2. Григорій Сковорода - просвітитель, філософ, поет.

Григорий Сковорода (1722-1794). Несомненно, наиболее самобытным украинским интеллектуалом того времени был Григорий Сковорода. Сын бедного казака с Левобережья, Сковорода в 12-летнем возрасте поступает в Киево-Могилянскую академию. Учился он долго и разнообразно - то в академии, то на Западе - и, как утверждает легенда, чередовал лекции со странствиями по всей Центральной Европе, "чтобы лучше познать людей". Выучив латынь, древнегреческий, польский, немецкий и старославянский языки, он прекрасно знал философские труды древних^ и новых авторов. Между 1751 и 1769 гг. Сковорода с перерывами преподает в Переяславском и Харьковском коллегиумах, однако необычность его философских взглядов и педагогических методов вызвала гонения со стороны духовных иерархов. В конце концов Сковорода был вынужден оставить официальную педагогику и начать жизнь странствующего философа.

Сковороду называют "украинским Сократом". Пешком обходя родное Левобережье и Слобожанщину, встречаясь с самыми разными людьми, он со всеми вступал в диспуты, у всех выпытывал их взгляды на жизнь. Свои беседы философ заводил и на ярмарке, и в дороге, и на отдыхе в деревенском саду. Больше всего его занимал вопрос о человеческом счастье: как люди понимают его, как добиваются, и в чем на самом деле состоит предназначение и счастье человека. По Сковороде, ключ к счастью - в самопознании и следовании тому пути, к какому каждый "по естеству своему" предназначен. Не нужно человеку ни богатства, ни славы, главное - быть независимым от "мира" и мирских забот. Такие убеждения привели философа к открытой критике старшины и духовенства за то, что они угнетали крестьян.

Творческое наследие Сквороды весьма разнообразно: тут и стихи, и басни, и учебники по этике и поэтике, и философские трактаты. Живя в гармонии с тем, что он так активно проповедовал, странствующий философ заслужил любовь простого народа, а многие его высказывания вошли в народные песни и думы. На могиле своей Сковорода завещал написать: "Мир ловил меня, но не поймал".

№3

1. Особливості Трипільської культури і Черняхівської культури.

Племена доби трипільської культури. За чотири тисячі років до нашої ери первісні люди освоїли перший метал - мідь, який легко піддавався обробці. З нього виготовляли знаряддя праці, зброю і прикраси. Але поряд з мідними виготовлялися предмети й з каменю. Період, коли співіснували вироби з міді й каменю, археологи назвали мідно-кам'яним віком (енеолітом). Саме в цей період на території України жили численні племена трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. археолог В. Хвойко досліджував їх поселення). Протягом 4-2 тисячоліть до н. е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Прута, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також на Волині, Поділлі, у Північному Причорномор'ї та інших місцевостях.

Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських поселень й знайшли там немало важливих матеріальних пам'яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові місця, знаряддя праці, зброю тощо.

Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися з 10-15, а в період розквіту трипільської культури - з кількох сотень глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.

Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство; мисливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і мотики, а тягловою силою були воли. Вирощувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Рогові або дерев'яні серпи з крем'яними вкладишами служили трипільцям для збирання врожаю. Зерно перемелювалося ручними кам'яними зернотерками. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручали також диких коней. Знаряддя праці виготовлялися з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила, мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні ткацькі верстати, що засвідчує початок ремісництва. Трипільці винайшли перший механічний пристрій - лучковий дриль з крем'яним свердлом.

Посуд виліплювався з глини і випалювався в горнах: горщики, миски, чаші, глечики, амфори, великі макітри для зберігання води і зерна тощо. Ці вироби прикрашалися орнаментом або багатобарвним розписом. На посуді зображались птахи, тварини, люди, дерева, зірки, Сонце, Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою.

Трипільські племена відіграли визначну роль у формуванні первісного суспільства на території України й були найдавнішими предками слов'ян-праукраїнців.

 Доба черняхівської культури. Поступово в житті первісних людей родові общини втрачали свою колишню замкнутість і почали об'єднувати не тільки родичів, а й сусідів. Утворювалися, по суті, нові об'єднання - територіальні, або сусідські общини, які складалися з господарств окремих сімей. Орна земля та угіддя общин нерідко ділилися між сім'ями, а вироблені ними продукти ставали їхньою приватною власністю.

У 1899 р. В. Хвойко відкрив біля с. Черняхова (Київщина) пам'ятки культури слов'янських племен, що жили на Подніпров'ї і Подністров'ї у II-VII ст. Відтоді на території України археологами досліджено понад 2 тис. поселень черняхівської культури. Вони засвідчували порівняно високий рівень орного землеробства (використання рала із залізним наральником), скотарства, ремісництва (розвинуте гончарство, виплавка і обробка металів, виробництво скла, виготовлення речей з дерева тощо). Слов'янські племена черняхівської доби підтримували зв'язки з сусідами: скіфами, сарматами, готами, аланами, таврами та іншими, а також з населенням східних провінцій Римської імперії (про це свідчать знахідки римських монет). Вони торгували там хлібом, худобою, медом, воском, хутрами, рибою, продавали полонених у рабство.

Сучасні археологи висловили обгрунтовану думку про те, що слов'янські племена черняхівської культури називалися антами. Антське суспільство мало певну державну організацію і базувалося головним чином на ранніх феодальних відносинах. Візантійські джерела та археологічні дослідження зафіксували там і наявність решток первіснообщинної організації життя, ознак рабовласництва. Від антів бере початок історія української народності. Цивілізація в Україні нараховує понад 2 тис. років.

Залізний вік приніс східним слов'янам цивілізацію. Уже в зарубинецьку і черняхівську епохи у племен Середнього Подніпров'я і Подністров'я відбувався розподіл общинних орних земель, запроваджувалось і поширювалось індивідуальне сімейне господарство. Окремі сім'ї нагромаджували значні багатства (коні, худоба, вівці, свині, хліб тощо). В середині слов'янських общин виникали умови для майнової нерівності й соціального розшарування.

У суспільстві давніх слов'ян відбувалися глибокі економічні й соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували у своїх руках владу і значні багатства. Захоплених у війнах полонених вони перетворювали на рабів, що працювали в їхніх господарствах. Проте рабовласництво у слов'ян не стало панівним ладом: нерідко полонені-раби ставали членами сімей вільних общинників, вільними виробниками, або за викуп поверталися на батьківщину. Візантійський імператор Маврикій Стратег повідомляв, що в склавянів і антів рабство не вічне: через певний час вони пропонують полоненим або за викуп повернутися на батьківщину, або залишитися на становищі "вільних і друзів".

У слов'янському суспільстві не виникли умови для рабовласництва, подібного античному в Римі і Греції. Географічні умови життя слов'ян на Подніпров'ї, Подністров'ї, Поліссі, Прикарпатті, Побужжі, Поділлі й Волині не вимагали застосування в землеробстві й скотарстві рабської праці в широких масштабах. Та й слов'янська община залишалася своєрідним захистом вільного селянина-виробника від повного зубожіння й перетворення в раба. Ось головні причини відсутності у східних слов'ян рабовласництва. Вони з самого початку переходили до вищих форм суспільної організації життя.

 2. Культурно-мистецький процес України у ХVІІІ ст. См. №1.2

Особливості розвитку культури. Невпинний поступ продуктивних сил України обумовлював необхідність розвитку освіти, науки, появи нових видів знань, дедалі ширшого втягнення різних верств народу у духовне життя. Але на Лівобережжі і Слобожанщині ці процеси гальмувалися політикою російського самодержавства. Поступово українська мова витіснялася не тільки з діловодства, а й з літератури та школи. Натомість повсюди запанувала мова російська.

Відривалася від свого національного коріння й козацька старшина. Прагнучи якнайшвидше здобути права російського дворянства, вона відмежовувалася від усього українського, запроваджувала звичаї (навіть у побуті), моральні норми та духовні цінності свого північного сусіда. У свою чергу російська культура, яка одержала могутню підтримку з боку держави, міцніла і розвивалася. Тепер уже молоді люди з України направлялися у Москву та Петербург здобувати технічну освіту, навчатися в університетах та Академії наук. Але, відірвані від природних основ свого народу, вони практично нічого не робили для розвитку власної національної культури.

У XVIII ст. було багато перешкод на шляху духовного розвитку Правобережжя. Тут недоторканими зберігалися всі органи й установи, які виникли раніше. Спроби відкрити нові школи та інші навчальні заклади наштовхувалися на опір магнатів і шляхти. Всі державні, освітні та духовні установи заполонила польська мова. Нею писались політичні трактати і видавались книги, велося викладання і церковна служба. Українська мова вживалася на побутовому рівні та зберігалася лише у середовищі селян і міських низів.

І все ж український народ витримав і цей натиск самодержавства та варшавського уряду. Його кращі представники навіть у цих несприятливих умовах внесли помітний вклад у культурну скарбницю України.

Освіта і книгодрукування. Початкову освіту, як і раніше, діти козацької старшини, духовенства, заможних міщан здобували в школах при церквах та монастирях, вищу - в Київській академії. Протягом першої половини XVIII ст. почали діяти також нові навчальні заклади - колегіуми у Чернігові, Переяславі, Харкові.

Центром освіти була Київська академія. Студенти вивчали слов'янські, латинську, грецьку та західноєвропейські мови, історію, географію, математику, астрономію, природознавство, богослов'я. Цей навчальний заклад не просто давав ґрунтовні знання з тих чи інших предметів. Студенти вчилися у ньому дискутувати і відстоювати свої погляди. Вони пробували сили в ораторському мистецтві, намагалися дохідливо і ясно висловлювати власні думки. Викладацькою діяльністю тут займалася група професорів, серед яких широтою наукових інтересів виділявся Феофан Прокопович. У своїх лекційних курсах він виступав проти марновірства, пустого красномовства, сліпого наслідування авторитетів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, Ф. Прокопович разом з тим підійшов до розуміння єдності світу, його матеріальності. Згодом Ф. Прокопович став одним з найближчих сподвижників Петра І. У своїх працях вчений прагнув обгрунтувати необхідність проведення реформ у сфері освіти, побуту та звичаїв. Він вніс певний вклад у реорганізацію армії і флоту.

Академія мала велику бібліотеку, в якій налічувалося близько 12 тис. книжок. Значні книгозбірні належали представникам української старшини. Відомо, наприклад, що велику бібліотеку мав гетьман І. Мазепа. Сучасники свідчили, що вона вражала не лише своїми розмірами, а й підбором книг. Тут були представлені зарубіжні й вітчизняні автори, зберігалися різні хроніки та літописи. Власником великої бібліотеки був і генеральний підскарбій Я. Маркевич. З його щоденника відомо, що книги були поділені за галузями знань. Про зацікавленість старшини різними науками свідчить, зокрема, той факт, що у бібліотеці М. Ханенка зберігався гербарій, а також підручники з фізики та географії. Не менші книгозбірні мали монастирі, шляхта, школи.

Певного розвитку набула шкільна освіта на Запорожжі. Крім початкових, у межах Запорозьких Вольностей діяли спеціальні школи, наприклад для підготовки військових канцеляристів та інших адміністративних посад. Функціонувала музична школа, де проходили відповідну підготовку обдаровані хлопчики. Тут існувала також Головна січова школа, де викладались піїтика, математика, риторика, географія, астрономія, військова справа.

Наприкінці XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи. До них, зокрема, належали госпітальна школа в Єлисаветграді (нині Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві.

Певні зміни спостерігались у книговидавничій справі.

Протягом XVIII ст. удосконалювались техніка друку, поліпшилось оформлення книжок. В Україні, як і в Росії, у книгодрукуванні було запроваджено гражданський шрифт, який ліг в основу сучасного шрифту. Першу друкарню з гражданським шрифтом в Україні було відкрито у 1764 р. в Єлисаветграді. Згодом такі друкарні з'явилися в Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах. Але книжки залишалися дуже дорогими. Їх могли придбати лише заможні люди.

Проте розвиток освіти та книговидавничої справи на національній основі гальмувався дискримінаційними заходами російського царизму. Зокрема, у 1720 р. на Лівобережжі було заборонено друкувати українські книги, за винятком книг церковного змісту. За виконанням цього указу встановлювався контроль, а винні у його порушенні жорстоко каралися. Тому не випадково багато цікавих історичних та художніх пам'яток поширювалися лише у вигляді рукописів.

Зазнавала значних труднощів шкільна освіта на Правобережжі та західноукраїнських землях. Тут поступово приходили у занепад братські, а натомість відкривалися католицькі та уніатські навчальні заклади. Певні зрушення на правобережних українських землях відбулися лише після проведення польським урядом шкільної реформи. У краї було відкрито ряд нових навчальних закладів, налагоджено підготовку педагогічних кадрів.

У Галичині австрійський уряд також провів освітні реформи. Так, усі діючі гімназії-школи були реорганізовані у державні освітні установи. З 1784 р. в усіх навчальних закладах навчання запроваджувалося німецькою мовою. Через декілька років цісарський уряд дав згоду на відкриття українських шкіл. Але вони створені так і не були.

Наукові знання. Зміни в господарському розвитку сприяли поширенню наукових знань. Сотні юнаків - вихідців з України - навчались в Академії наук у Петербурзі, заснованій у 1725 р., та в Московському університеті, відкритому у 1755 р. Залишаючись у Росії, вони працювали у державних установах, Синоді, у вищих навчальних закладах. І лише деякі з них поверталися в Україну і вносили вклад у духовний розвиток свого народу.

Певних успіхів було досягнуто в галузі медицини. З'явилися перші підручники, які подавали основу медичних знань, описували різні хвороби. Значна увага приділялася боротьбі з епідемічними захворюваннями. У 1707 р. в Лубнах відкрилася перша в Україні аптека.

Математична наука також почала набувати практичного спрямування. Наприклад, у підручник І. Фальковського були включені елементи практичної математики, матеріали по тригонометрії, цивільній та військовій архітектурі.

Визначне місце у розвитку української культури належало філософу і письменнику Григорію Савичу Сковороді (1722-1794), сину бідного козака з Полтавщини. Після навчання в Київській академії він подорожував по європейських країнах. Потім Сковорода викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але, переслідуваний царською адміністрацією, невдовзі залишив стіни цих навчальних закладів. У своїх творах мислитель виступав проти тиранії та соціальної несправедливості. Усе своє життя він прагнув до свободи і заповів написати на могильній плиті слова: "Світ ловив мене, та не впіймав".

У XVIII ст. в Україні з'явилися історичні праці, написані у формі літописів. Їх автори Самійло Величко і Григорій Грабянка описали події Визвольної війни українського народу. Читач знаходив на сторінках цих оригінальних праць багато цінних фактів з історії відносин України та Польщі, України і Росії. Літописи містили цікаву інформацію про хід воєнних дій того часу та мирних переговорів ворогуючих сторін, замальовки тогочасних історичних діячів - гетьманів, представників генеральної старшини, царських вельмож, польських магнатів, православного духовенства.

Література та усна народна творчість. В українській літературі XVIII ст. з'явилися нові прозові твори, автори яких не просто реєстрували факти, а прагнули їх узагальнити, викласти свій погляд на події тощо. Наприкінці XVIII ст. широкою популярністю користувалася "Історія Русів або Малої Росії" невідомого автора. Серед паломницької літератури (записки мандрівників до "святих місць") відомий твір "Мандрування" В. Григоровича-Барського. Живою образною мовою автор описав враження від відвідування Угорщини та Австрії, Італії і Греції, Єгипту та Сирії. Цей твір не втратив свого пізнавального значення і понині. В художні твори дедалі більше проникала жива народна мова. Наприклад, байки та вірші Г. С. Сковороди пересипані великою кількістю прислів'їв і приказок. Автор часто використовував народні казки, пісні, притчі. Творчість Г. С. Сковороди помітно вплинула на Івана Петровича Котляревського (1769-1838) - зачинателя нової української літератури. Його відома поема "Енеїда", три частини якої надруковано у 1798 р. в Петербурзі, відтворювала реальні картини життя тогочасного суспільства. Історичні пісні та думи, балади й перекази відображали нужденне життя селянства й рядового козацтва, знущання над ними з боку старшини. З'явилося чимало дум і пісень, які викривали основні пороки тогочасної дійсності, закликали народ до соціальної непокори. В усній народній творчості прославлялися ватажки повстанців - Максим Залізняк, Іван Гонта, Олекса Довбуш, змальовувалися Полтавська битва та інші події в житті України. В той же час маси засуджували ліквідацію царизмом Запорозької Січі. У піснях звучали ,мотиви свободи і наступності героїчних традицій українського народу.

Театр і музика. Розвиток театру в Україні був міцно зв'язаний з життям народу. Новою формою сценічного мистецтва став балаган. Як правило, він влаштовувався в тимчасових приміщеннях, на ярмарках та базарах і збирав багато людей. Сюжети п'єс були співзвучні настроям народних мас, актори висміювали й засуджували сваволю панів. Одночасно прославлялась свободолюбивість українців, прагнення їх до волі.

У XVIII ст. виник також кріпосний театр. У маєтках багатих поміщиків і промисловців влаштовувались видовища, в яких були зайняті кріпаки. Згодом театри діяли переважно в містах. У 1789 р. в Харкові виник перший постійний театр в Україні. У ньому, крім місцевих акторів, виступали митці з Москви й Петербурга.

Невід'ємною складовою частиною духовного життя народу залишалася музика. Численні бандуристи, кобзарі, лірники виконували пісні про тяжке жигтя трудящих, їхню героїчну боротьбу проти кріпосницького гніту та іноземних загарбників. У містах з'явилися нові музичні цехи.

У XVIII ст. зросла професійна майстерність композиторів і виконавців. Далеко за межами України славилися імена композиторів Максима Берездвського та Артема Веде-ля. Справжньою школою для багатьох поколінь українських, а також російських композиторів стала творчість Дмитра Бортнянського. Він написав 45 хорових концертів, багато творів для фортепіано, симфоній. Музичну творчість композитора високо оцінювали сучасники на батьківщині й за кордоном.

№4