5. Біполярний сценарій глобального розвитку і основні напрями його реалізації.

Якщо говорити про біполярний сценарій розвитку світу – то таким можна вважати виникнення біполярної системи Схід-Захід наприкінці 40-х років, що супроводжувалося подвійною революцією у військовій сфері: створення ядерної зброї, що має колосальну руйнівну силу, створення ракет, здатних транспортувати її на величезні відстані з немислимою раніше швидкістю. У результаті цього просторові характеристики втрачали значення, перетворюючи Землю в єдине поле бою. Крім того, обидва ворожих блока (НАТО й Організація Варшавського Договору) були створені в рамках підготовки до третьої світової війни, до тотального бою, результат якого повинен був остаточно визначити перемігшу ідеологію і табір. Поруч з апокаліптичною перспективою колишні гегемоністські устремління і територіальні претензії втрачали зміст.

Більшість політиків та економістів все ж визнає ґлобалізацію реальним процесом, який швидко розвивається у всіх галузях суспільного життя, хоча зараз це поняття не таке, яким було 30—40 років тому. Насамперед це пов’язано з розпадом біполярної системи. Внаслідок розпаду СССР послабилася закритість колишніх соціалістичних країн, що дало можливість ширше розвинутися ґлобалізаційним процесам. Зараз переважає американоцентричність ґлобальних процесів.

На сьогодні кумулятивно виділяють два потенційні варіанти удосконалення інституційної архітектури світу. У першому випадку ініціативу перехоплює один з учасників системи. У другому — створюються новий наднаціональний інститут глобального регулю­вання — певний світовий центр з прийняття стратегічних рішень.

Взявши за ознаку класифікації кількість полюсів влади, що координують світогосподарські процеси, інституційний устрій може набути наступного вигляду:

1. уніполярна система;

2. бі- чи триполярна система;

3. поліполярна система.

Біполярна система передбачає наявність двох управлінських полюсів, що в результаті консенсусу приймають узгоджені рішення, виконання яких є обов’язковим для решти учасників міжнародних відносин. Ця система передбачає, з одного боку, активізацію міжнародного співробітництва найбільш розвинутих країн світу, які готові йти на компроміси заради досягнення спільних інтересів. З другого боку, дана система інституційної організації передбачає пріоритетність рішень, що приймаються правлячою верхів­кою для інших учасників міжнародних відносин. Теорія біполярного світу включає до свого складу такі основні напрями інституційного забезпечення глобальних трансформацій:

- коаліції держав;

- коаліції регіональних інтеграційних утворень.

Коаліції держав спрямовуються на створення Центру—альянсу найбільш розвинутих країн, які будуть «підштовхувати» глобалізацію у потрібне русло і вирішувати виникаючі глобальні проблеми у власному вузькому колі, проектуючі власні норми, інтереси і принципи поведінки на увесь світ.

На сьогодні відсутнє чітке ядро, навколо якого міг би розпочатися процес консолідації. Найбільш вірогідними варіантами вважаються:

1. «п’ятірка» постійних членів Ради Безпеки ООН (можливим є розширення складу);

2. «велика вісімка» (можливим є розширення складу);

3. компромісний варіант: «центр» скоріше за все складуть США, ЄС, Японія, Російська Федерація, Китай, Індія.

Головним інструментом тиску на «периферію» можуть стати умови еконо­мічного, технологічного і інформаційного партнерства з «центром», які можуть бути більш чи менш сприятливими. Основним завданням союзу є не підкорення, а цивілізація «периферійних» територій.

Коаліція регіональних інтеграційних об’єднань (РІО) закладає підґрунтя майбутнього світоустрою, що полягає у наступному:

1. формування угруповань на основі економічних, а не політичних факторів, виникнення яких зумовлено реакцією на глобаль­ні трансформації;

2. домінування економічних факторів знижує вірогідність виникнення ієрархічних інституційних структур, рішення яких є обов’язковими для країн-членів;

3. спрямованість у першу чергу на створення своєрідних «островів більш ліберального економічного режиму», а не на побудову регіональних протекціоністських анклавів;

4. поглиблення рівня регіональної координації економічної політики, що виражається в орієнтації, в першу чергу, на безпосередньому регулюванні господарських процесів у межах національних економік (гармонізація податкових систем, режиму доступу на ринки, систем стандартів тощо) замість вирішення питань, що лежать на поверхні, усунення внутрішніх і зовнішніх бар’єрів між країнами, що входять до складу групування.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що, попри відсутність єдиного центру прийняття глобальних рішень, існує небезпека того, що майбутній політичний режим управління може стати скоріше авторитарним, аніж демократичним. Це може бути викликане тим, що рішення з глобальних проблем будуть прий­матися обмеженим колом суб’єктів міжнародних відносин, а також тому, що внутрішня структура багатьох з них ґрунтується не на демократичних принципах, а на жорсткій дисципліні.