Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія.короткий опис.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
29.10.2018
Размер:
315.39 Кб
Скачать

19. Національний рух у Наддніпрянській Україні

Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі.

УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ Представники українського національного руху не мали змоги висувати радикальних завдань на найближчий час. Український рух переживав у другій половині XIX ст. період становлення. Українська еліта взяла курс на культурно-просвітницьку діяльність, на пробудження в українцях національної свідомості, а не на політичну боротьбу за відродження державності.

Організаційною формою українського руху 60—90-х рр. XIX ст. були напівлегальні об'єднання інтелігенції, які увійшли в історію як громади. Перша з них виникла в Петербурзі 1859 р. за ініціативою колишніх кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова і Т. Шевченка, що протягом 1861—1862 рр. видавали перший український журнал «Основа». Ще одним піонером громадівського руху став гурток «хлопоманів», очолений Володимиром Антоновичем, який вів активну роботу із збирання етнографічного матеріалу. Незабаром, на початку 1860-х рр., громади з'явилися в Києві, Чернігові та інших містах. Вони зосереджували свої зусилля на видавничій справі, заснуванні недільних україномовних шкіл для дорослого населення, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших українських письменників.

Тим часом серед громадівців посилювалося розмежування. Під впливом драгоманівських ідей почали виникати «Молоді громади», що сприяли політизації українського руху. На початку 1890-х рр. утворилося «Братство тарасівців», біля витоків якого стояли київські і харківські студенти Іван Липа (1865—1923), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873—1924), які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які друкувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р. її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю.

20. Західноукраїнські землі у хіх ст.

Соціально-економічний стан. В економічному відношенні Західна Україна залишалась внутрішніми колоніями Австро-Угорщини і була ринком збуту товарів, що вироблялися в інших областях імперії, а також доступним джерелом сировини і сільськогосподарських продуктів.

Промисловий розвиток західноукраїнських земель відбувався набагато повільніше, ніж Наддніпрянської України. Однак і в цих землях з 1860-х рр. почалося промислове пожвавлення, а 1870—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості.

Тут продовжували розвиватись лісопильне виробництво і солевидобуток. З'явився видобуток нафти, завдяки якому почав розвиватися Дрогобицько-Бориславський нафтовий район. Розвивалися також борошномельна і спиртова промисловість. У промисловості західноукраїнських земель домінував іноземний капітал. Зарубіжні підприємці контролювали важливі промислові галузі і в першу чергу — нафтову.

Сільське господарство Західної України залишалось обмеженим залишками кріпацтва. Звільнивши селян від юридичної залежності від поміщиків, уряд зробив усе, щоб землевласники змогли безболісно пристосуватись до нових ринкових умов. Земельна реформа залишила за поміщиками панівне становище. Селянство потерпало від малоземелля й безземелля, бідності і розорення. Це спричинило велику хвилю економічної еміграції українських селян, головним чином за океан — у США, Канаду, Бразилію, Аргентину.

Революція 1848-1949 рр. Після революції 1848—1849 рр. у національно-визвольному русі в західноукраїнських землях виникли три нових течії: москвофіли, народовці і радикали. До москвофілів належала частина інтелігенції, селянства, сільських і міських підприємців. Вони вірили у провідну роль Росії в житті слов'янства. Як і російське самодержавство, москвофіли не визнавали існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної і неподільної російської народності «від Карпат до Камчатки».

На противагу москвофілам у 1860-ті рр. в Західній Україні зародився рух народовців, учасники якого покладались на силу власного народу та визнавали українців окремим народом, прагнучи політичного об'єднання західноукраїнських та наддніпрянських земель.

Народовцями ставала переважно молода світська інтелігенція — вчителі і студенти. Їх діяльність проявлялась у двох основних формах: пропаганда української національної ідеї в періодичних виданнях (ними були засновані журнали «Вечорниці», «Нива», «Мета», «Русалка», «Правда») та пропаганда національної ідеї через створення різних товариств, установ, гуртків, культурно-просвітницьких закладів тощо. Зокрема 1868 р. ними було засновано культурно-просвітницьке товариство «Просвіта». Вона ж піклувалась про кооперативний рух. За її сприяння були створені кооперативи «Народна торгівля», «Сільський господар», страхова компанія «Дністер» та інші господарські організації. 1873 р. народовці створили Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке 1892 р. було перетворено на Наукове (НТШ). У середині 70-х рр. XIX ст. в українському національному русі в Галичині набирає силу радикальна течія. Радикали не погоджувались на обмеження діяльності українських патріотів суто культурно-просвітницькою роботою. Вони прагнули до політизації руху. Радикальний рух активізував народовців, які створили 1885 р. правонаступницю Головної Руської Ради – Народну раду, що стала прообразом політичної партії. Український рух в останні десятиліття XIX ст. був результатом взаємодії не тільки внутрішніх, а й міжнародних чинників.