3.4 Ефективна зайнятість, як критерій соціально-економічної безпеки

Суть в тому, що дієва політика зайнятості повинна в нинішніх умовах мати застережливий характер і включати цілий комплекс мерів державного регулювання, що запобігають зростанню безробіття і її переходу в застійну форму. Важливо при цьому спиратися на світовий досвід регулювання безробіття, викладений вище.

Ось найбільш важливі заходи такого роду:

Перерозподіл наявного попиту на працю шляхом стимулювання переходу підприємств на неповний робочий день, неповний робочий тиждень і тому подібне Такі підприємства повинні отримати податкові пільги, щоб компенсувати витрати на прийом нових працівників.

Бюджетне субсидування додаткової (по відношенню до фактичного рівня) робочої сили на підприємствах, що діють. Воно може мати вид кредитування державою зарплати додатково найнятих робочих. Підприємства, що розширюють зайнятість по відношенню до її рівня минулого року, можуть отримати пільговий кредит, відповідний зарплаті, яка сплачена додатково зайнятим на виробництві.

Зниження фактичної пропозиції робочої сили за рахунок зниження встановленого законом пенсійного віку. Такий же ефект може зумовити розвиток служб перепідготовки кадрів і підвищення кваліфікації.

Надання робочих місць, не орієнтованих на отримання прибули, а пов'язаних з роботою на користь суспільства, наприклад: робота в області охорони навколишнього середовища і так далі

Перехід до створення системи соціального партнерства, зокрема створення механізму вироблення трибічних угод (працедавці - профспілки - держава) з метою обмежити зростання заробітної плати. З працедавців слід стягувати податок на засоби, додатково витрачені на заробітну плату, і направляти його на субсидування зайнятості.

Розширення зайнятості в майбутньому залежить і від іноземних інвестицій. В цілому інвестиції в реконструкцію і технологічне переобладнання підприємств матимуть трудозбережний ефект. Але збільшення капітальних вкладень означає створення нових робочих місць.

Не можна жаліти засоби на боротьбу з безробіттям. По-перше, тому що її запобігання на початку зажадає значно менше витрат, ніж в майбутньому.

По-друге, тому що боротьба з безробіттям може бути достатнє ефективною. Наприклад, кредитування державою додаткових робочих місць в США в 1977-78 рр. зовсім не було киданням грошей на вітер. При тому, що заробітна плата кредитувалася не більш ніж на 2%, а абсолютна величина кредиту не перевищувала 100 тисяч доларів, багато корпорацій змогли створити до 50 нових робочих місць.

Політика Швеції у сфері зайнятості спрямована на те, щоб перевагу надавати працевлаштуванню на робочих місцях, потім професійній підготовці й створенню додаткових робочих місць, і якщо ці заходи не забезпечили очікуваних результатів, лише тоді встановлювати фінансову допомогу [8,9].

По-третє, тому що фінансова стабілізація неможлива без продуманого запобігання її негативним наслідкам і, як ми вже переконалися, приводить до дефіциту держбюджету, для скорочення якого вона і створювалася.

За останні два роки безробіття придбало вид крупного макроекономічного явища, перетворившись на самостійний чинник розвитку економіки. Проте на Україні до цих пір не вироблено такої політики в області зайнятості, яка сприяла б успішності реформ.

В світі накопичений великий теоретичний і практичний досвід по регулюванню ринку праці. Україна ж потребує особливого, комплексного підходу.

Схоже, що ще декілька років нам доведеться миритися з високим рівнем безробіття. Сьогодні основна мета - понизити безробіття вже якщо не в середньостроковому, то в довгостроковому періоді.

Міграція – це просторове переміщення працездатного населення, що викликається змінами в розвитку і розміщенні виробництва, а також умовах існування робочої сили[10].

Не можна не зважати й на те, що бідність є однією з головних причин низької мобільності робочої сили. Економічно активні люди опиняються дедалі більше «прив'язаними» до тієї місцево­сті, де вони народились і виросли.

Унаслідок того, що економічно активне населення в Україні не може забезпечити себе матеріально, посилюється взаємна не­довіра між людьми, суб'єктами ринкової економічної системи гос­подарювання, формуються «нездорові» соціально-трудові відно­сини, зростає невдоволеність змістом відносин у системі «влада — людина». Бідність населення не може не гальмувати проведення необхідних соціальних реформ. Суспільство постійно відчуває небезпеку від активізації соціальних реформ (залучення нових принципів і видів соціального страхування, офіційне часткове визнання платної медицини тощо), які, на думку людей, можуть розширити верству бідних та ще більше посилять соціальну апа­тію населення.

Реалії останнього десятиліття є та­кими, що на українському ринку праці дедалі виразніше дається взнаки тенденція до «вимивання» робочих місць із високою складністю виконуваних робіт, інноваційними характеристиками .Комплекс негативних чинників - - несприятливий інвести­ційний клімат, відсутність належного попиту на кваліфіковану робочу силу, декваліфікація тих, які перебувають у стані маргі­нальної зайнятості, зростання бідності серед тих, які працюють, та серед інших продукують відтворення та погіршення парамет­рів ринку праці з критичною масою неконкурентноздатних, ма­лопродуктивних робочих місць; робочих місць, що потребують низької кваліфікації, розширюють «гетто» маргінальної зайня­тості.

За такої структури та якості робочих місць украй проблемати­чно набути конкурентної переваги, забезпечити високі результа­ти виробничо-господарської діяльності, створити передумови для гідної оплати праці та формування середнього класу.

Лише за суттєвого зростання кількості і частки робочих місць високої освітньої ємності, лише за прориву у створенні конкурен­тоздатних робочих місць в Україні може бути досягнута й повна, продуктивна, ефективна та високооплачувана зайнятість.

У цьому ж контексті маємо зауважити, що поставлене Прези­дентом України та попереднім складом уряду завдання щодо створення щороку не менше 1 млн робочих місць (упродовж п'яти років) є й актуальним і виправданим. Утім реальність є та­кою, що організаційні, фінансові, методичні, нормативні, інституціональні механізми розв'язання цієї проблеми залишаються вкрай недосконалими.

Постановка завдання будь-що створювати нові робочі місця, без попереднього опрацювання стратегії і тактики такого ство­рення (де створювати — у яких сегментах, як створювати -джерела інвестицій, заради чого створювати - під які потреби, якими мають бути якісні параметри створюваних робочих місць і багато іншого) не лише не розв'язує проблеми продуктивної зай­нятості, а й містить потенційну загрозу розширення маргінальної зайнятості - зайнятості на неконкурентоспроможних робочих місцях із незадовільними умовами праці, низькою її продуктивні­стю, що не забезпечує доходів навіть на рівні прожиткового мі­німуму.

Актуальність проблеми нарощення та збереження робочих місць, оптимізації їх структури дедалі більше зростатиме в разі приєднання України до Світової організації торгівлі (СОТ). Не-упереджений аналіз тенденцій світового економічного розвитку дає підстави для висновку, що у стратегічній перспективі в України немає іншого шляху, крім активної взаємодії зі світови­ми ринками: лібералізації конкурентних умов господарювання всередині країни; активної інтеграції у систему світогосподарсь-ких зв'язків за умови збереження економічної безпеки держави.

Водночас слід наголосити, що приєднання України до СОТ, яке супроводжуватиметься зростанням відкритості національної еко­номіки, матиме не лише позитивні результати. Більше того, саме в разі приєднання до СОТ очевиднішими за змістом і негативними за наслідками виявляться вітчизняні проблеми, пов'язані із суттє­вими структурними деформаціями та диспропорціями у різних га­лузях економіки, застарілими виробничими потужностями, низь­кою конкурентоспроможністю економіки у цілому.

Соціальний захист безробітних – сукупність заходів держави, які в науковій літературі отримали умовні назви: “активна” і “пасивна” політика сприяння захисту безробітних.

Мета активної політики захисту безробітних полягає в їх ефективному довгостроковому працевлаштуванні.

Пасивна державна політика знаходить свою реалізацію у системі соціально–забезпечувальних заходів з надання матеріальних допомог безробітним, яка здійснюється в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, роботодавців, а також бюджетних та інших джерел [10].

Як засвідчує аналіз вітчизняних нормативно-правових актів, а також порівняльний аналіз із законодавством інших держав, понятійний та термінологічний апарат у досліджуваній сфері потребує вдосконалення. В роботі значна увага приділяється з’ясуванню питання про базові поняття у сфері захисту безробітних: зайнятість, зайняте населення, незайняте населення, безробітний, тривале безробіття (наводяться у висновках).

Необхідність адаптації законодавства України до міжнародних, зокрема європейських стандартів випливає із входження України до Ради Європи. Ці заходи вимагають відповідного юридичного забезпечення, приведення національного законодавства до загально визнаних норм, стандартів прав людини, зокрема, щодо соціального захисту безробітних.З'ясування змісту загальних принципових положень ратифікованих Україною міжнародних угод щодо захисту безробітних, дозволяє зробити висновок про їх загальну спрямованість на забезпечення права людини на працю, права на свободу праці, захист від дискримінації під час працевлаштування, обов'язки держави щодо організації  працевлаштування  безробітних,  їх  професійної орієнтації та професійної підготовки.

В Україні створено новий організаційно–правовий механізм соціального страхування на випадок безробіття, який відповідає міжнародним стандартам в цій сфері: 1) встановлено, що соціальне страхування на випадок безробіття є обов’язковим і ним охоплено усіх осіб, що працюють за наймом на підставі трудового договору (контракту), включаючи тих, які  проходять альтернативну  (невійськову) службу,  а  також тих,  які працюють неповний робочий  день  або  неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю; 2) запроваджено механізм соціального захисту частково безробітних.

Аналізуючи законодавство про соціальний захист безробітних, державну політику працевлаштування умовно можна поділити на два напрямки: 1) сприяння всім безробітним у активному самостійному пошуку роботи (інформування та консультування населення з питань законодавства про працю та можливостей самореалізації на ринку праці; поповнення банку вакансій для інформування населення про можливості працевлаштування; проведення ярмарку вакансій, ярмарку спеціалістів; консультування та навчання громадян, у яких виникають труднощі з пошуком роботи, за спеціальними програмами; зацікавлення безробітних у самостійному пошуку роботи); 2) пошук роботи та працевлаштування працездатних громадян (пошук підходящої роботи та сприяння в укладенні трудового договору, в т. числі бронювання робочих місць; надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних; сприяння у організації безробітним підприємницької діяльності; організація оплачуваних громадських робіт; організація направлення на сезонні роботи)[11].

Система професійного навчання незайнятого населення, яка склалася на сьогодні в Україні, потребує вдосконалення, підпорядкування її вимогам попиту. Підвищення ефективності професійного навчання безробітних вимагає вдосконалення методичних підходів щодо оцінки механізму мотивацій особистості до професійної освіти. Розробка методичних підходів щодо оцінки механізму мотивації особистості до професійної освіти передбачає визначення комплексу економічних важелів, засобів нормативно-правового, соціального та психологічного характеру, що стимулюють безробітного до навчання, трудової активності або їх підсилюють[12].