Латынь / 1_dlya_izuchenia_chast_1_istoricheskaya_spravka

Non tam praeclarum est scīre Latīne, quam turpe nescīre. Не так похвально знати латинську мову, як ганебно її не знати.

КОРОТКІ ВІДОМОСТІ З ІСТОРІЇ ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ

Латинська мова, що належить до італійської гілки індоєвропейської сім’ї, була мовою латинів (Latini), давніх жителів Лація (Latium) у центральній частині Апеннінського півострова, у нижній течії річки Тибр (Tibĕris). Центром цієї області у VIII ст. до н. е. (753 р. до н. е., як вважають стародавні історики) стало місто Рим (Roma), оскільки мешканці Лація називали себе також римлянами (Romani). Окрім латинів до італійських племен належали умбри, оски, сабели (або сабіни), фаліски, вольски та інші.

Латинська мова (lingua Latīna) стала основою для утворення романської групи індоєвропейських мов (від лат. Romanus – той, що має відношення до Риму, римський), до якої увійшли італійська, французька, іспанська, португальська, ретороманська, провансальська, румунська та інші. Історія латинської мови нараховує понад двадцять п’ять століть і в наш час вивчається у більшості класичних університетів світу.

Важлива роль, яку відігравала латина у стародавній Італії, пояснюється економічними, політичними й культурними чинниками розвитку римського народу. Щодо економічних факторів, то необхідно врахувати те, що Рим був розташований на перехресті великих торгівельних шляхів. Міст через річку Тибр, що з’єднував Янікульський пагорб із Римом, зв’язував північну й південну частини Апеннінського півострова. «Усі дороги ведуть до Риму», – говорили у давні часи. І це дійсно було так, оскільки до Риму вели основні шляхи півострова.

З розширенням римських володінь латинська мова поступово асимілювала мови й діалекти нелатинських народів. Так, до ІІ–І ст. до н. е. територія, на якій раніше говорили умбрською мовою була повністю латинізована. Відомий комедіограф Т. М. Плавт, хоча й був умбром за походженням, писав свої твори тільки латиною, а поет Квінт Енній, народжений в Апулії, у місті Рудій, писав: Nos sumus Romāni, qui fuimus ante Rudīni, тобто «ми стали римлянами, а були раніше рудійцями». Щодо інших італійських регіонів, то слід вважати, що до часу Союзної війни (bellum sociale, 91–88 рр. до н. е.) їх латинізація була вже закінчена. Це положення підтверджується прийняттям у ці роки lex Iulia municipalis, який надавав право римського громадянства усім вільним мешканцям Італії.

Великий вплив на латинську мову й культуру мала етруська мова й культура. Найвищого свого розвитку етруська культура досягла у VIІ–VI ст. до н. е. З часом вона передалась іншим італійським народам. Етруски мали театр, і у зв’язку з цим від них до римлян перейшли такі слова, як histrio гістріон, актор; persona маска, дійова особа; dossenus досен (горбатий ненажера-шахрай, постійний сценічний герой ателани) тощо.

Етруський алфавіт, створений на основі грецького, був переданий умбро-сабельському населенню, а також римлянам, які користувалися ним приблизно до 450 р. до н. е. Такі назви, як Тоскана, Тиренське море, нагадують про етрусків. Вовчиця – емблема міста Рима – є етруською скульптурою V ст. до н. е. Сама назва Рима (Roma), як вважають, має етруське походження. У Римі була вулиця, яка мала назву vicus Tuscus.

Проте найдовше латинська мова, література й культура в цілому перебувала під інтенсивним впливом грецької мови. Кількість слів грецького походження у латинській мові перевищує кілька тисяч. Із них слід назвати такі: ancora якір; buxus ясень; machina механізм; nauta моряк; gubernāre правити, керувати; oliva маслина, олива, оливка; panis хліб; talentum талант (грошова одиниця); amphora амфора; amygdala мигдаль; balaena кит; colaphus удар кулаком; cerasus черешня; cedrus кедр; citrus цитрусове дерево; malum яблуко; myrtus мирт; papyrus папірус; platanus платан; purpura пурпурний равлик та багато інших.

Під впливом грецької мови латина почала розвиватися як мова високої культури, котра спроможна виразити всі досягнення літератури та мистецтва. Завоювання римлянами у II ст. до н. е. Греції сприяло посиленню грецького впливу на римську культуру та латинську мову. Визначний римський поет Квінт Горацій Флакк змушений був визнати: Graecia capta ferum victorem cepit et artes intulit agresti Latio. – Греція, скорена воїном диким, його ж покорила. В Лацій суворий мистецтва внесла... (переклад Андрія Содомори).

Таким чином, латинська мова і культура римлян розвивалися у тісній взаємодії з усіма мовами й культурами інших народів Апеннінського півострова. Приплив освічених людей з інших провінцій спостерігається особливо в початковому періоді. Майже ніхто з давніх римських письменників не народився в Римі. Так, Лівій Андронік був греком із Тарента, Невій – із Кампанії, Тит Макцій Плавт і Акцій – з Умбрії, Квінт Енній і Марк Пакувій – із Калабрії.

Розповсюдження латинської мови за межами Апеннінського півострова почалося у 241 р. до н. е. (оголошенням Сицилії римською провінцією) і тривала до 106 р. н. е. (перетворення Дакії на римську провінцію). Дакія була не тільки останньою завойованою провінцією, але й першою, яку римляни покинули (275 р. н. е.).

Латинська мова на завойованих територіях розповсюджувалася у першу чергу в результаті «живого» спілкування. Хоча не всі колоністи були вихідцями з Італії, вони все ж таки були носіями та розповсюджувачами римської культури та римського права, а латинська мова була для них повсякденною. Латина нав’язувалася передусім як мова переможців. Розмовляли цією мовою у першу чергу солдати римських легіонів. Римська влада змушувала переможене населення вивчати латинську мову, оскільки вся адміністрація велася нею. Розповсюджувалася вона і колоніями воїнів-ветеранів, які пішли у відставку. У багатьох місцях ветерани були основною масою населення. Вони користувалися великими привілеями на всій території Римської імперії: отримували земельні наділи, що не підлягали оподаткуванню; мали право бути обраними у так званий conventus і тим самим були правителями міст, селищ. Хоча ветерани й були вихідцями з різних провінцій, латинська мова була для них своєрідним койне між різними народами, яких асимілювали римляни під час завоювань. Латинська мова виконувала у той час роль мови-посередниці.

У процесі романізації певну роль відігравали школи, де навчали говорити й читати латиною. Римляни якнайкраще сприяли тому, щоб діти місцевого населення вивчали латинську мову, окільки вважали школи важливим засобом романізації територій. Розповсюдженню латинської мови сприяли і торговельні відносини провінцій з метрополією та між провінціями. Завдяки торговельним відносинам дуже часто відбувалося перше знайомство з римською культурою, літературою, римським життям взагалі.

У своєму історичному розвитку латинська мова пройшла декілька періодів.

1. Період архаїчної латини: від перших писемних пам’яток, що збереглися, до початку І ст. до н. е. Найдавніші із них датуються приблизно VI–IV ст. до н. е.; таких пам’яток до наших днів дійшло мало. Починаючи з ІІІ ст. до н. е. кількість пам’яток збільшується, що пов’язано із зростанням могутності Риму, який підкорив у той період більшу частину Італії. У цей час римський драматург і поет Луцій Лівій Андронік для потреб школи переклав сатурнинським віршем гомерівську «Одіссею».

Засновником римської літератури вважається Гней Невій (207–204 рр. до н. е.). Він був епічним поетом і написав епопею «Пунічна війна» (Bellum Punicum) у семи книгах, а також шість трагедій і більше 30 комедій. Гней Невій є також автором збірки афоризмів, із яких збереглися лише кілька сентенцій, наприклад: Est unus quisque faber ipsae suae fortunae. – Кожна людина є ковалем своєї долі.

Відомим письменником цього часу був Квінт Енній (239–169 рр. до н. е.), якого вважають творцем римського епосу та засновником латинської поезії. Він є автором епопеї «Аннали» (Annales), у котрій оспівав історію Риму з легендарних часів Енея й до своїх днів, а також – 22 трагедій.

Найвидатнішим представником архаїчного періоду в галузі літературної мови є Тит Макцій Плавт (254–184 рр. до н. е.). Плавт написав більше ста комедій, з яких 20 збереглися повністю і одна – в уривках. Цицерон вважав мову творів Плавта зразком латинського мовлення. Не випадково римляни говорили, що «якщо б Музи хотіли говорити латиною, вони обов’язково говорили б мовою Плавта» (Квінтіліан, Х, 1, 99). У період архаїчної латини написані комедії Публія Теренція Афра (185–159 рр. до н. е.) і твори Марка Порція Катона Старшого Цензора (234–149 рр. до н. е.). Твір останнього «Про землеробство» (De agri cultura) – єдиний твір у прозі, що дійшов до наших часів.

2. Період класичної латини: від перших виступів Цицерона (81–80 рр. до н. е.), оскільки завдяки його прозі латинська мова уперше здобула ту граматичну та лексичну норму, яка зробила її «класичною», до смерті Августа у 14 р. н. е. Цей період представлений найвизначнішими авторами й їх блискучими творами.

Гай Юлій Цезар (101–44 рр. до н. е.) написав історичні праці, які мають документальне й історичне значення: «Записки про Галльську війну» (Commentarii de bello Gallico) і «Записки про громадянську війну» (Commentarii de bello civile). У цих творах Цезар описує воєнні та політичні дії під час завоювання римлянами Північної Галлії (58–52 рр. до н. е.) й у війні проти Помпея (49–48 рр. до н. е.). У використанні мовних можливостей Цезар був прибічником аналогістів, які вимагали чистоти мови. «Необхідно як гострої скелі уникати незвичних слів», – говорив Цезар. Саме через це у його творах майже відсутні (за незначними винятками) неологізми та архаїзми.

Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н. е.) – знаменитий оратор (автор промов «Проти Катіліни», «Філіппіки» та ін.). До наших днів дійшли його філософські трактати і листи. М. Т. Цицерон зробив значний вклад у справу нормалізації латинської літературної мови. З цією метою він розробив теорію трьох стилів (високого, середнього й низького). Шляхом систематизації лексико-фразеологічного складу латинської мови, її граматичних форм і синтаксичних конструкцій Цицерон визначив характерні риси різних функціональних стилів. На відміну від нормованої мови до свого особистого листування Цицерон вносив звороти, що були характерні для народно-розмовної мови (sermo plebeius).

У цей час творять визначні римські поети: Публій Вергілій Марон (70–19 рр. до н. е., автор «Буколік» – Carmina bucolica, «Георгік» – Georgica і поеми «Енеїда» – Aeneis, у якій описує походження римського народу), Квінт Горацій Флакк (68–8 рр. до н. е., автор од, епод, сатир, послань; найвизначнішим твором Горація є «Поетичне мистецтво» – Ars poētica), Публій Овідій Назон (43 р. до н. е.–17 р. н. е.) У перший період своєї літературної діяльності Овідій написав низку дидактичних творів «Наука кохання» (Ars amatoria), «Ліки від кохання» (Remedia amoris) та поеми «Метаморфози» (Metamorphoses), «Фасти» (Fasti). Перебуваючи на засланні (8–17 рр. н. е.) у місті Томи на Чорному морі (сучасне місто Констанца у Румунії), Овідій написав «Скорботні елегії» (Tristia) та «Послання з Понта» (Epiatulae ex Ponto).

У класичний період, на основі діалекту міста Рима, була створена досконала система латинської літературної мови, забезпечена різноманітними стилістико-експресивними засобами. Завдяки Горацію, Вергілію, Овідію, розквіт творчості яких збігся з періодом правління імператора Августа, а також іншим поетам того часу (Тібуллу, Проперцію), епоха Августа одержала назву золотого віку римської літератури, а мова, якою вони писали, – «золотої латини». У більшості класичних університетів вивчається латинська мова саме цього періоду – класична латина.

3. Період післякласичної латини: І–ІІ ст. н. е. Це так звана «срібна латина», яка характеризується ширшим використанням народнорозмовної лексики та зворотів. Її синтаксис порівнянно з класичною латинською мовою став менш суворим.

У цей час творили: історик Публій Корнелій Тацит (55–120 рр. н. е.), філософ і драматург Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е.–65 р. н. е.), засновник епістолярного жанру Гай Пліній Цецілій Молодший (62–113 рр. н. е.), автор роману «Сатирикон» (Satiricon) Гай (або Тит) Петроній Арбітр (помер у 66 р. н. е.), засновник латинської епіграми Марк Валерій Марціал (42–102 рр. н. е.), поет-сатирик Децім Юній Ювенал (60–140 рр. н. е.). У ІІ ст. н. е. Аппіан Олександрійський (приблизно 95–165 рр. н. е.) відомий римський історик написав «Римську історію» у 24 книгах, що охоплювала події від найдавніших часів до правління імператора Траяна. Особливу увагу він приділяв пунічним, іспанським, сирійським, митридатовим та громадянським війнам.

4. Період пізньої латини: ІІІ–VI ст. н. е. – це епоха пізньої Римської імперії та виникнення після її падіння (476 р. н. е.) варварських держав.

У цей час працює історик Амміан Марцеллін (300–400 рр. н. е.). У своїй «Історії» (Res gestae) він описує події від імператора Нерви (96 р. н. е.) і до загибелі імператора Валенти Флавія (загинув у 378 р. н. е. поблизу Адріанополя). Варто згадати поета Коммодіана, християнського латинського поета, вихідця із Сирії (жив у ІІІ ст. н. е.), який створив вірші, у яких використовував варіації за тональністю. У цей час творили відомі граматики Елій Донат (друга половина ІV ст. н. е.), який написав Ars grammatica («Мистецтво граматики»), й особливо Присціан, римський граматик із Цезарії (Мавретанія) (початок VI ст. н. е.), який викладав у Константинополі та створив граматику Institutiones grammaticae («Граматичні настанови») у 18 книгах. На цей час припадає творчість так званих християнських авторів. Серед них був Євсевій Ієронім (347–419/420 рр. н. е.), який переклав Біблію латинською мовою (Vulgata). Він написав першу християнську історію літератури (De viris illustribus), до якої включив твори 135 християнських письменників, у т. ч. філософа Сенеки. Іншим християнським письменником цього періоду був Аврелій Августин (354–430 рр. н. е.), який написав Confessiones («Сповідь») у 13 книгах і автобіографічний твір De civitate Dei («Про місто боже») у 22 книгах тощо.

У творах пізніх латинських авторів знаходять місце численні морфологічні та синтаксичні явища (зменшення кількості відмінків та їх заміна прийменниковими словосполученнями, злиття чоловічого і середнього родів, широке залучення народнорозмовної лексики, описові конструкції у системі дієслова тощо), які підготували підґрунття для переходу до сучасних романських мов.

Значення латинської мови для поступового і тривалого формування нових західноєвропейських мов зберігається і після падіння Західної Римської імперії (476 р. н. е.). У ранньофеодальному Франкському королівстві, яке виникло наприкінці V ст. н. е. латинська мова залишалася мовою держави, науки та школи У цей час написані латинською мовою «Історія франків» Григорія Турського (540–594 рр. н. е.), «Життєпис Карла Великого» його сучасника Ейнхарда. Після того, як Франкська держава розпалася (843 р.) на самостійні держави Західної Європи (Італію, Францію і Німеччину), відсутність у них національних літературних мов змушувала вдаватися до використання латинської мови. Протягом усього середньовіччя й у пізніші часи латинська мова була мовою католицької церкви. Цю традицію започаткували християнські письменники пізньої імперії.

Виняткову роль відігравала класична латинська мова в епоху Відродження (ХІV–ХVІ ст.), коли європейські гуманісти виявили велику зацікавленість до античності і коли письменники, використовуючи латину, намагалися наслідувати античним зразкам, особливо мові Цицерона та Вергілія. Латинською мовою писали Томас Мор (1478–1535), Еразм Роттердамський (1466–1536), Томмазо Кампанелла (1568–1639) та інші.

Латинська мова стає у цей період найважливішим засобом міжнародного культурного та наукового спілкування.

До ХVІІІ ст. латинська мова залишалася мовою дипломатії та науки. У цей період пишуть твори філософи Декарт, Спіноза, Бекон, фізик Ньютон, математики Ейлер, Лейбніц та інші.

В Україні, Росії, Білорусі у ХVІ–ХVІІІ ст. латинська мова була мовою викладання у братських школах, у Києво-Могилянській та Московській латино-греко-слов’янській академіях. Відомі філософські, риторичні трактати, праці з теорії поезії Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Й. Кроковського,

Ф. Прокоповича, С. Калиновського, М. Козачинського, Г. Кониського та інших написані латинською мовою. У бібліботеках Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Львова зберігається значна кількість рукописних теоретичних праць з філософії, історії, ораторського та поетичного мистецтва, написаних латиною.

Тільки із зростанням держав національні мови, зміцнившись та розвинувшись, витіснили латинську з багатьох сфер науки та культури. Проте у галузі історичних і філологічних наук, юриспруденції, природознавстві, фармакології, медицини латинська мова зберігає своє значення до наших днів. Оскільки численні історичні твори, мемуари, різні документи написані латинською, то не лише спеціалістам з історії Стародавнього Риму і середніх віків необхідне її знання, а й спеціалістам з історії південних і західних слов’ян, України, Росії, Білорусі доби феодалізму, та народів Західної Європи ХVІІ–ХVІІІ ст.

Латинська мова допоможе й філологам-славістам, оскільки багато художніх творів в Україні, Росії та Білорусі ХVІ–ХVІІІ ст. створено латиною.

Латинська мова відіграла значну роль у формуванні граматичної та лексичної структури європейських мов. Вона і нині не втратила свого значення в утворенні наукової термінології.