4.3 Сучасні риси економіки перехідного періоду у країнах Східної Європи

Найбільш тривожним і несподіваним для східноєвропейських країн став "перехідний" спад, який проявився в скороченні виробництва й зайнятості населення до рівнів, значно нижчих, ніж у дореформений період. Загальний спад виробництва за період 1989-1993 роки за своїми масштабами можна порівняти з "великою депресією" 1929-1933 років. Спад досяг особливої глибини в Болгарії та Румунії - країнах, гірше підготовлених до негативних ринкових реформ. На кінець 1993 року промислове виробництво в цих країнах знизилось на 50%.

У більшості східноєвропейських країн незайнятість населення значно перевищила 1/10 чисельності працездатного населення й залишається на високому рівні, навіть не дивлячись на деяке пожвавлення економіки. За оцінками фахівців, східноєвропейським країнам прийдеться жити з двозначним показником безробіття ще декілька років. Причому частка довгострокового безробіття (більше 12 місяців) поступово зростає:

у Польщі й Болгарії вона близька до 50%. Інший факт, що викликає тривогу - зростаюча незайнятість молоді, ця тенденція загрожує молоді ще довго залишатися безробітною.

Вирішення цієї проблеми треба шукати в структурній політиці, яка націлена на покращення функціонування ринку праці за рахунок усунення перекосів в формуванні ставок заробітної плати і доведення допомоги по безробіттю до рівня середньої зарплати, збільшення міжрегіональної та міжгалузевої мобільності робочої сили.

Остання стадія розвитку системи централізованого планування характеризувалася високою інфляцією та повсякмісним дефіцитом. Лібералізація Цін і девальвація національних валют посилили інфляційний тиск. На практиці "корректуюча" інфляція дуже зашкалювавИва рівні, передбачені стабілізаційними програмами. В результаті головним завданням реформаторських урядів стало відновлення основ цінової стабільності. Як показав досвід, збити інфляцію з майже гіперінфляційних значень до контрольованого рівня було відносно легко за умови обгрунтованості, послідовності та чіткої реалізації антиінфляційних досягнувши програм. Однак, досягнувши зниження інфляції до середньорічного рівня 20-40%, більшість східноєвропейських країн, не спромоглися збивати її далі.

Відома стійкість інфляції та її "зависання" на так званих "помірних" значеннях не піддаються поясненню за допомогою стандартних теорій. В усіх країнах, що розглядаються (за виключенням Чехії, де інфляція тримається на найнижчому рівні), зростання пропозиції грошей відстає від індексу споживчих цін і тому виступає інфляційним чинником.

Неможливо виявити і якусь єдину модель впливу бюджетного дефіциту: в Угорщині й Словаччині при більш значному дефіцитові

50

інфляція була нижчою, ніж у Польщі й Румунії. В усіх країнах зростання заробітної плати знаходилось під контролем, в цілому відстаючи від зростання цін. Навіть "помірна" інфляція, яка складає 10-12% в Чехії й Словаччині, надзвичайно негативно впливає на країни з перехідною економікою.

Мабуть "помірна" інфляція викликана насамперед інерційними механізмами, такими як різні схеми індексації заробітної плати та пенсій, часті зміни валютного курсу, періодичні стрибки цін на деякі товари (насамперед на енергоносії та продовольство), а також інфляційними очікуваннями. Спроби зупинити таку інфляцію за допомогою стандартного інструментарію грошових рестрикцій (ставка процента тощо) в подібних умовах є малоефективними, особливо якщо країна одержує значні надходження короткострокового капіталу з-за кордону (Чехія, Польща). Консервативна грошова політика залишається необхідною, але її треба застосовувати з заходами, які б збивали інфляційні очікування, тормозячи дію інерційних механізмів.

Реформатори у східноєвропейських країнах чітко бачили слабкість традиційних держпідприємств, а в довгостроковому плані вирішити проблему сподівались через прискорену приватизацію. Однак, якщо судити по структурі пакетів стабілізаційних заходів, вони базувались на припущенні, що реакція на них з боку держпідприємств буде такою ж, як і в умовах розвинутої ринкової економіки. Це дає пояснення в'ялості реформування держпідприємств на початковому етапі й повільних темпів приватизації. В результаті замість припинення неефективного виробництва, звільнення надлишкової робочої сили і реагування на сигнали ринку стандартним, націленим на максимізацію прибутку способом держпідприємства пішли шляхом завищення цін на сі продукцію, збереження зайнятості й інтенсивного лобіювання уряде підтримки.

В чисто економічному плані приватизація повинна забезпечити більш ефективне корпоративне управління і додаткові джерела фінансування. В країнах, які розглядаються, використовувалося дві стратегії приватизації: одна базувалась на вільному розподілі держвласності між всіма бажаючими, друга мала більш комерційний характер, й її умови змінювались у кожному конкретному випадку. Однак, оскільки останній варіант носить "одиничний" характер, приватизація всього держсектора займе тривалий час. Тому дилема заключається у виборі між "широкою але поверховою", чи "глибокою, але вузькою" приватизацією. У будь-якому випадку завершення процесу вимагатиме немало років.

Настійна потреба в радикальному реформуванні всієї фінансової сфери була визнана тільки тоді, коли стало зрозуміло, що банки й інші існуючі фінансові інститути перетворились на великі перешкоди на шляху переходу від планової до ринкової економіки. Головні недоліки фінансової

51

системи включали в себе відсутність багатьох важливих інститутів фінансового посередництва таких, як пенсійний й пайові фонди, спеціалізовані кредитні й ощадні організації, страхові фірми, фондовий ринок, обмеженість ресурсів капіталу у комерційних банків, їх величезну залежність від невеликого числа клієнтів (насамперед великих держпідприємств), відсутність досвіду кредитних операцій, недосконалість або відсутність розумного регулювання і контролю за банками.

Досить очевидною була слабкість нагляду за банківською системою:

центральні банки східноєвропейських країн додержувались досить ідеалістичного підходу, вважаючи, що ліберальної політики видачі банківських ліцензій разом з високими процентними ставками і (інколи) кредитними стелями буде достатньо для зміни поведінки комерційних банків. Іншими важливими наслідками відсутності реформ у даній сфері стали дорожнеча та обмежена доступність кредитів.

Відсутність розумного регулювання і порушення системи стимулів у менеджерів зробили банки особливо вразливими для корупції й зловживань. Багаточисленні фінансові скандали, які вразили банківський сектор Угорщини, Польщі й останнім часом Чехії, показали, що якість банківського регулювання, нагляду з боку центральних банків та юридичної бази залишає бажати кращого. Скандали не тільки потрясли основи багатьох комерційних банків і негативно вплинули на клієнтів, але й серйозно підірвали довіру громадськості до ринкових інститутів і до реформ в цілому.

З самого початку здійснення реформ уряди східноєвропейських країн надавали прямим іноземним інвестиціям (ПІІ) провідну роль у перетвореннях. Первісний оптимізм щодо ПІІ базувався на наступних відмінних рисах економіки східноєвропейських країн: доступність кваліфікованої й дешевої робочої сили, зручне географічне положення поблизу західних ринків, очікуване зростання внутрішнього попиту та ліберальне законодавство. На практиці приплив ПІІ за минулі роки був значно меншим, ніж передбачалося і дуже нерівномірно розподілявся між окремими країнами. Більше того в 1994 році настала стагнація ПІІ, яка особливо яскраво проявилась в Чехії та Угорщині, що раніш лідирували в усьому регіоні за обсягом отриманих інвестицій. Чітких пояснень цьому немає. На практиці, східноєвропейські країни забезпечують іноземним інвесторам стимули, які можна порівняти на інших нових ринках, що формуються, в той же час якість робочої сили тут вища. Причини можуть бути пов'язані з нестабільністю законодавчої бази, політичної та мікроекономічної ситуації, а також, в окремих країнах, з широким розмахом профспілкового руху, високою активністю профспілок і традиціями частих трудових конфліктів (Польща).

Підсумком десяти років перетворень в країнах Східної Європи слід вважати створення передумов ринкового розвитку. Одночасно з'явились проблеми, які пов'язані з непередбаченими соціально-економічними

52

витратами трансформації і досить повільним відновленням життєвого рівня. Тому необхідна неординарна внутрішня політика, направлена на підтримку економічного зростання і необхідних структурних зрушень при забезпеченні фінансової дисципліни і макроекономічної стабільності, більш ефективне співробітництво зі світовим співтовариством.

53