4. Стародавні городища, стоянки і поселення чернігівщини
Журавська стоянка - стародавнє поселення на лівому березі р. Удаю в с. Журавці Варвинського району (ХІІ-Х тис. до н.е.). Досліджувалася М.Рудинським в 1927-1930 рр. Залишки Журавської стоянки залягали в лісоподібному суглинку у вигляді невеликих скупчень розщеплених кременів та кісток степових тварин (байбак та ін.). Серед крем'яних виробів переважають дрібні вістря, різці, пластинки, скребки і скобелі, близькі до виробів степових пізньопалеолітичних стоянок {Див. фото). Журавська стоянка датується по-різному - від початку пізнього палеоліту до раннього мезоліту. Ймовірно, вона залишена однією з пізньопалеолітичних груп населення Північного Причорномор'я, яка проникла далеко на північ у пошуках об'єктів для полювання. Скупчення культурних залишків утворилися на місцях короткочасних (сезонних) наметоподібних жител.
Кудлаївська стоянка. Виявлена поблизу с. Кудлаївки Новгород- Сіверського району. Належить до мезоліту (X—VIII тис. років тому). Дослідження проводилися археологом М.Рудинським у 1925 та 1930 рр. Кудлаївська стоянка розташована на одній з найвищих піщаних дюн у заплаві Десни. Чітко вираженого культурного шару, саме через розташування на піску, не виявлено.
Смячка XIV - стоянка мезолітична (IX тис. років до н.е.) біля с. Лісконіг Новгород-Сіверського району. Розташована на розлитій морені на схилі високого плато лівого берега річки Смячки. За рядом ознак нагадує стоянку Свідре Вільке в Польщі. Серед крем'яного інвентарю переважають великі ножоподібні пластини і виготовлені з них знаряддя (кінцеві скребки і різних типів різці) та так звані верболистні наконечники стріл. Стоянка - східна пам'ятка свідерської культури, що займала в той час басейн Вісли, Німану, Прип'яті, Верхнього Дніпра. Досліджувалась у 1925-1927, 1977, 1981-1982 рр.
Крушівське поселення. Належить до другої половини III—II тис. до н.е. Розміщене поблизу смт Радуля Ріпкинського району в заплаві лівого берега Дніпра на дюні посеред болота Фролова в урочищі Круш. Площа - 500x400 м. Серед знахідок - уламки товстостінного ліпного посуду з розрідженим ямковим, ямково-гребінцевим і гусеничним орнаментом; із кременю пластинчасті ножі з хвилястою ретушшю, пластинчасті кінцеві скребки, пластинки, відщепи. До епохи ранньої і середньої бронзи відносяться уламки посуду, прикрашеного прямим штампом, пригладженими лініями. Виявлено також сокиру-молот і уламок кістяної вислообушної сокири.
Овраменків Круг - поселення ІІІ-V, Х-ХІІІ ст. Знаходиться за З км на захід від с. Березанки Чернігівського району в урочищі Овраменків Круг. Відкрите в 1983 р., обстежене - в 1985 р. Загальна площа - 4,8 га. Під час розкопок досліджено будівлі київської культури ІІІ-У ст., у заповненні однієї з яких виявлено фрагменти ліпної кераміки і керамічне прясло. 12 будівель Х-ХІ ст. господарського і виробничого призначення мали видовжену й овальну форми. У південній частині розкопу виявлено котлован житла XI—XII ст. стовпової конструкції. Піч була розміщена в правому куті від входу. В орному шарі та заповненні котлована знайдено кістяний однобічний гребінь з футляром, проколки, ключі, кубоподібний замок, пряслицю, бруски, ножі. У північно-західній частині розкопу досліджено ґрунтовий могильник. Три з п'яти поховань здійснено за християнським обрядом. На південному схилі впадини досліджено 6 жител і одну господарську будівлю. В усіх житлах прослідковуються похилі входи. Справа або зліва від входу знаходиться піч. В орному шарі та в заповненні котлованів виявлена кераміка ХІІ-ХІІІ ст., фрагменти скляних браслетів, ножі, прясла, дужку відра, бронзову посудину, плінфу, бруски, а також литу бронзову бляху з емаллю і позолотою, що має на звороті 5 заклепок.
Юхнівські городища - поселення племен раннього залізного віку в поліських районах басейнів Десни і Сейму в межах Чернігівської, Брянської та Курської областей. Названі за городищем поблизу м. Новгорода-Сіверського, дослідженим в 1876 р. Д.Самоквасовим та 1940 р. М.Воєводським. Розташувалися на відособлених ділянках високих берегів річок, укріплювалися земляними валами, ровами та дерев'яними стінами-загорожами. Мешканці Канівського городища жили в наземних житлах з глинобитними печами, займалися землеробством і скотарством, полюванням і рибальством, домашніми ремеслами, зокрема, керамічним, залізообробним та бронзоливарним, підтримували обмінні зв'язки з сусідніми племенами Дніпровського Лівобережжя. При розкопах знаходять ліпний глиняний посуд, грузила і прясельця, кістяні шила і знаряддя для оброблення шкур, залізні та бронзові вироби. Датуються часом VІ-ІV ст. до н.е. На основі вивчення Юхнівського городища виділена окрема юхнівська культура.
Селище - поселення ХІІ-ХІІІ ст. біля с. Анисова Чернігівського району, в заплаві лівого берега р. Десни на берегах стариць Глушець і Комарівка в урочищі Селище. Відоме з 1948 р., досліджувалося 1985 р. Культурний шар має потужність 0,7-1,0 м. Верхня його частина датується ХІІ-ХІІІ ст., нижня - епохою бронзи. Вивчено 2 наземних житла ХІІ-ХІІІ ст. з глинобитними печами і 5 господарських ям різної форми і глибини. Знахідки епохи бронзи: фрагменти ліпних посудин багатоваликової, східно-тшинецької (сосницький варіант) і лебедівської культур. Із давньоруських знахідок виділяються мініатюрна срібна підвіска з зображенням на лицьовому боці хреста в обрамленні гілок, а також лита бронзова накладка (8x10 см) з рельєфним зображенням двох птахів і чоловіка між ними. Знайдені також залізні остроги, свинцеві та шиферні грузила, замки, ключі, пробійники, шиферні пряслиця, 27 фрагментів скляних браслетів, дві пряжки, цвяшки, десятки залізних і свинцевих пластинок різних розмірів, а також велика кількість уламків плінфи ХІІ-ХІІІ ст.
Кам'янське поселення. Належить до дніпро-донецької неолітичної культури (4 тис. р. до н.е.). Знаходиться на південній околиці с. Кам'янки Ріпкинського району. Відкрите 1966 р. Розкопки проводилися 1967 р. під керівництвом археолога Д.Телегіна. Культурний шар потужністю 0,2 м знаходиться на глибині 0,5 м. Досліджено рештки вогнища й зібрано близько тисячі різних знахідок, здебільшого керамічних (гостродонні широко відкриті горщики, прикрашені неглибокими ямками дрібнозубчастого гребінця, насічками). Серед крем'яних виробів є наконечники стріл, клиноподібні сокири, нуклеуси, скребки, кинджал, а також уламки зернотерки з пісковина.
Бревенецьке поселення. Археологічна пам'ятка 5 тис. до н.е. - XIII ст. Міститься за 1,8 км від південно-східної околиці с. Кезі Ріпкинського району на невеликому острові, утвореному рукавами безіменного струмка (ліва притока р. Свишні, басейну р. Білоуса) в урочищі Бревенець. Відкрите 1984 р., обстежувалося 1986 р. Площа - 2 га. У найнижчій, західній частині поселення виявлена кераміка епохи неоліту (ІV-ІІІ тис. до н.е.) і бронза XVІІ-XVІ ст. до н.е. (середньодні- провська і тшинецька культури). На решті території зустрічаються окремі фрагменти кераміки пізньої бронзи і раннього залізного віку.
VI—III ст. до н.е. (підгірцівсько-милоградської культури). Наймасовішим є давньоруський матеріал Х-ХІ ст. Він представлений кружальною, керамікою, крицею, точильними брусками, шматками шиферу, уламками туфових і шиферних жорен і амфор. Знахідки зберігаються у фондах Чернігівського історичного музею.
Шестовицькі могильник і поселення - давньоруські пам'ятки X- XI ст. на правому березі Десни в околицях с. Шестовиці поблизу Чернігова. Могильник складається з трьох груп курганів; досліджувався П.Смоличевим, Я.Станкевич та Д. Бліфельдом у 20-50-х pp. Розкопано понад 150 поховань в обрядах тілоспалення та тілопокладання. Є поховання без похованих - кенотафи на честь померлих на чужині. Поховання, влаштовані в ямах і дерев'яних гробницях-зрубах, одинарні, парні (чоловіків-воїнів і жінок-рабинь) та воїнів з кіньми і спорядженням. Серед речей при похованих - зброя (бойові сокири, мечі, вістря списа, ніж-кинджал, сагайдак зі стрілами), знаряддя праці та побутові речі (ножі, гребені, ліпний і гончарний глиняний посуд), прикраси, рештки одягу, арабські та візантійські монети, скандинавські застібки-фібули. Поряд з могильником знаходяться городище і селище з залишками жител-напівземлянок з глинобитними печами ремісничих будівель, господарськими ямами.
Матеріали з могильника та поселень мають важливе значення для вивчення раннього періоду соціально-економічного розвитку Київської Русі та етнічного складу її феодального класу (дружинників).
Новгород-Сіверська стоянка - поселення кінця пізнього палеоліту (38-10 тис. років тому) на високому правому березі Десни, на території сучасного міста Новгорода-Сіверського, за садибою 8-річної школи. Виявлена 1933 p., досліджувалася 1935-1938 pp. і 1954 р. І. Підоплічком (1905-1975) - українським радянським зоологом, палеонтологом і археологом (з 1967 - академік АН УРСР). Культурні залишки залягали під навісами і в гротах великих піскових брил (скель), які напевно були житлами і сховищами мешканців Новгород-Сіверської стоянки. Знайдено крем'яні різці, скребки, вістря. Унікальними крем'яними виробами є три великі знаряддя - гігантоліти. Науковий інтерес становить також ребро мамонта, орнаментоване численними лінійними насічками. Знайдено кілька фрагментів черепа пізньопалеолітичної людини та численні кістки тварин. Зберігаються в Центральному науково-природничому музеї АН УРСР у Києві.
Пушкарівські стоянки - група пізньопалеолітичних та ранньомезолітичних поселень на правому березі р. Десни на півдні від села
Пушкарі Новгород-Сіверського району (Пушкарі І-VIII, Погон, Бугорок та ін.), залишки та сліди яких досліджувалися в 30-40 рр. експедиціями АН УРСР. Окремі з них розкопані на значних площах, зокрема стоянка Пушкарі І досліджена М.Рудинським та П.Борисковським у 1932-1933 рр. і 1937-1939 рр. В її культурному шарі виявлені залишки невеликих наземних наметоподібних жител у вигляді скупчень великих кісток мамонта, використаних свого часу при їх спорудженні, та кісткових вугілля та золи на місцях вогнищ поза житлами. Серед виробів з кременю переважають різноманітні вістря, різці, скребки, скреблоподібні інструменти, а з кісток - мотика, лощило, прикраси-підвіски. Датується початковою оріньяко-солютрейською порою пізньопалеолітичної епохи (понад 15 тис. років тому). Стоянка Бугорок розкопувалася М.Воєводським та М.Гвоздовер у 1940 і 1946 рр. Датується кінцем пізнього палеоліту (близько 10-8 тис. років тому). До раннього мезоліту відноситься стоянка Покровщина (Пушкарі VII). Досліджена в 1937-1939 рр.
Чулатівські стоянки - група поселень давнього кам'яного віку на правому березі Десни поблизу с. Чулатова Новгород-Сіверського району. Сліди одного з них - Чулатів III (Заровська Круча) у вигляді опрацьованих кременів і кісток тварин зустрічаються в заплаві й руслі річки, будучи перевідкладеними з її високого берега. Датується кінцем мустьєрської епохи раннього палеоліту (понад 40 тис. років тому). На Чулатівській І (Крейдяний Майдан) та Чулатівській II (Робочий Рів) стоянках на високому березі річки виявлені залишки невеликих наземних жител у вигляді скупчень кісток тварин і вогнищ та місця оброблення каменю й кістки (виробничі центри). Серед знахідок переважали розколоті кремені та вироби з нього (скребки, різці, вістря, ножовидні пластини) та кістки тварин - мамонта, волохатого носорога, північного оленя, бізона, коня, песця, ведмедя та ін. З кістки виготовлені шило, голка і вістря. Цікавий уламок черепа людини зі слідами розпилювання (можливо, від чаші з нього). Зустрічаються вохра, янтар. Досліджувалися І. Підоплічком (у 1936-1937 рр.), М.Воєводським у (1937-1940 рр.) і датуються початком та кінцем мадленської культури пізнього палеоліту (близько 15-12 тис. років тому).
Звеничівське городище VІ-ІV ст. до н.е. Знаходится за 2,3 км від східної околиці с. Звеничева Ріпкинського району в урочищі Південний Замглай. Відкрите 1976 р. Майданчик городища має близьку до квадрата форму. Оточений валом (ширина - 10-15 м, висота - 1,5 м). У культурному шарі (товщина - 0,2-0,4 м), що знаходиться під шаром торфу, зустрічаються фрагменти ліпної кераміки, вугілля, кістки тварин. Це типове болотне городище милоградської культури (V—III ст. до н.е.). Матеріали зберігаються в Чернігівському історичному музеї.
Заселення басейну річки Остер проходило у період пізнього неоліту, а в так званий "бронзовий вік" (XVII—VIII ст. до н.е.) регіон швидко розвивався.
Наші предки вже знали властивості металів та вміли користуватися ними для виготовлення знарядь. Але залізо поки що було недоступним для них: воно важке для обробки і його потрібно добувати з руди, бо залізо не зустрічається у самородках. Людина робить свої знаряддя з чистої міді чи частіше - зі сплаву міді та олова, тобто з бронзи. Та бронзові знаряддя дорогі, тому поряд з ними людина використовує і кам'яні, яким надавалася форма, що точно відповідала їх призначенню (сокира, кинджал, долото, шило, наконечники стріл та списів і т.п.).
Всі поселення розташовувалися на берегах річки Остер чи поряд з ними. За розмірами вони були невеликими. Під час розкопок знайдені рештки помешкань, що являли собою трохи заглиблені у землю будівлі з рубленими стінами. Знайдені й знаряддя праці - це шліфовані сокири, наконечники стріл, бронзовий серп.
У людини цієї епохи є вже свійські тварини, насамперед, собака, дрібна рогата худоба: вівці, кози, є й свині. Головним заняттям людини, без сумніву, було землеробство. Вирощувалася пшениця, просо, ячмінь (під час розкопок знайдені обвуглені рештки зерна і кам'яні зернотерки). Давні предки продовжували займатися полюванням на звірів, які водилися тоді у величезній кількості, і водяних птахів, які масово тулилися на берегах Остра та болотах.
Засобами пересування були човни, які видовбувалися із серцевини великого дерева, на них плавали, ловили рибу за допомогою гарпунів та гачків, зроблених з каміння та кісток. З рослинних волокон плели сітки. Але особливу перевагу давні жителі надавали гончарству. Цим промислом, сировина для якого усюди була під рукою, людина оволоділа, мабуть, дуже рано. Однак, гончарного круга вона ще не знала, гончарні вироби робилися вручну. Численні залишки - черепки ліпленої кераміки - зустрічаються під час розкопок в усіх поселеннях.
Біля міста Ніжин у 1898 р. професор Ніжинського історико-філо- логічного інституту М.Лілеєв розкопав кургани: "Козацька могила"
і "Остраничний". Розкопки надали багатий матеріал етнографічного характеру. Вони засвідчили, що всі жінки носили розпущені коси, зате від чола до потилиці пов'язувалися жмути шовкових шнурків з виплетеними кільцями. Цілими жмутками кільця були і на скронях. Жінки тоді носили невисокі, на підошві, гостроносі чобітки з сап'яну.
Ще в давні часи наші предки мали уявлення про потойбічне життя і вважали його продовженням земного. Тому вони й споряджали своїх мерців їжею, знаряддям - усім тим, що було необхідним чи дорогим за життя. Серед інвентарю, знайденого під насипами курганів, - знаряддя праці (шліфовані сокири й тесла з каменю), зброя та кераміка (кам'яний ніж, наконечники стріл).
Під час поховального обряду застосовувалася червона охра. Існують підстави вважати реальним наявність культу вогню у стародавніх мешканців приостер'я. Культ вогню підтверджується великою кількістю червоної охри у могильній ямі. Згідно з поглядами більшості дослідників, червона охра символізувала вогонь та домашнє вогнище померлого. І при розкопках у могильниках знайдені сліди використання в обряді поховання реального очищувального вогню. Вогонь був, мабуть, сильним, про це свідчать обвуглілі кістки.
Померлих ховали під курганами, у ґрунтових могильниках і за обрядом трупопокладання. Поруч із небіжчиком ставили посуд, клали зброю, знаряддя праці (курган "Козацька могила").
Знайдені поховання говорять про вік померлих, про середню тривалість життя людини, про її спосіб життя і про те, чим вона харчувалася, про зовнішній вигляд і багато іншого. Все це фахівці можуть визначити, не маючи навіть повного скелету, по окремих кістках. Складені таблиці співвідношення окремих кісток із зростом людини. Наприклад, при розкопках знайдена мала берцова кістка довжиною 393 мм. Це означає, що вона належала людині зростом 175,4 см. Такому самому зросту відповідає ліктьова кістка довжиною 280 мм. Навіть по одній фаланзі пальця можна розрахувати зріст людини. Встановлено, що довжина кінцевої фаланги першого (великого) пальця складає 1,3% зросту чоловіка і 1,25% зросту жінки. По кістках можна виявити і стать людини - за формою тазових і лобкових кісток, формою черепа, довжиною трубчастих кісток і т.п.
У 1873 році у 5-ти верстах від міста, біля дороги на Пашківку, мешканець Ніжина Ф.Шкурко і козак Д.Рак знайшли скарб. В археологічну комісію вони передали 1312 срібних римських денаріїв перших століть нової ери, декілька бронзових ювелірних виробів та дві срібні застібки до плаща (фібули), прикрашені золотою фольгою і коштовними каменями. (Фібули довжиною 13,8 см, вирізані зі срібної пластини і обгорнуті тонким золотим листом. Гнізда для вставок коштовних каменів були зроблені припаяною ребром вузькою смужкою. Велика кількість червоних вставок відображає смаки гунської доби, а форма фібул походить від застібок черняхівської культури.)
Зникнення черняхівської культури вчені пов'язують з нашестям у V ст. гунських племен.
"Забудеш рідний край - тобі твій корінь всохне"
Павло Тичина
|
РОЗДІЛ IV. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ ТА КРАЄЗНАВСТВО 1. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ: ПРЕДМЕТ І ДЖЕРЕЛА Важливе місце серед різних напрямів вивчення краю займає етнографічний. Етнографія (від грецького "етнос" - плем'я, народ; "графо" - пишу, буквально - народопис) - галузь гуманітарних наук, об'єктом дослідження якої є народи, їх культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства. Етнографічні знання необхідні для глибокого розуміння історії й культури народів на всіх етапах розвитку людського суспільства. Історія народу - це не тільки історія добування засобів для життя; вона включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту в широкому значенні цього слова. Історія народу - це не тільки історія його боротьби за свої ідеали, це разом з тим історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв. Оскільки вивчення народів передбачає комплексний підхід і використання даних суміжних дисциплін, на стику етнографії й інших наук виникли нові напрями, галузі знань. Зокрема, вона тісно пов'язана з власне історією, археологією, мовознавством, фольклористикою. З соціологією її ріднить вивчення взаємодії соціально-класових і етнокультурних явищ (етносоціологія), з лінгвістикою - дослідження генеалогічного споріднення народів, взаємодії мовних та етнічних процесів (етнолінгвістика). З соціальною психологією етнографія має спільний розділ - етнопсихологію. При дослідженні чисельності народів світу, міграційних процесів вона стикається з демографією (етнічна демографія). До міждисциплінарних галузей знань відносяться етноархеологія, аграрна етнографія, етнопедагогіка, етнографічне музеєзнавство, етнічна антропологія та ін. Етнографія найтісніше пов'язана з економікою (економічний базис визначає культуру) і політикою.
Серед етнографічних проблем найважливіші такі: вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу, етногенез і етнічна історія народів, реконструкція древніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, які збереглися в сучасних відсталих у соціально-економічному розвитку народів, вивчення сучасних етапів етнічних традицій, оцінка їх позитивної чи негативної ролі в житті людей, вивчення різних аспектів сучасної перебудови побуту і культури, вивчення сучасних етнічних процесів, тобто змін у ході історичного розвитку окремих етнічних ознак і народів в цілому. Під час збирання етнографічних матеріалів важливу роль відіграє так званий метод безпосереднього спостереження, що ґрунтується на контакті дослідника та об'єкта дослідження. Він включає два напрями: стаціонарний, що проводиться на обмеженій території, та експедиційний, що характеризується поглибленим охопленням явищ, які вивчаються, і дає змогу встановити ареали їх поширення. Дані, зібрані в ході такого процесу, прийнято називати польовими етнографічними матеріалами, а роботу зі збирання таких матеріалів та відомостей - польовою етнографічною роботою, або польовими етнографічними дослідженнями. Етнографія має свої джерела. Загалом можна виділити 4 основні їх категорії. 1. Письмові свідчення - клинописи, літописи, хроніки, записи мандрівників та письменників. Певні етнографічні знання існували ще в Київській Русі. Зокрема в "Повісті минулих літ" племена і народи класифіковано за мовними та культурно-побутовими ознаками, територіальною локалізацією, висунуто питання про походження різних народів. Інтерес "о начале Русской Земли" та до народів, які її населяли чи межували з нею, виявляли і пізніші літописи - Волинсько-Галицький, Короткий Київський, Густинський та ін. Із них можна дізнатися про руські народи (полян, северян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в'ятичів) та "околичні" (ляхів, литовців, угрів, чехів, половців, жмудь, ятвягів, татар), кожний з яких мав свої звичаї ("имяхут бо обычаи свои и
законы отец своих и преданья, каждо свой нрав"), свою мову ("по Оци сидит Мурома, язьж свой, Мещера свой, а в Русии свой"), свій одяг (наприклад, опис одягу князя Володимира Васильковича), свої вірування (чужі належать до "иноплеменных язык безбожных татар"). Тема козацтва відтворювалась у джерелах іншого типу - думах. У думі "Козак Голота" є свідчення про існування козаків та своєрідність їхнього способу життя. Там само черпаємо відомості про типовий одяг козака, котрий має "три семирязі лихії", на ногах "постоли в'язові", на голові ж - "шапка-бирка, зверху дірка" тощо. До давніх письмових джерел, які містять багатий етнографічний матеріал, належать і "Синопсис" (огляд) 1674 р., і "Рукописная книга Космография", і "Кройника" Феодосія Сафоновича - ігумена київського Михайлівського монастиря, і літописи С.Величка, Самовидця, Г.Грабянки, а також хроніки, щоденники, майнові описи, судові звіти, "подимні" переписи населення, люстрації, топографічні описи, історико-статистичні описи єпархій та ін. "Літопис Величка" - козацько-старшинський літопис, пам'ятник української історіографії другої половини XVII - початку XVIII ст. Її автор - Величко Самійло Васильович (1670-1728) народився на Полтавщині, вчився в Києво- Могилянській Академії. Був канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії. Відсторонений від посади в 1708 р., жив у маєтку Кочубеїв у с. Диканці, а потім в с. Жуках під Полтавою, займаючись літературною працею. Автор творів "Сказаніє про війну козацьку з поляками" і "Повіствованіє Літописця", відомі під умовною назвою "Літопис Самійла Величка". Літопис складається з 4-х томів і охоплює події в Україні другої половини XVII - початку XVIII ст. Зберігся не повністю. Виданий Київською археографічною комісією в 1848-1864 рр. за списком М.П.Погодіна. Пізніше було знайдено ще один список, який належав Г.А. Полетизі. Велике значення для подальшого розвитку історичного краєзнавства мали етнографічні студії. Вони почалися в XVIII ст. У 1777 р. Г.Калиновський надрукував у Петербурзі "Описание свадебных простонародных украинских обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии", що викликало інтерес до українського побуту. Але справжні етнографічні досліди почалися з того часу, коли князь Микола Цертелєв видав у 1819 р. у Харкові "Опыт собрания старинных малороссийских песней". В передмові до них він висловлював думку, що в цих піснях "видно поэтический гений украинского народа, дух его, обычаи... и наконец - та чистая нравственность, которою всегда отличались малороссияне и которую тщательно сохраняют по сие время, как единственное наследие предков своих". У 1827 р. професор Московського університету Михайло Максимович надрукував збірник "Малороссийские песни". Свій внесок в розвиток вітчизняної етнографії зробили й українські письменники. Іван Котляревський, автор "Енеїди", у поетичній формі подав справжню етнографічну енциклопедію, представлену колоритними зразками матеріальної та духовної культури українців. Григорій Квітка-Основ'яненко, створивши етнографічні твори ("Конотопська відьма", "Маруся", "Мертвецький Великдень" та ін.), видав і цілу низку наукових праць, у тому числі статтю "Українці". Тарас Шевченко, будучи співробітником Археологічної комісії, здійснив наукові експедиції зі збирання етнографічного матеріалу. На початку лютого 1846 р. він приїздив на Чернігівщину, де зробив ряд замальовок. З них до нас надійшли такі: "Потир із церкви с. Мохнатин", "Трапезна чаша Густинського монастиря", "Енколпі- он". Т.Шевченко був першим, хто збирався підготувати підручник з української етнографії. До числа письменників-етнографів належать Іван Нечуй-Левицький, Володимир Гнатюк, Іван Франко та багато інших.
2. Особливу категорію етнографічних джерел складають образотворчі та графічні матеріали: малюнки, скульптура, барельєфи, пластика, фрески, іконографія. Для виявлення генезису етнокультурних явищ найбільш цінним є ті матеріали, котрі фіксували спосіб життя людей, їхню культуру, вірування і повір'я ще до виникнення писемності. Це наскельний живопис, котрий дозволяє реконструювати духовний світ і господарське життя наших пращурів; орнаментика як закодована система давньої міфології та демонології; господарські знаряддя праці - показники своєрідності аграрної культури й побуту хліборобів; предмети хатнього начиння, що не тільки свідчать про його певний асортимент, а й дають можливість реконструювати світоглядні уявлення давньої людини, систему ритуалів, обрядів і звичаїв. Більш конкретну інформацію містять малюнки на побутові теми, починаючи з фресок Софії Київської (вони відтворюють побут часів Київської Русі, свята й обряди, одяг, прикраси, музичні інструменти тощо) і закінчуючи замальовками дослідників-народознавців. Серед останніх особливу цінність становлять альбом Д. де ля Фліза про побут і звичаї українців та дослідження О.Рігельмана "Летописное по- вествование о Малой России, ее народе и козаках вообще", де ретельно описані побут, зовнішній вигляд представників різних соціальних верств тощо, а опис костюма супроводжений 27 детальними малюнками. До цього типу етнографічних джерел слід віднести офорти Т.Шевченка. У1844 р. йому вдалося видрукувати перше видання "Живописної України", де було вміщено шість офортів; "У Києві", "Видубицький
монастир", "Судна рада", "Казка", "Дари в Чигирині 1649 року", "Старости". 49 офортів художників Л.Жемчужникова, І.Соколова, О.Бейдемана, В.Ве- рещагіна, К.Трутовського було надруковано у вигляді ілюстрованого додатка до українського місячника "Основа", що виходив у Петербурзі у 1861-1862 рр. Російська художниця К.Михальцева, мандруючи Україною, зробила альбом офортів "Наброски из поездки по Малороссии 1882 года"; брати Піллери зі Львова та М.Яблонський видали серію альбомів "Галичина в картинках", альбом "З української старовини" надрукували С.Васильківський та М.Самокиш. 3. Своєрідним етнографічним джерелом є плани та карти, котрі дають уявлення не тільки про контури України та народи, що її населяли, а й про її етнографічне розмаїття, регіональну символіку та зовнішній вигляд мешканців різних регіонів (давні карти, як правило, супроводжувалися зображенням земельних гербів із позначенням місцевого ландшафту, занять людей, відповідного одягу і знарядь праці.). Початок перших картографічних робіт в Україні відносять до часів Київської Русі. Пізніше, в XVII ст., карти, дорожні схеми складали для потреб військової справи. Першою картою, яка охоплювала українські території від Дніпра на схід і на південь до Чорного і Азовського морів, є карта "Московії" італійського географа Баттісти Аньєзе, створена на підставі інформації московського посла Дмитрія Герасимова та надрукована в 1548 р. Вона стала основою для пізніших карт Росії Я.Гастальді, Г.Русцеллі та ін. Картою, що охоплювала східні та південно-східні землі України, була карта, створена Антонієм Віда і виконана на підставі інформації Івана Ляцького. Вона була опублікована в 1555 р. Оригінальною західноєвропейською картою Русі й Татарії, де відображена центральна і східна Україна та Чорне море, є карта англійського мандрівника Антонія Дженкінсона, що видана в 1570 р. Абрагамом Ортелієм. Наприкінці 80-х рр. XVI в. на українських та литовських землях Речі Посполитої під керівництвом князя Миколи Христофора Радзівіла і на його кошти проводилися топографічні та гідрографічні роботи від Вісли до Дніпра. Дніпро було зняте від витоків до гирла, довжини встановлені на карту його притоки - Друть, Березіна зі Свіслоччю, Прип'ять з притоками і Горинь з притокою Случь, а також Тетерів і Рось. У басейні Прип'яті показані величезні болота - Полісся. У 1611 р. Радзивіл помер, а в 1613 р. його карта вийшла в світ. За точністю вона перевершувала не тільки колишні, але і ряд пізніших карт. Гільйом Левассер де Боплан (1600-1673) народився у Нормандії в шляхетсько-гугенотській родині. Вступивши на військову службу (у 16-річ- ному віці став лейтенантом), спеціалізувався на військовому будівництві, набув досвіду в галузі артилерії та картографії. Наприкінці 1630 р. прибув у Річ Посполиту, де в чині старшого капітана артилерії та королівського інженера почав служити у польському коронному війську, що дислокувалося в Україні. Багато подорожував, займаючись військовим будівництвом і збираючи матеріали для великої карти України і спеціальних карт окремих регіонів українських земель. Після звільнення зі служби в 1647 р. коронним гетьманом М.Потоцьким повернувся до Франції, в 1650-1651 рр. жив у Дьєппі, а з 1652 р. - у Руані. Звідти він виїхав на військову службу до Вест-Індії. Згодом служив у Франції як військовий інженер під командуванням основоположника військової фортифікації маршала де Вобана. Головними працями Боплана були карти України, які справедливо вважаються одним із найважливіших досягнень картографії XVII ст., та його "Опис України". Останній був задуманий, як пояснення до карт, але фактично став самостійним твором, який вперше познайомив Європу з Україною. Перше видання книги, надруковане на замовлення автора сотнею примірників, які він подарував друзям, було опубліковане в Руані, в друкарні Жака Кайде 1651 р. У заголовку першого видання слова "Україна" не було. Друге видання 1660 р. вийшло значно більшим тиражем, з доповненнями під назвою "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границі Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". Згодом вона була перекладена декількома мовами. "Опис України" - це ніби перший підручник з українського краєзнавства. Тут зібрані цінні відомості з географії, історії та етнографії українського народу, особливо дані про звичаї та побут, організацію та військовий рівень козацтва, ремісниче виробництво, промисли, торгівлю та природу. Боплан був одним з найвидатніших картографів XVII ст. В 1648-1650 рр. склав карту України та окремих регіонів українських земель, для яких використовував власні виміри. До XVII ст. належать російські карти "Чернежъ украинским и черкасским городамъ отъ Москвы до Крыма" (зберігається в Швеції) та "Чернежъ Крыма и Азовского моря". В 1745 р. Академія наук надрукувала "Атлас Российской империи", в якому є карти Київщини, Криму, Причорномор'я.
Але найбільшою насиченістю етнографічним матеріалом визначаються карти французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, котрий перебував на службі у польських королів, будуючи для них фортеці на півдні України. Вибираючи місця і проектуючи фортеці, Боплан об'їздив частини басейнів Дніпра, Південного Буга і Дністра і, ґрунтуючись на своїх досить точних вимірюваннях, в 1632-1639 рр. зняв обширну територію, "маючи нагоду працювати тільки випадково". У Франції він опублікував в 1650 р. книгу "Опис України або областей королівства Польського...", в якій правдиво і доброзичливо розповів про маловідому на Заході країну - цінне джерело для вивчення історії та етнографії України. Проте для історії дослідження Східної Європи набагато цікавіша інша його праця, видана в Гданьську в тому самому 1650 р., - сім ретельно виконаних карт окремих українських воєводств і генеральна карта. Вони охоплюють простір приблизно від 45° до 51° ЗО' з.ш. між 24 і 36° с.д., тобто майже 0,5 млн км2. Під час ділових поїздок Боплан зняв Дніпро від 51° ЗО' з.ш. до гирла на протязі близько 1100 км. На правобережній Україні він прослідив ряд річок Дніпровської системи - Тетерів, Ірпень, Рось, Тясмін з багатьма їх притоками, причому їх довжину визначив майже вірно. Він також досить точно наніс на карту весь Південний Буг і менш точно його найбільші ліві притоки - Синюху та Інгул. Боплан відмітив всі значні вигини середнього і нижнього Дністра і багато приток, зокрема Гнилу Липу, Золоту Липу, Серет і Збруч. Це, власне, перші карти, що давали уявлення про історико-етно- графічні регіони України і, отже, про етнографічну різнобарвність української культури. 4. Музейні зібрання, крім пізнавальної цінності, дають можливість проводити порівняльно-типологічне вивчення явищ народної культури, виявляти їхню динаміку, закономірності розвитку та генетичне коріння. Найбагатші колекції містять: Музей етнографії ім. Петра Великого у Санкт-Петербурзі, етнографічні музеї у Пирогові під Києвом, у Переяславі-Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Чернівцях. Усі перелічені джерела становлять ґрунтовну базу для етнографічних досліджень. Разом із тим всі вони - лише допоміжний апарат етнографії, бо головним був і залишається матеріал польових досліджень, одержаний шляхом безпосереднього спостереження реального життя. |
