15.2. Грунти сухих (ксерофітних) субтропічних лісів і чагарникових степів

Сухі субтропіки поширені на всіх континентах. Виділяють шість грунтово-біокліматичних областей у сухих субтропіках: Середземноморську, Східноазіатську, Північноамериканську, Австралійську, Південноафриканську, Південноамериканську. У грунтовому покриві сухих субтропіків виділяють дві грунтові зони: коричневих грунтів сухих субтропічних лісів; сіро-коричневих грунтів субтропічних чагарникових степів.

15.2.1. Коричневі грунти

Це грунти не диференційовані за елювіально-ілювіальним типом, сильно оглинені в середній, рідше у верхній частині профілю, насичені основами, з нейтральною реакцією середовища, часто карбонатні. Коричневі грунти – зональний тип напіваридних (ксерофітно-лісових) субтропіків. В Україні вони зустрічаються на південному схилі Кримських гір, у СНД – у Східному Закавказзі, горах Середньої Азії, в світі ареал їх розповсюдження дуже великий: середземноморське узбережжя Європи, Азії та Африки, північ півострова Гіндустан, Іран, Сирія, Південна Америка (рівнина Гран-Чако, узбережжя уздовж Чилійських Анд), Північна Америка (район Великого Басейну на території США, Мексика), південний схід Австралії. Площа, яку займають грунти в Україні – 48,5 тис. га, а в світі – 269 млн. га.

Вперше були описані С.О.Захаровым у 1924 р. на Кавказі, Де Віллар вивчав їх в Іспанії і назвав "ксерофітними середземноморськими", І.П.Герасимов запропонував виділяти коричневі грунти як самостійний тип.

Умови грунтоутворення типові для зони напіваридних субтропіків. Клімат субтропічний з дуже короткою й вологою зимою та тривалим сухим спекотним літом, так званий "середземноморський", Кз=0,6-0,8, тип водного режиму непромивний, грунти не промерзають. Приурочені переважно до гірського або передгірського рельєфу, рідше зустрічаються на рівнинних територіях. Рослинність субтропічна ксерофітна розріджена лісо-чагарникова: дуб, граб, бук, клен з незначним трав'янистим покривом. Грунтотворні породи різні за генезисом: лесоподібні суглинки, продукти вивітрювання магматичних та осадових порід (вапняків, сланців, конгломератів), часто карбонатні, іноді засолені. Грунтові води майже не беруть участі в грунтоутворенні.

Генезис коричневих грунтів досить складний і складається з таких елементарних грунтових процесів:

- оглинення – інтенсивне вивітрювання первинних мінералів з утворенням вторинних глинистих гідрослюдно-монтморилонітового складу, причиною чого є сприятливі зволоження та температура взимку, весною та восени. Влітку при висушуванні оглинення протікає нижче, на глибині 30-80 см;

- гумусоакумуляція, особливостями якої є те, що розклад і гуміфікація рослинних залишків йде в умовах нейтральної або слаболужної реакції середовища, багатого основами. Інтенсивний біологічний кругообіг (щорічно на поверхню грунту потрапляє 250 кг/га N та лужних елементів), полімеризація та закріплення гумусу під час висушування грунту сприяють накопиченню в ньому достатньо великої кількості гумусових речовин фульватно-гуматно-кальцієвого типу;

- міграція карбонатів і солей. У вологі періоди продукти вивітрювання вимиваються з верхніх горизонтів: солі – за межі профілю, а СаСО₃ на глибині 30-50 см і нижче утворює ілювіально-карбонатний горизонт. Влітку з висхідними токами води карбонати піднімаються у верхній горизонт, що забезпечує його нейтральну реакцію, збагаченість Са, стійкість органічних речовин, утворення фульватно-гуматного гумусу, попередження Е-І диференціації;

- рубефікація: оксиди Fe, що вивільняються при вивітрюванні, в сухий період дегідратуються, утворюючи плівки на поверхні грунтових часток. Вони надають грунту специфічного коричневого кольору.

Будова профілю типового коричневого грунту:

Но – лісова і трав'яниста підстилка потужністю до 2 см, часто взагалі відсутня;

Н – гумусовий, задернований, сіро-коричневий, грудкувато-зернистий;

Нрт – гумусований оглинений перехідний, коричневий, ущільнений, зернисто-крупногрудкуватий;

Phmк – нижній перехідний слабкогумусований оглинений, коричнево-бурий, горіхувато-крупногрудкуватий, щільний;

Р(к) – елювій-делювій вапняків або сланців.

Профіль грунтів на рівнинах потужний, до 2м, у горах – значно менший. Гумусу містять 4-7%, його кількість різко зменшується з глибиною, Сгк:Сфк>1. Фізико-хімічні властивості добрі: ЄП висока (30-45 мг-екв), рН ~7, висока СНО (~100%). Непогана оструктуреність, хороші водно-фізичні властивості, грунти практично незасолені. Перерозподілу SiО₂ та R₂О₃ немає, мул накопичується в оглиненій частині профілю, відношення SiО₂:R₂О₃ ~3-5, звужуючись донизу.

Класифікація коричневих грунтів наведена у таблиці 33.

Таблиця 33. Класифікація коричневих грунтів

Підтипи	Роди	Види
Типові Вилугувані Карбонатні Безкарбонатні	Звичайні Червоноколірні Солонцюваті Солончакуваті Остеповілі	Слабогумусні (<4%) Малогумусні (4-6%) Середньогумусні (>6%)

Типові коричневі грунти закипають в перехідному горизонті, вилугувані – в материнській породі, карбонатні – по всьому профілю. Всі три підтипи утворюються на карбонатних материнських породах. Безкарбонатні коричневі грунти уговорюються найчастіше на сланцях, конгломератах, тому не киплять.

Коричневі грунти достатньо родючі, використовуються для вирощування багатьох цінних субтропічних сільськогосподарських культур, у тому числі для садів і виноградників Але в літній період вони недостатньо забезпечені вологою, тому потребують зрошення, що в умовах складного рельєфу досить проблематичне. Обов'язкове внесення органічних і мінеральних добрив, бажано проводити глибоке розпушування з метою руйнування оглиненого горизонту, актуальними є боротьба з водною ерозією (терасування схилів), контроль і регулювання гумусового стану грунту.