- •1/3 Антична колонізація в Північному Причорномор’ї.
- •5 Основні теорії походження Київської Русі.
- •6,Перші київські князі, їх внутрішня та зовнішня політика.
- •7.Християнізація Русі та її значення
- •9,Еволюція політичного устрою Київської Русі. Причини політичної децентралізації Русі
- •10.Етапи політичної історії Галицько-Волинської держави
- •11. Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького
- •12.Історичне значення Галицько-Волинської держави
- •14.Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
- •15.Наступ Польщі на українські землі. Утворення Речі Посполитої.
- •16.Соціально-економічні та політичні передумови виникнення українського козацтва. Реєстрове козацтво.
- •17.Політика гетьмана п. Конашевича-Сагайдачного
- •18.Козацько-селянські повстання кінця XVI ст. Та 20-30-х рр. XVII ст., їх наслідки.
- •19. Брестська церковна унія 1596 року та її історичне значення.
- •20.Розвиток української національної культури в Литовсько-польську добу
- •21. Причини, характер та періодизація національно-визвольної війни 1648-1676 р.
- •23. Березневі статті : умови і правове значення.
- •24. Постать б. Хмельницького в укр. Історії. Оцінки діяльності.
- •25.Україна після смерті б. Хмельницького. Гетьмани і. Виговський та ю. Хмельницький
- •26.Андрусівське перемир’я 1667 р. „Вічний мир” та його наслідки для України.
- •27.Гетьманування п. Дорошенка. Причини поразки української Національної визвольної війни 1648-1676 рр. Та її історичне значення.
- •28.Адміністративно-територіальний та політичний устрій Гетьманщини, її соціально-економічне становище.
- •29.Гетьман і. Мазепа: оцінка діяльності.
- •30.Конституція п. Орлика та її історичне значення.
- •31.Українська політика Петра і. Наступ Росії на українську автономію.
- •Знищення Батурина
- •Нищення Києво-Могилянської академії
- •Знищення гетьманства
- •32.Українська політика Катерини іі. Ліквідація Гетьманщини.
- •33.Польське панування на Правобережній Україні у XVIII ст. Гайдамацький рух.
- •34.Геополітичні зміни в Україні в іі половині XVIII ст.
- •35.Українська культура в іі пол. XVII – XVIII ст.
- •36.Сутність українського національного відродження хіх ст., його передумови та етапи.
- •37.Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в іі пол. Хіх ст.
- •39.Національно-визвольний рух у Західній Україні в другій половині хіх ст.
- •38.Національно-визвольний рух у Західній Україні в і половині хіх ст.
- •40. Утворення перших політичних партій в Україні, їх програми.
- •42.Активізація революційно-визвольної боротьби в Україні на поч. Хх ст.
- •43.Аграрна політика п.А.Столипіна в Україні, її насідки.
- •44.Україна у Першій світовій війні.
- •45.Культурний розвиток України на початку хх ст.
- •46.Заснування Української Центральної Ради, її соціальна база і програма.
- •47.І і іі Універсали Центральної Ради.
- •48.Ііі Універсал Центральної Ради. Проголошення унр.
- •49.Проголошення радянської унр. Війна більшовиків проти Центральної Ради.
- •50.IV Універсал. Брестський мир і Україна.
- •51.Українська держава Гетьмана п. Скоропадського.
- •52.Директорія унр, її склад, внутрішня та зовнішня політика.
- •53,Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Акт Злуки українських земель.
- •54,Уроки і наслідки української національно-демократичної революції 1917-1920 р.Р.
- •55,Союзний договір від 30 грудня 1922 року, його сучасна політична оцінка.
- •56,Українське національно-культурне відродження 1920-х років.
- •57,Соціально-економічні перетворення в Україні на основі неПу
- •58,Сталінська політика індустріалізації.
- •59,Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 р.Р.
- •60,Тоталітаризм як явище світового порядку, його суть і особливості в Радянському Союзі. Масові репресії 30-х р.Р. В Україні, їх наслідки.
27.Гетьманування п. Дорошенка. Причини поразки української Національної визвольної війни 1648-1676 рр. Та її історичне значення.
Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив П. Дорошенко. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.
Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України.
Відкрилася перспектива відродження Української держави. . У 1673 р. П. Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вільностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною. . У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький. Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало остаточну поразку національно-визвольного руху. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і всі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.
Національно-визвольна війна 1648-1676 рр., не дивлячись на поразку, мала велике історичне значення. Вона:
зумовила формування ідеї утворення незалежної соборної української держави;
призвела до відтворення Української держави, частина якої па території Лівобережної України (гетьманщина) проіснувала на правах автономії в складі Росії до 80-хрр. XVIII ст.
вплинула па розвиток національної самосвідомості українців;
сформувала нову політичну еліту, яка стала па захист українських національних інтересів;
збагатила традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення:
сприяла розвитку української культури, перш за все, народної творчості, літератури, літописання.
28.Адміністративно-територіальний та політичний устрій Гетьманщини, її соціально-економічне становище.
Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, що склався протягом Національно-визвольної війни, зберігався майже без змін. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями. полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман. У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді. Остаточно затверджував гетьмана цар. Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте залишалася значною у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України.
Основними соціальними групами країни були козаки, селяни, міщани та духовенство. Соціальний гніт не був знищений. На зміну шляхті прийшли українські землевласники - козацька старшина, православна церква. Вони не наважилися відновити старий лад відразу. Проте поступово наступ на права селян - посполитих - посилювався. Землю старшині роздавали гетьмани указами - універсалами, а селян зобов'язували платити податки до військової скарбниці, працювати на старшину у гарячу пору оранки, сівби та жнив. Але селян не можна було без суду карати, продавати, убивати, як це робила польська шляхта. Панщини та кріпаччини у старому її вигляді не існувало.
На початку XVIII ст. деякі козаки перетворилися у прошарок під-помічників, які працювали нарівні з простими селянами, але змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків. Козаки, які не потрапили до реєстрів, переводились на становище державних селян і платили податки.
Міщани вважалися особисто вільними. Багато міст мали самоврядування - магістрат, куди здебільшого входили багаті купці, ремісники, промисловці. Вони обирали бургомістра і війта. Ремісники об'єднувалися за спеціальностями у цехи. Державні або приватні міста управлялися ратушами. Духовенство традиційно поділялося на біле і чорне і теж входило до категорії землевласників.
Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо.
На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військового радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ
Територія, па яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки - на сотні (полків у різні часи було 36,26,16,10). На чолі полку стояв полковник (обирався на полковій раді або призначався гетьманом), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу.
Містами й селами управляли отамани.
У містах з магдебурзьким правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські старости.
Центром гетьманського правління став Чигирин.
СУДОВА СИСТЕМА
На українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право.
З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали, обов'язкові для всього населення України.
Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство.
ЗБРОЙНІ СИЛИ
Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1 -2 тис, записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців.
Чисельність армії доходила до 100-150 тис. чоловік.