Тема 24. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

1. питання. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх.

2. питання. Види покарань, які застосовуються до неповно­літніх, та їх особливості.

3. питання. Звільнення від відбування покарання з випробу­ванням.

4. питання. Умовно-дострокове звільнення від відбування по­карання.

5. питання. Погашення та зняття судимості.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Студенти для вивчення даної теми спочатку повинні зверну­тись до Сімейного кодексу України.

Неповнолітніми вважаються особи у віці від 14 до 18 років. Малолітніми вважаються особи до досягнення ними 14-річного віку . Особа вважається такою, що досягла певного віку, з 0 год. наступної доби.

Підстави та принципи кримінальної відповідальності непов­нолітніх мають свої особливості. У Розділі XV Загальної частини КК зосереджені норми, які стосуються особливостей криміналь­ної відповідальності й покарання неповнолітніх:

• встановлюють більш широкі, ніж щодо дорослих, умови зві­льнення від кримінальної відповідальності, зокрема, із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру;

• містять певні обмеження щодо суворості застосовуваних за­ходів кримінально-правового характеру, насамперед, видів і роз­мірів покарань;

• передбачають м'якші умови для звільнення від криміналь­ного покарання;

• регламентують більш м'які вимоги щодо погашення й знят­тя судимості.

Під час призначення покарання неповнолітньому суд, крім об­ставин, передбачених у статтях 65—67 КК, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього. При призначенні покарання

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. Кодекс набирає чинності з 1 січня 2003 р. / Урядовий кур'єр. — 2002. — 6 березня. неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 103 КК).

/ питання. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх

КК передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримі­нальної відповідальності:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуван­ням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК).

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106 КК).

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру передбачено ст. 97 КК. У відповідності з ч. 1 ст. 97 КК умовами такого звільнення є вчи­нення неповнолітнім уперше злочину невеликої тяжкості. Непов­нолітнього може бути звільнено від кримінальної відповідально­сті, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові за­ходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК.

Частина 2 ст. 105 КК передбачає такі примусові заходи вихов­ного характеру:

1. застереження;

2. обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по­ведінки неповнолітнього;

3. передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за згодою цього колективу, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4. покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцяти­річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшко­дування заподіяних майнових збитків;

5. направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.

Застереження полягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попередженні про неприпустимість порушення закону в подальшому. При цьому роз'яснюються наслідки повторного вчинення злочину, а також ухилення від застосування до нього інших примусових заходів виховного характеру.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по­ведінки неповнолітнього передбачає встановлення часу, протя­гом якого неповнолітній повинен перебувати вдома або не може знаходитися в громадських місцях; заборона виїжджати в іншу місцевість без дозволу тощо.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колекти­ву за згодою цього колективу, а також; окремих громадян на їх прохання полягає у встановленні контролю і посиленні виховного впливу з боку тих осіб, які зобов'язані через сімейні, виробничі або інші відносини здійснювати на неповнолітнього вплив. У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 2002 р. «Про практику розгляду судами справ про застосування примусо­вих заходів виховного характеру» рекомендується передавати не­повнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише за наявності даних про їх спроможність забезпечити виховання.

Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновите­лів, опікунів і піклувальників.

Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудо­вого колективу можлива тільки за згодою цього колективу. Не­повнолітній може бути переданий і під нагляд окремих громадян на їх прохання. Як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин зобов'язані при цьому здійснювати вихов­ний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.

Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або окремих громадян, суд по­винен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька або матері, які по­збавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього.

Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогічного колективу навчального закладу тільки за місцем навчання, а трудо­вого колективу — за місцем роботи за наявності даних про те, що цей колектив спроможний здійснювати належний контроль за пове­дінкою неповнолітнього та позитивно впливати на його виховання.

Покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятиріч­ного віку і має майно, кошти або заробіток, обов 'язку відшкоду­вання заподіяних майнових збитків. Цей примусовий захід вихо­вного характеру може бути застосований лише за наявності пев­них умов, а саме:

• злочином неповнолітнього заподіяна майнова шкода фізич­ній або юридичній особі;

• неповнолітній має майно, котре належить йому на праві приватної власності, або отримує самостійний заробіток;

• підсудний погоджується відшкодувати заподіяні майнові збитки у розмірі та в строки, визначені судом, розуміючи, що це є умовою його звільнення від покарання.

Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Види і статус спеціаль­них навчально-виховних установ для неповнолітніх визначені в Законі України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» та відповідними поло­женнями про них. Такими установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (для неповнолітніх у віці від 11 до 14 ро­ків) та професійні училища соціальної реабілітації (туди направ­ляються особи віком від 14 до 18 років). У разі звільнення від по­карання із застосуванням примусових заходів виховного харак­теру неповнолітній може бути направлений лише до професійно­го училища соціальної реабілітації.

Учні тримаються в зазначених установах у межах установле­ного судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації — до досягнення ними 14, у про­фесійних училищах соціальної реабілітації — 18 років, а у виня­ткових випадках (якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду — відповідно 15 і 19 років.

Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким випов­нилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішен­ням суду за місцем знаходження зазначеної установи за правила­ми, передбаченими статтями 409, 411 КПК, можуть бути переве­дені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких ви­падках загальний строк перебування учня у спеціальних навчаль­но-виховних установах теж не може перевищувати трьох років.

Направлення до спеціальної навчально-виховної установи є найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Він має застосовуватися тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений шляхом застосування решти заходів.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КК примусові заходи виховного ха­рактеру, передбачені ч. 2 ст. 105 цього Кодексу, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримі­нальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою части­ною КК.

Застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, здійснюється із дотриманням таких умов:

1. неповнолітньому виповнилося 11 років;

2. ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.

Закон дозволяє застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, незалежно від тяжкості вчиненого посягання та вчинення його не вперше.

Частина 3 ст. 105 КК закріплює, що до неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характе­ру, що передбачені у ч. 2 цієї статті. Тривалість заходів виховно­го характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, вста­новлюється судом, який їх призначає.

Суд може також визнати за необхідне призначити неповноліт­ньому вихователя в порядку, передбаченому законом.

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від за­стосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відпові­дальності (ч. З ст. 97 КК).

У разі вчинення неповнолітнім нового злочину в період відбу­вання примусових заходів виховного характеру йому признача­ється покарання за сукупністю вироків на основі ст. 71 та ч. 2 ст. 103 КК.

Стаття 106 передбачає умови звільнення від кримінальної від­повідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосо­вується відповідно до статей 49 та 80 КК з урахуванням поло­жень, передбачених ст. 106 КК.

Частина 2 ст. 106 КК встановлює такі строки давності:

1. два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2. п 'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3. сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4)десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Частина 3 ст. 106 КК встановлює такі строки виконання обвинувального вироку:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у ви­гляді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2. п 'ять років — у разі засудження до покарання у вигляді по­збавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засу­дженні до покарання у вигляді позбавлення волі на строк не бі­льше п'яти років за тяжкий злочин;

3. сім років — у разі засудження до покарання у вигляді по­збавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

4. десять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

Якщо протягом строків давності, встановлених ст. 106 КК, але вже після досягнення повноліття, особа вчинить новий зло­чин, то строки давності притягнення до кримінальної відповіда­льності за нього обчислюються за загальним правилом, встано­вленим ст. 49 КК.

Оскільки особі, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти ро­ків, не може бути призначене довічне позбавлення волі, то на неї не поширюється правило, встановлене ч. 4 ст. 49 КК. У будь-якому разі давність притягнення такої особи до кримінальної від­повідальності не може перевищувати десять років.

Враховуючи, що кримінальна відповідальність за злочини проти миру й безпеки людства, передбачені статтями 437—439, ч. 1 ст. 442 КК настає з 16-річного віку, виключна норма про не-застосування давності у разі вчинення цих злочинів чи засуджен­ня за них (ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80 КК) поширюється і на осіб, які їх вчинили до досягнення вісімнадцятирічного віку.