1.6. Активізація державно-приватного партнерства

В сучасних умовах підприємницький сектор набуває статусу рівноправного партнера у розв’язанні стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни.

Взаємодія держави і бізнесу здійснюється шляхом застосування різних форм і методів: забезпечення суб’єктам господарювання захисту прав власності на землю, майно та результати своєї праці; стимулювання розвитку підприємницької діяльності; державна підтримка наукових досліджень у пріоритетних сферах; пряме державне фінансування суб’єктів підприємництва; дотування і субсидування окремих видів продукції і виробництв; часткова компенсація відсоткових ставок за банківськими кредитами; часткова компенсація сум страхових платежів; формування партнерських відносин в сфері оподаткування; державне гарантування кредитів для суб’єктів підприємництва та ін.

Відповідно до визначення Європейської комісії державно-приватне партнерство зводиться до передання приватному сектору частини повноважень, відповідальності та ризиків щодо реалізації інвестиційних проектів, які фінансувалися публічним сектором.

Державно-приватне партнерство передбачає використання механізму розподілу ризиків та відповідальності за результати господарської діяльності між державою та підприємницькими структурами. Впровадження таких проектів здійснюється з дотриманням наступних принципів:

• пріоритетність інтересів держави (державні органи влади виступають замовником проекту і визначають основні правила співпраці з бізнесом);

• розподіл ризиків між сторонами (ризики повинні передаватися тій стороні, яка може забезпечити їх більш ефективне управління);

• прозорість (суспільство має достатній доступ до інформації відносно діяльності партнерів);

• рівноправний характер відносин між сторонами.

Згідно з підходами Європейської Комісії визначаються наступні основні положення щодо ролі приватного сектора у схемах ДПП:

• формування спільних інвестиційних ресурсів державного та приватного секторів для досягнення суспільно-значущих результатів;

• підвищення ефективності використання об’єктів державної власності на основі підприємницької мотивації;

• запровадження нових методів управління;

Держава має можливість забезпечення сприятливих для приватного сектора умов для розвитку інфраструктурних проектів, наприклад, відведенням земельних ділянок для спорудження об’єктів інфраструктури, видачею ліцензій, надання державних гарантій, субсидій, пільгових кредитів та ін. З іншого боку, приватний бізнес має значні фінансові ресурси, які є мобільнішими ніж державні; він часто випереджає державний сектор у технічних і технологічних нововведеннях. Однак, для нього часто ускладнений доступ до тих сфер, які традиційно вважаються державними, або ризики діяльності виявляються дуже високими.

Незважаючи на існування окремих форм співпраці держави і приватного сектора, заснованих на принципах ДПП, українська економіка знаходиться тільки на початку складного процесу створення необхідної системи управління такими проектами.

 Зарубіжні експерти виділяють такі сфери, які слід враховувати в реалізації проектів державно-приватного партнерства: стан державних фінансів; політичне середовище; ринкові умови; макроекономічна стабільність; якість інститутів; система законодавства; досвід розвитку ДПП в країні. До показників, що характеризують передумови реалізації ДПП відносяться: дефіцит бюджету, рівень державного боргу, зовнішня допомога на душу населення, експорт енергоресурсів, етнічна фракціоналізація, політична орієнтація уряду, рівень опозиційності парламенту, чисельність населення, ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, темп інфляції, рівень грошової маси М2, обсяг міжнародних резервів, індекс контролю корупції, композитний індекс ризику країни, індекс верховенства права, досвід реалізації ДПП у країні.

Основними перешкодами у створенні та функціонуванні державно-приватного партнерства є:

• недосконалість законодавчої для створення та функціонування ДПП;

• нестабільність регуляторного середовища, в якому реалізовується ДПП;

• відсутність політичної волі відповідного органу влади щодо ініціювання та впровадження партнерства;

• негативна оцінка проекту з боку зацікавлених сторін (місцевих громад, бізнесу, громадських організацій);

• значне підвищення ризиків для довкілля;

• нераціональний розподіл функцій і ризиків в ході створення партнерства.

Основним мотивом, який спонукає уряд до співпраці з бізнесом, є обмежені бюджетні кошти і, в той же час, нагальна необхідність розширення інвестиційної діяльності, зокрема залучення інвестицій на капіталізацію державного сектора економіки, що є поштовхом до економічного розвитку.

Інструмент державно-приватного партнерства є альтернативою приватизації, так як не передбачає переходу права власності від держави до приватного інвестора на весь термін реалізації проекту. Після завершення дії угоди та виконання всіх зобов‘язань об‘єкт переходить у власність держави або громади.

Автомобільні дороги і водопостачання та водовідведення перебувають серед галузей із найповільнішими темпами реформ. В цих галузях існують проблеми недостатнього бюджетного фінансування, в той час як альтернативні джерела фінансування відсутні.

Проте, правове поле, яке є важливою умовою розвитку державно-правового партнерства в Україні є недосконалим. Реалізація інвестиційних проектів пов’язана з рядом ризиків та обумовлює підвищені вимоги до платіжного механізму, процедурам виявлення та оцінювання ризиків, їх розподілу між державним та приватним партнерами, нагляду та контролю з боку держави за використанням приватним партнером державного та комунального майна, яке передано в оперативне використання.

Відносини державно-приватного партнерства, регулюються  Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, законами України "Про концесії", "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг", "Про угоди про розподіл продукції", "Про фінансовий лізинг", "Про оренду державного та комунального майна", "Про управління об’єктами державної власності" та іншими законодавчими актами, які регулюють окремі види договірних відносин.

До Верховної Ради України внесено проект Закону України "Про основні засади взаємодії держави з приватними партнерами". Розробку законопроекту обумовлено необхідністю створення законодавчого підґрунтя для стимулювання розвитку співпраці між державним та приватним партнерами з метою підвищення конкурентноздатності економіки країни та залучення інвестицій в економіку України. Ним передбачено, що в рамках здійснення державно-приватного партнерства можуть укладатися договори про концесію, спільну діяльність, розподіл продукції, інші договори.

Державно-приватне партнерство застосовується у таких сферах: 

• пошук, розвідка родовищ корисних копалин та їх видобування;

• виробництво, транспортування і постачання тепла та розподіл і постачання природного газу;

• будівництво та/або експлуатація автострад, доріг, залізниць, злітно-посадкових смуг на аеродромах, мостів, шляхових естакад, тунелів і метрополітенів, морських і річкових портів та їх інфраструктури;

• машинобудування;

• збір, очищення та розподілення води;

• охорона здоров'я;

• туризм, відпочинок, рекреація, культура та спорт;

• забезпечення функціонування зрошувальних і осушувальних систем;

• оброблення відходів;

• виробництво, розподілення та постачання електричної енергії;

• управління нерухомістю.

Державно-приватне партнерство може застосовуватися в інших сферах діяльності, крім видів господарської діяльності, які відповідно до закону дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам та організаціям. Державно-приватне партнерство застосовується з урахуванням особливостей правового режиму щодо окремих об’єктів та окремих видів діяльності, встановлених законом.

Держава гарантує додержання встановлених умов для провадження діяльності приватних партнерів, пов'язаної з виконанням договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, додержання їх прав і законних інтересів та здійснює контроль за виконанням договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства. Контроль здійснюють центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України, інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи відповідно до їх повноважень у порядку, встановленому законом.