18. «Смеховой мир» романов эпохи возрождения («гаргантюа и пантагрюэль» рабле)

Розквітом Ренесансу у Франції стали вважати XVI ст. Відродженню в країні передувала довга і виснажлива Столітня війна з Англією за повернення їй колишніх володінь й Бретані й Нормандії (1337-1453). Ренесанс у Франції — час нечуваного розквіту поезії, музики, образотворчих мистецтв і театру. Французькі митці одержали естетичні цінності Відродження з рук італійців і в усьому наслідували їх. У XV ст. Франція пережила навіть процес латинізації культури. З часом великого впливу набуло іспанське мистецтво. У першій половині XVI ст. провідними стають творчість прозаїка Ф. Рабле і багатогранна діяльність групи поетів і драматургів «Плеяда». В друій половині століття як прозаїк уславився Мішель Монтень.

Саме містам судилося стати центрами нової культури, яка увібрала в себе естетичні особливості культури простонародної, плебейської, низової. Відродження можна розглядати як синтез нових гуманістичних ідей з певними елементами простонародної культури середньовічного міста.

З розвитком міст з'явилася характерна усна словесність, яку прийнято називати літературою середньовічного міста. В ній переважала сатирична тенденщя. В середньовічній літературі існував гумор гробіанський і блазнівський. Розповідь велася нерідко від імені блазня чи гробіана або в топі співчуття їм. Гробіан порушував загальноприйнятий порядок або в демонстративній формі виражав його неприйняття. Своїми діями він створював безладдя, метушню та неспокій і тим самим викликав сміх. Блазень відрізнявся від гробіана своєю дотепністю, здатністю жартувати і кепкувати. Він не боявся заплутаних ситуацій і завжди дотепно виходив з них.

Серед жанрів сатиричної літератури переважала коротка оповідь в прозі, а частіше у віршованій формі (по суті анекдоти). В Італії це прозові новели (на їх основі Боккаччо написав сій «Декамерон»); у Франції віршовані фабліо; в Німеччині ~ прозові чи віршовані швайки Дуже популярним був фарс, коли сюжети шванків чи фабіо розіірувалися в ляльковому театрі або людьми..

Як і в античному фарсі, в середньовічному також обігрувалося людське т!іо. Персонажа били, він ховався в незручних містах, рятувався втечею, давився їжею, захлинався вином, йому відрізали волосся, вуха. Тілесні недоліки комічно акцентували; все, що стирчить або видщяється,— ніс, живіт тощо - збільшували у розмірі. Образи тіла фігурували і в мові — у так званих брутальних виразах і в жестах.

Дуже поширеним у середньовічних фарсах було перевдягання. Чоловік поставав в образі жінки і навпаки, чернець — мирянина і навпаки, селянин -лицаря, городянин — дворянина, слуга чи служниця - в одязі свого пана чи своєї пані тощо. Місце середньовічної людини було жорстко фіксоване на ієрархічній драбині, тож людина не у гласному одязі викликала сміх, бо це суперечило її постійному життєвому статусу. Разом з тим у фарсах відбилося на підсвідомому рівні бажання його знищити, відповідно такий сюжет сприймався як захоплюючий і авантюрний. Адже чужий одяг вимагав від людини зовсім іншої поведінки, він потребував дотепності, кмітливості і вигадливості. Античність не знала інтересу до перевдягання. Стихія перевдягання знайшла відбиття у середньовічному карнавалі, який розігрував можливість переходу людини від узаконеного і незміжнього життєвого статусу до іншого, але з обов'язковим поверненням назад. Тому всі сюжети з перевдягання називають карнавальними, а всю культуру середньовічного міста — карнавальною, або сміховою культурою.

До карнавальної ситуації слід віднести не тільки перевдягання у чужий одяг, а и будь-яку ситуацію, де людина фізично опинєеться у МІСЦІ, що не відповідає її звичайному життєвому статусу. Сміх викликала кричуща невідповідність між постійним життєвим статусом людини і ситуацією, в якій вона опинилась.

Отже, в середні віки сміх був переважно демонстративним. Він прагнув зачепити, шокувати, епатувати, викликати гнів. Комічний герой ніколи не забував, що навічно прикріплений до певного, а саме — до нижчого щабля 1 ієрархічної драбини, і кидав виклик усім і усьому. Ренесансний сміх зовсім інший. Він виражав радієть звільнення, духовної еманації нації від тягаря середньовічних забобонів і заборон, а також від фатальної залежності від свого ієрархічного місця в суспільстві. Це й життєствердний сміх. Об'єктом осміяння найчастіше виступали не так люди, як самі норми життя, які розвінчуються, пародіюються, десакралізуються. Основними прийомами такого сміху стають пародія, комічне розвінчання, десакралізація, а також бурлеск (або травестія). Найосоружнішою була духовна диктатура церкви, саме вона и виступала об'єктом комічного розвінчання у Боккаччо, Еразма Роттердамського, Рабле. Найповніше дух всієї епохи виразив Ф. Рабле у книзі «Гаргантюа і Пантагрюель».

По своїй суті «Гаргантюа і Пантагрюель» - це гуманістичний памфлет, для якого Рабле обрав сатирико-фантастичну форму. Як освічений, так і плебейський читач легко вгадували готові.сюжетно-тематичні кліше, якими Рябпе скористався у дусі Ренесансу Самих перспняжів — казкових королів-велетнів автор узяв з популярної народної книжки і балаганних лялькових вистав. Особливістю народної вистави є поетизація всього чутєевого, наявність яскравих видовищно-звукових ефектів, обігрування предметів, тіла. Відповідно до цього головним надзавданням твору для Рабле стала ренесансна реабілітація плоті і світу чуттєвого, емансипація від середньовічного страху перед життям. Тіло стало принципом показу всього життя.

Жанрова природа твору. Твір Рабле — не роман у точному значенні слова, хоча його нерідко так називають. В основі твору - гротескне зображення ініціальних випробувань героїв, які не можуть завершитися певною сюжетною точкою. Характер цих випробувань відбиває чисто ренесансний принцип — різноманітність, контрастність, певну непередбачуваність («новелістичність»). Сюжетний принцип — строкатість і насиченість емпіричним матеріалом. В сюжетну раму вставляються численні анекдота, оповідки, «авентюри», мовні каламбури та жарти. Але постійно звучить і серйозний голос автора з екскурсами в галузь політики, педагопки, церковної моралі і т. п. Поєднання комічного і серйозного складає ренесансну різноманітність.

Улюблені прийоми Рабле — це комічні перелічення і комічні порівняння; проте вони нічого не уточнюють і нічого не прояснюють, їх функція — мовна гра за правилом: навмисно поставити поряд те, що не зіставляється й не порівнюється, та через парадокс і здивування наголосити на всьому чуттєвому і матеріальному. Це чисто ренесансна насолода, індивідуалістична і навіть анархічна, повнотою матеріального світу, коли знята заборона, що тяжіла над ним століттями.

Перелік використаної літератури:

1. Бахтин М. М. Творчество Ф. рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. - М.: Худ. Лит., 1965.

2. История всемирной литературы: В 9 т. - Т. 1-5.- М.,1983-1988.

3. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. - М.: Мысль, 1978 (Рабле: с. 586-593).

4. Хейзинга И. Осень средневековья: Исследования форм жизненного уклада и форм мышления в 14 и 15 веках во Франции и Нидерландах/ Пер. с голл. - М.: Наука, 1988.

5. Шалагін. Б. Б. Зарубіжна література. Від античності до початку XIX ст.- К., 2004.