7.26 Остаточна ліквідація залишків української автономії

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України.

10 листопада 1764 р. вийшов Царський указ про ліквідацію гетьман­ства і утворення другої Малоросійської колегії - органу управління Ліво­бережною Україною. Вона (діяла до 1786 р.) складалася з 4 російських і 4 українських членів, на чолі з її президентом П. Рум'янцевим. У таємній інструкції Рум'янцеву, Катерина П наказувала вести лінію на повну лікві­дацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому «і вовчі зуби, й лисячий хвіст». Катерина писала, що Рум'янцев мусить «старатися вико­ренити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ, цілком ві­дмінний від москалів».

Крім того цариця вимагала від Рум'янцева:

- навести в Гетьманщині «належний порядок»;

- розділити військову й адміністративну владу;

- контролювати надходження податків до російської казни;

- вносити розкол у стосунки старшини і народу;

- неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі з бнення українського суспільно-політичного ладу, політико адміністративних механізмів до загальноімперських вимог.

У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а через 4 роки (1785 р.) в «Жалуваній грамоті дворянству» цей статус узаконено -як винагороду за зраду національних інтересів.

Царський уряд неухильно руйнував колишній поштико-адміністративний устрій України, порядки козацького самоврядування, не дозволяючи хоча б мінімальних прав автономії. Утвердження великоро­сійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва), погі­ршило становище українського народу, зміцнило позиції української ста­ршини, за якого було визнано дворянські права і земельні наділи.

Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирив­шись зі втратою автономії, вона стала підтримувати політику царського Уряду.

Ліквідації української державності також сприяли:

- відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави;

- відсутність природних кордонів української території, її відк­ритість з усіх боків;

- незначний розвиток урбанізації, а через це - слабкість міщанс­тва, інтелігенції;

- психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до мос­ковського царя і українським патріотизмом).

7.27 Слобідська Україна

Значні зміни в цей період було внесено в адміністративну структуру краю. У 1765 р. на території п'яти слобідських полків утворено Слобідсь-ко-Українську губернію. У складі новоорганізованої,губернії створено п'ять провінцій - Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську і Харківсь­ку. Губернським центром став Харків, а Охтирка, Суми, Ізюм і Острогозьк - провінціальндми містами. Решта міст і містечок відносились до категорії військових слобід.

Губернська канцелярія стала головним органом управління. Кожна провінція поділялася на шість комісаріатів. Отамани і десятники військо­вих слобід підпорядковувалися комісарським правлінням.

Слобідські козацькі полки розформовувалися. Замість них створю­валися регулярні Харківський уланський, Сумський, Острогозький, Ох-гирський та Ізюмський - гусарські полки. Козаки та під помічники одер­жали офіційну назву «військових обивателів». Частина слобідської стар­шини, яка дістала офіцерські чини, зрівнювалась у правах з російським дворянством. Подальшої реорганізації зазнав Генеральний суд. У 1768 р. замість десяти засідателів, які обирались щорічно від полків, призначали­ся постійні («неодмінні») члени Генерального суду з царських урядовців і бунчукових товаришів. У всіх судах запроваджувалось обов'язкове вико­ристання гербового паперу.