40. Правове виховання і його форми. Правова інформованість.

Правове виховання — це постійний, систематичний вплив на індивіда і суспільство з метою формування у них правової культури. Мета правового виховання конкретизу­ється через окремі його завдання:

1. засвоєння індивідами правових знань, тобто знань законодавства, знань своїх прав і обов'язків;

2. підвищення авторитетності права у свідомості індиві­дів;

3. формування чіткої орієнтації на правомірну пове­дінку.

Суб'єктами: виступають як інсти­тути держави, так і інститути громадянського суспільства: сім'я, трудові колективи, об'єднання громадян, навчальні заклади, ЗМІ, викладачі, журналісти тощо.

Форми правового виховання:

1) правове навчання — полягає в передачі, накопичен­ні і засвоєнні правових знань у школі та ін. навч. закладах. Ця форма є найбільш ефективною і результатив­ною, оскільки вона надає індивіду певну систему правових знань;

2) правова пропаганда — полягає в розповсюдженні правових ідей і правових вимог серед населення за допо­могою публікацій юрид. літ-ри (тексти норматив­но-правових актів, коментарі до них) і ЗМІ (преса, телеба­чення, радіомовлення, Інтернет). Дана форма вона доступна практично необмеженому числу індивідів;

3. юридична практика — сприяє передачі юрид. інформації, знань за допомогою участі людей у процесі перш за все правозастосовчої діяльності (судів, правоохо­ронних органів і ін. органів держави).

4. безпосередня реалізація права. Юрид. дії, здій­снювані індивідом самостійно (напр., участь у вибо­рах), на практиці підтверджують одержані знання, сприяють виробленню умінь і навиків виконання, дотримання і використання правових норм;

5) самовиховання — пов'язано з особистим досвідом, самоосвітою, власним аналізом правових явищ. Без само­виховання не може бути ефективною жодна з форм право­вого виховання. Тільки власні зусилля по придбанню правових знань, роздуми про правову дійсність сприяють виробленню справжньої правової культури особи.

Методи правового виховання — це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких отримуються правові знання, уміння і навики, формується пошана до права і соціальних цінностей, які воно охороняє. Основні методи правового виховання – переконання, заохочення, позитивний приклад, примус і покарання.

41. Поняття та основні вимоги законності. Правозаконність.

Законність — це режим суспільно-політичного життя, що заснований на правовому характері його організації і виражається у вимозі точного, суворого і неухильного дотримання і виконання чинних правових актів усіма суб'єк­тами права.

Сутність законності полягає в добросовісному і неу­хильному дотриманні і виконанні всіма суб'єктами права діючих законів, яке й забезпечує стан правомірності су­сп-них відносин. Мета законності в демократичній державі полягає в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. Засоби і методи реалізації вимог законнос­ті повинні носити правовий характер. Єдність сутності, мети і засобів реалізації вимог законності виражається в катего­рії правозаконності.

Принципи законності є основними ідеями, що розкри­вають зміст законності як стану правомірності суспіль-них відносин, законодоцільності поведінки індивідів:

1. принцип верховенства закону передбачає, що закон очолює систему нормативно-правових актів, а правозасто­совчі акти повинні відповідати законам і виданим відповід­но до них підзаконним актам;

2)принцип єдності законності, що означає однакове розуміння і застосування законів на всій території держави;

3. принцип загальності законності, який передбачає, що вимоги законів і підзаконних актів поширюються на всіх суб'єктів права без будь-якого винятку;

4. принцип рівності всіх перед законом, тобто наявність рівних прав і обов'язків у кожного незалежно від соціаль­ного положення, посади, раси, статі; рівна захищеність усіх і кожного; однакові гарантії від зловживань з боку посадов­ців і органів державної влади;

5. принцип гарантованості основних прав і свобод людини, що полягає в необхідності забезпечення пріорите­ту прав індивіда, а також гарантіях їх з боку держави;

6. принцип взаємозв'язку законності і демократії. Законність є основою для становлення і розвитку демокра­тії, і навпаки, демократія є основним чинником зміцнення режиму законності. Без демократії законність може пере­рости у свавілля держави щодо особи, без законності демо­кратія може виродитись в охлократію (влада натовпу), анархію і свавілля натовпу щодо особи. Цей принцип по­в'язує дію законності тільки з правовими законами. Тоді законність набуває властивості правозаконності;

7. принцип доцільності, що розкриває, як співвідно­сяться цілі та засоби їх реалізації в діяльності держави. Передбачається, що закон утілює в собі вищу суспільну доцільність, тобто відповідає цілям і завданням суспільства. В рамках закону слід обирати найбільш оптимальне рішен­ня. Неприпустимим є порушення закону під приводом до­цільності (житейської, місцевої, корпоративної), рівно як неможливо досягти навіть найблагородніших цілей шляхом утиску і відчуження прав людини;

8. принцип невідворотності відповідальності, що означає, що будь-яке протиправне діяння повинно бути своєчасно розкрито, а винні в його вчиненні особи повинні понести справедливе покарання. Усвідомлення неминучос­ті відповідальності є головним стримуючим чинником для потенційних правопорушників.