Тема 6. Проблеми віктимології

та суїцидальної поведінки

6.1. Поняття віктимології

Віктимологія (від лат. "уісііта" - жертва та грецьк. "Іо£оз" -учення, що разом означає "вчення про жертву") - напрямок кримі­нології, що вивчає кількісну та якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їхніх взаємовідносин зі злочинцями, з метою вдосконалення форм і методів запобігання злочин­ності.

Предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимо­логії, є:

• жертви злочинів;

• відносини, що пов'язують злочинця та жертву;

• ситуації, які передують злочину. Функції віктимології:

• пізнавальна -полягає у вивченні особи потерпілого, станів віктимпості та віктимізації з метою розробки відповідних за­ходів запобігання їм;

• інформаційна - передбачає надання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, скоєних за наявності взаємо­зв'язку між злочинцем і жертвою;

• прикладна - визначається тим, що її знання використову­ються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема, при індивідуалізації відповідальності підсудних, зважаючи на поведінку потерпілих, а також для розробки науково об­ґрунтованих заходів віктимологічної профілактики злочинів.

Завданням віктимології є встановлення більш повної картини латентної злочинності через виявлення потерпілих від невідомих або прихов аних злочинів, а також удосконалення механізмів компенсації шкоди потерпілому на справедливій основі.

Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологіч­них і соціальних характеристик, які впливають на її враз­ливість, та ситуації, що передують злочинові, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати

відповіді на запитання: як у таких ситуаціях у взаємодії з по­ведінкою злочинця криміногенно-провокаційно виявляється поведінка жертви.

У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялася поведінці злочинця, а потерпілий від злочину, переважно, фігурував як учасник кримінального процесу. Водночас, взаємозв'язок злочинця та потерпілого має важ­ливе кримінологічне значення. Із метою об'єктивного до­слідження механізму конкретного злочину необхідно вивча­ти не тільки злочинця, а й жертву злочину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного посягання й умовою, що по­легшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпі­лого. Таку поведінку у кримінології називають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов'язані з цим проблеми, -віктимологією.

Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію в широкому та вузькому її значеннях. У широкому значенні віктимологія -це окрема наука, що вивчає як жертв злочинів, так і жертв певних соціальних і природних явищ (війн, стихійних лих тощо). Віктимологія ж у вузькому значенні (кримінальна віктимо­логія) - частина кримінології, тобто галузь знань про жертву злочину та її роль у генезі злочинної поведінки.

6.2. Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних досліджень

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпі­лого від злочину здійснив у 1948 р. німецький учений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", в якій роз­робив вчення про жертву злочину та довів, що відношення жертва-злочинець тісно пов'язане зі злочином.

У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимо­логії почалася із середини 60-х рр. XX ст. завдяки працям відо­мого кримінолога Л. Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в кримінально-правовій по­літиці держави та практиці боротьби зі злочинністю. Проб­лемам особи й поведінки потерпілого були присвячені також

102

103

роботи В. Мінської, Д. Ривмана, В. Рибальської, В. Романова, В. Полубинського та інших вчених⁶¹.

У 1973 р. відбувся 1-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Єрусалимі, де дискусія проходила навколо понять "вік­тимологія", "жертва злочину", "відносини між злочинцем та по­терпілим"

У 1975 р. відбувся 2-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Белладжо (Італія), де розглядалися питання щодо статусу потерпілого в системі кримінального правосуддя та поводжен­ня з ним.

У 1979 р. відбувся 3-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в м. Мюнстер (Німеччина), де піднімалися питання стосовно опитування жертв злочину, а також процесу віктимі-зації в державах, які розвиваються. Тут же було створено Міжнародне віктимологічне товариство.

У 1980р. у Вашингтоні відбувся Всесвітній конгрес віктимо­логіє, де були розглянуті питання насилля в сім'ї та питання поводження з жертвами злочину.

У 1982 р. відбувся 4-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Токіо (Японія), на якому були висунуті питання стосовно надмірної уваги до прав потерпілого, що заважають кримі­нально-процесуальним правам обвинувачених осіб.

У 1983 р. Рада міністрів Європейського союзу прийняла Європейську конвенцію про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів.

У 1985 р. у Загребі на 5-му міжнародному симпозіумі об­говорювались питання щодо віктимізації всіх людей, а також правового статусу потерпілих в кримінальному правосудді⁶².

⁶¹ Див., наприклад: Франк Л. В. Некоторие теоретические во- просьі становлення советской виктимологии // Потерпевший от преступления. - Владивосток, 1974; Ривман Д. В. Виктимологиче- ские факторьі и профилактика преступлений. - Л., 1975; Полубин- ский В. И. Виктимологические аспекти профилактики преступ­ лений. - М., 1980; Романов В. В. Основи криминальной виктимо­ логии. - Минск, 1980.

⁶² Шнайдер Г. Й. Криминология / Под общ. ред. и с предисл. Л. О. Ивапова. - М.: Прогресс-Универс, 1994. - С. 348-349.

Розвиток віктимології на сучасному етапі здійснюється за такими напрямками:

• підготовка особи до можливого "стику" зі злочином за допо­могою розробки алгоритму оптимальної поведінки в криміно­генних ситуаціях і спеціальних тренінгів;

• підвищення рівня захищеності посадовців, чиї функціо­нальні обов'язки пов'язані з підвищеним ризиком стати об'єктом злочинного посягання;

• інформування громадян про віктимологічні "ситуації- пастки", щоб, по можливості,уникнути їх або звести до мінімуму;

• захист і реабілітація потерпілих від злочинів. Основною метою віктимологічного вивчення є підвищення

ефективності запобігання конкретним злочинам і профілактика злочинності загалом через уплив безпосередньо на потерпі­лих, а також через організацію правового виховання, зорієнто­ваного як на потенційних потерпілих, так і на можливих зло­чинців⁶³.