Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Бадрак(экзамен).docx
Скачиваний:
6
Добавлен:
15.12.2018
Размер:
165.81 Кб
Скачать

Юрій Тарнавський

(1934 р. нар.)

Юрій Тарнавський, перша збірка якого «Життя в місті» з'явилася за океаном 1956 p., — чи не найдавніший поет Нью-йоркської групи. «Я грюкаю кулаком в свої груди, та тільки горбата самота відповідає, усміхаючись широко, пригадуючи, що вона теж жіночого роду». Ця метафора з поеми Ю. Тарнавського «Оперене серце» почасти відображає творчу позицію автора, котрий і в модерному контексті нью-йоркської поетичної когорти вирізняється абсолютно осібною манерою письма.

В головних рисах поетика Ю. Тарнавського разюче відмінна од класичної традиції:

...о, місце відпочивання сухих, як горіх, півкуль кучерявого мозку, де можна, залишивши поле бою, оглядаючись, перестати бути винним, дряпаним, ссаним всередині, де можна майже заснути з ротом, повним смаку молока жовтих грудей південних овочів...

(«Ода до кафе»)

Так у виконанні Ю. Тарнавського виглядає «тепла, ясно освітлена місцинка» кав'ярні, розпросторювана в безконечність настроєвих перепадів, чуттєвих сполохів, усамітненої задуми притомленого бувальця.

Але чим більше вдивляємося в цей поетичний етюд, тим ясніше розуміємо, що всю «життєву» масу реалій, форм і рухів автор розійняв на шматки, перетворив на матеріал віддання одного-єдиного, пливкого й зникомого духовного стану. Зневажте цей стан як композиційне вістря твору, оминіть його увагою — й уся картина розсиплеться на хаотичні друзки, мозаїку випадкових деталей, словесну рінь.

Суб'єктивний образ об'єктивної дійсності: в ліриці — це світ крізь позитивне «я». Ці загальні положення нагадуються тут тільки тому, що творчість Юрія Тарнавського є чи не найчистішим прикладом абсолютно протилежного. Все, написане митцем, є свідомим прагненням дати об'єктивований образ суб'єкта, подати безоцінкове «я» крізь єдину матерію світу (що виявляється всуціль службовою, в пізнавально-естетичному плані друго-, третьозначною).

У поетиці Ю. Тарнавського відповідність слова (поняття) й означуваного ним предмета необов'язкова, більше того, зайва, обтяжлива. Митець «накладає» на себе дійсність (а не навпаки, як за традицією!), мало турбуючись збереженням її природної цілісності. Зверніть увагу, в яких невідповідних значеннях вживаються в ліриці Ю. Тарнавського поняття, скажімо, «кров» або «рот», рот, котрий ходить, спостерігає, викохує в собі післясмак спожитого-пережитого.

Ми звикли до того, що художник опредмечує себе в навколишній дійсності — саме звідси пошуки точного слова, порівняння, епітета. Ю. Тарнавський розпредмечує світ, увільняє його від дисципліни природних зв'язків, робить його аморфним, аби сягти самого джерела духовного прозріння, руху, істоти свідомості, приреченої на пізнання й самопізнання. Звідси — буквально віддирання слова від предмета, вимивання нагромадженого в ньому смислу потоком раптових асоціацій.

Деструкція усталеного, звичного, розпочата на словесно-предметному рівні, триває і на проблемно-тематичному. Скільки прекрасних етюдів написано на тему весняного пробудження чи осіннього спустіння простору з відповідною їм гармонією птахів, дерев і висі. Ю. Тарнавський картину дійсності «прокручує» назад, до передпочатків теми, до того моменту, коли теми ще не було, а художник уже був.

«Птах не сидить на гілці!» Не прилетів птах до гілки, видно на ній тільки місце для його ніг, довкруги неї порожнечу, подібну до саду, купи білого повітря, ширші вгорі, балянсуються на її кожній бруньці.

Принципова переорієнтованість творчого акту з реальної дійсності на суб'єкт її пізнання виявляється й у самому трактуванні завдання, що його ставить собі художник. Високим пафосом вітчизняної й світової лірики було і є прагнення відбити всю гармонію світу. Ю. Тарнавський пише книжку «Поезії про ніщо і інші поезії на цю саму тему» (Нью-Йорк, 1970 p.), відтворюючи в них не «все» й навіть не «щось», а даність «чогось» особистості, не життя як таке, а індивідуальну адаптацію життя, його поепізодичне освоєння.

Не менш промовистим прикладом того, як послідовно й свідомо Ю. Тарнавський змушує художню думку з уречевленої матерії світу рухатися вглиб самої себе, є розділ «Без Еспанії» (збірка під такою назвою вийшла в Америці 1969 p.). Ця лірика в прозі, сказати б, обернена щодо нерудівської чи лорківської — не «Іспанія в серці», а по суті «серце в Іспанії» — велике, чуйне, тремтливе й до болю невічне. Позірна стильова складність письма не може приховати простого й зрозумілого принципу відтворення екзистенційних моментів низкою підрядних асоціацій та рефлексій. Важко не помітити в цьому школи екзистенціалізму, хоча разом із тим не випадає тільки до неї зводити самобутню поетику Ю. Тарнавського.

Поети всіх часів, засвідчивши невичерпні можливості жанру, поклали безліч сил на те, щоб прояснити, осмислити дійсність крізь призму власного «я». Чи треба дивуватися, що хтось нарешті спробував протилежний шлях, як оце спробував Юрій Тарнавський?

Щодо класичної традиції поетична система Ю. Тарнавського вочевидь полярна і вже тим, як не дивно, з традицією пов'язана. Суто умовно її можна віднести до негативного полюсу, як то й робить художник, називаючи свій доробок «Без нічого» (1991 p.). Але Ю. Тарнавський демонтує нормативний образ світобудови, прагнучи стягти першопричини її возведения. Бо що, зрештою, лишається після того, як розпредметити особистість, одійняти її від матеріально-історичного, соціально-побутового тла, в яке вона впосаджена так незрушно, кабально, трагічно? Божа іскра. Душа. А більш нічого.