Міністерство освіти і науки, молоді та спорту україни

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

Н.В. Фрадкіна

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ

навчально-методичний посібник

для студентів усіх спеціальностей

Затверджено

редакційно-видавничою

радою університету,

протокол № 1 від 23.06.11

Харків

НТУ «ХПІ»

2011

ББК 71(4Укр)г

Ф82

УДК 930.85(477)

Рецензенти: О.В. Титар, канд. філос. наук, доц., Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,

М. М. Красіков, канд. філол. наук, доц., Національний технічний університет «ХПІ»

Фрадкіна Н.В. Українська культура ХІХ століття.

Ф82 : навч.-метод. посіб. / Н.В. Фрадкіна. – Х.: НТУ «ХПІ», 2011. – 80 с.

ISBN

Навчально-методичний посібник присвячений розгляду української культури ХІХ століття як цілісного явище. Включає текст лекції та контрольні завдання – питання до вивченої теми нормативної дисципліни, тести, творчі завдання.

Бібліогр.: 42 назв.

	ББК 71(4Укр)г
ISBN	© Н. В. Фрадкіна, 2011

Передмова

Культура ХІХ ст. – це одна з найцікавіших епох у розвитку світової культури. Водночас для української культури – це доба національного відродження. Зокрема за словами відомого історика української філософії В. Горського: «Історія духовного життя в України, протягом усього ХІХ та початку ХХ ст. позначена пробудженням своєї народності як антитези до тяжкого становища і культурного занепаду....Стимульований цим поглиблений інтерес до своєї минувшини зустрічається з ідеями Західної Європи, створюючи ґрунт до подальшого розвитку».

У лекції проводиться всебічний аналіз української культури ХІХ століття у світовому культурному контексті, що дозволяє поглибити уявлення про взаємозв’язки різних культур, сутність культурного процесу та соціокультурної динаміки у ХІХ столітті та її вплив на сучасну українську культуру.

Теоретичні матеріали, контрольні питання дисципліни та завдання для самостійної роботи дозволять ефективно засвоїти тему та поглибити навички самостійної дослідницької роботи, а також підготуватись до екзамену. Формування знання і сприйняття культури як соціальної пам’яті людства сприяє глибшому розумінню студентами історичної ролі, місця і специфіки сучасної української культури. Вивчення процесів, які відбувалися в українській культурі впродовж ХІХ ст. має надзвичайно важливе значення для формування у студентів наукового світогляду, високих моральних якостей, підвищення загальнокультурного рівня, освоєння національних і загальнолюдських цінностей.

Поточний контроль присутній у посібнику на декількох рівнях: репродуктивному (тести), оглядовому (питання до теми) та творчому (завдання для самостійного виконання). Крім того, наведений необхідний список основної літератури до теми, що стане у нагоді студентам під час самостійної роботи та підготовки до модульного та підсумкового контролю. Додатково, щоб полегшити сприйняття матеріалу та процес запам’ятовування необхідної інформації, подано словник понять, який включає необхідні для осмислення під час вивчення теми терміни.

Посібник спрямований на студентську аудиторію НТУ «ХПІ» та інших вищих навчальних закладів, де вивчається дисципліна «Історія української культури», а також стане у нагоді тим, кого цікавлять проблеми вітчизняної культури та її розвитку.

1. Головні тенденції розвитку культури хіх ст.

В історії культури особливе місце посідає XIX ст. – доба, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності.

Зокрема, за відомим іспанським філософом Ортегою-і-Гасетом (1883–1955 pp.), це час "осягнення повноти", коли прагнення європейської людини, що так повільно зароджувалися, нібито нарешті здійснюються.

Світ людини XIX ст, залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився. Відбулися значні зміни і у поглядах людини на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага. Цьому сприяли процеси у соціально-політичній царині.

Вагомою всесвітньою подією було проголошення у революційній Франції Декларації прав людини та громадянина (26 серпня 1789 p.). Вона містила вихідні для подальшого поступу цивілізації політичні парадигми. Зокрема, зазначалось, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах. Серед прав людини фігурували право на власність, безпеку й опір гнобленню. Розпочалося формування громадянського суспільства, лібералізації політичної ідеології європейських держав, залучення до політичної боротьби широких верств населення, модернізація політичного устрою. Наприкінці XIX ст. більшість європейських держав уже мали конституції, в яких визначались громадянські права людей, а в багатьох країнах діяли законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права. Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині XIX ст., став уже здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед від парової машини Джеймса Ватта (1784) – до пароплава Ромберта Фултона (1807), пасажирської залізниці Джорджа Стівенсона (1825) та парового дирижабля Жифара (1852), від двигуна внутрішнього згоряння Ніколамуса Отто (1876) – до автомобіля Готліба Даймлера і Карла Бенца (1885), від електричної батареї Алессандро Джузеппе Вольта (1800) – до генератора Вернера фон Сіменса (1867), від телефону Йогана Райса (1861) – до радіопередавача Гульємльмо Марконі (1901) та ін. За підрахунками Питирима Сорокіна (1889–1968), XIX ст. дало людству відкриттів та винаходів майже у 8 разів більше, ніж усі попередні століття разом починаючи від VIII ст. до н.е., а саме – 8527.

У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції.

Свідоцтвом цього стали успіхи у фізичній та хімічній науках, зокрема відкриття законів збереження та перетворення енергії, зроблених Робертом Маєром, Джеймсом Джоулем, Германом Гемгольцем. Це час створення еволюційної теорії Чарльзом Дарвіном, яка змінила усю тогочасну наукову парадигму. Під впливом його вчення змінюються соціальні науки, в яких починають з’являтися різноманітні еволюціоністські концепції. Завдяки періодичній системі елементів, яку відкрив Дмитро Менделєєв, було доведено внутрішній зв’язок між усіма відомими видами речовин. Відкриття електрону, радію, перетворення хімічних елементів, створення Альбертом Ейнштейном теорії відносності та квантової теорії Максом Планком ознаменували прорив у галузь мікросвіту та великих швидкостей.

Розвиток університетської освіти в Україні сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені Михайлом Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став Микола Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників Михайло Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог Ілля Мечников і мікробіолог Микола Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Данило Заболотний і Володимир Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії Миколи Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім – у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського винахідника Миколу Кибальчича, який вже у ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже у ХХ ст. названо кратер на Місяці). Нова техніка з її швидкостями та засобами зв’язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Всебічна модернізація життя, вихідний технічний, економічний та соціально-політичний розвиток європейських країн сприяв поширенню ідеї суспільного прогресу, утвердженню оптимістичного світогляду. Історія людства бачилась як цілісний процес, на вершині якого перебували цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву. Філософи й історики першої половини XIX ст. прагнули з’ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, «досконалого» суспільства. Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння і коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у працях істориків.

У багатьох європейських країнах на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Майже в усіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків. Мабуть, найвагомішою з-поміж них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795–1856) вважав, що історична наука повинна бути не «біографією влади», а «біографією маси». «...Рух народних мас до свободи, – писав він, – здався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу…»

Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з’являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки Якоба і Вільгельма Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники.

В Україні в уже сформованому тоді середовищі інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь Микола Церетелєв (1790–1869) у 1819 р. – «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету Михайло Максимович (1804–1873). Іван Срезневський (1812-1880), крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови.

Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів та активну громадянську позицію, став історик Микола Костомаров(1817–1885). Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. Підсумком його досліджень стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей».

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень, пов’язаний з ім’ям професора Київського університету Володимира Антоновича (1834–1908). По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. По-друге, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. Грушевський.

Михайло Грушевський (1866–1934) до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Величезна наукова спадщина М.С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів уже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» – фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Яворницький (1855–1940). Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся як був студентом, а потім – позаштатним стипендіатом при кафедрі російської історії Харківського університету. Д. Яворницький видав капітальну «Історію запорізьких козаків», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури козацької епохи.

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олена Єфименко (1848–1918). Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки ХХ ст. приблизно одночасно з’являються «Нарис історії українського народу» М. Грушевського та «Історія українського народу» О. Єфименко – перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Драгоманову (1841–1895). Великий політичний діяч, просвітник, філософ, М. Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 р. «Літературного товариства ім. Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». З 1895 р. М. Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. – головою Наукового товариства ім. Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства свідчить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: М. Грушевський, І. Франко, І. Крип’якевич, а згодом видатні постаті світової науки – А. Ейнштейн, М. Планк, А. Мазон, Д. Гільберт.

У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв’язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У «Феноменології духу» (1807) культура людства показана в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил «світового розуму». Свою епоху Гегель вважав перехідною до Нової формації, що поступово визріває в надрах християнської культури і ґрунтується на буржуазних моральних і правових принципах.

В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. У першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький, П. Авсенєв, П. Юркевич та ін.). Проблеми взаємозв’язку мови і мислення ґрунтовно досліджує Олександр Потебня (1835–1891), який, виходячи з ідей І. Канта та В. Гумбольта, вважає мову органом, що утворює думку. Філософію нової української національної ідеї розробляє Трохим Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує Іван Франко.

Бурхливий розвиток науки і техніки у ХІХ ст. сприяв розвитку всіх сфер художньої культури того часу, а також виникненню якісно нового виду мистецтва – мистецтва кіно. Кіно – дитя часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва.

Появі кінематографа передувала низка винаходів і у першу чергу – це виникнення фотографії. Датою народження фотографії вважається 7 січня 1839 р., коли французький фізик Доміник Франсуа Жан Араго (1786–1853) сповістив Паризьку академію наук про винахід художником та винахідником Луї Жаком Манде Дагером (1787–1851) першого практично прийнятного засобу фотографії, названого винахідником дагеротипією.

Винахід Дагера та геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм'єрів, які поєднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели у 1895 р. до появи кіно. Незалежно від них механік Одеського університету Йосип Тимченко на два роки раніше створює кінетоскоп і 9 січня 1894 р. на ІХ з’їзді російських природодослідників і лікарів, що відбувався у Москві, здійснює за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі). Попри те, що учасники з'їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею у Москві, офіційні кола досить прохолодно поставилися до «живої фотографії», яку винайшов геніальний український винахідник. Відома заява Миколи ІІ з цього приводу: «Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто…».

28 грудня 1895 р. у Парижі на бульварі Капуцинів у приміщенні «Гранд кафе» було організовано перший у світі публічний кіносеанс. Глядачі столиці Франції побачили свій перший фільм – вихід робітників з фабрики. Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа. Розробивши свій оригінальний пристрій, фірма «Люм’єр» швидко поставила справу кіно «на потік». Дві з перших кінокартин «Прибуття поїзда» і «Политий поливальник» настільки приголомшили людей, що вже через декілька тижнів апарат і фільми Люм’єрів з’явилися і публічно демонструвалися у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі, а також в Одесі, а потім потрапили до Єгипту, Австралії, США. У всіх країнах світу з’явилися сінематографи, ілюзіони, кінотеатри, а через рік-два у більшості європейських країн починають знімати власні фільми.

ХІХ сторіччя привнесло в художню творчість величезну стильову та жанрову різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Виправдалася пророча думка Фредеріка Стендаля: «XIX сторіччя буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум’яним зображенням людського серця».

2. Художня культура хіх ст.

Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму, символізму та модерну. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли відбиттяу всіх видах мистецтва.

Класицизм (англ. classicism, від лат. classicus – зразковий) – напрямок, характерною рисою якого була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне, він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської демократії.

У рамках класицизму першої половини XIX ст. пережила свій розквіт архітектура. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з’являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.

У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від франц. імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди у стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф. Шальгрен) – кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка чудово проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція – рельєф Франсуа Рюда «Марсельєза». Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.

З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.

Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острова (архітектор Тома де Томон), Адміралтейства (архітектор А. Захаров) та Казанського собору (архітектор А. Вороніхін).

Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К. Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі – будовами Сенату і Синоду. У другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О. Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.

Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою «грецьке відродження». У цьому стилі у Вашингтоні були зведені Капітолій – будівля конгресу США і Білий дім – резиденція президентів.

В архітектурі України XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. Перехід від бароко до класицизму відбився на плануванні міст, за будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Обов’язково був виділений адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту мали відкритий характер. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення –головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і у Криму – Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона у 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров’я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором Андрієм Меленським (1766–1833). За його проектом споруджені пам'ятник на честь повернення Києву Магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837–1843 рр. за проектом Вікентія Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор – Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (архітектор В. Васильєв, закінчив А. Тон) увічнили пам’ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

Романтизм (фр. romantisme), – суспільний і культурний рух, який охопив багато країн Європи і найрізноманітніші сфери – від філософії і політичної економії до моди на костюми і зачіски, а його характерними ознаками стали заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. При цьому всіх романтиків об’єднувало одне: «ненависть до дійсності, пекуча потреба втікати від неї» (С. Моем).

Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму, який проповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висували нових героїв – самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих до свого середовища, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали всіляку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. «Незвичайні герої у незвичайних обставинах» – так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.

Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт (1771–1832). У своїх романах «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Роб Рой» та інших він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народу. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: Віктора Гюґо («Собор Паризької Богоматері», «93-й рік»), Олександра Дюма («Королева Марго», «Три мушкетери») та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно був представлений у романах Фенімора Купера («Останній з могікан», «Слідопит», «Звіробій»), у знаменитій «Пісні про Гаявату» Генрі Лонгфелло.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів – українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського у збірці «Запорожская старина» (1833–1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам’яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842–1843), О. Бодянського (1846–1848) (у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших.

Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками (1820-х та 1830-х pp.) створеними під проводом І. Срезневського.

Другим осередком чи етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830 – 40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком.

Філософський романтизм тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою – «Книгою буття українського народу». М. Костомаров зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Серед них були: М. Гулак, О. Навроцький, В. Білозерський, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб, П. Куліш та ін. Як згадував пізніше Куліш, «…се була молодіж високої чистоти душевної…». У Програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов’янських народів, в їх числі українського. У прокламації кирило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби, болгари».

Кирило-мефодієвський час для більшості членів товариства був вихідним пунктом їх подальшої діяльності. Це був період надзвичайного романтичного піднесення та натхнення. Але у березні 1847 р. таємне товариство було розгромлене царським урядом, а його члени заарештовані.

Третім етапом українського романтизму була діяльність згуртованих навколо журналу «Основа» (1861–1862) письменників і діячів, серед якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаху «Хата» (1860) П. Куліш та Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі «подражаній пророкам» і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму і у ранніх поетів другої половині XIX століття.

Відкриваючи значення та вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам’яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів.

Стосовно романтичного напряму у музиці ХІХ ст., то він виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями. Франц Шуберт (1797–1828) і Роберт Шуман (1810–1856), Гектор Берліоз (1803–1869) і Ріхард Ваґнер (1813–1883), Ференц Ліст (1811–1886) і Фредерик Шопен (1810–1849), багато інших композиторів – гордість національних культур і всієї світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору. Найяскравіше явище в музиці романтизму – панування лірико-психологічного начала. Суть кожного музичного романтичного твору – «лірична сповідь». Саме тому найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом – фортепіанна п’єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман, Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).

В українській музиці вплив романтизму позначився у творах українських композиторів другої половини ХІХ ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків.

Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. На цей час опера давно встигла увійти у масову свідомість європейців. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Ваґнер (1813–1883) – творець опери-драми, в якій він здійснив синтез філософсько-поетичного і музичного начал (героїчна опера-сага «Кільце Нібелунгів»). Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст.

Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери. Семен Гулак-Артемовський (1790–1865) на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорницi» Петра Ніщинського. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера Миколи Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусскаяималорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість Миколи Лисенка (1842–1912) – великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Його опери «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883–84), «Тарас Бульба» (1890) увійшли до скарбниці світової культури.

Музика XIX ст. невіддільна від балету, причому балету класичного. Романтизм привніс у нього єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий танцювальний стиль, що базується на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та техніці танцю на пальцях (Марія Тальоні – перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу балету здійснив російський композитор Петро Чайковський (1840-1893). У нього музика з допоміжного елементу перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагативши його сюжет і задаючи зміст хореографії. «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик», поставлені чудовим хореографом Маріусом Петіпа, стали перлиною світової культури. Чайковський же став першим російським композитором, який здобув європейське і світове визнання.

У живописі початку XIX ст. багатьох художників-романтиків приваблювала Україна – «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість Василь Штернберг (1818–1845). Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря».

Зовнішні обставини – заслання, заборона малювати – перешкоджали розкритися у повній мірі живописному таланту Шевченка. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 утрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму.

З В. Штернбергом та Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст Іван Айвазовський (1817–1900), який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

У 40-і роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм (лат. realis – «суттєвий», «дійсний», від res – «річ») Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой реалізму може бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди – типовий герой за типових обставин.

Реалізм XIX ст. є передусім реалізмом критичним, головна його тема – викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного суспільства. Чарльз Діккенс, Вільям Теккерей, Фредерік Стендаль, Оноре де Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людей одне від одного.

Найважливіша риса реалізму – психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Прикладом тут може служити «кар’єра» Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Л. М. Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривається представниками критичного реалізму в органічному зв’язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об’єктивного художнього відтворення дійсності. Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя своєї епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення. Блискучих зразків соціального роману було подано Ф.Стендалем («Червоне і чорне»), Г. Флобером («Мадам Боварі»), Гі де Мопассаном («Життя») у Франції, Ч. Діккенсом («Домбі і син», «Девід Копперфілд»), В. Теккереєм («Ярмарок марнославства») в Англії. У Росії до реалізму прийшов О. Пушкін, який «романтизму віддав честь», за ним – М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов.

У літературі український реалізм почався з другої половини ХІХ ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перейняв захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей.

Основоположником реалізму в українській літературі є Тарас Шевченко (1814–1861) романтик і реаліст одночасно. Його поезія, безумовно, стала переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури. «Його творчість, – писав М. Грушевський, – це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості».

Творчість Шевченка – багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п’єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. Геніальний поет Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка – символ усієї української культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася у творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста Пантелеймона Куліша (1819–1897). Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (1833–1907) (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання», повісті «Інститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Т. Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

Твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827–1893) у руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ’я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863р., але майже весь її тираж був знищений у зв’язку з валуєвським циркуляром. У 1872 р.вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою Глібова, книгу байок, а 1882 р. – третю, що була передрукована з попередньої. Спроби надрукувати інші збірки не вдалися – перешкоджали цензурні заборони.

Іван Нечуй-Левицький (1838–1918) створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем у школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав усі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря»).

На принципах реалізму базувалася творчість Панаса Мирного (1849–1920) (П.Я. Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повісті «Лихi люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п’єса «Лимерiвна» та інші його твори – це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури у творчості П. Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

У 70-і роки у літературу приходить Іван Франко (1856–1916). Людина різнобічно обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І. Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов’язаним віддати свою працю цьому простому народові». Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь у заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно – в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин i низин», «Зів’яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав сміється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя».

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарiвник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії Миколи Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об’єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), М. Заньковецька, А. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький (1840–1904) писав комедії (не гасне популярність п’єси «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (1845–1907). У основі його п’єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Піднесення реалізму як художнього методу почалося у образотворчому мистецтві, а саме у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом’є (1808–1879), чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О. Бальзака. Дом’є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками.

Позиції реалізму у живописі в середині сторіччя зміцнив Ґюстав Курбе (1819–1877) («Каменярі» і «Похорон в Орнані»). Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. У 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його «Павільйон реалізму» і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину «Майстерня художника». У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: «Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи… бути не тільки художником, але й людиною, одним словом – творити живе мистецтво – таким є моє завдання».

Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет. У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою пролунала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: Микола Ге, Олександр Литовченко, Микола Ярошенко. Тематика творів зближує з передвижниками художника Костянтина Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст Ілля Рєпін (1844–1930). Він залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину, його ранні розписи церков в Україні знищені під час війни, численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються в музеях Росії, України та у приватних колекціях. Найвідоміші твори:«Бурлаки на Волзі», «Іван Грозний і син його Іван», «Засідання Держ. Ради», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Вечорниці».

Рєпін часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. Свого часу тут не раз бував і Шевченко, в цій сім’ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався низкою порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: «В історії народів і пам’ятниках мистецтва. .. мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,... І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу».

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко (1862–1912). Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок» та інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського(1854–1917). Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров’я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам’ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам’ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем (1860–1944) створює альбом «З української старовини», коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його сучасні перевидання. Свою історичну колекцію і багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.

Імпресіонізм (фр. «імпресіон» – враження) – художній напрям, що базується на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань ця мистецька течія виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині ХІХ століття у Франції. Його засновники діяли на противагу реалізму. Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла...

Точкою відліку послужила творчість Едварда Мане(1832–1883). Його картини «Сніданок на траві» й «Олімпія» стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився.

Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Оґюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едґара Деґа, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне «Враження. Схід сонця» і дало назву творчості цих художників. Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і був представлений лише на 8 виставках.

Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи малярства. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення – фотографії). З’явилася свіжість і безпосередність у зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі – на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.

В українському малярстві імпресіоністичний напрям започатковує Марія Башкирцева (1858–1884), яка навчалася живопису в паризькій Студії Жульєна. Майстер жанрового живопису. Відомі картини:«За книгою»,«Молода жінка з букетом бузку»,«У студії Жульєна», «Мітинг», серії автопортретів. Однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести новий напрям на український ґрунт.

На Україні ці ідеї прориваються у творах художників-реалістів Архипа Куїнджі, Фотія Красицького, а особливо О. Мурашка (1875–1919) – майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали Іван Труш та Микола Бурачек; розквітає талант Олекси Новаківського, який малює у дусі символічного імпресіонізму.

Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами (фр. postimpressionisme) – так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму. Цей напрям виникає у 1880-х роках. Художники, що належали до нього не дотримувалися тільки зорових вражень, а прагнули вільно та узагальнено передавати матеріальність світу, вдавалися до декоративної стилізації. До видатних представників постімпресіонізму в живописі відносять Вінсента Ван Гога, Поля Гогена, Поля Сезанна, Тулуза-Лотрека.

Для постімпресіонізму характерні різні творчі системи і технічні засоби, що вплинули на подальший розвиток образотворчого мистецтва. Роботи Ван Гога передбачили появу експресіонізму, Гоген проклав шлях до символізму і модерну.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон – знак, ознака, прикмета, символ) як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя. Символ – поетичний троп, що ґрунтується на умовному означенні певного явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.

Коріння символізму заглиблюється у творчість великого французького поета Шарля Бодлера (1821–1867), який опублікував у 1857 р. поетичний збірник «Квіти зла», в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Тугу і страждання – тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси – відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути «таємниці світу». Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає «до повної свободи особистості». Його представники – Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Олександр Блок, Андрій Білий – стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.

Під впливом європейського символізму, як реакція проти літератури народницького реалізму, розвинулася модерна українська поезія початку ХХ ст. Елементи і впливи символізму помітні у творчості Миколи Вороного, Миколи Філянського, Грицька Чупринки, у драматичних творах Олександра Олеся, в поезії поетів галицької «Молодої Музи», Василя Пачовського, Петра Карманського, прозаїка Михайла Яцкова. Початки українського символізму пов'язані з ранньою творчістю Павла Тичини (1914–1917), Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Клима Поліщука та ін.

Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини (1891–1967) «Сонячні кларнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в європейському символізмі «музична симфонія» (Агапій Шамрай).

Українські образотворчі митці-символісти, як і їх європейські попередники й сучасники, намагалися знайти синтез кольорів і ліній, який міг б висловити ідею. Елементи символізму і його впливи наявні у творчості членів «Музаґету» і «Ґрона» – Михайла Жука, Миколи Бурачека, Анатоля Петрицького, і передусім Юхима Михайлова, а на Західній Україні – Олекси Новаківського, раннього Павла Ковжуна, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея та інших.

Впливами символізму позначена й рання театральна творчість Леся Курбаса (1887–1937) і його Молодого Театру в 1917–1919 рр.

Близькі до символістів й представники напряму, які проповідували самоцінність художньої творчості, її незалежність від соціальних умов життя, від політики і суспільних рухів. Мабуть, найбільш талановитим представником цього напряму «мистецтва для мистецтва» на Заході можна вважати англійського письменника і поета Оскара Уайльда, який прославився романом «Портрет Доріана Грея».

Модерн (фр. moderne – новітній, сучасний, ар нуво, югендстіль) – стильовий напрям в європейському і американському мистецтві кінця XIX – початку XX ст.. Новий напрям розповсюдився по всій Європі і в першу чергу торкнувся архітектури і декоративного мистецтва. Представники «модерна» використовували нові техніко-конструктивні засоби, вільне планування, своєрідний архітектурний декор для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель (X. Ван дер Велде в Бельгії, І. Ольбріх в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч.Макінтош в Шотландії, Ф. Шехтель в Росії). У Італії його називали рослинним стилем, або «ліберті», у Великобританії – стилем «модерну», в Іспанії – модернізмом, в Бельгії – стилем Велді, в Австрії – сецесіоном, в Германії – югендстілем. Стиль «модерну» виник як реакція на еклектизм і мляве копіювання історичних стилів минулого. Для модерна характерні гнучкі текучі лінії, стилізований рослинний візерунок. Ексцентричний декоративний стиль використовувався для оброблення крупних магазинів, які в цей час починають будуватися у великих містах Європи і Америки, і всесвітніх виставок, символізуючи таким чином процвітання і могутність торгівлі.

Складовою процесу формування стилю модерн, зокрема в Україні, був національний фактор – традиції народного декоративно-ужиткового мистецтва, визвольний рух, національна свідомість, ідеали та практика національно-культурного відродження. Ідейним та організаційним центром формування українського модерну став Харківський літературно-художній гурток, при якому в 1912 р. утворено архітектурно-художній відділ, який очолювали художник С. Васильківський та архітектор С. Тимошенко. Члени гуртка проводили дискусії, творчі конкурси, художні виставки. В діяльності гуртка брали участь не тільки творчі сили місцевої інтелігенції, але й петербуржці, львів’яни, чернігівці та ін.

Насамперед український модерн проявився в архітектурі. Його особливість полягала в поєднанні нового і старого, примхливого з народним, вишуканого із серійним. В українському модерні декоративний напрям характеризувався зверненням до зразків архітектурної спадщини – ампіру та романтизму, з новітнім їх еклектичним поєднанням між собою, а також новими містобудівними технологіями, матеріалами, архітектурними знахідками та іншими мистецтвами (живопис, скульптура, декоративно-ужиткове).

Класичним зразком українського архітектурного модерну став Будинок з химерами архітектора Владислава Городецького на вул. Банковій у Київі. До найвидатніших споруд палацової архітектури в Україні належить царський палац у Лівадії збудований в1910–1911 рр. у неоренесансному стилі архітектором Миколою Красновим. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансними рисами належить «Ластівчине гніздо», збудоване архітектором Леонідом Шервудом у 1912 році.

Важливим доробком українського модерну було створення національного стилю в архітектурі. Зразком цього є Харківське художнє училище, збудоване в 1911–1913 рр. архітекторами Костянтином Жуковим та Михайлом Пискуновим, його ознаками були черепичні дахи хатньої форми, майолікові панно на флангах з широким блакитно-золотавим фризом по центру. За своїм колоритом будівля Харківського художнього училища не поступалася визнаним європейським зразкам.

Модерна хвиля, яка сприймалась поколінням на зламі століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі напрямки художньої творчості. Популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний словесний текст, музику ж складали відповідно до сучасного їм настрою (славетні «Щедрик» та «Дударик» С. Леонтовича, «Колискова» В. Барвінського та О. Кошиця, «Гагілка» С. Людкевича).

Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком модерну. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської. І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу.

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості Михайла Жука, Василя Кричевського, Михайла Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин – загалом уся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників-авангардистів Каземіра Малевича, Bасиля Єрмілова, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова.

Початок ХХ ст. характеризувався прогресом у галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об’єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

Дух модерну передає вислів митців з київської групи «Кольцо»: «краса не у баченому, а у відчутому переживанні. Немає предмета, немає речі, а є щось інше, приховане, і це інше – світ взаємних стосунків, впливів, дивно прекрасних сказань, ліній і барв, світ, вловлений душею». Відбувається зміна панівних жанрів, постають і поширюються жанри симфонічної поеми, фантазії в музиці, етюду в живописі, літературної новели, тобто зменшення форми одночасно з концентрацією сюжетно-композиційної структури, часто заміною причинно-наслідкового зв’язку – поліфонією ідей, символів, інтерпретацій. На зміну етнографічній людині прийшла людина взагалі, з її болем і стражданням; митець використовує прийом свідомої деформації, яка увиразнює внутрішню сутність, ставить людину в умови екстрему.

Протягом усього ХІХ століття зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався ґрунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки – література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

3. Просвітницька діяльність слобідської інтнлігенції кінця хіх – початку хх ст.

Культура України ХІХ ст. розвивалась у дуже тяжких умовах – «ХІХ століття – трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державності, а й національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть», – справедливо відзначає Н. Полонська-Василенко у своїй 2-х томній праці «Історія України». З одного боку – це загальна русифікація, з другого боку, внаслідок цього, втрата національної ідентичності. На її захист стала чисельна передова українська інтелігенція. Відповідна реакція виникла дуже бурхливо і багатогранно.

Важливу роль у цьому процесі відіграють розмаїті товариства, гуртки, організації; формуються осередки духовного життя України, такі собі культурні регіони. Одним з таких основних регіонів у цей час стає Слобожанщина. Згідно з історико-краєзнавчим довідником до історичної області Слобожанщини входила територія Харківської, східна частини Сумської, північні частини Донецької, північні частини Луганської, південно-східні частини Воронезької, південно-західні частини Бєлгородської, південні частини Курської областей. Саме цей Східний регіон мав величезний вплив на розвиток тогочасного українського культурного та наукового життя.

Харків – історичний центр Слобожанщини, одне з найкрупніших міст України, протягом ХІХ ст. був одночасно й головною культурно-освітньою артерією. Просвітницькі традиції у цьому місті були започатковані ще Г.С. Сковородою у XVIII ст.

Ці просвітницькі традиції потім, з відкриттям у 1805 р. університету, успадковані і розвинені цілою плеядою видатних вчених таких як Д. Багалій, А.Білецький., В.Данилевський, М. Дринов, О. Кирпичников, О.Краснов, С.Кульбакін, Б.Ляпунов, М.Максименко, Д.Овсянико-Куліковський, О. Потебня, В.Срезневський, М. Сумцов, Д.Яворницький, О.Ставровська (Єфименко), Х. Алчевська та громадських діячів, для котрих народна освіта стали сенсом усього життя.

За словами Д. Багалія: «Протягом усього ХІХ ст. од українського народу який проживав по селах Харківщини,.... одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція – у сі ж самі часи почали виявлятися з цієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український народ і хотіли приблизитися до його...».

Недільні школи були першою формою просвітницької діяльності представників тогочасної інтелігенції серед народу. Першою з них стала заснована Христиною Алчевською у1862 р. Харківська недільна школа, яка існувала 57 років, за цей час надала освіту понад 17 тис. жінок. За короткий термін вона стала методичним центром та відіграла провідну роль у розвитку недільних шкіл всієї Росії.

Нагальною потребою у зазначений період стає розповсюдження технічних та природничо-наукових знань. На початку ХХ ст. Харківським відділом Російського технічного товариства було відкрито вечірні, недільні та святкові курси, класи для креслення та малювання при залізничних майстернях, 3 загальноосвітні школи Російського технічного товариства, вечірні загальноосвітні Петінські курси при винних складах та міському ремісницькому училищі. Саме Петинські курси, які виникли у 1900 р., стали прообразом народних університетів, які з’явилися пізніше. За п'ять–шість років з часу відкриття ці недільні курси для робітників перетворились у своєрідний навчальний заклад з підготовчими курсами для напівписьменних та неписьменних осіб, та 6 курсами, котрі надавали загальну та середню і, за чисельністю слухачів, спеціальну та основи вищої освіти.

Різноплановою була діяльність Харківського товариства поширення у народі грамотності, заснованого у 1869 р. для поширення освіти серед народу.

З перших днів свого існування Харківське товариство грамотності усвідомлювало необхідність видання дешевих книг для народу, розуміючи, що книга є найважливішим засобом позашкільної освіти. Для цього у травні 1891 р. було утворено видавничий комітет на чолі з В. Данилевським. За період його існування у світ вийшло близько 170 назв книг загальним тиражем понад два з половиною мільйони примірників.

За пропозицією В.Я.Данилевського у 1906 році члени Харківського товариства грамотності почали підготовку до видання «Народної енциклопедії», яка повинна була допомагати людям одержати загальну наукову освіту та виробити загальний світогляд. З 1910 по 1912 рік було видано всю «Народну енциклопедію» загальним обсягом 450 друкованих аркушів, як складалася з 21-єї книги. Енциклопедія охоплювала весь цикл наукових і перекладних знань та була першою спробою донести у доступній формі наукові знання до народу.

2 лютого 1903 р. було відкрито Народний будинок при Харківському товаристві грамотності, який відіграв величезну роль у культурному розвитку населення Слобожанщини. Це був комплекс культурно-освітніх закладів, до яких входили театральна студія, безплатна бібліотека-читальня, книжкові крамниці видавничого комітету, курси крою і шиття та ін. Організацію народного будинку можна вважати чи не найвизначнішим досягненням Харківського товариства грамотності. Він з першого дня свого заснування став одним з найкращих на території усієї Росії. Про це свідчить і той факт, що у 1906 р. Харківський народний будинок на виставці в бельгійському місті Льєжі одержав вищу нагороду – почесний диплом за просвітянську діяльність і різноманітність поданих експонатів.

Харківське медичне товариство, яке виникло у 1861 р., використовувало різні методи та форми медичної просвіти, а саме: видання «Трудів Харківського медичного товариства», а пізніше «Харківського медичного журналу»; відкриття лікарні, яка працювала цілодобово та обслуговувала найбідніший прошарок населення безкоштовно, незалежно від місця проживання; заснування закладів з боротьби з дуже небезпечними для життя та масовими хворобами. Величезною заслугою товариства стала організація та відкриття у 1910 р. Жіночого медичного інституту.

Харківське історико-філологічне товариство стало осередком «українознавства» на Слобожанщині. При ньому були утворені Історичний архів, Етнографічний музей, дві спеціальні бібліотеки та лекційний комітет. Товариство зробило величезний внесок у розповсюдження і розвиток історичних, археографічних, філологічних, культурологічних та етнографічних знань.

Всі ці форми просвітницької діяльності поєднували ідеї раціоналізму, універсалізму, зв’язку науки та практики, наукового оптимізму та гуманізму з національним культурним наповненням. Просвітницька діяльність слобідської інтелігенції у цей час творила нову людину на засадах гуманізму, піднімала рівень духовності нашого народу. Гуманістичні принципи, любов до ближнього свого спонукали слобідську інтелігенцію на постійний пошук новітніх форм культурно-просвітницької роботи, котра відігравала важливу роль у культурному, етичному та естетичному вихованні народу

З огляду на викладене вище можна дійти висновків, що здобутки XIX ст. у всіх сферах культури виявилися колосальними. Цей період є вражаючим за гармонійністю розвитку і величезними результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості, і люди в повному обсязі відчули їх наслідки.

У надрах культури XIX ст. почалися принципово нові наукові відкриття, були розроблені філософські системи, висунені соціальні теорії, зародилися художні явища, які визначать характер уже наступної епохи.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте особливості соціально-політичного розвитку європейської цивілізації ХІХ ст.

1. У чому полягав принцип історизму в контексті світоглядних уявлень європейської людини ХІХ ст.?

2. Як розвиток науки і техніки змінює культуру ХІХ ст.?

3. Яку роль відіграла діяльність українських істориків ХІХ ст. у становленні національної свідомості українського народу?

1. Які особливості має романтизм як художній напрям?

4. Назвіть особливості українського романтизму.

5. Що є визначальним для реалізму, як художнього напрямку ХІХ ст.?

6. Назвіть представників реалізму в українській літературі.

1. Які особливості притаманні українському модерну?

7. Які новації вводить в мистецтво імпресіонізм?

1. Яка роль видатних драматургів і акторів у становленні українського театру другої половини ХІХ – початку ХХ ст.?

8. Охарактеризуйте розвиток музичного мистецтва наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

9. Під якими впливами проходило становлення української професійної школи живопису?

10. Які стильові напрямки відтворено в архітектурі України в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.?

1. Які просвітницькі заклади виникли на Слобожанщині в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.?

Тести для самоконтролю

1. Вперше Декларацію прав людини та громадянина було проголошено у : А) Німеччині у березні 1847 р.; В) Україні 7 січня 1839 р.; С)Франції 26 серпня 1789 p.

2. 28 грудня 1895 р. у Парижі на бульварі Капуцинів у приміщенні «Гранд кафе» проходив: А) вернісаж імпресіоністів; В) перший у світі публічний кіносеанс; С) з’їзд членів «Товариства пересувних художніх виставок».

3. Перший прийнятний засіб фотографії мав назву: А) калотипія; В) мобілографія; С) дагеротипія.

4. Перша збірка українських народних пісень, яку видав князь М.Церетелєв у 1819 р. носила назву: А) «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень»; В) «ІсторіяУкраїни-Руси»; С) «История запорожских козаков».

5.Виходячи з ідей І. Канта в своїй праці «Думка і мова», вважав мову органом, що утворює думку: А) Т. Зіньківський; В) О. Потебня; С) С. Гогоцький

6.Автором «Історії запорізьких козаків» є: А) П. Драгоманов; В) М. Грушевський; С) Д. Яворниць-кий.

7.Першою українською жінкою-професором історії в Україні була: А) О. Єфименко; В) Х. Алчевська; С) О. Редакова.

8.Відкриття Харківського університету пов’язано з ім’ям: А) М. Остроградського; В) М. Максимовича; С) В. Антоновича; D) В. Каразіна.

9.Український винахідник (його іменем названо кратер на Місяці), який наприкінці ХІХ ст. запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос, це: А) М. Кибальчич; В) Д. Заболотний; С) В. Високо-вич.

10. З ім’ям Іллі Мечнікова пов’язано: А) створення першої в Росії (другої у світі) бактеріологічної станції; В) винайдення ліків проти інфекційних хвороб – пеніциліну; С) відкриття різних груп крові та резус-фактора в людини.

11.Засновником Кирило-Мефодіївського братства був: А) М. Костомаров; В) Т. Шевченко; С) М. Гулак; D) О. Тулуб

12.За висловом С. Моема: «ненависть до дійсності, пекуча потреба тікати від неї» об’єднувала: А) символістів; В) імпресіоністів; С) романтиків.

13. Романтично-християнською програмою для Кирило-Мефодіївського братства була: А) «Історія Русів»; В) «Книга Буття українського народу»; С) Біблія.

14. Харківська школа романтиків була створена у 1820-х pp. під проводом: А) І. Срезневського; В) Л. Боровиковського; С) М. Максимовича

15.«Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов’язаним віддати свою працю цьому простому народові» – ці слова належать: А) Л. Глібову; В) І. Сошенку; С) І. Франку.

16.Перша професійна театральна трупа створена на початку 80-х років у: А) Києві; В) Харкові;С) Полтаві.

17.Першою українською театральною постановкою у 1819 р була: А) «Наталка Полтавка»; В) «Украдене щастя»; С) «Сто тисяч».

18.Автором першої української опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) був: А) М. Лисенко; В) К. Стеценко; С) С. Гулак-Артемовський; D) М. Леонтович.

19.Пам’ятники садово-паркового мистецтва «Софіївка» та «Олександрія» розташовані у містах: А) Київ, Ялта; В) Ялта, Умань; С) Умань, Біла Церква.

20.Будівля Київського університету у 1837-1843 рр. споруджена за проектом: А) В. Беретті; В) А. Меленського; С) В. Васильєва.

21.Безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності є основою: А) гуманізму; В) романтизму; С) реалізму.

22.Жанр соціально-побутової повісті створив у вітчизняній літературі: А) І. Нечуй-Левицький; В) П. Куліш; С) Марко Вовчок.

23.Картини «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду» належать пензлю: А) О. Литовченко; В) М. Пимоненко; С) М. Ярошенко.

24.Імпресіоністичний напрям в українському малярстві започатковує: А) М. Башкирцева; В) Г. Дядченко; С) А. Куїнджі.

25 Пейзаж Клода Моне «Враження. Схід сонця» дав назву художньому стилю: А) романтизм; В) реалізм; С) імпресіонізм; D) символізм.

26. «Цілий світ виблисне в миті, що зникає, буря уміститься в краплі дощу, трагедія цілого життя – в єдиному погляді» – сказано про стиль: А) романтизм; В) реалізм; С) імпресіонізм; D) символізм.

27. Прикладом «неоукраїнського» стилю (або «українського модерну») у Харкові є: А) будівлі О. Бекетова; В) Успенський собор; С) Покровський монастир; D) будинок Художнього училища (тепер Академія дизайну та мистецтв).

28. Будинок «з химерами» архітектора В. Городецького на вул. Банковій у Києві став класичним зразком українського архітектурного стилю: А) бароко; В)ампір; С) модерн.

29. Першими представниками українського образотворчого авангарду були: А) В. Кандинський, К. Малевич; В) Г. Дядченко, А. Куїнджі; С) О. Литовченко, М. Ярошенко.

30.Засновницею першої недільної школи на Слобожанщині у 1862 р. була: А) О. Єфименко; В) С. Русова; С) Х. Алчевська .

Практичні творчі завдання

Визначити стильовий художній напрямок поданого літературного уривку (Аргументуйте свою відповідь).

1.Іноді вечорами до неї долинав із піддашка дзвіниці чийсь голос, що наспівував, немов заколисуючи її, дивну й сумну пісню. Це були вірші без рим, які тільки й міг скласти глухий. Не дивись на обличчя,

Дівчино, а заглядай у серце.

Серце прекрасного юнака часто буває потворним.

Є серця, в яких кохання не живе.

Дівчино, сосна некрасива,

Не така гарна, як тополя,

Але сосна і взимку зеленіє.

Та ба! Навіщо тобі співати про це?

Те, що негарне, нехай гине.

Краса любить лише красу.

І квітень не дивиться на січень.

Краса досконала, краса всемогутня,

Повним життям живе тільки краса.

Тільки вдень літає ворон,

Пугачі вилітають уночі.

А вдень і вночі літає лебідь.

Віктор Гюгю«Собор Паризької Богоматері»

2.«А ти на березі стояла,

Неначе темная скала.

Не слухала і не ридала,

А алілуя подала

За матерями християнам.

Мов дзвони, загули кайдани

На неофітах. А твій син,

Єдиний твій! апостол новий,

Перехрестившись, возгласив:

«Молітесь, братія! Молітесь

За ката лютого. Його

В своїх молитвах пом'яніте.

Перед гординею його,

Брати мої, не поклонітесь.

Молитва богові. А він

Нехай лютує на землі,

Нехай пророка побиває,

Нехай усіх нас розпинає;

Уже внучата зачались,

І виростуть вони колись,

Не месники внучата тії,

Христові воїни святиє!

І без огня, і без ножа

Стратеги божії воспрянуть.

І тьми, і тисячі поганих

Перед святими побіжать.

Молітесь, братія!»

Молились,

Молилися перед хрестом

Закуті в пута неофіти,

Молились радостно. Хвала!

Хвала вам, душі молодиє!

Хвала вам, лицарі святиє!

Вовіки-віки похвала!»

Тарас Шевченко«Неофіти»

3.А я дивлюсь, поглядаю,

Сміюся сльозами,

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю; –

Я не одинокий, є з ким в світі жить,

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє; байрак гомонить;

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає,

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

Тарас Шевченко«Гайдамаки»

4.За кілька днів до свята святого Людовіка Жульєн, повторюючи молитви, прогулювався на самоті в гаю, що звався Бельведером, понад Алеєю Вірності. Ще здалеку він побачив своїх двох братів, що простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрічі з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульєна і його відверта зневага до братів збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смерті і кинули непритомного і скривавленого.

Фредерік Стендаль"Червоне і чорне"

5.А подумки я говорив їй: "Плати за всю цю розкіш, плати за свій титул, за своє щастя, за переваги, якими ти користуєшся. Щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до згубного вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовком укриваєтесь, вам немає куди сховатися від докорів сумління, ви усміхаєтесь, а під усмішкою скрегочете зубами, і страшні химери вгороджують вам пазурі в серце.

Оноре де Бальзак«Гобсек»

6.Наступного дня після весілля свекруха розбудила Мотрю дуже рано, і почала навчати, як розкладати вогонь у печі та варити борщ, ніби та цього не вміла, і задала ще багато іншої роботи, а сама лежала, мовби нездужаючи. Кайдашиха встала, коли вже розвиднілося, і знову почала навчати невістку, сама «не беручись ні за холодну воду». Вона дурила Мотрю, що нездорова, бо була рада мати в домі «добру робітницю» та командувати нею. Мотрі це не сподобалось. Спочатку вона терпіла, а потім почала гостро відповідати, що не може надвоє розірватися, щоб усе встигнути. Зрозуміла, яка недобра її свекруха, і що «під її солодкими словами ховається гіркий полин». Але Мотря була не з таких, «щоб комусь покорятись».

Другого дня Кайдашиха знову охкала і примусила невістку зробити всю роботу: зварити обід, спекти хліб. Потім ще й дорікала, що борщ вийшов недобрий. Мотря не стрималася і відповіла, що їй не дуже допомагали, а сама вона всього не встигає. Свекруха здогадалася, що невістка не змовчуватиме.

У суботу було багато роботи, Кайдашиха знову нічого не робила, тільки стояла над Мотрею та приказувала, що вона не так комин маже. Тоді Мотря сказала, що у матері, бувало, все добре в неї виходило, а тут ніяк не вгодиш. Кайдашиха стала навчати, щоб невістка слухала її та приглядалася, бо вона багато чого в панів навчилася.

Через тиждень Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і орудувала нею, як наймичкою, ще й кричала та дорікала.

Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»

7.Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки свого розуму. Цей портрет стане для нього немов магічне дзеркало. Якщо колись у ньому він – уперше, власне, – побачив красу свого обличчя, так тепер побачить істоту своєї душі. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам усе ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зів'яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. То ж хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це – головне.

Оскар Уайльд «Портрет Доріана Грея»

8. Захід дотлівав, багряніли хмари,

Вітер колихав білі ненюфари.

Холодний парк, нудьга і запустіння,

Створіння два бреде понуро тінню.

Погасли очі в них, хода їх нежива,

Ледь чути нерозбірливі слова.

Холодний парк, нудьга і запустіння,

Примари дві белькочуть про цвітіння.

«Ти пам'ятаєш радість юних днів?» –

«Навіщо вам ці спогади чудні?»

«Думки про мене викликають трепет,

Захоплення твоє?» – «О ні,» – неясний лепет.

«Дні щастя! Поцілунок на устах!

Ти пам'ятаєш це?» – «Можливо, й так».

«Надія ринула у небеса просторні». –

«Вона згубилась там, у небі чорнім».

Між диких трав вони плелися пріч,

І ті слова їх чула тільки ніч.

Поль Верлен«Сентиментальна бесіда»

9. А чорне, біле Є, червоне І, зелене У, синє О, – про вас я нині б розповів:

А – чорний мух корсет, довкола смітників

Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;

Є – шатра в білій млі, списи льодовиків,

Ранкових випарів тремтіння незбагненне;

І – пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,

Сп'яніле каяття або нестримний гнів;

У – жмури на морях божественно глибокі,

І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій –

Печать присвячених алхімії ночей;

О – неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,

Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,

Омега, блиск його фіалкових Очей.

Артюр Рембо«Голосівки»

10.Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні –

В твоєму погляді – покара і вина,

Безумні злочини й діяння благородні;

Захмелюєш серця подібно до вина.

В твоєму погляді – і присмерк, і світання,

Як вечір грозовий, приносиш аромат.

Німим стає герой з твого причарування,

І сміливішає дитина во сто крат/

Артюр Рембо «Гімн красі»

11.А яка то велика втіха – купати погляд в безмежності моря і неба! Тиша, чарівна недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило, що тріпотить на обрії, своєю незначимістю і одинокістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль – все це мислить мною, чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається "Я" особисте!); мислить, кажу я, але ж – музично й мальовниче, без хитросплетінь словесних, без силогізмів, без усяких висновків.

Шарль Бодлер. CONFITEOR

Словник понять

Ампір – художній стиль в архітектурі та мистецтві пізнього класицизму, що ґрунтується на відтворенні античних взірців.

Балет (італ. ballare – танцювати) – вид сценічного мистецтва, танцювальна театральна вистава, у якій музика поряд з танцем відіграє важливу роль у розвитку сюжету і створенні відповідного настрою, – синтетичний вид сценічного мистецтва, в якому зміст вистави розкривається в основному засобами пластичного танцю, міміки і музики.

Естетизм– збірна назва мистецьких течій, представники яких у своїх програмних документах і творах стверджували, що мистецтво у своїх художніх формах автономне від дійсності, має свої особливі принципи та правила і що тільки воно здатне утверджувати красу. Послідовниками естетизму були О. Вайльд, "парнасці", неокласики, символісти.

Імпресіонізм– художньо-стильовий напрям, що виник на зламі XIX – XX ст. Імпресіоністи вважали своїм основним завданням витончене відтворення особистих вражень і спостережень. Світ у їхніх творах поставав таким, яким він видався авторові в даний момент у його особистих відчуттях. Описи були епізодичними, важливу роль відігравали монологи.

Індустріалізація – процес прискореного розвитку промисловості, який випереджає інші галузі економіки. Наслідки: збільшення частки промисловості у сукупному національному доході, зростання кількості зайнятих у цьому секторі. В Україні була здійснена протягом другої половини ХІХ – 40-х років ХХ ст.

Кирило-Мефодіївське братство(товариство) – таємна українська політична організація, що виникла у Києві наприкінці 1845 р. за ініціативою М. Гулака, М. Костомарова і В. Бєлозерського. Згодом приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш та ін. Програма, викладена у «Книзі буття українського народу», та інших документах, передбачала боротьбу проти кріпацтва, самодержавства, проголошувала федерацію слов’янських республік з центром у Києві. Викрите жандармами у 1847 р. 12 членів братства були засуджені до заслання. Шевченка віддали у солдати

Класицизм – один з основних напрямів у європейській літературі й мистецтві XVII–XVIII ст., зразком для якого було класичне давньогрецьке й давньоримське мистецтво.

Модерн (від франц. moderne – новітній, сучасний. Інші назви: франц. L'Art Nouveau, нім. Jugendstil; також часто загальна назва Secession від лат. secessio - відокремлення) – стильовий напрям у європейському та американському мистецтві (переважно в архітектурі, образотворчому й декоративно-ужитковому мистецтві) кінця ХІХ – початку ХХ століть. Звернення до хвилястих, природніх форм стало найбільш характерною ознакою стилю.

Натуралізм – художньо-стильовий напрям, найпопулярніший в останній чверті XIX ст. у Західній Європі і США. Натуралісти намагалися зробити свої твори "клінічно точними документами" дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати змалювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показували життя соціального дна, відтворювали хворобливу психіку людини, її сексуальні звички. Найяскравіші представники – брати Гонкури, Золя.

Опера– музично-драматичний твір, що поєднує інструментальну музику з вокальною, текст та образотворче мистецтво, і призначений для виконання в театрі.

Пейзаж– (країна, місцевість) – жанр образотворчого мистецтва (або окремий твір цього жанру), в якому основним об?єктом зображення є природа. У пейзажі відтворюються реальні або уявлювані художником види місцевості, архітектурних споруд, міст, морські види та ін.

Психологізму літературі – це характеристика художнього твору, сукупність стилістичних прийомів та засобів, за допомогою яких письменник передає внутрішній світ своїх персонажів. Вчинки героїв оцінюються опосередковано, з допомогою підтексту, який виникає у свідомості читача через зіставлення окремих ситуацій, висловлювань персонажів тощо. Нові якості психологізму виявилися у так званій "діалектиці душі", яку відтворювали у своїх романах Ф. Достоєвський, JI. Толстой, Ч. Діккенс та ін.

Психологічний роман– великий за обсягом епічний твір, у якому автор зосереджує свою увагу на духовному світі персонажів, їх внутрішніх переживаннях. Яскравим прикладом такого твору є "Анна Кареніна" Л.Толстого. У цьому романі одну сюжетну лінію становить нещасливе кохання Анни і Вронського, а другу – шукання неохристиянського ідеалу Костянтином Левіним.

Реалізм (лат. realis – «суттєвий», «дійсний», від res – «річ») – художньо-стильовий напрямок, що домінував у літературі і мистецтві XIX ст. Основою художнього образу реалісти вважали вірність його реальній дійсності. Письменник-реаліст віддає перевагу типізованим, а не яскраво індивідуалізованим образам. Реалісти переорієнтовували літературу з минулого на сучасне. Покликання літератури – пізнання дійсності та її ідейна оцінка.

Романтимзм (франц. romantisme) – художньо-стильовий напрямок у літературі, науці і мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.

Руська трійця – громадсько-культурне угруповання у Львові, організоване 1834 р. студентами-семінаристами М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, Я. Головацьким. Напрям діяльності визначався ідеями романтизму. Мета – сприяння піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, входження українського народу в коло культурних націй Європи. Займалися етнографічними студіями, складали словники та граматики живої української мови, заклали основи нової національної літератури в Галичині. Національно-патріотичні мотиви зображені в альманахах «Син Русі», «Зоря», «Русалка Дністровая».

Символізм – художньо-стильовий напрям, який досяг неабиякої популярності в останній чверті XIX – на початку XX ст. Символісти вважали головною метою своєї творчості пошук прихованої краси світу. На їхню думку, символ, що з’єднує предмет або явище дійсності з його нематеріальною суттю, повинен викликати в читача властиві тільки йому асоціації. Символісти намагались надати своїм творам досконалої співучості, бо вважали, що тільки музика є мистецтвом, здатним безпосередньо зв'язувати людину з Богом..

Стиль– сукупність ознак, що об'єднують творчість низки митців, споріднену тематикою, способом створення художнього світу. Крім того, виділяється індивідуальний стиль, тобто неповторні особливості того чи іншого письменника. Носіями стилю письменника є його образне мислення, тематика і проблематика, найхарактерніші для його творчості, особливості обраного жанру.

Товариствo пересувних художніх виставок-.– творче ідеологічне об’- єднання художників Російської імперії, в тому числі і українських, що було створено й активно діяло в останній третині XIX століття. Члени Товариства цілеспрямовано протиставляли себе і свої творчі пошуки, а також спосіб популяризації творчості представникам офіційного академізму. Передвижництво несло велику просвітницьку роль, мало велику кількість послідовників і в цілому здійснило значний вплив на розвиток мистецтва Росії та України.

Філософський роман – великий епічний твір, спрямований на філософське осмислення світу, людини, закономірностей життя, природи, розвитку суспільства. Основу роману Ф.Достоєвського "Злочин і кара" становлять, зокрема, філософські проблеми самоцінності людського життя, морально-етичної відповідальності за гріх і злочин перед Всевишнім.

Ключі до тестів

1	C	11	A	21	C
2	B	12	A	22	A
3	C	13	B	23	B
4	A	14	A	24	A
5	B	15	C	25	C
6	C	16	C	26	C
7	A	17	A	27	D
8	D	18	С	28	C
9	A	19	С	29	A
10	A	20	A	30	C

Список літератури Основна

1. Абрамович С.Д. Світова та українська культура / С.Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.

2. Бокань В. Історія культури України / В. Бокань, Л. Польовий. – К.: МАУП, 1998.

3. Борисенко В. Курс української історії: з найдавніших часів до XX ст. – К., 1998.

4. Дещинський Л.Є. Українська та зарубіжна культура / Л.Є. Дещинський. – Львів: Бескид Біт, 2005.

5.Історія світової і вітчизняної культури : курс лекцій / Тернопіль, 2005.

6. Історія світової та української культури / В.А. Греченко, Г.В. Чорний, В.А. Кушнерук та ін. – К.: Літера ЛТД, 2005.

7. Історія української культури / за ред. І. Крип'якевича. – К.: Либідь, 1994.

8. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М.В. Кордон. – К.: Цикл, 2005.

9. Культура українського народу : навч. посібник. – К., 1994.

10. Культурология. История мировой культуры / под ред. А.Н. Марковой. – М., 2003.

11. Культурология : учеб. пособ. / состав. А.А. Радугин. – М., 2003.

12. Культурологія : навч. посіб. / Баканурський А.Г., Александров А.Б., Дашкова Т.Ю. та ін. – К., 2004.

13. Лобас В. Українська і зарубіжна культура / В. Лобас. – К., 2000.

14. Маланюк С. Нариси з історії нашої культури / С. Маланюк. – К., 1993.

15. Морфологія культури : тезаурус / за заг. ред. В.О.Лозового. – Х., 2007.

16. Петутина Е.А. Художественная культура стран Западной Европы в ХІХ ст. : конспект лекцій / Е.А. Петутина. – Х., 2002.

17. Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович. – 2-е вид. – К., 2001.

18. Савицкая Л.Л. Художественная культура Украины. Вторая половина ХІХ – начало ХХ вв. : консп. лекций / Л.Л. Савицкая. – Х., 2005.

19. Українська і зарубіжна культура : курс лекцій. – Львів, 2001.

20. Українська і зарубіжна культура: навч. посіб. – Донецьк, 2001.

21. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура / О. Шевнюк. – К.: Знання-Прес, 2002.

Додаткова

22. Бичко А.К. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження / А.К. Бичко, І.В. Бичко. – Дрогобич, 1997.

23. Вічний як народ: сторінки до біографії Т.Г. Шевченка : навч. посіб. / упоряд. О.І. Руденко, Н.Б. Петренко. – К.,1998.

22. Горський В.С. Історія української філософії. / В.С. Горський. – К.: Наук. думка, 2001.

24. Грицак Я. Нариси історії України ХІХ–ХХ ст. Творення модерної нації / Я. Грицак. – К., 1996.

25. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період / О.С. Забужко. – К.: Основи, 1993.

26. Забужко О. Шевченків міф України / О. Забужко. – К., 1997.

27.Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. – М., 1987.

28. Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ ст. : соціально-політичний портрет / Г.В. Касьянов. – К.: Либідь, 1995.

29. Коломієць Т.В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869–1920 рр.) / Т.В. Коломієць. – Х.: Фірма «Консул», 1998.

30. Коновець О.Ф. Просвітницький рух на Україні: ХІХ – перша третина ХХ ст. / О.Ф. Коновець. – К., 1992.

31. Культура і побут населення України. – К., 1993.

32. Лук М.І. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / М.І. Лук. – К.: «Наукова думка», 1993.

33. Мистецтво України: Бібліографічний довідник / За ред. А.В.Кудрицького. – К.: Українська енциклопедія, 1997.

34. Михайлин І.Л. Нарис історії журналістики Харківської губернії 1812–1917 / І.Л. Михайлин. – Х.: Колорит, 2007.

35.Огородник І. Українська філософія в іменах / І. Огородник, М. Русин.–К.,1997.

36. Полонська-Василенко Н. Історія України : у 2 т. Т.2. Від середини ХVІІ ст. до 1923 р. / Н. Полонська-Василенко. – К.: Либідь, 1992.

37.Семчишин Я. Тисяча років української культури./ Я. Семчишин – Львів, 1993.

38. Труды Гос. Эрмитажа. – Т. 22. – Л.: Искусство, 1982.

39.Українське мистецтво першої половини XIX століття. – К. : Мистецтво, 1982.

40. Черепанова С.О.Українська культура : історія і сучасність./ С.О. Черепанова. – Львів: Світ, 1994.

41. Шишов І. Українознавець: дослідження: спроба першого прочитання наукових праць М.Ф. Сумцова / І. Шишов. – Х.: Майдан, 2000.

42. Ярещенко А.П. Український фенікс / А.П. Ярещенко. – Х.: Прапор, 1999.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА......................................................................................... 3

Навчальне видання

ФРАДКІНА Наталя Володимирівна

Українська культура хіх століття

Навчально-методичний посібник

для студентів усіх спеціальностей

Відповідальний за випуск О. О. Петутіна

Роботу до друку рекомендував В. І. Ніколаєнко

Редактор О.І. Шпільова

Комп’ютерна верстка В.І. Климко

План 2011 р., поз. 124/

Підп. до друку .11. Формат 6084 1/16. Папір офсет.

Riso-друк. Гарнитура Таймс. Ум. друк. арк. 18. Обл.-вид. арк.2,4

Наклад 50 прим. Зам. № Ціна договірна.

80

79

3

78

4

77

5

76

6

75

7

74

8

73

9

72

10

71

11

70

12

69

13

68

14

67

15

66

16

65

17

64

18

63

19

62

20

61

21

60

22

59

23

58

24

57

25

56

26

55

27

54

28

53

29

52

30

51

31

50

32

49

33

48

34

47

35

46

36

45

37

44

38

43

39

42

40

41