Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
647604_4ADC6_shpori_na_ekzamen_iz_kursu_zagalne....doc
Скачиваний:
18
Добавлен:
16.12.2018
Размер:
438.27 Кб
Скачать

48)Мовознавчі здобутки і. Франка, к. Михальчука, с. Смаль-Стоцького, і. Огієнка.

Важливим складником світогляду І. Франка є його погляди на природу і сутність мови. Мовознавчі погляди І. Франка вже неодноразово були предметом наукової уваги, проте цілковиту рацію має відома дослідниця мовного світу І. Франка О. Сербенська, стверджуючи, що ми ще повністю не збагнули вагомості лінгвістичного спадку мислителя. Перу І. Франка належить близько 20 спеціальних мовознавчих праць, зокрема такі статті, як “Говоримо на вовка –скажімо і за вовка” (1891), “Етимологія і фонетика в южноруській літературі” (1894), “Уваги про назву “Палінодія” (1894), “Звідки взялася назва бойки?” (1895), “Двоязичність і дволичність” (1905), “Причинки до української ономастики” (1906), “Літературна мова і діалекти” (1907), “Азбучна війна в Галичині 1859 р. ” (1913) та ін. Мовознавчі проблеми автор незрідка порушував і в інших своїх працях, зокрема літературознавчих та філософських –наприклад, в естетико-психологічному трактаті “Із секретів поетичної творчості” (1898–1899). Проблематика лінгвістичних зацікавлень І. Франка напрочуд широка. За спостереженнями І. Ковалика, предметом наукових роздумів письменника-вченого були “такі основні питання: походження людської мови, розвиток та функції мови, усна та писемна мова, мова та мислення, значення мови для розвитку мислення та пам’яті, вияв антропоморфізму в сучасній структурі

мови тощо” До цього переліку сучасні франкознавці (зокрема, Т. Панько, О. Сербенська, Т. Космеда) обґрунтовано долучили питання “мова і нація”, “мова і духовність”, “мова і мовлення”, “дискурс і комунікація”, “мовна особистість”, “комунікативна компетенція” тощо. Більшість із цих проблем має не тільки лінгвістичне, а й загальносвітоглядне значення. З цього випливає висновок, що погляди І. Франка на мову мали не просто описово-емпіричний,а лінгвофілософський характер, оскільки спиралися на його загальні ідейні переконання та теоретичні уявлення про людину і світ і, таким чином, були істотною частиною його філософського світогляду. І. Франко висвітлював основні лінґвістичні проблеми в аспекті філософії мови, щільно пов’язував їх з осмисленням динаміки філософських, суспільно-політичних та естетичних ідей у Європі. Внаслідок тривалих роздумів над “язиковими проблемами” І. Франко створив власну філософсько-лінґвістичну концепцію, в якій мова визначається передусім як одна зі сторін суспільного життя, що взаємодіє з економічними, політичними, духовними та іншими суспільними явищами, виступаючи як засіб комунікації і пізнання. Погляди великого мислителя на питання теорії мови мають глибоку наукову основу, відзначаються внутрішньою цілісністю і є виявом лінґвістичної концепції в галузі філософії мови.

Кость Михальчук - визначний мовознавець та етнограф, член Київської Старої Громади, дійсний член НТШ у Львові, Українського Наукового Товариства у Києві, Історичного Товариства Нестора-Літописця.

Найґрунтовнішим у XIX ст. дослідженням, присвяченим діалектному членуванню української мови, є праця Костянтина Михальчука про українські наріччя, говори і говірки, написана у 1871 р. Вказане дослідження лягло в основу діалектного членування української мови у 20 і 21 століттях. Наріччя і говори автор виділяв на основі суто мовних рис, проте брав також до уваги розміщення в минулому східнослов'янських племен, міграційні чинники пізніших часів, топографічні особливості відповідної території, етнографічні дані. Діалектне членування української мови автор відобразив і в формі лінгвістичної карти. Михальчук розрізняв три наріччя української мови:українське (з північноукраїнським, середньоукраїнським і південноукраїнським піднаріччями),поліське (з підляським, чорноруським або заблудів-ським, поліським і сіверським піднаріччями),русинське (з подільсько-волинським, галицьким і карпатським піднаріччями).

Названі наріччя, на думку К. П. Михальчука, за різними сторонами мовної будови співвідносяться по-різному: у фонетиці більше подібності між українським і русинським наріччями, ніж між ними (особливо першим) і поліським, у морфології більше спільності між українським і поліським, ніж між ними обома і русинським.

Праця К. П. Михальчука була високо оцінена сучасниками автора, зокрема Олексієм Шахматовим, від неї відштовхуються дослідники при сучасному розв'язанні проблеми діалектного членування української мови. Незважаючи на обмеженість матеріалу, який був у розпорядженні автора, дослідник здійснив досить докладне групування українських говорів. Пізніші дослідження доповнили і в дечому змінили діалектне членування української мови К. П. Михальчука. Найвиразніша відмінність дальших групувань говорів порівняно з Михальчуковим полягала в тому, що «північноукраїнське піднаріччя» південно-східного наріччя всіма майже повністю зараховувалось до північного наріччя, а поділ на «середньоукраїнське» і «південноукраїнське» піднаріччя зовсім не визнавався. З сучасного погляду вважається неправомірним також віднесення більшості говірок Волині і Поділля до південно-східного (за термінологією К. П. Михальчука — українського) наріччя, зарахування до українських ряду білоруських («чорноруське піднаріччя») і російських («сіверсько-великоруське піднаріччя») говірок.

С.Смаль-Стоцький - один з керівників національно-культурного відродження Буковини. Противник москвофільства, чимало спричинився до перемоги народовців на Буковині; голова студентського товариства «Союз» у Чернівцях (1879—1882), співзасновник товариств «Народний Дім», «Буковинський Боян», «Руська Школа» й інших, активний діяч «Руської Бесіди». Був дійсним членом Слов'янського інституту у Празі. Спільно з Миколою Васильком та іншими Смаль-Стоцький добився цілковитої рівноправності українців в адміністрації й політичному житті Буковини.

В історію української мовознавчої науки проф. Смаль-Стоцький увійшов насамперед як автор першої української ("руської") граматики, яку видав 1893 р. у Чернівцях разом з проф. Т.Гартнером. "Руська граматика" посідає особливе місце в історії правописного питання, оскільки саме в ній автори прагнули удосконалити шкільний правопис, показати гармонію між писемним і живим словом. Граматика докладно висвітлювала особливості звукової системи мови, брала до уваги історичні зміни, "змальовувала живий образ української мови у сфері звуків". "Руська граматика" витримала чотири видання (останнє – 1928 р.), дістала позитивні оцінки О.Огоновського, О.Партицького – тодішніх метрів у цій галузі на Західній Україні, а згодом за офіційним розпорядженням міністерства освіти стала шкільним підручником української мови на Галичині й Буковині. Усвідомити факт появи цієї Граматики, що за своїми наслідками дорівнював національному відродженню, неможливо без знання історичного контексту. Для народних шкіл Буковини це був час тяжкої кризи, бо наука української мови в них була переважно в руках учителів-москвофілів, схоластичне "язичіє" шкільних підручників мови заходило у гостру суперечність з живою народною мовою. І саме С.Смаль-Стоцький, в особі якого талант ученого і завзяття патріота поєднувалися з далекоглядністю політика і компромісного дипломата, зумів добачити причиново-наслідкову єдність у таких, здавалося б, далеких одна від одної проблем – шкільною наукою мови і національним поступом.

Етапне значення для українського мовознавства мали праці Смаль-Стоцького з українського мовознавства та славістики: "Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення" (1925, 1927), "Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні її прикмети" (1933), "Питання про східнослов’янську прамову" (1937). Широко відомими були й літературні праці С.Смаль-Стоцького. Йому належать наукові розвідки про Т.Г. Шевченка, І.Франка, І.Котляревського, В.Стефаника, Ю.Федьковича, С.Воробкевича.

І.Огієнко - відомий український церковний і громадський діяч, митрополит (з 1943), мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1922). З 1924 р. викладав українську мову у Львівській учительській семінарії, протягом 1926-1932 pp. був професором церковнослов’янської мови на богословському факультеті Варшавського університету. Заснував і редагував у Варшаві журнал “Рідна мова” (1933-1939 pp.) і “Наша культура” (1935-1937 рр.), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України.

І.Огієнко - автор багатьох наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: «Складня укр.мови»; «ВІруваня укр.народу»; «Огляд українського язикознавства»;«Українська культура»; «Український стилістичний словник»; «Історія українського друкарства»; «Чистота і правильність української мови»; «Пам’ятки cтарослов’янської мови 10-11 ст.»; «Сучасна українська літературна мова»; «Українська Церква»; «Історія української літературної мови»;

Іван Іванович Огієнко здійснив переклад Св.Письма українською мовою (вид. 1962). Його гасло:«Для одного народу — одна літературна мова!». Опублікував безліч словників, методичок і посібників: «Вчімося рідної мови», «Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови».

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]