НАТУРАЛЬНА ВІСПА
Згадування про натуральну віспу є у найдавніших письмових медичнихджерелах в Єгипті, Китаї, Індії. Різні хвороби, у тому числі віспа, докладно описані вченими і письменниками Древньої Греції і Древнього Риму — Гіппократом, Галеном, Лукрецієм, Плутархом, Сенекою. Однак першим самостійним і достовірним дослідженням вважається робота арабського вченого Разеса (850-923 pp.) «Про віспу і кір». Разес вважав кір різновидом віспи. Диференціальний діагноз між віспою і кором уперше провів видатний лікар Сходу Авіценна (980-1037 pp.), який першим звернув увагу на розбіжність цих захворювань.
Справжньою революцією в боротьбі з віспою з'явилося відкриття англійським лікарем Едуардом Дженнерому 1796 р. противіспової вакцини.
14 травня 1796 p. Е. Дженнер привселюдно прищепив 8-літньо- му здоровому хлопчику коров'ячу віспу, а потім через 1,5 міс — на туральну віспу. Хлопчик залишився живий і навіть після повтор ного щеплення не захворів. Так була відкрита вакцина проти нату ральної віспи.
Натуральна віспа належить до інфекцій, що були ліквідовані в усьому світі. 8 травня 1979 р. 155 держав — членів Всесвітньої органі зації охорони здоров'я на 33-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я одностайно схвалили висновки Глобальної комісії і засвідчили ліквщацію натуральної віспи, а саме:
1.Ліквщащя натуральної віспи завершена в усьому світі.
2.Немає даних про те, що натуральна віспа може знов виник нути як епщемічне захворювання.
Однак на засщанні комітету експертів ВООЗ у лютому 1979 р. Глобальна комісш рекомендувала зберегти у деяких лабораторіях для наукових цілей культуру вірусу віспи. Враховуючи потенційну небезпеку поновлення віспи за рахунок культури вірусу віспи, що знаходиться у лабораторіях, було визначено, що не більше чоти рьох центрів ВООЗ можуть мати право на зберігання і роботу з віру сом віспи відповідно до норм безпеки ВООЗ. Зазначені центри ВООЗ повинні щорічно представляти звіт у ВООЗ, а їхні служби — періодично інспектуватися для перевірки заходів безпеки й умов збереження. Іншим лабораторшм було рекомендовано знищити всі наявні в їхньому розпорядженні культури вірусу чи передати їх до затверджених ВООЗ центрів.
Незважаючи на розроблені суворі заходи щодо попередження поширення віспи після її глобальної ліквідації, на думку експертів ВООЗ, джерелами, що можуть бути причиною поновлення віспи в людини, на даний час є: лабораторні культури, матеріал для щеп лень, активація прихованої інфекції в людини чи тварини, які є носшми вірусу.
У1972 р. більшість держав світу підписали Конвенцію про забо рону розроблення, виробництва і збереження бактеріологічної і токсичної зброї та її знищення, що робить незаконним викорис тання біологічної зброї під час воєнних дій. Проте, всіляко засуд жуючи такий акт, і сьогодні не можна виключити можливість на вмисного поширення вірусу віспи якою-небудь окремою групою як акту саботажу чи тероризму. Потенційна небезпека таких дій зростає зі зниженням імунітету населення. На сьогодні імунний за хист проти віспи у людей в усьому світі відсутній.
Етіологія. Збудником віспи є Strongiloplasma variola majoris — до сить великий вірус розмірами 210-260 нм. Вперше вірус віспи ви явив Paschen у 1906 р. у вмісті пухирців і пустул. Однак ще у 1872 р. Gwarnieri у клітках шкіри і слизових оболонок виявив характерні для віспи утворення — скупчення вірусу, які згодом отримали на зву тілець Гварнієрі.
Вірус віспи стійкий при низьких температурах, тривалий час зберігається в замороженому стані. При кімнатній температурі збе рігає життєдіяльність близько 2 років. Особливо добре він перено сить висушування. У цьому стані набуває стійкості до дії різних несприятливих факторів, у тому числі і високих температур (вит римує кип'ятіння протягом 5-Ю хв). У 50% розчині гліцерину збе рігається кілька років. Антибіотики на вірус віспи не діють. Для іїчактивації вірусу потрібен вплив 3% розчину хлораміну протягом 1 год.
Епідеміологія. Джерелом зараження людини може бути тільки хвора віспою людина чи культура вірусу, занесена ззовні.
Людина заразна із самого початку захворювання до повного відпадіння кірок, що утворюються після підсихання гнійників. Передбачається, що заразливість хворого починається ще в інкуба ційний період, тобто до розвитку перших симптомів захворюван ня і різко зростає у період висипання. Елементи віспяного висипу є вогнищами розмноження вірусу в шкірі і слизових оболонках, він виділяється, як тільки прориваються пухирці і гнійники. Тому чим більше висипань, чим більш тяжкий перебіг захворювання, тим
більшу небезпеку становить хворий для оточуючих. Вміст віспяних пухирців домішується до слини і мокротиння хворих, рясно виді ляється під час розмови, кашлю, чхання. Дозрівання пухирців на слизових оболонках відбувається швидше, ніж на шкірі, тому вид ілення вірусу починається ще до появи висипу на шкірі. Вміст віспя них пухирців і гнійників може забруднювати білизну і речі хворих, а крапельки слини і слизу — переноситися у повітрі на великі відстані.
Найбільше значення у поширенні віспи має повітряно-краплин н и й шлях, при якому вірус виділяється з крапельками слини і сли зу через ріт і ніс. Слід підкреслити, що збудник віспи може розно ситися повітрям на великі відстані і за межі приміщення, де знахо диться хворий.
У 1970 р. було описано спалах натуральної віспи в одній із клінік Німеччини: причиною виявився хворий, який прибув з Пакистану.
Через стійкість вірусу віспи до висихання можлива також пере дача інфекції повітряно-пиловим шляхом. Частки висохлих кірок, слизу, мокротиння змішуються з пилом, переносяться повітрям і потрапляють у дихальні органи людини.
Зараження можливе через ушкоджену шкіру. Цей спосіб здавна використовують з метою вакцинації проти віспи, що зумовлює більш легкий перебіг хвороби.
Відомі випадки передачі віспи через речі, забруднені виділен нями хворого. Описано, наприклад, випадок зараження персоналу пралень при потраплянні в прання білизни хворих на віспу. В Індії та Японії спостерігалися випадки захворювання на віспу серед ро бітників текстильних підприємств, коли туди попадав заражений шовк, бавовна чи вовна.
Не виключено перенесення інфекції мухами, тарганами. Зара ження віспою можливе і при безпосередньому контакті з хворим на віспу.
Сприйнятливістьлюдейдо віспи досягає практично 100%. Із 100 осіб, які були в контакті з хворим на віспу, занедужують майже всі.
Імунітет проти віспи може бути створений штучно — шляхом вакцинації чи введення готових специфічних антитіл.
Клініка. Залежно від характеру клінічних симптомів розрізняють такі форми віспи:
1.Легкі: варіолощ, віспа без лихоманки, віспа без висипки.
2.Середньотяжка — роздільна.
3.Тяжка — зливна.
4. Дуже тяжка — геморагічна чи чорна віспа, віспяна пурпура чи червона віспа.
Варіолоїд — своєрідний розвиток віспи у щеплених. Інкубацій ний період триває близько 14 днів. Захворювання починається рап тово з підвищення температури тіла до 38—39 °С. Хворий скаржиться на помірний головний біль, біль у попереку. Марення не буває. Лихоманка звичайно триває 3—5 днів. Висип з'являється на 3-4-й день хвороби. Елементів висипу мало, починаються з червоної цят ки діаметром 2-3 мм, потім плями перетворюються у вузлики пур пурно-червоного кольору розміром з горошину, щільні на дотик. Через 1-2 дня вузлики перетворюються в пухирці. На цьому ево люція елементів висипу при варіолоїді закінчується. На слизових оболонках бувають поодинокі висипання. Варіолоїд ускладнень не викликає. Повне видужання настає через 2 тиж.
Роздільна форма — найбільш типовий варіант розвитку віспи. Перші ознаки іноді характеризуються порушеннями загального самопо чуття: хворий скаржиться на нездужання при нормальній чи субфебрильній температурі тіла, біль у потиличній ділянці, біль тяг нучого характеру в попереку, нудоту, відчуття садніння у горлі, за хриплість голосу. Ці розлади відзначаються протягом 1-2 днів. Однак частіше з самого початку захворювання виникає різкий озноб, температура тіла підвищується до 39-40 °С, з'являється силь н и й біль в попереку, крижах, руках і ногах. Розвивається безсоння, можливі запаморочення, шум у вухах, сильна спрага, сухість губ, язика. Відзначається багаторазове блювання. Головний біль часті ше локалізується в ділянці чола. Шкіра у хворих суха, гаряча на до тик; обличчя, кон'юнктива і слизові оболонки гіперемійовані. Пульс прискорений, помітна задишка, може бути кашель. Язик на бряклий, край його червоного кольору. Відзначають біль у верхній частині живота. На 2—4-й день хвороби на висоті лихоманки (тем пература тіла підвищується до 40—41 °С) може з'являтися шкірний висип. Звичайно буває два варіанти висипу — при першому вияв ляють ділянки гіперемії темно-червоного кольору, які не виступа ють над поверхнею шкіри, при другому — крововиливи на шкірі нижче пупка, у пахових складках, на внутрішніх поверхнях стегон. Висип може поширюватися на груди, пахвові западини. Плямис тий висип зникає через кілька годин, а крововиливи зберігаються на шкірі від 2 до 6 днів.
Наприкінці 3-4-го дня температура тіла нормалізується, зни кають головний біль, біль у попереку, поліпшується самопочуття
хворого. Зниження температури тіла хворого звичайно збігається з наступним етапом захворювання — появою віспяного висипу: спо чатку — на чолі, волосистій частині голови, потім — на обличчі, навколо очей і носа, далі — на тулубі і пізніше за все — на руках і ногах. На долонях і підошвах також з'являється віспяний висип. Висипання завершується через 24-36 год. Елементи висипу спо чатку мають вид блідо-рожевих плям величиною зі шпилькову го лівку, які злегка виступають над шкірою, щільні на дотик.
На 5-й день хвороби з'являються вузлики на тулубі, руках, об личчі й голові, ще через день — на всьому тілі і ногах. Вони густо вкривають обличчя, зовнішні поверхні рук і ніг. Живіт, як правило часто вільний від висипу.
Одночасно з'являються вузлики на слизовій оболонці носа, м'я кого піднебіння, язика, мигдаликів, задньої стінки глотки, гортані, трахеї і бронхів, слизових оболонок усіх внутрішніх органів. Ков тання стає болісним, з'являються слинотеча, сльозотеча, набряк навколо очей, біль при сечовипусканні, печія в прямій кишці.
Вузлики на шкірі через 24-36 год перетворюються на пухирці, що існують 3 доби. Довкола нього шкіра гіперемійована, щільна. Пухирці мають багато камер, при проколюванні не спадаються. Вони ростуть по периферії і западають у центрі.
На 8-9-й день хвороби пухирці починають нагноюватися, спо чатку на обличчі й голові, а потім — на інших ділянках тіла. Пу хирці наповнюються густим гноєм. У місцях висипу шкіра ще більше набрякає, повіки набухають, очна щілина цілком стуляєть ся. Нерідко виникають крововиливи під кон'юнктиву ока.
Внаслідок розпаду гною від хворих на віспу виходить специфіч н и й смердючий запах. Виникають виразки в гортані, вухах, внаслі док чого хворі втрачають голос і слух.
З появою нагноєння у хворих пщвищується температура тіла до 39-40 °С, різко погіршується самопочуття, порушується свідомість, відзначаються безсоння, марення, збудження, можуть бути судо ми. Лихоманка триває 3-4 дні.
На 1 1-12-йдень хвороби гнійники спочатку на обличчі, апотім на тілі, руках і ногах лопаються, починається гноєтеча і підсихання гнійничків з утворенням кірок. Цей процес триває кілька днів. Само почуття хворих поліпшується, зменшуються гіперемія і припухлість шкіри, зникає біль. У цей час виникає сильне свербіння.
Період підсихання і відпадання кірок триває 1-2 тиж, на доло нях і підошвах — 3-4 тиж.
На місці колишніх кірок з'являються червонуваті плями, на місці багатьох гнійничків утворюються рубці. Особливо багато їх утво рюється на обличчі і волосистій частині голови. У разі тяжкого пе ребігу віспи може випадати волосся.
Повне видужання настає через 5-6 тиж. Летальність при цій формі віспи досягає 15%.
Зливна форма віспи належить до тяжких форм захворювання. Вона перебігає з високою лихоманкою (40-41 °С). Висип при ній рясний, місцями елементи висипу зливаються між собою, утворю ючи величезні пухирі, наповнені гноєм, іноді величиною з доло ню, з інтенсивним почервонінням, набряклістю та щільною осно вою. Переважно уражаються обличчя і кисті рук. На слизових обо лонках утворюються виразки, що поширюються на всю поверхню м'якого чи твердого піднебіння.
Хворі звичайно вмирають від сепсису, що розвивається при зливній формі віспи. Летальність досягає 30-40%. У людей, які ви дужали, залишаються рубці на шкірі, що спотворюють зовнішність, вивернуті повіки, можлива сліпота.
При геморагічній формі віспи захворювання має дуже тяжкий пе ребіг з множинними крововиливами і кровотечами. У першу чергу з'являються крововиливи у віспяні пухирці і пустули. Крововиливи спостерігаються також у самій шкірі, виникають кровотечі легеневі, шлункові, із сечових шляхів. Внаслідок цього елементи висипу ста ють чорними, з'являються криваве мокротиння, у сечі — домішки крові, носові, маткові, кишкові кровотечі. Чорні кірки вкривають обличчя хворих, часто з-під них просочуються кров'янисті виділен ня з неприємним запахом. Перебіг цієї форми хвороби надзвичайно тяжкий, летальний кінець, як правило, настає на 8—10-й день хво роби. У старовину ця форма мала назву «чорна віспа».
Ще більш тяжким перебігом характеризується віспяна пурпура, або, якії раніше називали, «червона віспа». При цій формі хвороби ще до появи специфічного віспяного висипу спостерігаються кро вовиливи, найчастіше у кон'юнктиву ока, слизову оболонку рото глотки, мигдалики, шкіру, внутрішні органи. На тлі різкої слабості у частини хворих з'являються численні великі крововиливи під шкіру. Швидко порушується серцева діяльність, настає втрата свідо мості, виникають судоми, і на 3—6-й день хвороби — смерть. Ле тальність при цій формі віспи досягає 100%.
Лікування. На жаль, методи специфічної терапії віспи не були
Раніше хворим на віспу внутрішньом'язово вводили донорсь кий гамма-глобулін з підвищеним вмістом противіспових антитіл у дозі 0,5—1 мл/кг. Можливе виробництво противіспового гаммаглобуліну при імунізації тварин (овець, телят).
Одночасно з гамма-глобуліном призначають противірусний пре парат метисазон всередину по 0,01 г/кг 2 рази на день протягом 6 днів. Однак цей препарат в лікуванні віспи себе не виправдав. У літературі є дані щодо противірусного ефекту інтерферонів та їхніх індукторів.
Основні заходи щодо лікування віспи є зменшення явищ інфек ційного токсикозу, підтримка функцій життєво важливих органів і профілактика розвитку вторинної бактеріальної інфекції.
З метою попередження генералізації інфекції бажано виключи ти підшкірне і внутрішньом'язове введення лікарських речовин.
ПРОФІЛАКТИКА ВІСПИ
При виявленні хворого чи підозрілого на наявність натуральної віспи його необхідно терміново госпіталізувати. Під час транспор тування хворого до госпіталю спеціально навчений медичний пер сонал має працювати в захисному одязі (халат, шапочка, тапочки, респіратор, окуляри).
Осіб, які контактували з хворим чи з його незнезараженими ре чами, ізолюють на 17 діб. Щодня їх оглядає лікар і 2 рази протягом дня проводять термометрію.
З огляду на високу стійкість віспяного вірусу у навколишньому середовищі, важливу роль у профілактиці віспи відіграє дезінфек ція. Дезінфекції повинні підлягати: квартира, робочі місця хворо го і контактних осіб, усі місця, де вони бували, засоби пересуван ня, якими вони користувалися, їхні речі, білизна, посуд.
Найбільш ефективним методом дезінфекції є спалювання. Спа лити потрібно все, що можна знищити без збитку для хворого чи суспільства.
Із числа дезінфекційних засобів використовують хлорне вапно, феноли, лізол.
Забороняється струшувати на відкритому повітрі килими, покри вала, одяг, постільну білизну, що знаходилися в контакті з хворим.
Особам, які були у безпосередньому контакті з хворими, слід обов'язково і терміново провести вакцинацію проти віспи, причо му, чим більший інтервал між моментом зараження і вакцинацією, тим менше шансів уникнути захворювання. Найбільші шанси для
захисту організму створюються тоді, коли вакцинацію проводять протягом 1-ї доби після контакту з хворим. Поряд з вакцинацією показане застосування метисазону, особливо особам, у яких є про типоказання до введення вакцин. Метисазон призначають дорос лим по 0,6 г 2 рази на день протягом 4—6 днів. Разова доза метиса зону для дітей складає 10 мг/кг 2 рази на день протягом 4 днів.
Ефективним засобом профілактики віспи може бути гамма-гло- булін з підвищеним вмістом противіспових антитіл (людський чи тваринний), який вводять по 1 мл/кг.
Унаселеному пункті, де виявлений хворий на віспу, проводять негайну вакцинацію проти віспи всіх осіб, незалежно від віку.
Уразі проведення противіспової вакцини можливий розвиток специфічних поствакцинальних ускладнень:
1.Ураження шкіри, слизових оболонок, очей внаслідок поши рення вакцинного вірусу на прилеглі тканини. При цьому можли ва поява пухирців, пустул на прилеглих до місця введення вакци ни ділянках шкіри, слизових оболонках. Ускладнення з боку очей можуть привести до зниження зору і навіть сліпоти. Для того щоб уникнути розвитку даного ускладнення, необхідно регулярно змінювати нижню білизну у вакцинованого, запобігати розчісуван ню місця введення вакцини. Слід ізолювати дітей, які одержали вак цину, від нещеплених.
2.Повзуча вакцина. Навколо місця введення вакцини з'являєть ся велика кількість дочірніх пустул, що досягають значних розмірів (2 - 3 см у діаметрі).
3.Генералізована вакцина. Спостерігається в осіб зі зниженим імунітетом. При цьому на всій поверхні шкіри на 8-9-й день після вакцинації з'являються дрібні пухирці, що через 1-2 дні перетво рюються в пустули. Рубці на місці пустул не утворюються.
4.Вакцинальна екзема — найбільш тяжке вакцинальне усклад нення. Найчастіше виникає в осіб із захворюваннями шкіри (екзе ма), а також у тих, кому була проведена вакцинація. На 8-9-йдень після вакцинації на екзематозній поверхні шкіри з'являються різке почервоніння, виділення рідини, віспяні пустули. Пустули місця ми зливаються, відзначається різке свербіння шкіри.
5. Поствакцинальний енцефаліт. Звичайно розвивається на 9- 13-й день після вакцинації і характеризується втратою свідомості, появою судом, паралічу, менінгеальних симптомів.
В усіх випадках поствакцинальних ускладнень показане засто сування метисазону, який вводять по 10-20 мг/кг дітям і по 0,6 г
2 рази на день дорослим протягом 5—7 днів. Виправдане також за стосування гамма-глобуліну з підвищеним вмістом противіспових антитіл по 0,5-1 мл/кг.
ТУЛЯРЕМІЯ
Туляремія — гостре інфекційне зоонозне захворювання бактері альної етіології, яке характеризується інтоксикацією, лихоманкою, ураженням лімфатичних вузлів, внутрішніх органів і схильністю до затяжного перебігу.
Вперше туляремія виявлена у 1911 р. у США (округ Туляре, штат Каліфорнія) американськими бактеріологами Маккой і Чепін під час обстеження природного вогнища чуми в болотній місцевості у ховрашків, уражених чумоподібною хворобою. Пізніше був виді лений збудник, названий В. tularense. У1921 p. Fransis назвав хворо бу туляремією і докладно описав її клініку. Згодом виявилося, що в С Ш А це захворювання давно відоме під різними місцевими назва ми: «чумоподібна хвороба», «кролячалихоманка», «лихоманка оле нячої мухи», «мишача хвороба», «заяча хвороба» та ін. У1924 р. ту ляремія була виявлена в Японії, надалі — у багатьох країнах світу: Канаді, Мексиці, Італії, Греції, Польщі, Швейцарії, Франції, Ншеччині, Норвегії, Росії тощо.
Етіологія. Збудник туляремії — Francisella tularensis — дрібні рух ливі бактерії діаметром вщ 0,1 до 0,5 мкм. Збудник туляремії збері гається і циркулює у природі незалежно вщ господарської діїшьності людини.
ТуляремШний мікроб стійкий до дії факторів навколишнього середовища. У воді при температурі 4 °С мікроби туляремії зберіїаються понад 4 міс, при температурі 20-30 °С вони гинуть через 1015 днів. У льоді мікроби зберігаються до ЗО днів, у замороженому м'ясі — д о 90 днів.
Збудник чутливий до високої температури. Кип'ятіння убиває його вщразу, а при нагріванні до 60 °С мікроб гине протягом 20 хв.
Епідеміологія. Основним джерелом інфекції для людини є гри зуни: заєць-русак, заєць-біляк, миші, білки, ховрашки, водяні па цюки. Переносниками збудника туляремії є кліщі, блохи, клопи і кровососи двокрилі (комарі, ґедзі).
На сьогодні виявлено понад 120 видів тварин — джерел хворо би. Крім мишей, зайців і ховрашків на туляремію хворіють лиси, вовки, єнотовидні собаки, ласки, соболі, кішки, бобри, а також сільськогосподарські тварини: коні, велика рогата худоба, свині, північні олені, верблюди.
Вщоме виділення туляремійного мікроба від озерної жаби, до машньої курки, шуліки, перепела, глухаря, голуба. За ступенем чут-
