19 Частка

Частка- це службова частина мови, яка вживається для надання окремим словам чи реченням додаткових емоційно-експресивних та смислових відтінків або для творення морфологічних форм та нових слів (ніхто не жив би на землі, якби не було тут атмосфери).

На відміну від прийменників та сполучників, які виконують роль єднального елемента у словосполученнях чи реченнях, частки мають лише виключно смислову функцію.

СИНТАКСИЧНА РОЛЬ ЧАСТКИ

Самостійно членом речення частка не буває. Формотворчі частки можуть брати участь у створенні форм дієслова.

РОЗРЯДИ ЧАСТОК ЗА ЗНАЧЕННЯМ

Серед часток виділяються такі групи слів:

• модальні, або фразові

(вказівні, означальні, власне модальні, видільні, стверджувальні, заперечні, питальні, емоційно- експресивні);

• словотворчі;

• формотворчі;

ФРАЗОВІ, СЛОВОТВОРЧІ І ФОРМОТВОРЧІ ЧАСТКИ

За значенням і вживанням частки поділяються на фразові, словотворчі і формотворчі:

фразові так, ось, не, ні, навряд чи, аякже, авжеж

словотворчі би, б, хтозна-, завгодно, аби, дехто, -же

формотворчі хай, най-, б, би, нехай

ФРАЗОВІ ЧАСТКИ

Фразові (модальні) частки можуть виконувати одну з двух функцій: увиразнювати один з компонентів речення або виражати ставлення розповідача до змісту висловлювання ( А ну, давай показуй!).

Фразові частки поділяються на три типи часток:

• частки, що надають смислових відтінків:

• вказівні (це, ось, оце, он, ген, осьде, то, ото);

• означальні (прямо, майже, саме, якраз, справді, точно, просто);

• видільні (лише, навіть, хоч би, тільки, хоча б, аж, уже, -таки, і, й, та (у ролі часток), бо, же);

• частки, що вносять модальні і модально- вольові відтінки у значення:

• власне модальні (виражають непевненість, сумнів, припущення: ледве чи, мовляв, навряд чи, ой, ну, чи не);

• стверджувальні (еге, так, авжеж, аякже, атож);

• заперечні (ні, ані, не);

• питальні (чи, хіба, що за, невже);

• спонукальні (нехай, хай, ну, давай, бодай);

• емоційно- експресивні частки (увиразнюють емоційну оцінку висловлювання: який, як, що то за, що за).

СЛОВОТВОРЧІ ЧАСТКИ

Словотворчі частки, поєднуючись з іншими словами, служать для творення нових слів.

У такій ролі виступають частки ні-, де-, дехто, аби-, будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна-, завгодно, -би, -б, -же, -ж, не-, ні-, де-, аби-, абихто (дехто тут проти?)..

ФОРМОТВОРЧІ ЧАСТКИ

Формотворчі частки служать для творення:

• зворотної форми дієслова (-сь, -ся: повертався я запізно);.

• наказового способу (хай, нехай: нехай пройду я крізь вогонь);

• умовного способу б, би: хіба став би я за це братися);

• найвищого ступеня порівнянняприкметників і прислівників (най-: найкрасивіша земля);

• зворотної форми дієслова (-сь, -ся: повертався я запізно);.

20 Пряма мова, непряма і невласне-пряма мова

В українській мові є три способи передачі чужої мови: пряма, непряма і невласне-пряма.

Пряма мова

Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, син­та­к­сис та інтонацію висловлення мовця. Пря­ма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова ав­то­ра, їх на­зи­ва­ють авторським введенням. Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова). А: «П». А: «П!» А: «П?» «П», — а. «П!» — а. «П?» — а. «П,— а,— п». «П? — а.— П!» «П!— а,— П». «П,— а.— П». Пряма мова може стояти: 1. Після слів автора: Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не міг Леонардо да Вінчі бути тільки жи­во­пи­с­цем або тільки скульптором, так не на­ро­дже­ний був Іван Франко на те, щоб усю силу сво­го розуму, темпераменту й талану спря­му­ва­ти якимось одним річищем... Франко був на­ро­дже­ний поетом, але він же був на­ро­дже­ний і прозаїком, і ученим-дослідником, і гро­мад­сь­ким діячем. Його творча діяльність на­га­дує складний і прекрасний поліфонічний твір: ба­га­то мелодій, багато контрастів, го­с­т­рі по­єд­нан­ня звуків— але, зрештою, все зли­ва­єть­ся в світлу гармонію». 2. Перед словами автора: «В умовах власної держави Довженко виріс би на світового генія», — сказав у своєму виступі на урочистому зібранні Євген Маланюк. 3. Перед словами автора і після них, отже, ніби роз­ри­ва­ти­ся словами автора: «Життя мені всміхалося, — говорив Іван Фра­н­ко, — а діти були тим весняним промінням, яке зігрівало моє серце». Пряма мова може оформлятися у виді ді­а­ло­гу, якщо передається розмова, суперечка двох осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кі­ль­ка чи багато осіб: –Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь мо­ло­ди­ці своє череп’я. — В ньому більше дзво­ну й приварку, нід в іншій голові... –Ось Варвара, що ніч обірвала, а день до­то­чи­ла! — вигукує маляр і показує жіноцтву мо­ло­ді­сі­нь­ку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу. –Чого ж твоя Варвара в стрічках? — пі­до­зрі­ло допитується немолода жінка. –Бо вона ще не дожила до ваших років. Їй теж хочеться подівувати... –Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб. –Ніяк не можу дешевше, — впирається ста­те­ч­ний бондар з вусами Тараса Бульби. (Стельм.) У драматичних творах діалоги й полілоги скла­да­ють основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються імена пе­р­со­на­жів: Гаральд: Щоправда, є одна у мене шана, Я пам’ятав священний заповіт Зірвать тобі з могили Іоанна Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт. Але пізнай, моя Єлизавето, Хай не сумує серце золоте: Немає квітів на труні поета. Один лиш терен дикий там росте. Єлизавета: Така судьба усіх свівців чудових – Їх тернами увінчує життя... Гаральд: Зате не в’яне цей вінок терновий, Для тебе я зірвав оце гілля І в золото оправив та рубіни. (І. Кочерга) Якщо немає можливості виділити ім’я чи на­зву дійової особи, то після них ставлять дво­кра­п­ку: Марія: Куди ви, дівчата? Галя: В біб­ліотеку.

Непряма мова

Чиюсь мову, передану не дослівно, називають непрямою. Вона передає лише загальний (ос­но­в­ний) зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовлення. У по­рівнянні з прямою мовою не­пря­ма має свої граматичні ознаки: 1. Не є окремим висловленням чи реченням. 2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною: Марія Іванівна попередила, щоб я не за­пі­з­ню­ва­в­ся на уроки. 3. Приєднується до головного речення спо­луч­ни­ка­ми чи, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай: Передай Андрію, хай би зайшов під вечір. (А.Го­ло­вко) 4. Може бути частиною простого речення: Мати сказали припнути теля. (Г. Тю­тю­н­ник) 5. Має інтонацію підрядності (підлеглості). 6. Характеризується наявністю особових за­йме­н­ни­ків та дієслів. Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму. При заміні прямої мови на непряму змі­ню­ють­ся особові форми дієслів та займенники з по­гля­ду того, хто вводить непряму мову у своє ви­сло­в­лен­ня, а не з погляду автора прямої мови: Батько сказав мені: «Принеси води з кри­ни­ці». — Батько сказав, щоб я приніс води з кри­ни­ці. Батько сказав мені принести води з кри­ни­ці. Батько сказав: «Петре, принеси води зкри­ни­ці». — Батько сказав Петру, щоб він приніс води з криниці. Батько сказав Пет­ро­ві при­не­с­ти води з криниці. Мама сказала: «Хочу побачити сестру».— Мама сказала, що вона хоче побачити се­с­т­ру. Мама сказала: «Як мені сумно! Хочу по­ба­чи­ти сестру». — Мама сказала, що їй сумно, вона хоче побачити сестру.

Невласне-пряма мова

Цей вид мови зустрічається тільки у художній літературі, де з волі й ес­тетичного задуму ав­то­ра відбувається взаємопроникнення ав­то­рсь­кої і пря­мої мови: Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій со­ро­ч­ці, в старенькій світці. Андрій не ба­чить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. Андрій застав Маланку по­кі­р­ли­ву й ласкаву, як завжди по службі бо­жій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як у будень, а з солодкою усмішкою і ні­ж­ни­ми словами. По­глядаючи скоса на щільно сту­ле­ні жіночі вуста, він із побільшеною жва­ві­с­тю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав надію, що все минеться і жінка не зачепить. (Коцюб.)

Розділові знаки при цитатах

1. Цитати з вказівкою, кому вони належать, ви­ді­ля­ють­ся лапками. Інші розділові знаки ста­в­лять­ся так, як при прямій мові: «Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, що вті­лю­ють дух народу з найбільшою красою, си­лою й повнотою»,— відзначив Максим Горь­кий. 2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то він позначається трьома крапками: Ще Добролюбов писав колись: «...Кожен із лю­дей, які записують і збирають твори на­род­ної поезії, зробив би річ дуже корисну, якби... передав і всю обстановку,.. при якій вдалося йому почути цю пісню чи казку». 3. Посилання в тексті на слова автора або дже­ре­ло цитати подається в дужках: «Є межі між народами, але немає поміж се­р­ця­ми». (Р. Гамзатов) 4. Якщо цитата входить в авторський текст як ча­с­ти­на речення, то вона у цьому випадку ви­ді­ля­єть­ся лапками, але пишеться з малої бу­к­ви: Вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бу­ва­ло, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм са­мим відому пісню про «пісочок, що загортає ми­ло­го слідочок». (О. Г.) 5. При цитуванні віршів з точним збереженням рядків і строф лапки не ставляться: Діти нудяться хатині, Нудять, нарікають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають. (Л. Українка) 6. Епіграф у лапки не береться. Вка­зівка на дже­ре­ло або автора дається у наступному рядку без дужок: Він (Т. Г. Шевченко) — поет цілком на­род­ний. М. Добролюбов