3.3 Структура економіки та розвиток основних галузей

За роки незалежності сталися значні зміни у галузевій структурі економіки країн, що розвиваються. Істотно змінилися пропорції та зв'язки між основними секторами економіки, виникли нові, сучасні галузі промисловості.

Провідне місце в економічній політиці країн, що розвиваються вже з перших років здобуття незалежності посів розвиток промисловості. Тобто незважаючи на різницю у формах і методах здійснення, індустріалізація вважається засобом подолання відсталості.

Історично першою моделлю індустріалізації країн, що розвиваються, було імпортозаміщення. Основна частина колишніх колоній, що здобули незалежність, орієнтувалася на розвиток галузей місцевої промисловості, яка скорочувала імпорт. Ці країни знизили частку імпортних товарів на своєму ринку завдяки таким заходам:

• обмеження доступу іноземних товарів на місцевий ринок високим митом;

• контингентування (квотування) імпорту;

• застосування цільових державних замовлень;

• надання значних пільг та субсидій національним підприємцям, які випускають продукцію, що замінює імпорт.

Така політика в значній мірі сприяла структурним зрушенням в економіці країн, що розвиваються, зростанню їх промислового потенціалу. Однак, з часом виявилися значні негативні наслідки цієї політики:

• протекціонізм і штучний захист національних підприємств від конкуренції зумовили консервування їхньої відсталості, низьку ефективність виробництва і невисоку якість продукції;

• зменшення імпорту кінцевої продукції, не тільки скоротило, а навіть збільшило постачання компонентів, напівфабрикатів, вузлів, деталей тощо.

Особливо сильно проявились обмеженість і суперечливість політики імпортозаміщення у малих та середніх країнах. В результаті до середини 80-х років більшість країн, що розвиваються, відмовились від імпортозаміщення і проголосили стратегію експортної орієнтації, яка полягає у стимулюванні національного виробництва, орієнтованого на експорт.

Процес індустріалізації призвів до підвищення питомої ваги переробної промисловості у ВНП. Ця галузь стала однією з найбільш швидкозростаючих. Середньорічні темпи- зростання переробної промисловості країн, що розвиваються, за 1975-1998 роки оцінюються приблизно в 5%.

Сама переробна промисловість також зазнала істотних зрушень. Так, якщо на початковому етапі після колоніального розвитку індустріалізація

37

охопила в основному легку й харчову промисловість, то з середини 70-х років акцент став робитися на розвиток сучасних галузей важкої промисловості: машинобудування, металообробки, нафтохімії, електроніки. Разом з тим лише. невеликій групі країн вдалося створити галузі, які виробляють знаряддя праці. До цієї групи можна віднести Бразилію, Мексику, Індію, Туреччину, деякі країни Південно-Східної Азії.

Не дивлячись на те, що питома вага видобувної промисловості у ВНП країн, що розвиваються, постійно зменшується, вона, як і раніше, продовжує відігравати важливу роль у відтворенні багатьох з цих країн. Так, на ці країни припадає близько 66% світового виробництва олова, 33% нікелю і міді, тут видобувається 66% бокситів, 40% залізної та 25% цинкової руди. Значне місце посідають країни, що розвиваються, й у світовому експорті багатьох видів сировини.

Гірничовидобувний сектор, де ще з колоніального періоду діяли іноземні компанії, у 70-х роках у більшості країн, що розвиваються, було націоналізовано.

Одним з напрямів індустріалізації країн, багатих на мінеральні ресурси стало створення галузей по переробці сировини для наступного експорту напівфабрикатів і готових виробів (нафтохімія, металургія, деревообробна промисловість тощо).

Однак, у 80-90 роках відносне значення гірничовидобувного сектора країн, що розвиваються, у світовому промисловому виробництві дещо зменшилося. Це пов'язано з переходом розвинутих країн до ресурсозберігаючих технологій, що призвело до зменшення цін на енергоносії та деякі інші види сировини. Одночасно, у зв'язку з індустріалізацією, зросло споживання сировинних ресурсів в середині самих країн, що розвиваються.

Однією з найважливіших галузей економіки країн, що розвиваються, є сільське господарство. В більшості цих країн аграрний сектор виступає основою матеріального виробництва й істотно впливає на нагромадження, темпи та пропорції економічного розвитку. Хоча за кілька останніх десятиріч частка сільського господарства у ВНП країн, розвиваються, знизилась (31,6% у 1960 році і 14,6% у 1990 році) , ця галузь залишається дуже важливою у багатьох африканських та азіатських країнах. Так у половині африканських та азіатських країн сьогодні цей показник становить 25-30%.

В сільському господарстві країн, що розвиваються, зайнята більшість працездатного населення.

Разом з тим, аграрний сектор цих країн залишається найбільш відсталим в їх економіці. За останні тридцять років темпи його зростання були меншими 3%. Такі темпи не можуть вважатися достатніми ні в плані задоволення потреб місцевої промисловості на сировину, ні, тим більше, продовольчих потреб населення.

Відсталість сільського господарства цих країн пов'язана з

38

надзвичайно низькою продуктивністю праці, слабкою механізацією і хімізацією. За оцінками фахівців, на країни, що розвиваються, припадає лише 10% світового тракторного парку і 5% зернозбиральних комбайнів. На одиницю площі в країнах Азії, Африки, Латинської Америки вноситься у п'ять разів менше мінеральних добрив, ніж у розвинутих країнах.

Сільське господарство у більшості з цих країн розвивається сьогодні екстенсивним шляхом на основі відсталої агротехніки. Однак, деякі з них під впливом НТР поступово переходять до інтенсифікації сільського господарства. Цей процес отримав назву "зелена революція". Вона характеризується:

• поширенням високоврожайних гібридних сортів пшениці, рису, кукурудзи тощо;

• застосуванням добрив;

• поширенням штучного зрошення.

Вже розпочали "зелену революцію" деякі країни Латинської Америки, Південної і Південне - Східної Азії. Серед них можна виділити Мексику та Філіппіни. Однак у багатьох державах "зелена революція" ще має локальний характер. Більша частина дрібних сільськогосподарських виробників веде своє господарство на застарілій технічній базі й залишається осторонь від цих досягнень.

Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, та швидке зростання населення явилися чинниками різкого загострення в останні десятиріччя продовольчої проблеми у зазначених країнах.