62.Паливно-енергетичний баланс і його структура

Паливно-енергетичний баланс (ПЕБ) складається з прибуткової і витратної частин. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як видобуток природного палива — вугілля, газу, нафти, торфу, дров (природні ресурси) і виробництво природних енергетичних ресурсів, які включають виробництво електро- і теплоенергії на теплових (ТЕС) і атомних електростанціях (АЕС). Крім того, до цієї частини балансу відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергія вітру, сонця, геотермальна, низькопотенціальне тепло та ін.), а також відбір газу з підземних сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.Друга частина балансу (витратна) включає споживання енергетичних ресурсів і складається з таких статей витрат:

• перетворення в інші види енергії — електро- і теплоенергію, стиснене повітря і доменне дуття;

• виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати при збереженні, транспортуванні і формуванні держрезерву;

• закачка природного газу в підземні сховища газу;

• експорт;

• залишок у постачальників та споживачів на кінець року.

В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля становить майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ — 25%. Разом з тим в споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Питома вага природного газу в загальному споживанні котельно-пічного палива становить близько 54%, тоді як вугілля — лише 24%, паливного мазуту — 6%.

Таким чином, якщо в структурі виробництва власних енергетичних ресурсів переважає вугілля, то в структурі споживання провідна роль належить природному газу.

В умовах значних ускладнень у забезпеченні потреб народного господарства України в паливно-енергетичних ресурсах особливо актуальним є використання в усе більших обсягах нетрадиційних відновлювальних джерел енергії (вітрові, сонячні, тепла землі та інших видів).

Основними стратегічними напрямами вдосконалення структури паливно-енергетичного балансу України та вирішення інших проблем у цій сфері є:

• концентрація народногосподарських зусиль на всебічному прискоренні проведення енергозберігаючої політики. Цей найважливіший напрям вимагає, крім проведення різноманітних заходів щодо підвищення ефективності використання палива і енергії, вдосконалення самої структури народного господарства з пріоритетним розвитком менш енергомістких виробництв;

• вдосконалення структури балансів енергоносіїв кінцевого використання. Передбачається збільшення питомої ваги електроенергії і тепла при зниженні частки моторного палива і котельно-пічного палива безпосереднього використання. Значно збільшиться також частка споживання природних енергоресурсів як сировини, а також для інших непаливних потреб.

Генеральним напрямом розвитку електроенергетики в найближче десятиліття є зростання ролі атомної енергетики.

61.Паливно-енергетичний комплекс: суть, струк­тура, зна­чимість в н/г.

ПЕК - сукупність всіх видів енергорес, підпри­ємств по їх видобу­тку, переробці, транспортуванню для забезпечення споживача ене­ргією в різному ви­гляді (наприклад, тепловою або електричною).

Для ПЕК України характерна висока доля ву­гілля, як палива для ТЕС та висока доля АЕС в еле­ктроенергетиці. Мало викорис­товується альтернати­вна та гідроенергетика.

Основні підгалузі ПЕК :

а) видобуток - збагачення - переробка - спожи­вання палива – паливна промисловість;

б) виробництво - передача - використання елек­троенергії і те­пла – електроенергетика.

Енергетика є базовою галуззю г-ва будь-якої країни. Для У, че­рез енергомісткість її г-ва. розвиток енергетики є виріш. фактором.

До складу ПЕК входять: палив пром. транспорт (в т.ч. ЛЕП), електроенергетика, галузі інфраструк­тури.

Для пропорційного розвитку ПЕК складається паливно-енерге­тичний баланс (ПЕБ) - співвідно­шення видобутого палива і вироб­леної електроенер­гії до використання їх в народному гос-ві.

Паливна пром. Включає в себе як основні галузі (вугільну, наф­тову, газову), так і допоміжні (торфову і сланцеву).

Електроенергетика включає в себе:

а) електростанції;

б) електромереживне господарство;

в) теплоенергоцентралі

.63.Районоутворюючі чинники та види районування. Система економічного районування України.

Економ районування - науково обгрунтований поділ країни або великого регіону на екон райони, що історично склалися або фор­муються в процесі розвитку прод. сил і об'єктивно відбивають те­рит. поділ праці.

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду. Виділяють три основних види економічного (суспільно-географічного) районування: загальне (або інтегральне), міжгалузеве та галузеве.

Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціо-економічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками. Інтегральне районування здійснюється на різних ієрархічних рівнях. Зазвичай таких рівнів виділяють від 2-ох до 4-ох. Найпоширеною думкою є необхідність проведення макро-, мезо- і мікрорайонування.

В цілому суспільно-географічне районування дозволяє в процесі комплексного планування діяльності людини на окремій території тісніше пов'язати регіональні інтереси із загальнодержавними.

Міжгалузеве господарське районування делімітує міжгалузеві комплекси як єдність декількох галузей (видів діяльності) на різних рівнях територіальної спільності (О. І. Шаблій). Відмінністю міжгалузевих комплексів від інтегральних є менше число галузей (компонентів) і вужча повнота зв'язків між ними. Прикладом таких утворень є агропромислові, лісопромислові, еколого-економічні, виробничо-торгові, транспортно-економічні та інші райони.Необхідність вирішення питань техніко-економічної політики, керівництва виробництвом вимагає також вузькогалузевого господарського районування (промислового, транспортного, сільськогосподарського тощо).

Галузеве районування поряд з міжгалузевим є обов'язковою аналітичною передумовою встановлення границь інтегральних суспільно-географічних районів. Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Поділ України відбувається на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів відноситься:

1) Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська

та Кіровоградська області);

2) Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська,

Запорізька області);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та

Автономна Республіка Крим);

5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська,

Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька,

Хмельницька області).

Такий поділ найбільше сприяє регулюванню основних територіально-економічних пропорцій, удосконаленню

територіального поділу праці. Цікавим є підхід до виділення економічних районів О.І. Шаблія. В основу

класифікації економічних районів він поклав не лише економічні, а й

соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних соціально-економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально-Східний, Центральний, Північно-Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.