Милостиня

Милостинею зветься кожна доброчинна дія, коли матеріальні речі (гроші, їжа, одяг тощо) даються тим, хто їх потребує. Поряд з молитвою і постом, милостиня є однією з основ особистої духовної практики у православній традиції. Милостиня особливо важлива протягом періоду посту, коли православний віруючий сподівається поділитись своїми грошовими заощадженнями (у результаті зменшення витрат під час посту) з тими, хто потребує матеріальної допомоги. Як і у випадку посту, хваління своєю доброчинністю вважається надзвичайно огидним вчинком, або й гріхом.

Чернецтво

Від усіх православних християн очікується участь у певній аскетичній роботі, як відповідь на заповідь Христа: «приходь та й іди вслід за Мною, узявши хреста» (Марк 10:21). Отже, усі покликані наслідувати, тим чи іншим способом, самого Христа, який відмовився від себе на шляху добровільної самопожертви, що образно передається через вислів «нести хрест». Втім, від мирян не очікується життя у крайньому аскетизмі, оскільки це майже неможливо у світському житті. Ті, хто бажають цього, віддаляються від світу і живуть як монахи: ченці та черниці. Оскільки аскетизм використовує зброю молитви і посту у духовній війні проти власних пристрастей, чернецтво займає вкрай особливе і важливе місце у Церкві. Цей спосіб життя зазвичай розглядається як непоєднуваний з будь-яким видом світської активності, навіть такими, що вважаються доброчесними. Соціальна робота, викладання та подібне, як правило, покладається лише на мирян.

У Православ'ї поширений також погляд, що чернецтво і життя в миру розрізняються лише одним — наявністю чи відсутністю шлюбу. При цьому різниця у цих двох шляхах є не моральною чи духовною, а суто практичною, тобто кожен може обрати той шлях, до якого має більшу схильність. Вимоги ж однакові і до мирян, і до ченців, оскільки ідеал Христа, який необхідно наслідувати, один^[31].

Існує три основні типи чернецтва. Ті, хто живуть у монастирях за звичайним уставом є кенобітними (що живуть спільно). Кожен монастир може складати свій власний устав. У Православ'ї не існує релігійних орденів, лише окремі шановані чернечі центри як Свята Гора Афон або Оптина пустинь мають широкий вплив. Еремітні (самітні) ченці (або відлюдники, затворники, пустельники) живуть окремо. Вони зазвичай відносяться до якогось великого монастиря, але живуть у самотності на певній відстані від головної общини. Іноді монастирі доглядають за їхніми фізичними потребами, намагаючись турбувати їх якомога менше. Вони зазвичай живуть у більш екстремальних умовах і практикують особливо суворий аскетизм. Щоб стати самітником для ченця чи черниці є обов'язковим підтвердити свою духовну готовність для цього перед своїм духовним керівництвом. Існує також проміжний тип напів-самітницьких общин, або скитів, де один або кілька ченців живуть окремо, але поблизу один одного, збираючись спільно лише у храмі на богослужіння.

Історія Рання Церква

Християнство відпочатку поширилось у переважно грекомовній східній частині Римської імперії. Св. Павло та апостоли активно подорожували по всій Імперії, засновуючи Церкви у основних містах. Перші Церкви з'явились у Антиохії, Олександрії та Єрусалимі, а потім у двох політичних центрах — у Римі і Константинополі. Православні вірять у заснування в той час апостольської спадкоємності. Це відіграє ключову роль у погляді Церкви на саму себе як на пряму спадкоємницю першої християнської спільноти.

Тривалі гоніння на християн припинились у 313 році, коли імператор Костянтин Великий оприлюднив Міланський указ (едикт). Відтоді Візантійський імператор здійснював більшою чи меншою мірою вплив на Церкву (див. цезаропапізм). У цей період також скликались Вселенські собори, щоб розв'язати суперечки та встановити церковні догми, щодо яких погоджується вся Вселенська Церква. Іноді патріархи (часто Константинопольські) усувалися імператором. Зокрема, імператори були на стороні єресі іконоборців у 8 і 9 століттях.