5. Політика як суспільне явище. Сутність, структура й функції політики.

Політика як суспільне явище має майже таку давню історію, як і саме людське суспільство. Термін “політика” – грецького походження, від слова polis – тісто. Платон політику розцінює як мистецтво керувати людьми. За Демокрітом політика – це мистецтво забезпечити рівність громадян полісу.

Політика – це складне і універсальне явище. У політиці передбачається наявність різних точок зору для досягнення мети і способів досягнення, включає технологію вирішення проблеми – переконання, переговори і прийняття остаточного рішення: хто буде формувати уряд, а хто піде в опозицію? Субстрат політичного складають також рішення, які приймаються за допомогою тиску або демократичним шляхом. Прийняття рішень стає лінією поведінки влади і держави. Політика не мислиться без владних повноважень.

Політика виникає там, де є свої власні інтереси, диференціація суспільства. Вебер визначає політику як прагнення до участі у владних структурах і розподілі влади. За Пугачовим політика – це цілеспрямований зв’язок між групами з приводу використання інститутів влади для реалізації своїх інтересів.

Основними властивостями політики є:

• її універсальність, тобто здатність проникати у всі сфери життя.

• регітивність – включає авторитетність, законність, правові підстави. Не виключає обман, хитрощі, зраду.

• функціонування у формі співучасті й взаємодії керуючих і керованих.

• функціональність – здатність служити суспільству.

Політика має певну структуру. Складові компоненти її:

– політичні відносини – сталі зв’язки між соціальними групами. Характер пол. вказує на непримиренну боротьбу за політичне панування чи кооперацію зусиль усіх соціальних груп для використання авторитету держави.

– політична свідомість – залежність політичного життя від відомого уявлення людей про політику.

– політична організація (інституції, партії, держава). Законодавчі, виконавчі, судові, партійні інституції, групи тиску й інші ланки репрезентують політичні інтереси різних верств суспільства.

Взаємодія цих структурних елементів надає політиці внутрішню цілісність, дозволяє їй виконувати важливі функції в суспільстві, зокрема:

1) виявлення проблеми інтересів та їх реалізації;

2) раціоналізація суперечностей, що виникають під час реалізації різнобічних інтересів громадян;

3) керівництво суспільного процесу в інтересах всього суспільства;

4) інтеграція різних верств населення за рахунок підкоренні їх інтересу цілому суспільству і забезпечення цілісності системи, стабільності і порядку;

5) соціалізація особи прилучення до політики усіх членів суспільства;

6) забезпечення інноваційного розвитку суспільства і людини.

Узгоджуючи інтерес соціальних груп окремих громадян, політика спроможна створити нові форми організації, формувати передумови відтворення розширеного порядку людського співробітництва.

6. Мислителі Середньовіччя про сутність і форми реалізації влади (Аврелій Августин, Фома Аквінський, Марсилій Падуанський)

Середні віки – період спаду в історії політичних і правових учень. Відбувається переміщення центру тяжіння в суспільній свідомості від держави до церкви, панування догматичного мислення, строго орієнтованого на тексти святого писання і канони церкви. Виведення на перший план проблеми співвідношення церкви і держави неминуче породжувало суперечки про суть, цілі і завдання держави, про його відмінність від церкви. У найбільш радикальних теоріях тієї епохи вже проголошувалися свобода совісті і невтручання церкви в державні справи. В цілому політико-правова ідеологія Середньовіччя мало зробила для розвитку ідей свободи і рівності людей. Суспільства країн Західної Європи були організовані як монархічно-церковні ієрархії.

Августин Блаженний (354-430) – автор канонічних праць "Про град Божому", "Про вільну волю". За ним Всесвіт розділений на два «гради»: Божий і Земний (спочатку гріховний, але зобов'язаний прагнути до Бога). Держава і право належать людям. Це гріховне, проте цілком допустиме, якщо не суперечить інтересам церкви. У державі обов'язково повинні зберігатися справедливість (право) і пошана до релігії. Християнська церква вимушена миритися із світською владою. Гріховність земного життя виникає унаслідок панування людини над людиною, тому природним і неминучим є рабство. У державі, на думку Августина Блаженного, повинні поважатися і дотримуватися правові, моральні і релігійні норми. Августин підкреслював нікчемність окремої людини перед обличчям Бога. Мислитель диференціював форми правління на справедливі і несправедливі за морально-релігійним принципом. Його учення використовувалося римсько-католицькою церквою для обгрунтування своїх теократичних претензій, спроб підпорядкувати світських государів верховенству римського папи.

Фома Аквінській (1224-1274) є найбільшим представником середньовічної схоластики, його основним завданням було доведення істинності догматів релігійного учення римсько-католицької церкви. Фома Аквінській вважав, що розум повинен бути підпорядкований вірі. Він, як і Августин Блаженний, підкреслював неминучість рабства як покарання за людські гріхи, справедливість станового розділення суспільної структури. Держава повинна, перш за все, охороняти віру, католицьку церкву. Слідуючи за апостолом Павлом, Фома Аквінській затверджував божественну суть державної влади, але не конкретного окремого правителя, який цілком може бути гріховний. Державна влада розповсюджується тільки на земні справи. Правителям слід підкорятися церковній владі, оскільки римський папа є намісник Бога на землі. Фома Аквінській різко виступав проти єретиків. Тому він виправдовував необхідність інквізиції. Найбільш природною формою правління Фома Аквінській вважає монархію. Основною ознакою державної влади – правовидання законів. У правильній державі все спрямовується до загального блага.

Марсилій Падуанській, розвиваючи вчення Арістотеля про форму і матерію, на відміну від Августина Блаженного і Фоми Аквінського, підтримав світську владу в боротьбі проти римського папи і обгрунтував це в своєму просторовому творі "Захисник миру". Марсилій Падуанській відстоював дуже сміливу на ті часи тезу про те, що справжнє джерело всякої влади і єдиний носій державного суверенітету – народ. Держава повинна прагнути до суспільного блага, а зовсім не до процвітання церкви. Розрізняє законодавчу і виконавчу владу. Законодавчі повноваження повинні належати народу, закони повинні виражати загальне благо. Дії уряду (виконавчої влади) повинні відповідати законам. Що стосується форми держави, в цьому питанні Марсилій Падуанській схилявся до спадкової монархії. Духовна влада повинна бути відокремлена від втручання світської влади і навпаки. Він виділяв божественний закон, де авторитетом є духовна влада (церква) і людський закон, який повинен відображати божественний закон на землі, забезпечуючи його виконання примушенням. І тут авторитетом є світська влада (держава). Грішників (порушників божественного закону) карає Бог, а злочинців (порушників людського закону) карає держава. Марсилій Падуанській, на відміну від Фоми Аквінського, заперечує правомірність інквізиції. Єретиків потрібно не вбивати, а виганяти (і робити це повинні держава, а не церква).