4.2 Соціальні загрози

Загроза соціальній безпеці це небезпека, що викликає соціальні деформації та диспропорції у функціонуванні і розвит­ку людини, суспільства, держави.

До соціальних загроз належать:

- масові порушення прав громадян, відсутність умов і меха­нізмів забезпечення законності, правової орієнтації поведінки, реалізації прав і свобод людини;

- декларативність конституційних прав громадян;

- низький рівень життя населення України, неефективність політики доходів;

- відсутність середнього класу та умов його формування;

- продовження різкого розшарування суспільства за майно­вим і соціальним статусом;

- недосконалість та низька ефективність системи соціального захисту населення;

- значне погіршення стану здоров'я населення, поширення інфекційних хвороб, відсутність активної державної політики щодо подолання та профілактики захворювань, неефективність реформування теперішньої системи охорони здоров'я;

- поглиблення соціально-демографічної кризи, відсутність простого відтворення населення, скорочення тривалості життя, зростання смертності;

- скорочення споживання населенням найважливіших продук­тів харчування;

- зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритуль­ності та бродяжництва;

- руйнування трудового та інтелектуального потенціалу країни;

- зростання нелегальної міграції, відтік трудового та інтелек­туального потенціалу нації;

- низька вартість національної робочої сили, незабезпече­ність її повноцінного відтворення;

- нерозвинутість системи соціального захисту працівників;

- втрата мотивації до продуктивної праці, недосконалість си­стеми оплати праці;

- зростання безробіття (офіційного і прихованого), скорочен­ня попиту на робочу силу;

- збільшення кількості громадян в працездатному віці, які не працюють;

- нерозвинутість соціально-трудових відносин;

- низький рівень розвитку громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

- руйнування соціальної інфраструктури;

- погіршення якості та доступності освіти для різних прошар­ків населення, відсутність однакових стартових можливостей здобуття освіти;

- наявність соціально-трудових конфліктів, акцій протесту,страйків;

- часта зміна керівників центральних і місцевих органів ви­конавчої влади;

- прояви моральної та духовної деградації суспільства;

- нерозвинутість і низький рівень національної самосвідомості та спадкоємності;

- неефективність державного та регіонального соціального управління, значна міжрегіональна диференціація соціального розвитку;

низький рівень соціальної орієнтованості економіки;

- невідповідність частини соціально-економічних та право­вих норм європейським доцільним стандартам і гарантіям.

4.3 Соціальна політика та її складові елементи

Вирішення соціальних проблем, запобігання соціальним конфліктам не може обмежуватись будь-яким проміжком часу. Соціальна політика — це безстроковий, повсякденний обов'язок держави по виконанню стратегічних задач й поставлених цілей.

Соціальна політика — це сукупність ідеологічних уявлень суспільства і держави про цілі соціального розвитку та діяльність по досягненню соціальних показників, що відповідають цим цілям [9].

В рамках системи понятійного апарату теорії державного регулювання економіки соціальна політика - один з елементів механізму певної моделі державного регулювання економіки, конкретна форма, інструмент державної економічної політики (разом з фінансовою, кредитно-грошовою, зовнішньоекономічною та ін.). Ключовими характеристиками соціальної політики є її мета, механізми та фінансове забезпечення.

Існує кілька принципів структуризації тактики державної соціальної політики. Один із підходів, що існує на сьогодні, пов'язаний із територіально-державним устроєм країни. У цьому випадку логічно виділяти загальнодержавний, регіональний, муніципальний рівні соціальної політики.

На загальнодержавному рівні створюються умови для здійснення соціальної політики на всіх інших рівнях. Особливості соціальної політики регіонів країни визначаються їхніми географічними та кліматичними розбіжностями, які накладають відбиток на умови діяльності та спосіб життя населення. Важливе значення мають чисельність населення та соціально-культурні особливості тієї чи іншої території, які формують певні соціальні очікування стосовно соціальної політики, генерують специфічні форми соціальної підтримки. Разом з тим, регіональній соціальній політиці притаманна обмежена "чутливість" щодо потреб та очікувань окремих індивідів, вона реагує переважно на масові потреби та інтереси. Найточніше потребам індивідів, родин та соціальних груп відповідає соціальна політика, що реалізується на муніципальному рівні. Цей рівень лише в обмеженому ступені здатний розробляти соціальну політику, але при цьому відіграє важливу роль в її реалізації. На муніципальному рівні долаються відомчі розбіжності надання соціальної підтримки, повною мірою реалізується комплексний підхід соціального обслуговування населення. Громадяни пред'являють та задовольняють більшість своїх потреб саме "за місцем проживання", тому у сфері муніципального управління концентрується відповідальність за вирішення повсякденних життєзабезпечуючих завдань. Крім того, саме тут значною мірою можливий прояв самоорганізації, самодіяльності населення, залучення зусиль недержавних організацій та об'єднань із подібними проблемами. Активізація соціального потенціалу самодопомоги та взаємодопомоги — це додатковий ресурс, який дозволяє здійснювати соціальну політику на місцевому рівні навіть у вкрай несприятливих зовнішніх умовах.

Ефективність соціальної політики у системі рівнів державного устрою визначається єдністю цілей та засобів усіх рівнів, послідовним структуруванням повноважень та обов'язків кожного з рівнів, несуперечливістю системи і комплексністю самої соціальної політики.

Підґрунтям іншого, так званого сферного підходу щодо визначення складових тактики соціальної політики, є структура невиробничої сфери економіки, а точніше соціальної сфери. У сучасній економіці існують комплекси, що надають визначені види соціальних послуг: сфера соціально-трудових стосунків, сфера охорони здоров'я, сфера освіти, сфера культури та дозвілля, житлово-комунальна сфера. Слід відзначити, що певні види соціальних послуг реалізуються в рамках не тільки одного відомства, яке безпосередньо відповідає за них за своїм призначенням, а також і в рамках низки інших. Так, освітою в Україні займаються не тільки установи Міністерства освіти і науки, а також структури Міністерства праці і соціальної політики. Міністерства культури, різні недержавні організації, роль яких в останні роки зростає. Існують відомства, які формально не відносяться до соціальної сфери (наприклад, Міністерство внутрішніх справ), але їхня діяльність також має велике значення для соціального розвитку.

Сферний підхід охоплює всю життєдіяльність суспільства і всі функції держави. Низка елементів у рамках такої структури є "прикордонними", знаходяться на зіткненні соціальної сфери і суміжних галузей діяльності. В рамках сферного підходу можна виділити такі елементи соціальної політики, як політика соціально-трудових стосунків, політика в сфері охорони здоров'я, освіти, в культурній сфері та в галузі дозвілля, політика соціального захисту населення і т. ін.

Структура соціальної політики може будуватись і на підставі її орієнтації на соціально-демографічні прошарки населення: соціальна політика стосовно дітей та підлітків, стосовно молоді, жінок, людей похилого віку та ін. Такий підхід дозволяє виділити соціальний об'єкт, зосередити в єдиному змістовному та організаційному блоці всі проблеми, що стосуються певного соціально-демографічного прошарку, окреслити шляхи їх вирішення, незалежно від того, діяльність якого відомства спроможна їх вирішити.

Представляється, що елементи структури соціальної політики віддзеркалюють соціальні пріоритети національного розвитку в тому чи іншому проміжку часу. Інакше кажучи, тактичні завдання та заходи конкретизують мету та спрямованість соціальної стратегії.

Узагальнюючи сказане вище, враховуючи багатогранність змісту, пріоритетність цілей і завдань соціальної політики в Україні, спробуємо визначити перелік її структурних складових (рис.4.1).

Основним напрямком соціальної політики в Україні сьогодні слід вважати політику збереження та відновлення людського потенціалу. В її складі доцільно виділити демографічну політику (яка, у свою чергу, може бути структурованою таким чином: політика стосовно дітей та підлітків, молоді, жінок, людей похилого віку та інших вікових і соціальних груп населення), сімейну, геронтологічну, рекреаційну, гендерну, міграційну і т ін. Політика розподілу і перерозподілу суспільного продукту може складатись з політики формування, оподаткування, індексації доходів населення, надання пільг, компенсацій та привілеїв, антимаргінальної політики, політики обмеження тіньових доходів і т. ін.

Рисунок 4.1 Складові елементи соціальної політики в Україні

Політика зайнятості та охорони праці вміщує політику регулювання ринку праці та забезпечення ефективної зайнятості, організації, нормування, безпечних умов праці та її страхування, оптимального вирішення виробничих конфліктів та суперечок.

Політика соціальної допомоги та захисту населення країни складається з пенсійної, субсидіарної політики, політики соціальних гарантій і ліквідації бідності, медичного забезпечення та медичного «страхування».

Політика розвитку - галузей соціальної - інфраструктури:— житлового та комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, транспорту та зв'язку, культури та мистецтва, освіти, охорони здоров'я, споживчого ринку. В якості складової соціальної політики можна назвати політику забезпечення соціальної безпеки, соціального діалогу та гармонізації економічних інтересів.