Церква Успення Богородиці (Десятинна).

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успення Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.

Софійський собор.

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Будівництво його розпочато в 1037 році при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.

Багатоглав'я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів — ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев'яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.

Інтерєр собору.

Не менш чудовий інтер'єр Софії. Він складається з численних, неначе ізольованих один від одного стовпами й арками приміщень, які ведуть до залитого сонячним світлом центрального підкупольного простору. З трьох боків по другому поверсі собор оперізують хори, на яких під час служби знаходився князь із своєю сім'єю і почтом. Центральні сцени і головні постаті виконані технікою мозаїки і фрески, новими художніми техніками, з якими грецькі майстри ознайомили руських і яка (мозаїка) практично не піддається часові. Барвисті, насиченого кольору, мозаїчні композиції Софії зберегли й дотепер всю свою красу й святковість.

Все оздоблення храму було ніби «образом світу», наочно показувало складну «небесну» ієрархію. Звідси й відповідне розміщення релігійних сцен, своєрідність художньої системи древньоруського мистецтва. В центральному куполі – найвищій точці собору – зображено Пантократора («Христа-вседержателя»). Суворим і недосяжним здається Пантократор у блакитному «небесному» плащі з книгою в руці, який строго дивиться з підкупольної висоти. Нижче, у проміжках між вікнами, розмістились постаті апостолів – учнів Христа.

У вівтарі на напівсферичному склепінні центральної апсиди у молитовній позі зображена Марія (Оранта) – мати Христа. Неначе застигла в благальній молитві з піднесеними до неба руками Марія (найбільше зображення в храмі: висота постаті – шість метрів), у темно-синьому одязі з важкими віялоподібними складками, наче оточена мерехтливим сяйвом, яке випромінює золоте тло композиції.

«Євхаристія», що розташована під Орантою, відокремлена орнаментальним поясом. Постаті апостолів, які йдуть за причастям до Христа, художник зображає великою мірою умовно, підпорядковуючи загальній композиційній симетрії (цілком симетрично розташовані і двічі повторені постаті Христа). Величному ритму «Євхаристії» відповідають величні й суворі у своїй нерухомості постаті «святителів», які розміщені нижче.

На місцях переходів стовпів до склепіння купола, так званих парусах, зображались євангелісти.

_______________________________________________________________________________________

“Верхню частину середньої абсиди займає монументальна фігура Богородиці, представленої в позі молитви, з піднятими в гору руками (т.зв. оранта); з артистичного боку образ неособливий – фігура закоротка, постава схематична, лице сухе, без виразу; де що зашкодила тут і сферична площа абсиди, на котрій образ уміщено”.

(М. Грушевський “Історія України-Руси”)

_______________________________________________________________________________________

Характерною особливістю давньоруського живопису є умовність зображення.

• Митці, що втілювали у фресці, мозаїці чи іконі різноманітні сюжети християнської релігії, мали підкреслювати у своїх творах неземне, «божествене» походження персонажів. Звідси – навмисна площинність зображень, їх «безтілесність», нематеріальність.

• Крім того, церковники вимагали суворого дотримування канонічної схеми, вже виробленої у християнському живопису. Очевидно, цим пояснюється широке і тривале використання так званої зворотної перспективи, якої митці додержувались навіть у XVII ст.

• Прагненням до ірреальності можна пояснити і розміщення зображень на умовному, найчастіше золотому тлі, відсутність світлотіні в передачі образів святих, декоративність, інтенсивне звучання кольорів, які мали символічний характер.

• „Безтілесність” зображення в іконах трактувалась засобами акцентування на внутрішньому, психологічному стані людини.

Але навіть і в таких застиглих схемах релігійного канону давньоруські митці вміли передати своє, цілком земне розуміння світу, своє уявлення про людину, людські почуття і переживання. Тому часто в образі того чи іншого святого виділялась якась одна, особливо близька митцеві, риса.

Так, наприклад, перше, що привертає увагу в мозаїчній Оранті Софійського собору – це глибокі, скорботні материнські очі;

в образі легендарної богоматері митець вбачав близьких йому земних жінок-матерів, які жили в постійній тривозі за долю своїх дітей у той суворий час.

• Але найсильніше проявилася природна тяга давньоруського художника до відображення реального світу в орнаментальному оздобленні собору. В чудових мозаїчних і фрескових візерунках повною мірою проявилося оте життєрадісне, «язичеське» захоплення красою форм, ліній, кольорів.

Більша частина Софійського собору розписана фресками. Вони розміщені також відповідно до церковних канонів. Для софійських фресок характерне неяскраве забарвлення, подекуди зображення дуже потьмяніло, бо ця техніка, на відміну від мозаїки, більше піддається руйнівному впливу часу.

Серед фресок Софії найбільший інтерес становлять сюжети не релігійного, а світського змісту:

• Це зображення сім'ї Ярослава Мудрого, розміщене у центральній частині собору під хорами:

• на північній стіні – постаті дочок Ярослава,

• на західній – самого князя Ярослава з моделлю храму в руках, його дружини,

• на південній – синів.

У цих композиціях ми вперше зустрічаємось з портретними зображеннями конкретних людей, тобто з найдавнішими у вітчизняному мистецтві зразками портретного живопису.

Дуже своєрідні фрески збереглися на стінах сходових веж, що ведуть на хори. Сюжети багатьох взяті з самого життя:

• тут і сцени полювання на ведмедя і дикого кабана, і ряжені, і музики, і скоморохи.

• Всі композиції сповнені руху, в позах і жестах людей багато живої спостережливості, а одяг, музичні інструменти та інші деталі вражають своєю правдивістю.

• Реалістичний характер подібних «мирських» (нерелігійних) сцен пояснюється тим, що тут художники не були обмежені обумовленими схемами і творили більш вільно.

Софійський собор для Києва був не лише церквою, а й місцем громадських зборів. Він використовувався для збереження державних цінностей, книг, які також нерідко були творами мистецтва. Так, наприклад, чудовим зразком давньоруської книги є всесвітньо відоме – «Остромирове євангеліє» (1056-1057). Переписана від руки з ретельно промальованими і перетвореними в орнамент великими літерами, прикрашена візерунками, ця книга стала високохудожнім твором мистецтва.