Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ТЕМА 2.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
17.12.2018
Размер:
271.87 Кб
Скачать

2.4. Народ-Нація: уроки українського державотворення

Термін «нація» у сучасній науковій літературі представлені розмаїттям підходів, версій, узагальнень і теорій.

В XVI ст. в Англії термін «нація» почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ» (в латині слово «populus» – «народ» мало зовсім інше значення, ніж слово «natio»). Ця семантична трансформація означала ідентифікацію терміну не лише з певною територією, але й з державою та її населенням. Водночас слово «народ» (populus) та його відповідники в європейських мовах (реорlе, ророlо, роеblо) поки що залишалися, крім Англії, чужими слову «нація».

Згодом, в ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков відбувалися й зміни в поняті «нація». Поступово протягом ХУІІ ст. цей термін використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», означаючи належність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти. «Нація» дедалі більше ототожнювалася з «народом», тобто населенням країни загалом.

В останній чверті ХVІІІ ст. слово «нація» у французькій мові фактично було еквівалентом слова «народ» (реuрlе) і вживалося як відповдник останнього. В знаменитій «Енциклопедії» Д. Дідро визначав «націю» як значну кількість людей, що живе на певній території і управляється одним урядом. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював «націю» з державою.

Отже, англійська і французька мови (мови економічно й політично найпередовіших у ХVІІІ ст. народів) культивували політичне значення терміну «нація», і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, політичним символом. Етнічні складники терміну не відігравали суттєвої ролі – до «нації» включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівні права різних етнічних груп гарантувалися належністю до однієї – політичної нації. Французька «нація» складалася не тільки з етнічних «французів», але й з бретонців, провансальців, ельзасців та ін. Саме у цьому випадку тисячолітня межа між поняттями natio та populus зникла. «Нація» стала синонімом «народу».

З часом. особливо після Французької революції, це розуміння набуло дальшого поширення. Стали популярнішими й нові його формальні компоненти. Зокрема, в ХІХ ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад, у Франції, США чи Англії) ототожнювалося з поняттям «держава». Тривала, так би мовити, подальша семантична «етатизація» слова, розпочата у попередні часи. Внаслідок цього, зокрема, слово «нація» (nation) в англійській і французькій мовах часто є відповідником слова «країна» або «держава». Ліга Націй, утворена 1920 р., була, як відомо, об'єднанням держав, як і її наступниця - Організація Об'єднаних Націй.

Щоправда, в німецькій мові слово «нація» вже в модерну епоху, тобто в «епоху націоналізму», мало дещо інший зміст, ніж в англійській і французькій. Старе поняття «нація», успадковане від часів існування «Священної Римської імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. для німців, розпорошених між сотнями, а після наполеонівських воєн – кількома десятками німецьких держав, «вільних міст», князівств тощо, слова «нація» (Nation) і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Проте терміни «нація» (Nation) і «держава» (Staat), на відміну від англійської і французької, в німецькій не були тотожними. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов'янських і центральноєвропейських народів (зокрема, в українській). Саме вони слово «нація» ототожнювали передусім з культурно-мовними спільнотами значною мірою під впливом німецького «культурницького» чи «органічного» націоналізму (варто пам'ятати й те, що німецька мова в часи «національних відроджень» слов'янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де навчалися інтелектуальні еліти цих народів).

Та обставина, що особливого значення культурно-мовні характеристики поняття «нація» набули саме для тих, хто щойно вступав в «епоху націоналізму», розпочату Французькою революцією, виглядає цілком природною та історично зумовленою. Ще у XVIП ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган-Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім як мовно-культурну спільноту. Його ідея стала домінантною серед народів центрально-східної Європи, які в ХІХ ст. вступили в фазу так званого «національного відродження» і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, припустимо, територіальної єднocті (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.). Отже, «ера націоналізму» принесла з собою й відновлення «етнічного» розуміння поняття «нація», яке мало досить чіткий політичний контекст.

Загалом у ХІХ ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова «нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після другої світової війни, коли домінуючою мовою світового суспільствознавства стала англійська, зріс вплив англосаксонського розуміння слова «нація», і не лише в наукових сферах (національно-визвольні рухи третього світу здебільшого ототожнювали «націю» з «державою»).

Зростання національних pуxiв в Європі в другій половині ХІХ ст. – сприяло тому, що зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався, зокрема, до нього додавалися соціально-психологічні «компоненти». Видатний французький історик і лінгвіст (бретонець за походженням) Ернест Ренан зазначав: «Нація – це душа, це духовний принцип», підкреслюючи цим морально-етичний, соціально-психологічний зміст поняття.

Загострення боротьби між «передовими» і «відсталими» націями за останні з яких також прагнули стати «передовими», поширення «соціального дарвінізму» і расових теорій в Європі кінця ХІХ ст. сприяти тощо, як і тисячоліття тому, націю почали ототожнювати з «расою» і «кровними зв'язками». (Можна. зокрема, згадати заклик Отто фон Бісмарка до німців «думати кров'ю»). Слово «нація» як синонім расової винятковості увійшло в арсенал агресивної, шовіністичної, расистської риторики.

Зрештою, в середині ХІХ ст. зміст поняття «нація» доповнився і характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні дослідники пов'язують це з впливом промислової революції і появою теорій економічної і політичної модернізації.

Отже, семантична еволюція слова «нація» охоплює не одне тисячоліття людської історії. Незважаючи на те, що воно абсорбувало певні «об'єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), вже значно більшою мірою залишалося символом, інтелектуальним знаряддям, суб'єктивним витвором, штучною конструкцією, знаком, абстракцією і в цьому відношенні не відрізняється від усіх інших понять-символів, винайдених людством в ході культурної еволюції. Можливо, саме це і стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та інших інтерпретацій та визначень поняття «нація».

В. Винниченко: «Народ, позбавлений національної форми, не може прийняти ніяких здобутків».

В українській етнополітичній думці український народ розглядається як окрема етногpафічно-культурна одиниця, що має спиратися на власні демократичні традиції, обгpунтовується неповторність та своєрідність українського народу, необхідність опори в державному будівництві на власний політичний досвід, на історичні традиції.

Вчені-представники національно-державницького напрямку, обґрунтовуючи концепцію національної держави і право народного самовизначення для України, спиралися на свої дослідження історії національно-визвольного руху українського народу, йогo давніх демократичних традицій.

Україна протягом тривалого часу входила до складу інших держав. Центром реалізації національного духу українство здавна вважало саме державу, якої було позбавлене на сотні років, державу як гаранта внутрішньої злагоди, зовнішньої незалежності. Зрештою, на початку ХХ ст., саме політика стимулювала формування національної ідеї, що могла об'єднати демократичні сили під гаслом утворення самостійної України.

Існує поширене уявлення, що Україна багатонаціональна держава й утворена вона насамперед за територіальним принципом. Якщо визначається цей принцип, то нема великих перешкод для подальшого територіального дроблення й утворення нових держав на зразок Кримської республіки або Прикарпатської Русі. Але ж чи має територія право на державне самовизначення? В системі міжнародного права визнається право нації на визначення при наявності певних умов. Українська нація цим умовам відповідає, бо є окремим народом із своєю історією, культурою, самоусвідомленням, живе спільним життям на компактній території. Ідея української державності не повинна ігнорувати ту обставину, що то є держава українців, як окремої європейської нації, інакше губиться сенс її існування. Україну слід вважати державою, побудованою за національно-територіальним принципом. Інші народи, що живуть в Україні, є національними меншинами. Вони користуються всіма правами громадян України.

«Творцем України, – наголошував В. Липинський, – є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов». Вітчизняні етнополітологи недавнього минулого наголошували на тому, що основною умовою здійснення української дepжавнocті є єдність – політична, національна, регіональна. Вагомими є думки В. Липинського, який зазначив: «регiоналізм» теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більшій хаос в життя нашої землі, тому його треба поборювати», «українці єсть всі мешканці України».

Отже, етнонаціональні спільноти на певному щаблі одного розвою самоідентифікують себе як націю, визначають свої національні пріоритети, формують свою національну самосвідомість. Національна самосвідомість активно виявляється в період боротьби за незалежність, за національне об'єднання роз'єднаних частин нації (етносу), за створення своєї державності. При цьому національна самосвідомість дозріває до розуміння глибинних національних інтересів, які фокусуються в формі національної ідеї. Без такої ідеології національної злагоди неможливі ні розвиток державності, ні соціально-політичний розвиток суспільства. Як зазначає сучасний американський політолог Г. Лодж, розвиток вимагає ідеологічної впевненості. Без цього не буде консенсусу, не буде смислу намірів.

Відсутність загальнонаціональної ідеології уповільнює державотворчі процеси, гальмує духовно-культурний розвиток української нації. Анклави новоприбулих і давніх етносів, імітуючи чужий досвід, часто діють на користь соціальним силам, не зацікавленим у відновленні української державності. Це може призвести до етнічного розриву і руйнування етнонаціональної цілісності.

Теоретична етнологiя інтерпретує феномен нації як глибинне, сyтнiсне ядро буття народу, а не тільки зовнішній вияв чи форму такого буття. Нація в сучасному розумінні – це не лише етнокулътурна спільнота (народ) і не демографічна мoдність, а цілісний етнополітичпий організм. Специфіка, особливість і складність сучасної соціально-політичної ситуації в Україні полягає в тому, що в ній синхронно відбуваються три різноспрямовані, але взаємозв'язані процеси: державотворення; внутрішня консолідапія української нації (етносу); міжeтнонаціональна консолідація. Сьогодні переважаючим серед них є державотворення.

Розбудова саме української національної держави обумовлюється перш за все тим, що український народ є визначальним етнокультурним та державотворчим чинником на власній eтнiчній території. На сучасному етапі розвитку України оптимальною формою організації буття нації може бути тільки національна держава, яка має забезпечити динамічне самовідтворення українського eтнополітичного організму, як цілісної системи eтнокультурної самобутності української нації, а не конгломерату регіональних груп та національних меншостей, самовідтворення українського eтнополітичного організму. Зрозуміло при цьому, що в українській національній демократичній правовій державі повинні бути абсолютно усунуті можливості приниження громадянських і національно-культурних прав національних меншостей. Україна прагне стати національно-демократичною державою. Саме ж підкреслення національного характеру держави не суперечить гарантуванню рівних прав всім eтнiчним меншостям. які проживають в Україні.

Разом з тим прагнення до національної злагоди, єдності може постати і в негативному ракурсі, якщо певні суспільні сили роблять спробу використати концепцію національної. єдності як інструмент для здійснення своїх вузькоегоїстичних цілей. Так, російськомовна частина населення Криму під гаслом «національної єдності» з Росією фактично підриває державну цілісність України. Отже, стоїть нагальне завдання – знайти правильні шляхи, способи та механізми, які сприяли б об’єднанню української нації та процесам міжнаціональної (міжетнічної) злагоди народу України.

Все це дає підстави стверджувати, що політична культура громадян України, що тісно пов'язана з етнонаціональною культурою, набуває в сучасних умовах важливого внутрішньо політичного значення та зовнішньо політичного звучання.

Етнополітика та концепція забезпечення життєдіяльності українського етносу.

Етнонаціональна політика має забезпечити життєдіяльність української нації як титульної української нації. На жаль, етнополітика розуміється поки що переважно як налагодження життя етнічних меншин. Необхідно сприяти створенню механізму відбудови основних компонентів етнічної системи, забезпечувати її собітотожність у просторі і часі через «усвідомлення себе, етносу як нації і як дійової особи історії і сучасного світу» (Р. Шпорлюк).

Варто подбати про те, щоб ознаки української ідентичності відігравали б функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як цілісного організму, важливої складової українського соціуму. Це – діяльність щодо реалізації національних потреб, втілення в життя принципу самовизначення націй: це – реалізація на практиці національного виміру, етнополітичних устремлінь, збільшення поля української незалежності, своєрідної української емансипації і відстоювання загальноукраїнського, загальнонаціонального інтересу. Йдеться про необхідність «перебудови економічних і соціальних відносин відповідно до нових умов, аби зв'язати перебудову з національним будівництвом, так, щоб воно було органічним випливом її, а не зовнішньою українофільською приставкою» (М. Грушевський).

Перед розробкою етнонаціональної політики варто було б обговорити питання щодо вирішення мовної політики в Україні: надання державного, національного й офіційного статусу українській мові, як тій, що дає назву народові, землі, державі і є мовою переважної більшості основних eтнiчних груп, незважаючи на тривале нищення.

Невідкладним є всебічне сприяння консолідаційним процесам в середовищі української нації, перетворення її на суспільний, дійсно етносоціальний організм у середовищі українського соціуму; вироблення чи закріплення самобутнього стереотипу не тільки поведінки, але й світосприймання і світоосмислення, створення ефективної системовідтворення всіх рівнів суспільності – індивідуальної, колективної, етнічної, національної; подолання комплексу меншовартості, вторинності.

Нагальним є також перетворення національної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, маючи на увазі і концептуальну сутність – концентрацію національного «духу» в площині саморозвитку, самореалізації етносу, з одного боку, формування державницької волі народу, розбудову самої держави, культури – з іншого.

Ще у ХІХ ст. видатний філософ Г. Гердер висловив пророче припущення: «Я вірю, є всі підстави вірити, що Україна стане новою Елладою. Її м'який, щедрий клімат, багата природа, обдарованість та музикальність народу, історія, трaгiчна та героїчна, дають підстави вважати, що із розрізнених частин зароджується велика нація».

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]