22. Мова і суспільство

Мова – це елемент духовної культури. Ця культура має національний характер, взаємовплив мови і суспільства. Суспільство на мову може впливати на будь-яких рівнях (гречка-перші до нас її принесли греки, огірок-з гр. неспілий, капуста-лат. Голова, горіх волоський-італійців називали волохами, а вони привозили горіхи).

Проблема « мова і суспільство» належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що значною мірою зумовлено її багатоаспектністю. Найважливішими питаннями цієї проблеми є: 1) соціальна природа мови;2) соціальна зумовленість мовних явищ; 3) залежність стану мови від стану суспільства; 4) соц. Спільноти людей і соціальні типи мов; 5) можливість свідомого впливу с-ства на мову; 6) взаємовідношення мов в багатомовному суспільстві; 7) залежність с-ства від мови;8) мова і суспільно- технічний прогрес.

До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли в сер ХІХ ст.. одним із перших був Я. Грімм, В. фон Гумбольт. Гумбольт вважав ,що мова розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим. Ф. де Соссюр вбачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Найбільший вплив суспільства на мову має формування мовної політики (визнання статусу мови, закони про мову З 1989р в Укр.. статус державної має укр.. м. а у Білорусії з 1995 і білорус. і рос.)

Соціолінгвістика – вивчає впливи і взаємовплив мови і суспільства.

23) Діалектика суспільного та індивідуального в мові

 Мова як суспільний продукт - це національний організм, який є не лише вмістищем і виразником предметів і явищ об"єктивного світу, але і його творцем. Хоч мова як загальнолюдський феномен - організм функціонально-універсальний, форми його вияву різні, і кожний народ у власній мовотворчості йде своїм шляхом, часто неторованим і тернистим. При цьому кожна мова по-своєму неповторно відбиває суть людської мови взагалі². Відбиття єдиного об'єктивного змісту різними національними формами - явище значно складніше, ніж звичайне співвідношення змісту і форми. Різні позначення світу речей у різних мовах - це й різне його бачення різними народами. Тому інтелектуальну самобутність народів можна вважати наслідком їхніх мов³.

   Інтелектуальна діяльність етносу допускає в його мову тільки ті форми, які відповідають, з одного боку, його духовним запитам, а з другого, - не порушують усталеного ладу мови. На думку Гумбольдта: "Мова є немовби зовнішній вияв духу народів: мова народу є його дух, а дух народу є його мова"⁵. Оскільки ж дух національної мови виявляється у єдності (синтезі) суб"єктивного з об"єктивним, у самовираженні суб"єктивного через значення, спроектоване на об"єктивне, народ, творець мови, виступає щодо неї сутнісною об"єктивністю, а індивід, реалізатор та інтерпретатор мовної системи, - суб"єктивністю. У результаті тісної взаємодії мовотворчості народу з мовотворчістю індивідів у мові об"єктивуються ті чи інші нові мовні факти суб"єктивні за своєю природою. 

   Таким чином, у мові як загальнолюдському суспільному явищі вбачаємо трихотомію: людську мову як витвір людської природи, національну мову як колективний витвір духу етносу, індивідуальне мовлення як факт породження мови кожним окремим мовцем.

та чи інша національна мова, спираючись на сукупність духовної народної сили, є разом з тим набутком окремого індивіда, прагматично зорієнтованого на цей колективний продукт, тобто засобом самовираження кожної конкретної людини⁷. Як наслідок цього, індивідуальний акт мовлення становить процес самовираження мовця, який немовби бере всю мову для особистого користування, тобто привласнює її. Проте, привласнюючи мову, мовотворець вільний у виборі засобів мовного вираження і невільний. Суб"єктивність процесу спілкування вступає при цьому у взаємодію з об"єктивною його стороною, передусім функціональною спрямованістю мовлення. Адже вживання слова - це підпорядкування його певним конкретним потребам спілкування, отже індивідуальне слововживання є індивідуальним осмисленням буття через усталені в мовленнєвій дійсності мовні форми. 

Мовленнєва особистість розвивається на певному історико-філологічному тлі, що формує її відповідно до стану розвитку суспільства, з одного боку, і стану розвитку мови, - з другого.   Ідіолект виростає з тієї чи іншої національної мови і є одним з виразників духовності нації. Рідна мова стає для майстра слова немовби одкровенням, яке допомагає йому пізнати самого себе як творця й осмислити навколишній світ. Саме мова допомагає творцеві самоусвідомити себе, а справжньому талантові активно сприяти національному самоусвідомленню власного народу. Адже через мову та її носіїв відбувається становлення національної самосвідомості як складової частини самосвідомості людства. З одного боку, розширюється поле використання літературної мови, її застосування в різних сферах суспільно-мовленнєвої практики, а з другого, - свідоме і зацікавлене ставлення мовця до літературної мови дає йому змогу найповніше розкрити себе в усіх сферах соціальної взаємодії¹³.

якщо соціальне є постійним імпульсом для виникнення індивідуального, то індивідуальне, в свою чергу, виступає гарантом розвитку і збагачення соціального.