IV. Аналіз текстів

1. Журналістські тексти, у якому дотримані професійні стандарти.

Б. Наумов. Правильно ли мы учим детей в школе? // Время. –– 2012. –– 5 декабря.(timegazeta@ i. ua).

Інтенція тексту: 1) показати суперечності сучасної середньої освіти; 2) висловити своє бачення розв’язання цієї проблеми (оскільки автором тексту є не журналіст, а доцент ХНПУ ім. Г. С. Сковороди, член-кореспондент Академії педагогічних і соціальних наук, відмінник освіти України); 3) розповісти про експеримент у середніх школах № 52 і № 97, що був проведений у 1998 –– 2002 рр.), 4) спонукати до дискусії з цієї проблематики на сторінках газети.

Система мотивів: 1) сучасна середня освіта перенасичена теоретичною інформацією на шкоду розвитку фізичних і соціальних якостей особистості дитини; 2) кількість інформації знецінює саму інформацію; 3) знання –– це «стан свідомості» (М. Мамардашвілі), а не пасивне сприйняття інформації; 4) «…не треба чіплятись за застарілі знання людства, а треба повернутися до людини, її потреб та її розвитку»; 5) нова форма цілісної середньої освіти «Здоров’я. Духовність. Творча активність»; 6) створення школи нового типу –– «поліцентру», яка повинна не тільки заохотити до наукової інформації, але й навчити дитину орієнтуватися у просторі й часі реальної дійсності, що потребує не тільки інтелектуально-пізнавальної діяльності, а й розвитку реальних дій у житті; 7) «педагогіка з людським обличчям».

Ефективність та дієвість: На жаль, текст не викликав широкого обговорення, до якого спонукав автор. Відгукнулася лише одна пенсіонерка-вчителька, яка говорила про загальну перевантаженість учнів і про «окозамилювання» і корупцію у МАНі.

Але тема освіти і взагалі вихання молодого покоління є і буде завжди важливою. До цієї теми дотична і тема спорту, особливо, якщо вона поставлена таким чином, як у наступному матеріалі –

Я. Тарасенко Есть ли фигурное катание в нашей стране? // Время. – 2013. – 28 февраля.

Фігурне катання було культовим видом спорту в Радянському Союзі (поруч із футболом і хокеєм); ім’я Ірини Родніної стало одним із символів успішності Радянського Союзу в цілому. Радянська школа фігурного катання в Одесі виховала таких відомих українських спортсменів як Оксана Баюл, Віктор Петренко, В’ячеслав Загороднюк, Альона Савченко, Тетяна Волосожар, Станіслав Морозов та ін. Але їх успіхи – в минулому спортивної історії незалежної України. Як відзначає Я. Тарасенко, «за останні сім років фігурне катання просто зникло: сьогодні українські фігуристи ледве входять у 20-ку на чемпіонатах світу і Європи» [ ].

Тяжкому становищу українського фігурного катання і присвячене інтерв’ю Я. Тарасенко з тренером Харківської спортивної школи олімпійського резерву – В. Єгоровим. З цього інтерв’ю читач отримає наступну інформацію. 1. Про погане становище фігурного катання в Україні свідчать такі факти: а) у Києві всього один каток, на якому можуть тренуватися фігуристи, б) у Харкові багато хороших катків у торгово-розважальних центрах, є каток у Палаці спорту, нещодавно відкрився «Салтівський лід», але учні школи олімпійського резерву можуть тренуватися безкоштовно лише 2 години на добу у першій половині дня (пропускаючи останні уроки у школі), решту часу тренуються у торгово-розважальному комплексі «Дафі», оплачуючи стандартний час катання (від 15 до 30 грн.); в) юних спортсменів олімпійського резерву фінансують батьки: купують недешеві ковзани, оплачують лід, індивідуальні заняття, коштовні поїздки на змагання за кордон (Польща, Угорщина, Австрія); навіть тих юних спортсменів, які займають на змаганнях міжнародного рівня призові місця (наприклад, десятирічну Олю Микутіну), фінансують лише батьки; г) на сьогодні фігурним катанням у Харкові займається мало дітей, немає навіть щорічного поповнення; д) ті, що займаються, здібні, але, в основному, балувані і ліниві, бо немає важелів впливу: ні профінансувати успішних, ні відрахувати неслухів (відрахуєш – ні з ким буде працювати); е) в Україні немає пропаганди фігурного катання.

2. Виникає питання – у чому причини такого занедбання? У переході від соціалістичної системи (у якій спорт, особливо успішний, щедро фінансувався державою) до первісного капіталізму (при якому кожен за все платить сам за себе, у тому числі і за свої ‑ чи своєї дитини ‑ перемоги у спорті)? Якщо справа сааме в цьому, то тоді і в Росії повинно бути приблизно таке ж становище. А в Росії ‑ усе навпаки: за той же самий час (після розпаду Радянського Союзу), як розповідає Віталій Єгоров, рівень фігурного катання піднявся до рівня американського: зарплати тренерам і умови тренування зрівнялись із західними (тому майже всі російські тренери повернулись із Заходу у Росію); на кожний каток (а в одній Москві їх 20) щорічно іде набір по 100‑150 дітей. Цьому сприяє дієва пропаганда – різноманітні шоу на кшталт «Звезды на льду».

3. «Таланты у нас есть. И спасибо нужно сказать родителям, которые занимаются своими чадами. Они видят плачевную ситуацию, но все равно верят и стараются» [ ], ‑ так завершується це інтерв’ю.

Даний текст може викликати чотири меседжа: 1) ідеалізація радянського минулого; 2) невигідне протиставлення України і Росії (хоча текст не дає роз’яснення, хто фінансує фігурне катання в Росії – держава, чи завдяки вдалій пропаганді); 3) незважаючи на байдужість держави треба нести відповідальність за розвиток своєї дитини, вкладати кошти в її позашкільні заняття, не жаліти грошей на їх участь у конкурсах і змаганнях; 4) спонукати державні, громадські інституції, а також спонсорів до фінансування дитячого спорту і, зокрема, фігурного катання.

Якщо доросле суспільство не зможе представити дитині і підлітку якісні і ефективні заняття у школі і поза школою, то шлях істотної частини молоді у всілякі залежності – ігрову, алкогольно-тютюнову, сексуальну, наркотичну буде передумовлений. Проблемі наркозалежності присвячений наступний матеріал –

А. Генкин. «Доза» обходится дорого сначала наркоману, а потом – обществу // Время. – 2012. ‑ 13 ноября.

Текст являє собою інтерв’ю із суддею Харківського апеляційного суду Олександром Мозговим, в якому названі такі проблеми у боротьбі суспільства із наркотиками: 1) ситуація із наркоманією в Україні невпинно погіршується; зокрема, у Харкові офіційно зареєстровано 5000 наркозалежних осіб, більшість з яких – молодь. Це пов’язано, по-перше, з глибоким соціальним розшаруванням (соціальні низи знаходять «релакс» саме у наркотиках), по-друге, з неефективною роботою з «важкими підлітками»); 2) неправильний шлях боротьби із незаконним розповсюдженням наркотиків; міліція йде найпростішим шляхом: покарання відбувають, в основному, самі наркозалежні; 3) деякі з міліціонерів не можуть встояти перед спокусою брати хабарі у батьків наркозалежних (це називається «попрацювати з батьками») та самим приторговувати наркотиками (що свідчить про зрощення міліції з наркобізнесом); 4) питання про легалізацію «легких» наркотиків у США може бумерангом вдарити і по Україні (насправді «легких» наркотиків не буває: і маріхуана, і конопля є дуже небезпечними).

У цьому тексті озвучені важливі проблеми у боротьбі з наркоманією. О. Мозковий не замовчує проблему неякісної роботи міліції, конкретно називаючи відділ міліції («Беркут» Головного управління МВД України у Харківській області), в якому старший прапорщик торгував маріхуаною. Другою важливою проблемою є загроза легалізації «легких наркотиків». Навіть якщо таке питання не стоїть в Україні приклад авторитетних США у цьому питанні може сприяти збільшенню наркозалежних в Україні. Позиції США (до речі зумовленої політикою – а саме, президентськими виборами і заграванням із численним низовим електоратом) протистоять російські фахівці (зокрема, Директор Федеральної служби РФ по наркоконтролю Віктор Іванов), які категорично заперечують можливість подібного в Росії.

Отже, текст несе у суспільство інформацію про негаразди у боротьбі із наркоманією. В ньому названі головні недоліки, а чітке виявлення і номінація пороку – перший крок до успішної боротьби із ним. Вдало підібраний заголовок підкреслює, що наркоманія це проблема не тільки наркозалежних (нажаль, у суспільстві існує і така точка зору, що наркотики вбивають «соціальний непотріб», і в такий спосіб «оздоровлюють» життєздатне суспільство) та їх близьких, а й усього суспільства: за «дозу» так чи інакше прийдеться розплачуватись усім нам.

Боротьбі із суспільним пороком присвячений і наступний текст –

Н. Спасская. Они выбросили его, как муляж. Умирать // Время. – 2012. – 9 июня.

Цей текст присвячений такому соціальному пороку, який отримав назву «мажори» ‑ діти можновладців, які безкарно порушують закони, зокрема, правили дорожного руху, чим провокують численні ДТП. Історія, про яку розповідає Н. Спаська, така: У Харкові 13 листопада 2011 р. на нерегульованому пішохідному переході (по вул. Гвардійців-Широнінців) іномаркою (Subaru Legacy), що їхала на великій скорості (не менше 100 км в час), був збитий 22-річний студент Сільскогосподарської академії, єдиний син у батьків. Водій (30-річний Владислав Шустов) і пасажири іномарки (два парубка і дівчина) засунули непритомне, скривавлене тіло в салон машини, а через 2 км викинули його, як мішок, з машини, вдаривши головою об асфальт (за адресою, вул. Метро будівників, 3) – між гаражами і поліклінікою, але не біля поліклініки, а напроти гаражів, де не було під’їздної дороги. Після цього винуватець трагедії зайшов у поліклініку і сказав: «У вас тут лежит человек. Ему плохо». Сашу привезли в «неотложку» у дуже важкому стані, лікарі боролися за його життя 4 доби. На момент написання тексту Саша вдома, але йому заново треба вчитися ходити, читати, писати, він дуже мало пам’ятає з минулого життя. На лікування вже пішло 100 тисяч гривен. З них родина винуватця дала всього 20000, решту – батьки Саші (батько – офіцер авіації в минулому), студенти та викладачі Сільськогосподарської академії (там стояв ящик для грошей «Для Саші»). Для реабілітації Саша потребує санаторного лікування в Євпаторії, Йошкар-Олі, коштовних ліків і процедур. Батьки не втрачають надії (їх в цьому підтримують лікарі) спасти єдиного сина, який ще декілька місяців тому міг підняти маму на руки і кружити по кімнаті, але для цього їм потрібно ще багато грошей, а вони уже усе, що в них було, продали. Батьки Коновалови не хочуть тюрми для винуватця ДТП, вони хочуть від нього гроші на лікування сина.

А що це за родина? Мати винуватця Вікторія Шустова – заступник голови податкової адміністрації Харківської області. Вона зробила усе, щоб врятувати свою рідну кровиночку (а, з іншої точки зору, морального урода) від заслуженого покарання. Мабуть, на це (тобто на хабарі служителям Феміди) і пішли гроші, яких так потребує Саша.

Ось що змогла зробити для свого виродка працівниця податкової адміністрації. По-перше, наступного після трагедії дня в міліцію з повинною прийшов не справжній винуватець ‑ 30-річний Владислав Шустов, а його батько – 50-річний Володимир Мелентьєв, колишній чоловік Шустової, чорнобилець, інвалід 2-ої групи. Незважаючи на те, що Мелентьєв не має навичок водіння автомобілю, не зміг правильно вказати місто злочину, не зміг сказати, як лежало тіло постраждалого, саме його і визнали винуватцем. По-друге, медична експертиза визнала тілесні пошкодження, через які Саша став інвалідом І групи, «середньої тяжкості». Дійсно, у Саші майже не постраждали ніякі органи, окрім головного мозку. По-третє, слідчий Андрій Держко не взяв з машини відбитки пальців водія, оскільки була явка з повиною, не взяв запис з камери спостережень на обзорі ДТП, які зберігалися 14 діб. По-черверте, звинувачення провели лише по ст. 286, ч. 2: «Порушення правил безпеки дорожного руху < >, якщо ця дія спричинила тяжке тілесне ушкодження» без приєднання ст. 135 УК: «Завідоме залишення без допомоги особи, що знаходиться у небезпечному для життя стані і позбавленого можливості прийняти міри для самозбереження». Хоча ознаки складу злочину по ст. 135 очевидні, цю статтю не застосовують, бо нібито винуватець привіз постраждалого до лікарні (тепер це так називається!). По-п’яте, до відповідальності зовсім не були притягнуті ті троє, хто допомагав водію викидати з машини пораненого.

В результаті зусиль матері, яка не зуміла виховати нормальну людину, а лише жорстокого, зухвалого егоїста-боягуза, цей моральний урод буде спокійно собі гуляти на свободі, а його батько (чорнобилець, інвалід), скоріш за все, отримає умовну судимість. Ось що можуть зробити гроші і посада у нашому наскрізь корумпованому суспільстві.

Але суспільство вже не хоче цього терпіти. Як стверджує Н. Спасська, «Общество объявило мажорам войну. Люди привлекают СМИ, проводят митинги. Слишком много накопилось горя у тех, чьи близкие пострадали на дорогах» [ ]. Таким актом боротьби з «мажорним бєспрєдєлом» і стала стаття Ніни Спаської. Журналістка (і головний редактор газети) не побоялась назвати прізвища і посади усіх, хто так чи інакше був причетний до залишення безкарним злочину, назвала також і імена двох чоловіків, які, будучи свідками розказали правду про цю нелюдську історію.

Журналіст нагадує усім можновладцям про те, що «Фемида обязана быть беспристрастной, а обвинение должно быть предъявлено по той статье, которая предусмотрена законом. А не «крышей» и могущественными связями» [ ], а читачу вселяє надію на те, що світом, все ж таки, править добро: «На каждого труса и морального урода всегда находятся честные и порядочные люди. И счастье, что их больше, чем тех, кто совершает зло. Но мера причиненного зла и необратимых Горьких последствий порой так велика, что многим кажется – мир задыхается во лжи и низ ости. Это не так. Миром правит добро» [ ].

Ця стаття, на жаль, нічого не змінила у справі з Сашею Коноваловим. Але у листопаді з’являється іще одна стаття про цю історію – Наталії Дрозд «Чего они хотят? Ничего, только справедливости», в якій журналіст засуджує адвоката Шустових О. Стовбу, який використав «найкращий» спосіб захисту – звинувачення сім’ї постраждалих у корисливості.

Можливо, що і стаття Н. Дрозд фактично не змінила ходу цієї історії. Але такі матеріали ніяк не можна назвати некорисними, тому що вони сприяють критичному становленню суспільства і до сучасної влади (що обов’язково відіб’ється на наступних виборах), і до корупції як такої. Думка про те, що кожна мати у будь якій ситуації має право на доступний для неї захист своєї дитини, істотно корегується протиставленням двох матерів і двох родин в цілому. Шустови викликають огиду і презирство, незважаючи на їх могутні «зв’язки». Сам концепт «зв’язки» поданий в обох текстах у чітко вираженому негативному коннотаті, бо майбутнє нашого суспільства – не «зв’язки», а вибудовування правової держави. А діти сильних світу сього можуть виховуватись зовсім не в «мажорному» форматі.

Образ позитивного можновладця показаний у наступному матеріалі –

В. Сич «Время отдавать» // Кореспондент – 2013. ‑ №8 (547).

Цей текст являє собою нарис-інтерв’ю з Віктором Пінчуком (який займає друге місце серед самих богатих українців після Рината Ахмєтова) через два дні після його заяви про те, що він приєднується до Клятви даріння (Giving Pledge – філантропічної ініціативи, основаної американськими бізнесменами Біллом Гейтсом і Уорреном Баффетом у 2010 р.; до цієї ініціативи за три роки приєдналося 105 бізнесменів із 9-ти країн). В рамках цієї ініціативи саме Віктор Пінчук першим з українців і другим у Східній Європі (після російського міліардера Володимира Потаніна) взяв на себе обов’язок інвестувати половину своїх статків при житті й після нього у благодійні проекти (в освіту, охорону здоров’я, доступ до сучасного мистецтва, просунення України у світі).

Текст цікавий, передусім, певними висловлюваннями Пінчука: 1. «…главная цель бизнесмена в ХХІ веке только в том, чтобы к определенному этапу своей жизнинакопить побольше, чтобы потом начать отдавать.И вот тогда начинается главный смысл. Потому что иначе нужно задать себе вопрос: а для чего ты все это делаешь?» [ ]. 2. «В Америке есть эта культура, традиция филантропии, меценатства – там это естественно <…>.Но нигде филантропия, подобные обязательства и движения в этом направлении со стороны бизнесменовне могут быть эффективы, как внашей части света. Конечно, есть еще Африка, но все-таки у нас здесь это может быть на порядки более эффективно и уж точно важнее, чем там, на Западе» []. 3. «Постсоветская трансформация прошла болезненно для Украины и других стран региона. Некоторые использовали эти возможности, чтобы заработать свои состояния. <…> Большинство обеднели и считают, что это все несправедливо. Я согласен, но оно и не могло быть справедливо. <…> Мы (то есть разбогатевшие благодаря приватизации – Т. К.) должны понимать: общество считает, что это несправедливо. Значит нужно объяснять. Просто меня на эту работу вытолкнули – я сам, вы или жизнь. <…> Иесли жизнь мне это доверила, я должен правильно этим распоряжаться» []. 4. «Мысль о том, что у кого-то получилось лишь благодарясвязям– одна из самых спасительных и контрпродуктивных мыслей. А мысль должна быть другая: я способен к этому, и у меня есть все возможности реализоваться» []. 5. «Все не могут быть равны. Но у всех должны бытьравные возможности, равный доступ к образованию здравоохранению. Моя цель – создавать такие равные возможности» [].6. «За последние годы я обсуждал темуфилантропиис различными российскими и украинскими бизнесменами. < >. И для многих людей из тех, кого вы называетеолигархами, эта тема важна» [ ]. 7. «Для этого я и делаю Ялту (конференцию – Т. К.), чтобы кое-что из глобальной повестки перешло в украинскую. Это одна из главных целей. Иначе мы застрянем на обсуждениях НАТО – не НАТО, флот – не флот, тот язык или другой и прочеймалосодержательной политической борьбе» []. 8. «Я не верю в политические революции. Я считаю, что все изменения должны быть только эволюционными. Считаю, чтореволюции никогда нигде не приносили никакой пользы. <…> То, что люди были на Майдане, то, о чем они мечтали, говорили, ‑ это огромный прорыв, огромный шаг вперед в вопросах, связанных с демократическими преобразованиями» []. 9. Естьглобальные факторы, которые мы не можем миновать, ‑интернет,информационные технологии– это сумасшедший ускоритель. Нужен просто правильный реципиент, правильные игроки, правильное видение, правильная мечта. И все, дистанции (между Западом и Украиной) не будет почти никакой.[ ]. 10. «Конечно, у нас тут есть проявлениякаменного века. Но те, ктов постсоветском пространстверастет и продвигается, очень быстро выходят на уровень. Нам есть еще куда расти, учиться всегда хорошо. Но поверьте,им у нас тоже многому можно еще научиться» [ ]. 11. «Я думаю, у нас простосмена поколенийдолжна быть и все. Следующее поколение будет современнее, адекватнее. < >… новое поколение, которое придет, ‑ это и есть эволюционное изменение. Они придут, и объективно многие вещи просто поменяют. А профинансировать партию – ну и что? Они, новое поколение, сами все создадут. Создавать условия для их скорейшего прихода – вот в это нужно вкладывать» [ ].

12. «Діти повинні знати, що бути спадкоємцем не завжди означає бути щасливою людиною, часто навіть навпаки. Ти сам повинен прагнути зробити щось сам. Інакше це сильно розбещує, розхолоджує, не мотивує.» [ ]. Своїх трьох дітей В. Пінчук виховує саме за такими принципами. Старша донька Маша заснувала благодійну просвітницьку фірму у Дніпропетровську; син Роман, студент, проходить практику в філантропічній організації, батько йому радить поїхати на два роки в одну з країн третього світу в якості викладача однієї з найбідніших шкіл (нетипова порада як для можновладця!); молодшій дев’ятирічній доньці Каті батько пояснює, що йти на поводу маркетингового ходу виробників іграшок (колекція ляльок 20-30-ти видів) – це бути масовидною людиною, яке не вміє думати і співчувати бідним.

Логіка думки Пінчука про історичні перспективи України така: 1) в українському середовищі олігархів з’явилися «паростки» філантропічної ініціативи, які треба підтримувати і розвивати; 2) філантропічну ініціативу треба спрямовувати у правильне русло – на підтримку якісної всебічної освіти і охорони здоров’я підростаючого покоління, за яким – майбутнє України; 3) кожна людина, не в залежності від соціального і матеріального статусу, повинна прагнути дати своїй дитині якнайкращу освіту і показати приклад доброї справи в тих межах, на які у неї є можливості.

Отже текст формує у читача позитивний життєвий модус та активну життєву позицію, «показує світло у кінці тунелю».