2 Економіка Франкської держави

Процес становлення феодальних відносин у Західній Європі найкраще можна вивчити на прикладі держави франків. Франками називалися германські племена, які в III ст. прийшли в Галлію з нижньої течії Рейну. В V-VI ст. франки створили досить велике королівство, до складу якого, крім Галлії, увійшли території ряду інших держав германців. Із усіх «варварських» королівств, створених на руїнах Західної Римської імперії, держава франків була найбільш могутньою. У Франкському королівстві феодальний лад затвердився раніше, ніж в інших державах Західної Європи.

Господарство франків, як й інших германських племен, було дуже примітивним. Їхнім основним заняттям було землеробство й скотарство, однак внаслідок поганої обробки землі врожай ледь перевищував посіяне, а скотарство було малопродуктивним; фахівців-ремісників не було, замість грошей засобом обміну служила худоба.

Завоювавши Галлію, франки підкорили собі країну, де господарство було більш розвиненим, ніж на їхній батьківщині, у Німеччині. Хоча рабовласницька економіка Галлії, як і всієї Римської імперії, перебувала в стані глибокої кризи, вона перевершувала за своїм рівнем примітивне первісне господарство германців.

У Галлії існували великі рабовласницькі господарства, значного розвитку набули ремісництво й торгівля. Тут давно вже були міста, яких не мали германці. Причому господарство германців було натуральним, в той час як у Галлії й інших завойованих країнах вже розвивалося товарне виробництво.

Населення завойованої країни (галло-римляни) було набагато культурніше завойовників, а природні умови сонячної, теплої Галлії більше сприяли розвитку землеробства, чим заболочені ліси Північної Німеччини.

Все це вплинуло на розвиток господарства у Франкській державі, прискоривши розкладання первіснообщинного ладу.

Соціально-економічний лад держави франків характеризує Салічна правда – звід судових звичаїв франкських племен, складений на початку VI ст. Салічна правда показує, що після поселення в Галлії в економіці германських племен відбулися серйозні зміни, і франки описуються вже як дійсні хлібороби.

Під впливом місцевого населення рівень агрокультури франків помітно підвищився. Вони стали застосовувати двопільну систему, сіяти злакові (пшеницю, ячмінь) і інші культури (боби, горох, льон), обробляти сади й виноградники, будувати спеціальні комори для зберігання хліба, розташовувати худобу в стійлах і т.і.

Наприкінці VI ст. у франків виникла індивідуальна вільно відчужувана земельна власність окремих малих родин — аллод. Це вело до поглиблення майнової й соціальної диференціації, що стало передумовою росту великої феодальної власності. Земля оброблялася в основному вільними селянами, але франкське суспільство знало й напіввільних (літів) і рабів.

В VIII-IX ст. у франкському суспільстві утворилися основи феодального ладу, а саме: прискорився процес зростання великої земельної власності, яка формувалася за рахунок королівських земельних пожалувань світській й духовній знаті; складалися основні класи феодального суспільства.

В VIII столітті у зв'язку з вичерпанням земельного фонду була проведена аграрна реформа Карла Мартелла (715—741), згідно з якою було встановлено, що земельні дарування — бенефіції — даються не навічно, а на термін служб, а надалі можуть бути передані іншій служивій людині.

Значення аграрної реформи:

1. зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації;

2. зміцнила феодальну земельну власність і збільшила селянську залежність, тому що земля давалася звичайно разом із проживавшими на ній людьми;

3. створила поземельні зв'язки між жалователем і бенефициарієм і сприяла встановленню васальних відносин.

Протягом IX— Х ст. бенефіцій став перетворюватися з довічного в спадкове володіння й придбав риси феоду, тобто спадкоємного умовного утримання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової служби.

Параллельно формувався клас залежних селян. Розорені, вони легко попадали в поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Проте, феодали не були зацікавлені в згоні селян із землі, яка тоді була єдиним джерелом існування. Навіть позбавившись аллода, селяни брали у феодалів землю в користування за умов виконання певних робіт. Так, одним з важливих засобів феодалізації стала передача землі в прекарій — умовне земельне тримання, коли великий власник передавав землю у тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній людині, за що та повинна була виконувати панщину або платити оброк. Втрата землі часто приводила до втрати особистої волі.

Залежне селянство каролингської вотчини поділялося на три основні групи:

1) колони, їх була більшість - особисто вільні люди, які перебували в поземельній залежності;

2) раби-серви - поземельно й особисто залежні;

3) літи, які займали проміжне положення і перебували під патронатом якого-небудь феодала.

Поступово ці розходження стиралися, і селяни зливалися в єдину масу залежних. Всі вони платили оброк і виконували панщину.

Франкська держава мала сильне військо, яке складалося з одягнених у металеву збрую вершників. Воно стало завойовувати одне за іншим сусідні держави й племена германців. Збройні сили цих держав і племен складалися із селян-піхотинців, які не могли протистояти в бою натиску захищених бронею франкських вершників.

У царювання Карла Великого (768-814 р.) до складу Франкської держави входила вже майже вся Західна Європа. В 800 р. Карл Великий був проголошений римським імператором.

Так відбулося формальне відновлення Римської імперії. Однак ця нова імперія являла собою тимчасове військове об'єднання племен і народностей, усередині якої не було постійних економічних зв'язків. Всі народи, які входили в імперію, вели однакове аграрне натуральне господарство. Тому імперія Карла Великого ненадовго пережила свого засновника. В 843 р. при спадкоємцях Карла Великого його імперія була розділена на три королівства, які поклали початок майбутнім великим державам Західної Європи - Франції, Німеччині та Італії.