39. Поняття і класифікації загроз інформаційній безпеці держави.

Дестабілізуючі фактори — явища та процеси природного і штучного походження, що породжу ють інформаційні загрози.

Джерелами можуть бути особи, організації та їхні об'єднання: ворожі держави або коаліції ворожих держав. В яких для формування інф загроз створюються і функціонують спеціальні органи та служби.

Особливу групу джерел становлять інформаційні системи і засоби, оскільки вони одночасно є знаряддям приведення в дію інформаційних загроз. Також довкілля.

Джерелу властиві: внутрішньодержавні дестабілізуючі фактори та міждержавні дестабілізуючі фактори.

До внутрішн дестабілізуючих факторів відносять: правовий вакуум у більшості питань забезпечення інформаційної безпеки; умисне або невмисне порушення законодавства з питань інформаційної безпеки; політичні конфлікти; зловмисні дії злочинних елементів або груп; видмови, збої, технічні помилки інформаційних систем (засобів); природні явища (процеси), що ускладнюють одержання, передавання, приймання і зберігання інформації або руйнують інформаційні системи.

Міждержавні дестаб фактори — це конфлікти різноманітних масштабів і проявів (в екон, пол, ідеології, дипломатії і т. ін.).

Класифікація загроз інформаційній безпеці

Загрози інформаційній безпеці — сукупність джерел і факторів, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави в інформаційній сфері. Основні загрози інформаційній безпеці можна розділити на три групи:

• загрози впливу неякісної інформації (недостовірної, фальшивої, дезінформації) на особистість, суспільство, державу;

загрози несанкціонованого і неправомірного впливу сторонніх осіб на інформацію та інформаційні ресурси (на виробництво інформації, інформаційні ресурси, системи їхнього формування і використання;

• загрози інформаційним правам і свободам особистості (праву на виробництво, розповсюдження, пошук, одержання, передавання і використання інформації; праву на інтелектуальну власність на інформацію і речову власність на документовану інформацію; праву на особисту таємницю; праву на захист честі і гідності тощо.

Фактори загроз за видовою ознакою поділяються на політичні, економічні та організаційно-технічні.

Ієрархічна класифікація загроз інформаційній безпеці. Глобальні, регіональні та локальні фактори загроз інформаційній безпеці.

39. Поняття і класифікації національних інтересів держави.

39. Поняття та різновиди „економічної зброї".

39. Принципи, форми і способи забезпечення інформаційної безпеки держави.

Основні принципи забезпечення інформаційної безпеки держави.

Забезпечення інформаційної безпеки — сукупність заходів, призначених для досягнення стану захищеності потреб особистостей, суспільства і держави в інформації.

Держава здійснює свої заходи через відповідні органи, а громадяни, громадські організації і об'єднання, що мають відповідні повноваження, — згідно із законодавством. В основу забезпечення інф безпеки держави повинні бути покладені такі головні принципи:

• законність, додержання балансу інтересів особистості, суспільства і держави;

• взаємна відповідальність суб'єктів забезпечення інформаційної безпеки;

• інтеграція систем національної і міжнародної безпеки.

Специфічними принципами забезпечення інф безпеки є:

• превентивний характер проведення її заходів щодо заходів інших видів безпеки;

• адекватна поінформованість об'єктів безпеки, в тому числі міжнародних.

Превентивність зумовлена властивою людині послідовністю виконання операцій, що

складає будь-яку елементарну дію. Усе починається з приймання (добування) інформації, а закінчується активною дією — реакцією на одержану інформацію.

Адекватна поінформованість об'єктів безпеки означає, що всі вони мають право володіти інформацією про явища і процеси, котрі їх цікавлять, обмежене тільки законодавчо з метою охорони особистої, сімейної, професійної, комерційної та державної таємниці, а також моралі.

Права та свободи суспільства в питаннях пошуку, володіння та розповсюдження інформації повинні регулюватися законодавчими актами, які видаються щодо специфіки діяльності громадських об'єднань та організацій або змісту інформації.

Основні форми і способи забезпечення інформаційної безпеки держави

Форми і способи забезпечення інформаційної безпеки – це інструмент, через який сили інформаційної безпеки вирішують весь комплекс завдань із захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави в інформаційній сфері. Тому необхідне чітке юридичне оформлення при розробленні нормативних актів, які регулюють діяльність органів інформаційної безпеки.

Абсолютне верховенство права у будь-якій, в тому числі політичній, діяльності. Кожний суб'єкт інформаційного процесу повинен мати відповідну правову свідомість, бути законослухняним, добре уявляти наслідки своїх дій для інших суб'єктів та міру відповідальності на випадок порушення їхніх життєво важливих інтересів. Потрібно визначити чи є інформаційні загрози наслідком неумисних або умисних дій суб'єктів інформаційного процесу. В першому випадку забезпечення інформаційної безпеки здійснюється відповідно у формах інформаційного патронату та інформаційної Моперації, у другому — у формі інформаційного протиборства чи інформаційної боротьби.

Інформаційний патронат є формою забезпечення інформаційної безпеки фізичних і юридичних осіб із боку держави. Він передбачає забезпечення органів управління системи інформаційної безпеки держави відомостями про дестабілізуючі фактори і загрози стану поінформованості фізичних і юридичних осіб (інформаційне забезпечення інформаційної безпеки) і власне захист життєво важливих інтересів цих осіб від інформаційних загроз, або, як ще кажуть, інформаційний захист. Основу складає збирання (добування) необхідних відомостей, здійснюване в процесі розвідувальної, контррозвідувальної, оперативно-розшукової і оперативно-інформаційної діяльності.

Інформаційним захист досягається шляхом внесення в порядку законодавчої ініціативи законопроектів, здійснення судового захисту, проведення оперативних заходів силами і засобами інф безпеки.

Інформаційна кооперація — форма забезпечення інформаційної безпеки між рівноправними суб'єктами інформаційного процесу (фізичними, юридичними, міжнародними), яка включає сукупність їхніх взаємоузгоджених дій, спрямованих на одержання відомостей про дестабілізуючі фактори, дестабілізуючі та інформаційні загрози і захист від них доступними законними способами і засобами.

Забезпечення інформаційної безпеки. Заходи, що вживаються для забезпечення інформаційної безпеки повинні бути адекватними наявним і прогнозованим загрозам, причому вони можуть бути як пасивними, так і активними.

Пасивне забезпечення інформаційної безпеки передбачає реагування на вже наявні загрози, спрямоване на безпосередню протидію акціям, що є деструктивними щодо соціальної системи.

На відміну від пасивного, активне забезпечення інформаційної безпеки спрямоване на завчасне виявлення та попередження загроз.

39. Проблеми безпеки в регіоні Кавказу

47. Проблеми безпеки в регіоні Перської затоки.

47. Проблеми забезпечення безпеки в сучасному світі

47. Проблеми регіональної безпеки Близького і Середнього Сходу.

47. Проблеми регіональної безпеки Латинської Америки.

47. Проблеми регіональної безпеки Північної Африки.

47. Проблеми регіональної безпеки у Північній та Центральній Америці.

47. Проблеми регіональної безпеки Центральної і Східної Африки.

47. Проблеми формування єдиної системи європейської безпеки на початку XXI ст.

47. Проблеми формування систем регіональної безпеки у різних частинах світу

47. Продовольча безпека держави.

47. Регіональна безпека держав Південної Азії.

47. Регіональна безпека держав Південно-Східної Азії.

47. Регіональна безпека держав пострадянського простору: досвід і проблеми забезпечення.

47. Регіональна безпека держав Східної Азії.

47. Регіональна безпека Центральної Азії.

47. Регіональні особливості міжнародної безпеки на початку XXI ст.

47. Релігійна безпека держави.

47. Різновиди загроз економічній безпеці держави в сучасних умовах.

47. Роль ЄС-ЗЄС у формуванні системи європейської безпеки.

47. Роль ОБСЄ у забезпеченні безпеки на європейському континенті.

67. Система екологічної безпеки та екологічна політика держави.

Екологічна політика - це науковий напрямок, що вивчає взаємозв`язки між процесами техногенної зміни природного середовища і пол процесами в житті сусп, як в регіональному, так і в глоб вимірі. Екологічна пол являє собою теоретичну систему пол, екон, юр та інших заходів, спрямованих на врегулювання стану навк середовища і раціонального використання прир ресурсів на будь-якій території або світу загалом (глобальна політика).

Наукові дослідження у сфері екол політики, цілеспрямовані практичні заходи з боку держави, громадських організацій, юридичних і фізичних осіб. Головною метою є розв'язання проблеми коеволюції біосфери та сусп, можливості їхньої безконфліктної взаємодії.

Центральне місце в процесі формування загальної концепції екол пол посідають проблеми створення ефективних механізмів регулювання як найважливішого засобу політики у сфері природокористування, за допомогою яких реалізуються її соц, екон та власне політичні начала.

Екологічна політика та безпека держави

Екологічна політика має певні рівні та сфери дій. Вона може бути глобальною, регіональною, національною та локальною, може бути спрямована на збереження тієї чи іншої екосистеми або біосфери загалом, стосуватися різних аспектів людської діяльності.

Екополітика на практиці - це політика, що здійснюється в різних сферах суспільного життя і спрямована на зменшення екологічного ризику.

політика екологічної безпеки є типом розвитку суспільства (як суб'єкта екосистеми), що реалізується в умовах інтенсивно-коеволюційного розвитку, тобто в інтересах як суб'єкта екосистеми, так і об'єкта (середовища), і відповідає певним характеристикам.

Для реалізації розвитку такого типу суспільства необхідне дотримання цілої низки умов. Однією з них є нагальність зменшення антропогенного тиску за допомогою розробки та впровадження технологій, що зменшують забруднення середовища, а також біологічного, економічного, юридичного та політичного обгрунтування ефективних заходів щодо охорони навколишнього середовища. Іншою умовою є високий рівень фундаментальних досліджень закономірностей і механізмів, що визначають стійке функціонування біологічних систем різного рівня в процесі взаємодії з соціальним середовищем, продуктами антропогенного походження та природними ландшафтами.

Державна система екологічної безпеки

Під державною системою екологічної безпеки розуміють сукупність державних заходів (правових, економічних, технічних, гуманітарних і медичних), спрямованих на підтримку рівноваги між її екосистемами та антропогенними й природними навантаженнями. Система екол безп створюється і розвивається відповідно до Конст Укр, указів Президента, постанов Уряду, державних програм у цій сфері.

Основу цієї системи складають органи всіх гілок влади, що вживають заходи політичного, правового, економічного, силового чи іншого характеру, спрямовані на забезпечення екологічної безпеки в інтересах людей, суспільства та держави.

Повноваження органів забезпечення екологічної безпеки України, їхній склад, принципи та порядок дій визначається відповідним законодавчими актами України.

Конституція України покладає відповідні функції щодо забезпечення екологічної безпеки та раціонального природокористування на Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади різного рангу.

У розробці, плануванні та експертизі законодавчих актів у галузі екології беруть участь різні комітети Верховної Ради, наприклад, Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, інші комітети Верховної Ради України в межах своєї компетенції, науково-експертний та юридичний відділи Секретаріату Верховної Ради України та інші уповноважені органи.