31.Народницький рух у 60—80-ті роки

Народники — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. З'явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середин! 70-х років, Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. "Земля і воля , що виникла наприкінці 1876 p., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей.

В Україні найвідоміший гурток цієї організації створив ще на початку 1875 р. В. Дебогорій-Мокрієвич. 1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільну селянську організацію "Таємна дружина" числом понад 1000 учасників. Жандарми перешкодили підготовці повстання й розгромили організацію.

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р. породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.

У серпні 1879 р. "Земля і воля" розпалася на самостійні організації "Народну волю" та "Чорний переділ". "Народна воля" відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. У ній склалася військова організація з кількох сотень "офіцерів". Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами організацій було здійснено серію терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений "народовольцями" смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 року.

"Чорнопередільці" залишилися на платформі "Землі і волі . До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки "Чорного переділу" діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників "Чорного переділу" емігрувати. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.

32.Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці XIX - на початку XX ст.

Кінець XIX - початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші національно-політичні партії.

Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрїєвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900-1903 pp. була брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". М. Міхновський, у свій час член братства "тарасівців", діяльний учасник українського визвольного руху, адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України "від Карпат аж по Кавказ". Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.

1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію-Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ "10 заповідей" проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло "Україна для українців". 1903 р. з РУП вийшло іде одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.

Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська соціал-демократична спілка (скорочена назва "Спілка") на чолі зі студентами М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу (близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної конституційної Ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська радикальна партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії — нечисельні за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими до російського "Союзу визволення", обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Уже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). її провідники - Д. Антонович, B.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП C.Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника в новоорганізованому у 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) - Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП - М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко — обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу.