому найбільш точно засвідчено цю гіркоту перебування межи двох світів:

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,

Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза

(Вітри лежать, вітри на арфу грають);—

А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза

Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...

Мов звір, ховається людина.

— Господь іде!— подумав десь полинь.

Заплакав дощ... і вщух.

Мовчить гора. Мовчить долина.

— Господня тінь,— прошепотів полинь.

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша, Мертва...

Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!

І полилася піснь, принеслась жертва.

У цьому вірші вражає незвичний для Тичини образ: «рвуть вихори, як жили» — непредметне порівнюється із предметним. Цей образ — не випадковий. Далі зустрічаємо ще одне свідчення поетового наземлення: «І дзвонять десь в селі».

Як бачимо, автор уже не годен вигармоніювати своїм мажорним настроєм свій внутрішній світ: владно прохоплюються контури того твердого світу, якого містичні руки поета вже не сягають. Починаються перші сутички з цим твердим світом. Щоправда, поки що вони фіксуються дуже обережно: «мій шлях то із костриці, то із жоржин».

Кілька разів повторюється слово «жертва» — то як миттєвий мотив («хтось на заході жертву приніс»), а то вже цілком усвідомлено:

Стою я сам посеред нив чужих,

Немов покинута офіра.

Вранішній рай емпіреїв облітає, мов мак. Надходить сумовитий вечір, перша осінь молодості. Починається розповідь про загибель найпершої, найчистішої частки поетової душі. Сон буття закінчується. Поет увіходить у незбагненний для себе світ.

Зрозуміла річ, що ця сфера має строкату фактуру. Скажімо, за настроєм тут є невагома радість, е злагода, туга, рефлексія, самозамилуване горе і справжнє страждання. З боку образних структур можна було б відшарувати сліди поетики «чесної христовоскресної» — типу: «Хтось гладив ниви» чи «Світає», загальноукраїнського символізму, символізму Тичининого, м'який імпресіонізм першої сфери, витончені симфоричні малюнки («Півні чорний плащ ночі Вогняними нитками сточують»), здоровий пантеїстичний ліроепізм, жорстоко-реалістичний текст («По один бік верби, По другий старці»).

Твердне залізний день — заходить на грозу.

Третя сфера — на рівні землі або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від «Енгармонійного»:

Над болотом пряде молоком...

Чорний ворон замисливсь.

Сизий ворон задумавсь.

Очі виклював. Бог зна кому.

А від сходу мечами йде гнів!..

Чорний ворон враз кинувсь.

Сизий ворон схопився.

Очі виклював. Бог зна кому.

і закінчуючи поезіями «Скорбної матері» чи «Золотого гомону». Вірші цього циклу — це миттєвий спалах радості від вершеної української національної революції і довгий розпач од її жорстокого задушення. Бардом Центральної Ради називав колись Тичину Валеріян Полі-' щук. Визначення дуже парадоксальне. По-перше, Тичина ще не навчився бути бардом уряду. По-друге, Центральна Рада була занадто нетривалим урядом, щоб дочекатися на свого співця. І, нарешті, цей уряд не заслуговував того, щоб поет геніального обдарування був її співцем. Тому важко погодитися з В. Поліщуком, хоч важко і відкинути його репліку, як зовсім неслушну.

Без усякого сумніву, час від березня 1917 року — то живе місце української історії. І про це Тичина повідав у поемі «Золотий гомін»:

Предки.

Предки встали з могил; Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять —

І того золотий гомін.

Ах, той гомін!..

За ним не чути, що друг твій каже,

Від нього грози, пролітаючи над.містом, плачуть,—

Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

Тільки щасливому поглядові захопленого Тичини, Тичини середини 1917 року, могло здатися, що почалася доба загальнонаціонального єднання:

І всі сміються як вино:

І всі співають як вино:

Я — дужий народ,

Я молодий!

Золота година національного звільнення закінчилась, так по-справжньому і не почавшись. Самостійний український уряд був на Україні чи не пасинком. Він і тримався, мов пасинок, за 10 місяців свого існування так і не відчувши своєї державної всеможності. І, може, це врятувало його від негайного знищення: більш-менш толерантний Тимчасовий уряд кляв цих «соціалістів» і «комуністів», але на рішучіші санкції не зважувався. Становище змінилося після Жовтня. Буквально через місяць після повалення Тимчасового уряду Центральна Рада була оголошена з Петрограда і Харкова контрреволюційною. Почалася війна.

Одчиняйте двері —

Наречена йде!

Одчиняйте двері —

Голуба блакить!

...................................

Одчинились двері —

Горобина ніч!

Одчинились двері —

Всі шляхи в крові!

Це було нищення найвищої поетової віри — його «гнилого інтелігентства», етичних уроків Сковороди, «чисто-плюйських» ідей кирило-мефодійства і драгоманівства. Цей біль став застилати поетів зір уже в серпні 1917 року:

По хліб шла дитина — трояндної

: тікайте! стріляють! ідуть.

Розкинуло ручки — трояндно...

Ні бога, ні чорта — на бурю.

Шумить косою смерть. Доба видається поетові нападом божевілля, судною годиною людської історії.

Особливо виразно це відбилося в циклі «Скорбної матері».

Проходила по полю

Обніжками, межами.

Біль серце опромінив

Блискучими ножами!

Доба радості закінчилася. Настала звична для нашої національної психології трагічна доба. Попередні історіософські висновки Тичини полегшені традицією досить плиткого «українофільського» думання, в системі якого оптимізм легко провадить за собою песимізм, хоч причини змін замало підставні:

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно!., людське серце

До краю обідніло.

Український месіанізм, цей рідний син психології доведеного до безнадійної віри раба, було розіп'ято, знищено коло Крут 29 січня 1918 року.

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю.

Поетів учорашній оптимізм був стільки ж великий, скільки і безпідставний. Зрозуміло, що відмовитись від цього безпідставного оптимізму було куди легше, ніж його триматися, тим більше що песимізм мав під собою просто залізні підстави.

І Бог послав зозулю.

— на віку

пий музику

муку

випадковий цього світу

потопельнику...

Поет іще пробує незвичну для себе роль. Співець майже материнської чистоти й доброти, він здобувається на інтонації поета-мужа:

Не сумуйте, смерті той не знає,

Хто за Вкраїну помирає!

Але це вже кінець райдужної доби «Соняшних кларнетів», почався 1918 рік, а з ним — наступний етап складної Тичининої еволюції.

«Соняшні кларнети» — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося—лірика 1917 року і перед нею, І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.

У своїй статті про збірку поета «Вітер з України» М. К. Зеров писав, що «найоригінальніший з поетів двадцятип'ятиліття (1900—25) Тичина уже в «Соняшних кларнетах» відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної» (XIV, с. 80). І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-і роки, слід насамперед адресувати першій збірці.(...) Василь Стус

31) Творчість Павла Григоровича Тичини — це гімн життю, весні, природі і людині. Він увійшов у літературу передзвоном своїх "Сонячних кларнетів", музику яких не почути було неможливо. Перша збірка поета ввібрала в себе найоптимістичніші настрої молодої людини, життя якої тільки починається; ввібрала музику серця і музику Всесвіту, космосу, природи, що злилися в ній в унісон, як зливається життя людини і природи. Саме через образи природи відтворював Тичина в своїх поезіях настрої людини, свої настрої.

Павло Тичина сприймав природу як величний храм, як сонцесяйний собор, до якого ставився з обожнюванням і поклонінням. Саме в природі вбачав поет джерела життя й любові. Природа в поезіях Павла Григоровича змальована з особливою ніжністю, вона в нього оточена незримим космосом і продовжена в нескінченність, у вічність: "Отак роки, отак без краю на струнах вічності перебираю я, одинокая верба".

Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи відчуваємо у вірші "Гаї шумлять". Ця поезія пронизана молодечою жагою до життя, щасливими сподіваннями, що розцвітають на тлі чарівної природи. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, щасливий від почуття єдності з цим гармонійним світом, що сповнений благодатних почуттів:

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

Так весело.

Захоплення повнотою життя висловлене Тичиною в образах і звучанні поезії "Ви знаєте, як липа шелестить,..". Шелест липи, сон старих гаїв, весняні ночі, місяць, зорі, солов'ї виступають тут символами молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Все це збільшує почуття щастя, почуття кохання, робить його більш повним.

Радість від довгоочікуваного приходу весни накладається на особисті очікування ліричного героя поезії "Арфами, арфами...", в якій постає персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються і квіти, і дощі, і громи, і веселки.

Творчість Павла Тичини сповнена замилуванням українськими степами, нивами, гаями, тополями, озерами і струмками, радістю від життя серед чарівної української природи, відчуттям гармонії з нею. Тому і називають поета "сонцепоклонником", бо його творчість — це гімн сонцю, а, отже, і всьому живому на Землі.

Глибина і щирість почуттів: закоханості, світлої радості, вірності у творчості Павла Тичини

О, як переливалися пісні

Під Вашою гарячою рукою

Хоч тихі, а, мов травень,

Голосні!

/ М. Рильський /

Дійсно, всі поетичні твори Павла Тичини схожі на травень, бо в них звучить непереможним акордом свіжість і молодість, надія і сподіван ня. Як весна, що буяє радістю, примушує тіло дрижати від солодкої втоми, так поезія П. Тичини впливає на розум і серце людини. Впливає всеперемагаюче, бо насичена вона глибиною і щирістю почуттів митця.

Правду говорять, що у кожного поета, який досяг високої майстер ності, є свій вірш. Вірш, що відрізняється самобутністю стилю і художньою довершеністю. За таким твором навіть без прізвища вгадується автор. Тичинівські вірші ж вгадати неважко, бо світяться вони розмаїтими діамантами: мрійливою закоханістю і світлою радістю, безмежною вірністю і глибокою відданістю. Ці почуття стосуються як людини, так і природи, що надихала його. Не залишають нас байдужими прості, але водночас хвилюючі рядки вірша:

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі

Кохана спить

("Ви знаєте, як липа шелестить")

Хіба не щиросерде почуття вилилось у ці рядочки? Читаєш, а серце мліє від краси і ніжності. Хочеться й самій так само поетично й просто вилити потаємні почуття. Вилити навіть тоді, коли ці почуття не мають взаємності. І цьому теж навчають мене рядочки тичинівської поезії, проникнені м'якістю й мелодикою, щирим захопленям і світлим смутком:

О люба Інно, ніжна Інно,

Любові усміх квітне раз - ще й тлінно.

("О люба Інно...")

Ліричний струмінь пронизує навіть громадянську лірику Павла Тичини, бо й у творах, присвячених народові України звучить гімн вірності і любові:

О Україно! Сонце волі!

Від ран твоїх мене болить

За тебе б - ворога спалить

Твою скорботу, муки болі

Я хочу в себе перелить.

("Матері забуть не можу")

Не менш разючим є у Тичини ще одне: дивовижна взаємодія звукового і світлового понять. Простежується це явище у багатьох поезіях, але, на мою думку, найяскравіше відображене у вірші "Арфами, арфами...":

Арфами, арфами -

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна,

Запашна,

Квітами - перлами

Закосичена.

Правда, чудовий передзвін кольору і звуку чарує душу? Лоскоче потаємні куточки свідомості, наповнює мозок і серце світлою радістю.

Не маю можливості проаналізувати всі ліричні твори П. Г. Тичини. Але запевняю вас: скрізь присутні глибокі і щирі почуття поета, сповнені любові, ніжного трепету, оптимізму. Дуже радію з приводу того, що доторкнулася струнами свого серця до багатоголосих віршів Тичини. Впевнена, що допоможуть мені прочитані твори стати людиною справді чуйною, щирою, відвертою в нашому складному житті. Допоможуть бачити і творити добро, з ніжністю нести його людям.

Дослідники про Тичину. Вивчення фольклорних джерел ранніх творів Павла Тичини

Творча спадщина поета — унікальне явище в історії національної культури. Сучасний літературознавець С. Гальченко переконано стверджує: «Творча особистість Павла Григоровича Тичини була багатогранною і складною. Він належав до тих великих талантів, які, за словами самого поета, не «замикаються в магічні кола», а дослухаються до голосу людства.

«Ранні твори поета — віртуозні й вишукано-прості у своєму дитинно-щирому «привітанні життя»(Б.-І. Антонич), мов «віночки» троїстих музик». На думку Б. Тихолоза, «Блакить мою душу обвіяла» — чи не перший взірець такої стихійної шедевральності:

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонця намріяла,

Душа причастилася кротості трав —

Добридень я світу сказав!

Струмок серед гаю, як стрічечка.

На квітці метелик, мов свічечка.

Хвилюють, маюють, квітують поля —

Добридень тобі, Україно моя!

«Відчуття взаємної спорідненості всього сущого» переповнюють душу читача, переповнювали, напевне, і самого поета. Тільки в такій «органній поліфонії такого невинно-мудрого світосприйняття народжувалися чисті голоси Сонячних Кларнетів»[7, с.11].

Тема більшості ранніх творів П. Тичини — ліричний герой і природа. «Природа для поета, — вважає Л. Новиченко, — щось незмірно більше, ніж простий фон подій, які він змальовує, ніж звичайний пейзаж: до неї, наче до близького друга, він іде з своїми радощами і сумом, в осягненні її гармонійних законів він знаходить духовне визволення ... Серед лугів і гаїв, спостерігаючи, як «женуть вітри, мов буйні тури», як «тополі арфи гнуть», — він, за його власним визнанням, ставив у душу світлий парус, «бо в мене в серці сум». І це зовсім не було позою, прийомом, літературною умовністю...» [6, с.24].

Мініатюра «Вітер» з циклу «Енгармонійне» переконує, як П. Тичина умів тонко передати звуки, кольори, запахи довколишнього світу:

Птах — ріка — зелена вика —

Ритми соняшника.

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється!

Над житами — йде з медами —

Хилить келехами.

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється!

Поет зумів словами намалювати «всю стрімку течію сонячного липневого дня в полі — ми ясно відчуваємо і пружні подихи літнього вітру, і теплі хвилі медових ароматів, і ритмічне похитування соняшника» (6,с.29].

Особливе уміння молодого поета побачити, почути найтонші порухи рідних краєвидів, перейнятися гармонією світу, відчути себе вагомою часточкою Всесвіту, майстерно втілити все в поетичних образах і формах відзначала більшість дослідників його творчості. Так, Л.Новиченко констатує: «Пафос його образів — в розкритті краси реального речового світу, в передачі прекрасної гармонії його звуків і барв. Проте робив він це не засобами прямого, конкретно-реалістичного фіксування окремих рис і подробиць, а за допомогою винятково оригінальних і містких метафор, які передають «душу» явища, його «настрій», його ритми і тембри» [6, с.30]. Настрій — обов'язковий елемент художнього зображення у раннього Тичини, і він стає особливо важливим, коли поет говорить про природу.

Вірш «Гаї шумлять» (а також «Закучерявилися хмари», «Там тополі у полі», «Квітчастий луг») є яскравим прикладом «настроєвої» поезії, в якій за допомогою художнього паралелізму автор передає душевний стан ліричного героя, якому ніби «вторить» природа, «співпереживає» людині, стає поетично одухотвореною. «Ніжний ліризм, психологічне «олюднення» природи з свіжим і гострим відчуттям матеріального світу надає» поезії неповторної принадності. За спостереженнями Михайлини Коцюбинської, у творчості П. Тичини «прадавні фольклорні традиції так химерно сплітаються із сучасною асоціативною розкутістю», що забезпечує чисте й сильне, глибоке й щире звучання поетичного голосу Майстра. «На тлі характерних для початку XX ст. і для першого радянського десятиліття яскравих спалахів розкутої енергії поетичного слова засяяла геніальна поетична індивідуальність молодого Тичини (особлива сила експресії поетичного слова, глибока мистецька трансформація фольклорної образности). Здавалося, ось він, той жаданий у новітній українській поезії митець — «І Зевс, і Пан, і Голуб-дух» у своїй державі Поезії» [9, с.262-263].

В. Еллан у статті «Павло Тичина»{ 14 лютого 1921 р.) писав: «Павло Тичина — це найбільший сучасний український національний поет. — Все в ньому українське, національне. В його віршах почувається широта українського степу, глибина неба, шелест трав. Все проходить у нього на тлі української природи, українських умовин. Глибоко національні у нього образи... Павло Тичина — найбільший національний поет України...»

Про глибоко національний художній світ створений П. Тичиною, зокрема у збірці «Сонячні кларнети», говорить Л. Новиченко. «... це підтверджується, зокрема, його кревною спорідненістю з світом української народної поезії. Фольклорне начало в Тичини просвічує у всьому — в образах, у лексиці, в ритміко-інтонаційному ладі вірша. Іноді народнопоетичні елементи автор використовує у, так би мовити, «готовому» вигляді (як, скажімо, поетична форма «Думи про трьох вітрів»), але здебільшого поет з великою винахідливістю і сміливістю по-своєму перетворює традиційні образи і мотиви, збагачуючи їх, сповнюючи новим змістом».

Глибокий знавець творчості П. Тичини О. Білецький вважав, що фольклорне коріння віршів поета у мистецтві рідного народу.

Основними принципами роботи П. Тичини з фольклором, за спостереженнями Л. Новиченка, були:

— відмова від зовнішньої стилізації, від примітивного переспівування фольклору,

— сміливе перетворення традиційних фольклорних елементів,

— поєднання формальних засобів і образів народнопісенної поезії з сучасними літературними формами й асоціаціями.

Фольклорист В. Бойко відзначає особливу майстерність поета користуватися ясними поетичними символами й образами, «що тяжать до фольклорних засобів зображення»[3, с.96]. Ось чому так часто в поезіях зустрічаємо образи вітру, плуга, вогняного коня. Вони близькі народному світосприйманню. Постійно поет звертається до землі, чорнозему, поля, сонця як данини вічним мріям селянина. Про справді органічне сприйняття П. Тичиною фольклорних традицій, вважає вчений, свідчить його надзвичайно тонке відчуття української природи, яскраві образи якої створюються за допомогою образних порівнянь, художніх деталей, форм, прийомів. «Поет створює цілком оригінальні образні малюнки, сприймання яких спрощується близькістю їх до вже відомих художніх форм, ... завдяки художньому баченню, що властиве народній творчості й поетові, дійсності в яскравих барвах, музикальній чутливості до звуків навколишнього світу»[3, с.257].

Природа у творах Майстра — персоніфікована: небо, сонце, вітер, дощ, гай, ріка, весна, літо, осінь тощо активні учасники життя у різноманітних його проявах. Вона — різнобарвна. Яскраво відтворено це й у фольклорі, що допомагає зрозуміти найвеличніше — душу людини. «Повні тони в поета зустрічаються частіше: біле і чорне, червоне й зелене, синє і жовте — барви ці віками український народ леліяв у своїх уподобаннях, з навколишнього світу переносив їх у мереживо своїх вишиванок, у музику пісень»[3, с.259].

Важливо підкреслити, що часте використання обмеженої кількості барв у народнопоетичній творчості зумовлене вживанням постійних епітетів — червона калина і зелена діброва, жовтий пісок і сине море, білі рученьки і вороний кінь, що переходили з пісні в пісню, від покоління до покоління [3, с.259].

За спостереженнями вчених, дуже популярною в народній творчості є сонячна, вогняна барва,яку так любить П. Тичина, свідченням чого стали вже «Сонячні кларнети». І сам образ сонця, такий поширений у народній пісні, проходить через усю творчість поета.

Дослідження народнопоетичних джерел творчості П. Г. Тичини багатьох учених-фольклористів, літературознавців переконують, що поет глибоко знав творчість рідного народу, в якій відбилися звичаї та обряди, світобачення, етика й естетика, знав глибоко її досконалу поетику і в міру своїх творчих потреб і естетичних уподобань користувався скарбницею фольклорних засобів. Звертання письменника до народнопоетичних традицій стимулювало зростання його майстерності, надавало його творам виразно національних ознак.

Про органічний зв'язок ранніх віршів П. Тичини з народною творчістю констатує більшість дослідників. Особливо виявляється він у творах збірки «Сонячні кларнети»: «Гаї шумлять», «Арфами, арфами...», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Енгармонійне», «У собор», «А я угай ходила», «Пастелі», «Одчиняйте двері», «Хор лісових дзвіночків» і, нарешті, «Дума про трьох вітрів».

З цього приводу В.Бойко зазначає: «Для Тичини характерне найтонше відчуття слова, всіх його нюансів. Поет немовби володіє даром чарівника у доборі мистецьких засобів до своїх творів. Що не вірш — то нова зустріч з прекрасним, відкриття нової грані своєрідного таланту» [3.-С.211].

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку.

Думки пряде —

Над нивами.

Над нивами-приливами,

Купаючи мене,

мов ластівку.

Ген неба край —

Як золото.

Мов золото — поколото... ?

Художники-пейзажисти малюють: на обрії — брили хмар, що в промінні гарячого сонця здаються золотими, а під ними — в тому ж золоті — «горить — тремтить ріка». Ці високохудожні образи поезії відбивають схвильовані удари серця митця, ліричну творчість якого вдало названо музичною, на думку дослідника І. Соболева.

Стислість художньої мови, характерні повтори слів (у П. Тичини це: милуюся-дивуюся, над нивами-приливами, співаючи-кохаючи, горить-тремтить), персоніфікація (опредмечення) природи та її явищ, вживання пестливих слів, постійних епітетів — характерні ознаки народнопоетичної творчості, з якої черпав наснагу молодий на той час П. Тичина. З давніх-давен наш народ обожнював природу, свою любов і шану до неї оспівав у найкращих своїх творах. Тому й не випадково у поезії П. Тичини вона така близька й рідна ліричному героєві, є «повірницею його настроїв, співучасниця його найінтимнішого життя»[5, с 188]. Такі рідні й близькі луки, ниви, гаї, верби, тополі, озера й струмки, соняшники і смолки, жита і рожі, бджоли й метелики, голуби й ластівки автор ніби бачить з якоїсь висоти, тому інколи вони дивні й незвичайні.

В циклах «Пастелі» та «Енгармонійне» — «цих на диво самобутніх витворах Тичининої музи» — особливо відчутна незвичайність земної краси, яка ніби «скрізь оточена незримим космічним ореолом, продовжена в нескінченність».

«Вітер» — один із запропонованих до текстуального вивчення вірш із циклу «Енгармонійне».

Адже невеличка мініатюра передає прекрасну картину літнього дня, про що говорять: день, який «біжить, дзвенить-сміється, перегулюється»; жита, достиглі келихи яких хилить до землі вітер; соняшник, зелена вика, пропахлі медом; птах, ріка, що гонить свої хвилі у ритм соняшника. А радісний настрій ліричного героя передає рефрен: «День біжить, дзвенить-сміється, Перегулюється!» А, може, він (ліричний герой поезії) уявив себе вітром, з висоти польоту якого краще все видно: і різнобарв'я рослин, і хвилювання шовкових трав від його повіву, і негомінку розмову закоханих дерев і тварин...

Фольклорист В.Бойко твердить: «Поет створює цілком оригінальні образні малюнки, сприймання яких спрощується близькістю їх до вже відомих художніх форм»[3, с.257]. Зближення поета з народною творчістю тут відбувається, на думку вчених, завдяки властивому йому художньому баченню світу в яскравих барвах, музикальній чутливості до звуків навколишнього світу.

Співає стежка

На город.

Гарбуз під парасольками

Про сонце думає.

Соняшники горять...

— сама як струна —

Метеликів дуети ...

— а на лапках мед —

Ромашка? — здрастуй!

І вона тихо: здрастуй.

І звучить земля

Як орган

(«У собор»)

Над болотом пряде молоком ...

Чорний ворон замисливсь.

Сизий ворон задумавсь.

( «Туман» з циклу «Енгармонійне»)

Десь клюють та й райські птиці

Вино-зелено.

Розпрозорились озера!..

Тінь. Давно.

(«Сонце» з циклу «Енгармонійне»)

«На могилі Шевченка»(1918):

Червоно — сизо — зелене дугасто

сказало всім:

здрастуй, —

і почало брать воду.

«Пронизана сонячним світлом, напоєна музикою, тичининська лірика природи і кохання (а якщо говорити точніше й глибше — лірика палкої гуманістичної мрії про гармонію людини і світу) в кращих своїх зразках чарує нас і сьогодні. Саме в цих темах молодий поет був більш правдивим і людяним, тут найбільш повно проявились його оптимізм і душевне здоров'я, і ця лірика хвилює і буде хвилювати читача, особливо читача молодого, оскільки серцю людському властиво сміятись і тривожитись, відкликаючись на радість погожого сонячного дня, на тиху музику ясного вечора, на акварельний малюнок осені і на золоті арфи весни...» (6, с.40].

У ранній творчості П. Тичини, як і в наступній поезії, на думку вчених, було органічно й високомистецьки синтезовано досвід новітніх європейських поетичних шкіл, насамперед символізму та імпресіонізму, з оригінально перетвореними цінностями українського фольклору, з традиціями й стилями національного художнього мислення. Пересвідчитись у цьому учні зможуть під час ширшого та глибшого ознайомлення з кращими поетичними зразками всієї творчості Павла Григоровича Тичини.

33) Богдан Ігор Антонич народився в Новиці Горлицького повіту, в родині священика. Справжнє прізвище батька було Василь Кіт; родина змінила прізвище перед народженням Ігоря. Початкову освіту здобував Антонич дома, під наглядом приватної вчительки, а гімназію закінчив у Сяноці. Антонич почав писати вірші ще дитиною. Він продовжував писати їх в середній школі, але тому, що школа була польська і що він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані по-польськи. Восени 1928 року Антонич переїхав до Львова і вступив до Львівського університету. Цей етап його життя мав вирішальне значення для розвитку його творчої особистости. Бо хоч університет був польський, велика частина його студентів складалася з українських інтелігентів. Вони заохочували молодого поета писати по-українському і помагали вивчити українську літературну мову. Перші свої українські вірші він читав у колі студентів-українців. Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України і наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України. Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він містив поезії в багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і трудний процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав етапі та рецензії; на сторінках преси, під псевдонімом Зоїл, сперечався про політичні та громадські справи; публікував сатиричні фейлетони та пародії, що в них виявив гостру дотепність; у «Дажбозі» вів літературну хроніку. Крім того, він пробував своїх сил у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новеля «Три мандоліни» та великий фрагмент повісти, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібретто до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький. Треба згадати і редакторську діяльність Антонича: він деякий час редагував журнал «Дажбог» і також, з Володимиром Гаврилюком, журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику. Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Запалення сліпої кишки привело до дуже тяжкого запалення олегочної, що його все-таки лікарям вдалося перебороти. Але як поет уже видужував, перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Антонич-поет народжувався трудно. Але знайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками. В його перших віршах надто ще елементарна, і тому художньо цілком нецікава, боротьба з мовою, а також боротьба з силабо-тонічною метричною системою. Помітна формальна невикінченість та тематична невишуканість. Також видно неплідний вплив старших західньоукраїнських поетів, особливо Богдана Лепкого. Але час від часу зустрічаємо в них раптово блискучий образ, що силою та незвичайністю нагадує «пізнішого» Антонича. Бачимо, що Антонич як поет починав з нічого — і тому його пізніший метеоричний зліт у найвищі сфери поетичного мистецтва був справді гідний подиву. Добрий літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дозволили йому друкувати ранніх творів: більшість із них залишилися в рукописах. Понад двадцять років минуло відтоді, як Дмитро Павличко упорядкував найповніше на Радянській Україні зібрання літературної спадщини Б. І. Антонича і написав грунтовну вступну статтю до неї — «Пісня про незнищенність матерії» (Радянський письменник, 1967). За рік до цього видання Мікулаш Неврлі у Братіславі підготував до друку велику книжку його поезій під назвою «Перстені молодості». 1967-го «Зібрані твори» Антонича з'явилися за кордоном, у Канаді, завдяки зусиллям українських літераторів в еміграції Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Не з усіма висновками автора статті про життя і творчість Б.-І. Антонича, друга поета Святослава Гординського, можна погодитися, як і з включенням до вибраного всіх віршів збірки релігійної лірики «Велика Гармонія». Сам Антонич цю збірку, яка складається переважно з важких за формою релігійно-моралізаторських сентенцій, не передав до друку, хоча готував одночасно із книжкою «Привітання життя». Влучно це підкреслює письменник і літературознавець Богдан Бойчук: «Маленька збірка «Ротації» показує нове і дуже цікаве обличчя таланту Богдана Ігоря Антонича. Звільнена метрика, і строфіка, сміливі мазки темних кольорів, «чорний дотеп», риторична дикція – все це могло б стати в основу «нового» Антонича, навіть цікавішого і багатшого». Андруховичеві, який свого часу працював над дисертацією про Богдана-Ігоря Антонича, завдячуємо власне творенням нового образу поета-гульвіси, який у Львові сприйняли «в штики», і, відповідно, новим вибухом цікавості до Антонича.