Шкільний підручник

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVIII — В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ОПОЗИЦІЙНИХ НАСТРОЇВ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ XIX ст.

1. Поширення ідей французької революції кінця XVIII ст.

2. Участь у закордонних походах російської армії в Європі в 1813—1814 рр.

Політичний режим самодержавства та кріпосницькі по­рядки сильно контрастували з волелюбними ідеями, якими вони пройнялися на Заході.

3. Посилення реакції після війни 1812—1814 рр.

СПРОБИ ВІДНОВЛЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII ст.

1. Українська козацька старшина започаткувала українську течію суспільно-політичного руху, спрямовану на відрод­ження власної державності (друга половина XVIII ст.). В Україні з'явилися патріотичні гуртки, які прагнули

відновлення автономії, але без відокремлення України від Росії.

Найбільш численним був гурток у Новгороді-Сіверському, до якого входили представники козацьких старшинсь­ких родів.

Члени гуртка:

• виступали за відновлення автономії Гетьманщини;

• поширювали антиурядові публіцистичні твори;

• проводили велику роботу з відродження української

культури;

• розробили проекти створення в Новгороді-Сіверському університету та української Академії наук. Наприкінці XVIII ст. українську козацьку старшину урівняли в правах із російським дворянством; вона втрати­ла стимули до боротьби за автономію і на угоду особистим інтересам фактично кинула український народ напризволяще.

2. У 1787 р. Василь Капніст, — полтавський дворянин, очолив групу автономістів, які опрацьовували проект відновлення козацького війська.

На доручення козацької старшини він у 1791 р. поїхав із таємною місією до Німеччини, щоби викласти свій план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії. Але переважна більшість місцевої верхівки, запідо­зривши В. Капніста у провокації, не підтримала таких ра­дикальних заходів.

В. Капніст написав "Оду на рабство", в якій висловлював обурення запровадженням кріпацтва в Україні, засуджував політичне поневолення України російським царизмом.

ПОШИРЕННЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНІ

1. Вплив ідей Просвітництва.

Просвітництво — ідейна течія XVIII ст., яка критично оцінювала абсолютну монархію, відобразила соціальний протест проти феодальних порядків, несправедливості, ви­ступала за суспільний прогрес через поширення освіти, культури і виховання.

Просвітителі у Франції — це противники феодально-аб­солютистських порядків. Вони розробили концепції, вільної нації, боролися за встановлення свободи та громадянської рівності, правди і справедливості.

Для них був характерний пошук кращої організації суспільства і ствердження принципів гуманізму.

2. Поширення ідей романтизму.

Романтики — прославляли народ, його пісенну культу­ру, традиції як вияв його своєрідності, самобутності. Вони твердили, що саме з народних джерел інтелектуали мо­жуть черпати найкращі зразки для своєї творчості, спри­яти розвиткові національної культури.

Засновником романтизму і модерного націоналізму був німецький філософ Йоган Гердер, який твердив, що кожна нація наділена Богом особливими якостями. Ці ідеї сприя­ли національному відродженню залежних країн.

український національний рух "періоди українського національного руху"

1. Музейний — збирання історичних документів з історії ми­нулого українського народу, фольклору, старожитностей.

2. Культурницький — відродження української мови, ак­тивне її використання в літературі, освіті, театрі і т.д., початок розвитку наукового українського мовознавства, історіографії, фольклористики, широкі дослідження уче­них у цих напрямках.

3. Політичний — створення політичних організацій для реалізації української національної ідеї, самовизначення українського народу.

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

1805 р. — у Харкові з ініціативи української інтелігенції було відкрито університет.

Він став науково-освітнім центром і провідником укра­їнської культури. При університеті функціонували друкарня і книгарня, діяло літературне об'єднання — гурток харків­ських романтиків.

Харківські романтики:

Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Михайло Петренко, Орест Левицький.

Вони виступали за збереження народного побуту, давніх традицій духовної культури, мови.

1818 р. — у Петербурзі видано книгу "Грамматика малороссийского наречия..." Олексія Павловського — першої наукової граматики української мови.

Ця книга заклала основи наукового опису української мови, вплинула на відродження національної культури.

1819 р. — князь Микола Цертелєв (грузин), який народив­ся і жив в Україні, видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум.

Це був початок української фольклористики. 1827—1829 рр. — видання українських пісень, підготовле­них Михайлом Максимовичем. 20—30-ті рр. XIX ст. — при Харківському університеті діяв

гурток, який відіграв значну роль у розвитку нової

української літератури.

Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезнєвський. 1831 р. — Ізмаїл Срезнєвський видав "Український альма­нах" — збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаних харківськими поетами. 1833—1838 рр. — І. Срезнєвський підготував до друку фольклорну збірку "Запорожская старина" (6 випусків).

Вона сприяла пробудженню української національної свідомості. 1834 р. — І. Срезнєвський написав статтю "Взгляд на памятники украинской народной словесности".

Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови, за її необмежене використання в літера­турі й науці. 1834 р. — відкрито Київський університет.

Михайло Максимович — його перший ректор, упоряд­кував і видав три збірки українських народних пісень.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

НАПРИКІНЦІ XVIII — В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ПРОБУДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ

Національну інтелігенцію на західноукраїнських землях представляло греко-католицьке духовенство, яке стало носієм української національної ідеї.

У 1808 р. — греко-католицьке духовенство домоглося відновлення Галицької митрополії (вона існувала протягом XIV ст. у Галицько-Волинській державі).

До складу митрополії увійшли три єпископства: Львівське, Перемиське, Холмське.

Місто Перемишль стало центром першої хвилі національного відродження.

1816 р. — єпископ греко-католицької церкви у Пере­мишлі Михайло Левицький та його помічник у шкільних справах Іван Могильницький організували "Товариство га­лицьких греко-католицьких священиків..."

Мало на меті поширення релігійної літератури українською мовою.

20-30-ті рр. XIX ст. — у Перемишлі створено новий культурно-освітній гурток на чолі з єпископом Іваном Снігурським, навколо якого згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції:

Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський.

Учасники гуртка збирали і пропагували:

• історичні матеріали;

• життя і мову народу;

• усну народну творчість;

• необхідність української мови в системі початкової освіти;

• необхідність розширення мережі початкових шкіл.

Діяльність гуртка

1. З'явилися перші граматики української мови: Івана Могильницького (1822 р.); Йосипа Лозинського (1833 р.); Йосипа Левицького (1834 р.).

2. Було видано перші збірки народної творчості: Пісні польські і руські люду галицького" ^(1833 р.) Вацлава Залеського; "Руське весілля" (1835 р.) Йосипа Лозин­ського.

3. Видавалися і пропагувалися твори авторів з Над­дніпрянської України.

ВИСНОВКИ

1. Діяльність членів гуртка збудила інтерес передових діячів до національної спадщини і мови не тільки в Га­личині, айв інших західноукраїнських землях.

2. То був початок справжнього українського національ­ного відродження під впливом ідей романтизму і слов'янського і відродження.

ПРОБУДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ В ЗАКАРПАТТІ

1. Закарпатська інтелігенція, яка емігрувала до Російської імперії та працювала в навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина, опублікувала низку праць, в яких знайомила передових людей Російської імперії з життям населення Закарпаття (Іван Орлай, Юрко Гуца-Венелін та ін.).

2. 1830 р. — вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови. її написав український греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай.

3. Священики Іван Кутка та Василь Довгович опублікували українською мовою головний збірник християнської моралі "Катехізис".

4. Священик Олександр Духневич був дуже популярним у Закарпатті своїми патріотичними віршами, сам написав і видав українською мовою буквар, підручники грама­тики, географії, посібник із педагогіки для вчителів.

"РУСЬКА ТРІЙЦЯ" (Ї833—1837)

(Громадсько-культурне об'єднання, за своїм характером — демократично-просвітительський гурток, що об'єднував 20 осіб)

Засновники гуртка — вихованці Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

Завдання "Руської трійці"

• за допомогою духовного слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просві­тити народ";

• допомогти народу усвідомити "гідність свою і свою силу";

• пропагувати ідеї відродження української нації та культури;

• поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель;

• популяризувати українську історію;

• підтримати й продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, налагодити і підтримувати з ними зв'язки;

• перетворити народну мову на літературну. Це на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полег­шило б його долю.

ДІЯЛЬНІСТЬ "РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ"

1. Члени гуртка проводили велику фольклористично-зби­ральницьку роботу ("ходили в народ", записували на­родні пісні й перекази, слова і вирази, вживані простими людьми, і т. ін.)

2. Гуртківці підготували до друку збірку поезій народною мовою, в якій прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного пробудження.

3. У 1836 р. І. Вагилевич переклав українською мовою "Слово о полку Ігоревім".

Це був перший в українській літературі переклад цієї історичної поеми.

Але надрукувати цей переклад він не зміг.

4. У 1936 р. М,Шашкевич підготував до друку "Читанку для діточок в народних училах руських".

Світ вона побачила лише 1850 р. вже після смерті М. Шашкевича.

5. Члени "Руської трійці" в церквах почали виголошувати промови українською мовою.

6. М. Шашкевич виголосив свою промову українською мовою перед вищим духовенством і гостями у музеї семінарії (промови виголошувалися тоді лише німець­кою, польською або латинською мовами).

7. Члени гуртка налагодили тісні стосунки з відомими діячами української культури — М. Максимовичем, І. Срезневським та з борцями за свободу Чехії, Словач­чини, Словенії.

8. У 1834 р. гуртківці підготували до друку історико-літературний збірник "Зоря", в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливай­ка, про рух опришків.

Віденська цензура заборонила видавати "Зорю".

АЛЬМАНАХ "РУСАЛКА ДНІСТРОВА"

(виданий наприкінці 1836 р. в Будапешті членами "Руської трійці". У 1837 р. львівська цензура заборонила альманах, було конфісковано близько тисячі примірників. До читачів дійшло лише 250).

В "Русалці Дністровій":

• друкувалися народні пісні, думи, перекази, історичні документи;

• звеличувалася боротьбу українського народу за своє визволення, проголошувалася необхідність возз'єднання всіх українських земель;

• засуджувалися іноземні поневолювачі українців та оспівувалася героїчна визвольна боротьба народу.

ЗНАЧЕННЯ АЛЬМАНАХУ "РУСАЛКА ДНІСТРОВА"

1. Це була перша заява західних українців про своє існу­вання, свою національну гідність.

2. В. Головацький так визначив значення "Русалки Дністрової": "Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й створила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще серце, показала його положення.

обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповнити".

3. Це була перша книга в Галичині, написана народною українською мовою.

4. Було започатковано нову українську літературу у Східній Галичині.

5. Видання альманаху довело, що народна мова може бути літературною.

6. Альманах залишив помітний слід у розвиткові націо­нальної свідомості в західноукраїнських землях.

ВИДАННЯ "РУСАЛКИ ДНІСТРОВОЇ" БУЛО ВЕРШИНОЮ ДІЯЛЬНОСТІ "РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ"

Члени "Руської трійці" переслідувалися властями і гур­ток розпався. її учасників було покарано:

Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений тяж­ким життям помер у 32-річному віці.

Якову Головацькому протягом тривалого часу не давали сану священика.

Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру.

ЗНАЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ "РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ"

1. Діяльність гуртка була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях.

2. Учасники гуртка вперше в українському суспільному русі Західної України внесли до програмних документів ідею возз'єднання всіх українських земель у складі май­бутньої федерації.

3. Патріотичні ідеї гуртка, запалювали серця молодих га­личан.

4. Члени "Руської трійці" започаткували новий етап у роз­виткові національного руху на західноукраїнських зем­лях у дусі романтизму.

5. Вони виступали за впровадження української мови й культури в усі сфери громадського життя.

6. Гуртківці започаткували нову демократичну культуру в Галичині.

7. Під впливом гуртка західноукраїнська інтелігенція поча­ла переорієнтовуватися на народні маси.

8. Учасники "Руської трійці" сприяли піднесенню освітньо­го рівня та пробудження національної свідомості народу Західної України.

9. Гуртківці перейшли від вирішення культурно-мовних до постави соціально-економічних і політичних питань. їхню діяльність І. Франко згодом назвав "явищем наскрізь революційним".

РЕВОЛЮЦІЯ 1848—1849 рр. в АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1848—1849 рр. В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

1. Розширювались суспільно-політичні та культурні зв'язки з Наддніпрянською Україною.

2. У Західній Україні поширювали рукописні твори Т. Г. Шевченка "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим", "Заповіт" та ін.

3. Установлювали зв'язки з підпільним гуртком чеських де­мократів у Віденському університеті через брата Якова Головацького — Івана та з таємною організацією сло­вацького національного відродження "Взаємність", яка діяла у Братиславі.

4. 1846 р. — у журналі "Щорічник з слов'янської літера­тури, мистецтва і науки", що видавався німецькою мовою у Лейпцигу, з'явилася стаття "Становище русинів у Галичині" (автор Гаврило Русин - псевдонім Якова Головацького), де йшлося про соціальний і національ­ний гніт українців у Галичині.

5. 1846—1847 рр. — вихід у Відні двох томів літературно-публіцистичного альманаху "Вінок русинам на обжинки", до якого увійшли художні твори, 25 поезій щойно померлого М. Шашкевича, його життєпис поданий Я. Головацьким, фольклорні записи, тексти історич­них пам'яток, деякі матеріали із забороненої властями "Русалки Дністрової". Упорядник "Вінка" І. Головацький.

6. 1848 р. — побачив світ публіцистичний твір "Слово пе­рестороги", написаний священиком Василем Подолинським, який у Східній Галичині став першим пропа­гандистом політичної незалежності України як демокра­тичної республіки, чи то самостійної, чи у федерації з іншими слов'янськими державами.

Він писав: "Минув той час, коли ми вкупі вагалися виявити своє ім'я. Нині українець виявляє його світові, ніщо не зможе спинити нас у загальних стремліннях Європи; не замовкнемо, хіба Європа замовкне; всі хочемо бути вільні нарівні з іншими народами..."

"ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА" (з 15 травня 1848 р. по 1852 р.)

Це перша українська газета. Ініціатор видання — Головна руська рада.

Газета проголосила національну єдність українців. Стала дуже популярною серед народу, сприяла піднесенню національної свідомості населення Галичини.

"ГАЛИЦЬКО-РУСЬКА МАТИЦЯ" (ЗАСНОВАНА 25 жовтня 1848 р. У ЛЬВОВІ)

Товариство для просвітньої та літературно-видавничої справи. Основне завдання — видання популярних книг для народу, підручників українською мовою.

Перший голова — М. Куземський.

ПОЖВАВЛЕННЯ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО РУХУ

1. 19 жовтня 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки (Собор руських учених).

Учасники з'їзду підтримали необхідність широкого впровадження в культурне і освітнє життя Західної України рідної мови.

2. Українська мова ставала мовою навчання в народних школах і як навчальний предмет у гімназіях.

3. У Львівському університеті було створено кафедру укра­їнської мови і літератури (її очолив Яків Головацький).

4. У 1848 р. в Коломиї було відкрито першу в Галичині українську читальню.

5. У 1849 р. у Львові на народні кошти було створено На­родний дім.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ОСВІТА

І. На українських землях, що входили до складу Російської імперії. Царизм проводив антиукраїнську політику.

Цій меті підпорядковувалася мережа освітніх закладів.

1803 р. — видано "Попередні правила народної освіти".

1804 р. — були видані "Статут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно з цими документами в Україні відкрилися чотири типи навчальних закладів.

1. Парафіяльні — для дітей найнижчих станів.

Вони відкривалися при церковних парафіях і були по­чатковими.

Навчання тривало 4—6 місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.

Навчання проводилось російською мовою.

У ряді сіл діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків, діти у них навчалися українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співали церковних пісень.

Для початкових шкіл характерна:

а) нестача підручників,

б) нестача приміщень;

в) низька матеріальна забезпеченість.

Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віденського навчального округу і викладання велось польською мовою.

Після поразки польського повстання 1830-31 рр. туї було запроваджено навчання російською мовою.

Працювало лише 1300 початкових шкіл в яких навчало ся 67 тис. учнів.

Більшість населення України було неписьменним.

2. Повітові училища — це дво- і трикласні училища для дворян, купців, урядових службовців, ремісників. Розвиток ринкових відносин вимагав розширення мережі професійних закладів.

• 1804 р, — в Чернігові було відкрито перше в Україні ремісниче училище; у Полтаві — училище для підготовки службовців державних установ.

• 1827 р. — школа чистописів у Полтаві. В Одесі відкрили садівниче училище, у Харкові — землеробне учи­лище;

• 1323 р. — школа бджільництва на Чернігівщині;

• 1834 р. — училище торговельного мореплавства у Херсоні, яке готувало професійних моряків і суднобудівельників.

В Криму — училище виноробства й садівництва; у ряді міст — фельдшерські училища.

3. Губернські (гімназії) — навчалися діти дворян і чиновників.

З 1828 р. навчання тривало 7 років. В той час на Україні було 19 гімназій. Гімназії були відкриті в Одесі (2), Херсоні (2), Києві (2), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах.

— Існували також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів.

— Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інсти­тутах шляхетних дівчат, які діяли

у Харкові (засновано у 1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1829 р.), Керчі (1836 р.), Києві (1838 р.).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було два: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.) Ніжинський (заснований у 1820 р. на кошти братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук.) 1827 р. — указ імператора про заборону допуску в середні і вищі навчальні заклади вихідців з кріпосних селян.

4. Університети — для дворян.

1805 р. — зусиллями місцевого дворянства на чолі з Васи­лем Каразіним було засновано Харківський університет. Якщо у 1805 р. навчалося лише 65 студентів, то у 1855 р. — 492.

До середини XIX ст. університет підготував близько 3 тис. фахівців.

Василь Каразін — громадський діяч, економіст, поміщик-ліберал.

1834 р. — у Києві відкрито університет святого Володи­мира.

У 1842 р. він одержав нове приміщення. Якщо в Київському університеті у 1834 р. навчалося 62 студенти, то у 1855 р. — 808.

Діяла ще Київська духовна академія, яка була створена на базі Києво-Могилянської академії у 1819 р.

НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

На західноукраїнських землях діяли трикласні початкові І школи, які після революції 1848—1849 рр. стали чотири­класними, бо учні вивчали й основи сільськогосподарських практичних знань у галузі землеробства, садівництва, го­родництва, бджільництва і шовківництва. Навчання прово­дилось українською мовою. Всього навчалося лише 14% дітей шкільного віку.

Після революції 1848—1849 рр. у багатьох містах і селах почали працювати недільні школи-читальні для доро­слих. Навчання у них велось українською мовою. У Гали­чині їх налічувалося 60, на Закарпатті — 9.

У 40—50 рр. XIX ст. у східній Галичині існувало 8 гімназій, у Північній Буковині — одна, а Закарпатті — 9.

З вищих навчальних закладів працювали:

1. Львівський університет (1661 р.)

2. З 1817 р. у Львові працювала Реальна (торговельна), а з 1844 р. — Технічна академія.

Більшість навчальних предметів викладалися польською, німецькою, латинською мовами. Студентів-українців було мало.

3. У Закарпатті — не було жодного вищого навчального закладу.

4. У Північній Буковині діяв Чернівецький ліцей, який го­тував кадри духовенства.

У 1817 р. у Львові створена культурно-освітня установа — Оссолінеум (Львівський інститут Оссолінських). Засновником був М. Оссолінський — польський просвітитель, бібліограф, літературознавець та історик.

Інститут мав два відділи, бібліотеку і музей. Інститут Оссолінських був просвітницьким центром того часу.

НАУКА

1. "Історія русів"	Історія — найбільш популярний в першій половиш XIX ст. історико-публіцистичний твір, автор якого невідомий. У творі викладено події історії України від періоду життя стародавніх слов'ян до ліквідації царизмом "Гетьманщини". Автор твору показує героїчне минуле українського народу, який, борючись з іноземними загарбниками, — татаро-монгольськими, польськими, литовськими, російськими — відстоював свою рідну землю.
2. Дмитро Бантиш-Каменський (1788—1850)	— написав чотиритомну "Историю Малой России", яка вийшла у 1822 р. Автор обстоює право України на автономне козацьке самоврядування.
3. Михайло Іванович Костомаров (1817—1885)	— видатний український історик, автор відомих праць з історії України: "Богдан Хмельницький", "Руїна", з історії Росії — "Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей". М. Костомаров відомий і як письменник-романтик. Написав історичні драми: "Сава Чалий", "Переяславська ніч", видав збірки "Українські балади", "Вітка" та ін. В його творчості — велика любов до України, до її славного мину­лого. На сторінках харківського альманаху "Молодик" М. Костомаров вказував, що писати твори потрібно, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, вести народознавчі дослідження.
4. Микола Андрійович Маркевич (1804—1860)	— український історик, письменник, народознавець. Автор однієї з узагаль­нюючих праць з історії України, п'ятитомної "Історії Малоросії", яка вийшла у 1842 — 1843 рр. Автор висловлюється за державну незалежність України. М. Маркевич зібрав велику колекцію документів з історії України XVII — XVIII ст. Надрукував збірку "Українські мелодії".
5. Михайло Олександ­рович Максимович (1804—1873)	— видатний український історик, при­родознавець, ботанік, фізіолог, фольк­лорист, етнограф людина всебічних енциклопедичних знань. Написав цікаву історичну драму "Звідки пішла Руська земля за розповіддю Нестерової повісті і за іншими старовинними письменами руськими". М. Максимович — автор ряду праць з історії гайдамацького руху та ін., укладач популярних збірників народних пісень.
6. А. Скальський	— український історик, зібрав багато архівних матеріалів. У 1841 році написав знамениту працю "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского".

ВИСНОВКИ

1. Історики першої половини XIX ст. науково обґрунтували історичну самобутність українського народу, його культуру.

2. Історичні дослідження сприяли формуванню української свідомості, розумінню українцями їх приналежності до окремого народу зі славним героїчним та історичним минулим.

	Математика
1. Тимофій Осиповський (1760—1832)	— професор математики Хар­ківського університету, а потім з 1813 по 1820 рр. його ректор. Написав тритомний "Курс мате­матики", який протягом тривалого часу був основним підручником з математики в усій Російській імперії.
2. Михайло Васильович Остроградський (1801—1861)	— учень Т. Осиповського, видатний український математик. Започаткував Петербурзьку матема­тичну школу. Написав відомі праці з математичного аналізу, аналітич­ної механіки, математики. Він був у тісній дружбі з Т. Г. Шевченком, захоплювався його творами.
	Славістика
1. І. Срезневський	— при Харківському університеті очолював кафедру слов'янознавства. Автор багатьох праць з історії давньоруської мови. Своїми дослід­женнями він намагався спростувати шовіністичну теорію Погодіна (російського славіста), яка заперечувала існування української мови. Цікавився українською етнографією. Записані на Харківщині, Полтавщині і Катеринославщині пісні, думи та перекази із власними коментарями опублікував у збірниках "Запорожская старина".
2. С. Рижський	— перший ректор Харківського університету, видатний словесник, вчений, педагог.
	Хімія
І. Василь Каразін (1812—1830)	— винайшов новий спосіб вироб­ництва натрієвої селітри. Він також розробив ідею створення в країні метеорологічних станцій. 3 ініціа­тиви В. Каразіна перші метео­рологічні станції були відкриті в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві.
	Медицина
1. Н. Еллінський	— професор Харківського універ­ситету. Для студентів-медиків підготував і опублікував двотомний навчальний посібник з хірургії.
2. В. Караваєв (1811—1892)	— професор Київського університету, один із засновників його медичного факультету, зробив значний внесок у розвиток хірургії.
	Література
1. Іван Котля­ревський (1769 —1838)	— зачинатель нової української літе­ратури і мови, автор "Енеїди" — безсмертного твору, який був вида­ний у 1798 році в Петербурзі. Він першим написав літературний твір народною мовою, продемонстру­вавши світові багатство, мелодій­ність, виразність, красоту української мови, її здатність чітко і виразно висловлювати свої думки не тільки в розмові, а й на письмі. Для полтав­ського театру І. Котляревський на­писав дві п'єси "Наталка-Полтавка" (була видана у 1838 році) і "Москаль-Чарівник" (виданий у 1841 році). Твори І. Котляревського характери­зують його як передову людину свого часу. Одночасно він брав активну участь в громадському житті України. Його хвилювали різні злобо­денні питання з життя України та його народу Прогресивні тенденції" творчос­ті І.Котляревського були підхоплені й продовжені його наступниками.
2. Тарас Григорович Шевченко (1814—1861)	— великий український поет, худож­ник, мислитель, громадський діяч. Його "Кобзар" (1840 р.), "Гайдамаки" (1841 р.), "Три літа" (1843—1845 рр.), "Сон" та інші знає кожний свідомий українець. Співець героїчного мину­лого. Т. Г. Шевченко у своїх творах закликав до боротьби за соціальне і національне визволення. Його твор­чість мала великий вплив на націо­нальне пробудження українського народу. Т. Г. Шевченко підтримував діяльність передової молоді у недільних школах і для них наприкінці 1860 р. написав "Буквар південноруський". Геній Т. Г. Шев­ченка випереджав епоху.
3. Петро Гулак-Артемовський (1790—1865)	— професор (пізніше ректор) Харків­ського університету. Він одночасно — видатний поет, літературознавець, байкар, неперевершений майстер сло­ва, автор вдалих перекладів з євро­пейських літератур. Свої поетичні та літературні твори публікував на сто­рінках журналу "Український вісник". Знаменита його байка "Пан та собака" (1818 р.), в якій автор висловлював протест проти феодально-кріпос­ницького ладу. У своїх творах він ви­сміював соціальну несправедливість, що існувала в суспільстві, самодур­ство, жорстокість, аморальність панів.
4. Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843)	— ''батько нової української прози". Виходець із знатної козацької стар­шинської родини, зробив великий внесок у розвиток нової української літератури. Своєю творчістю він переконав, що українською мовою можна писати й великі високохудожні прозові твори, романи, повісті, оповідання. Широко відомі його сатиричні твори: "Дворянські вибо­ри", "Пан Халявський", "Шельменко-денщик", "Сватання на Гонча-рівці", "Конотопська відьма" та ін. У 1834 р. у Харкові Г. Квітка-Основ'яненко видав "Малоросійські оповідання", які мали великий успіх серед освічених людей України. У своїх багатьох творах він правдиво показав життя простого народу, дав опис українського села. Т.Г.Шев­ченко високо цінив талант і твор­чість Г. Квітки-Основ'яненка, напи­сав поему "До Основ'яненка".
5. Євген Гребінка (1812—1848)	— великий майстер слова, українсь­кий популярний байкар. Народ любив його твори "Малоросійські приказки", "Ніжинський полковник Золотаренко" та ін. У 1841 році видав альманах "Ластівка". Це був перший збірник, в якому всі українські пись­менники писали рідною українською мовою. Високо цінував він геній Т.Г.Шевченка, допоміг йому викупи­тися з неволі, а також видати "Кобзар".
6. П. Куліш (1819—1897)	великий патріот України, видатний письменник, історик, етно­граф. Перші його твори з'явилися у 40-х роках XIX ст., вони відіграли значну роль у пробудженні націо­нальної самосвідомості українського народу. Брав активну участь у виданні журналу "Основа". Широко відомий його історичний твір "Історія возз'єднання Русі". П. Куліш — талановитий письменник, написав поеми "Куліш у пеклі", "Україна", роман "Чорна рада" та ін. П. Куліш дбав про розвиток української мови, впровадив нову систему передачі укра­їнської мови на письмі — кулешівку, здійснив переклад Біблії укра­їнською мовою.

Музика

1. У мистецтві продовжували жити культурні традиції мину­лого, які дбайливо зберігали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвидатніші з них: Остап Вересай, Іван Крижовськнй, Андрій Шут та ін.

У піснях, переказах, легендах, думах вони продовжували оспівувати героїчне минуле, боротьбу за соціальне і національне визволення.

2. Були випущені перші фольклорні збірники:

— М. Цертелєва "Досвід збирання старовинних мало­російських пісень";

— М. Максимовича "Малоросійські пісні" та ін.;

— на західноукраїнських землях фольклорним виданням був збірник "Русалка Дністрова", що надрукувала "Руська трійця";

— учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів видав збірник українських пісень.

3. У Наддніпрянській Україні з'явилися перші музичні то­вариства, які проводили концертну діяльність:

а) Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.);

б) Симфонічне товариство аматорів музики та співу в Кисві (1848 р.).

4. Київський педагог і композитор Й. Витвицький написав варіації на теми народної пісні "Зібралися всі бурлаки".

5. Починається розвиток української симфонічної музики. У 1809 р. в Одесі з нагоди відкриття театру з своєю

симфонією, побудованою на українських народних піснях, виступив М. Овсянико-Куликовський.

6. Розвивається хорове мистецтво.

Великого поширення набуло хорове мистецтво на західно­українських землях.

— Хорові самодіяльні та професійні колективи діяли в усіх найбільших містах Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони виконували в основному церковну музику, однак пробували співати і народні пісні.

— Найпопулярнішим був перемишлянський хор під керівництвом чеського музиканта Алоїза Нанке.

7. З великими концертами виступали хори Київської ака­демії, Переяславської семінарії та ін.

8. Навесні 1838 р. М. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків.

Він набрав для капели 19 хлопчиків і двох дорослих. Серед них був і С. Гулак-Артемовський — небіж письмен­ника П. Гулака-Артемовського, який згодом став родоначальником української національної опери.

Театр

1. В Україні на початку XIX ст. діють російські професійні театри: 1805 р. - у Києві, 1810 р. - у Полтаві, 1812 р. - у Харкові.

2. В Полтаві великою популярністю користувався український театр, на сцені якого виступала акторська група під керівництвом І. Котляревського. У 1819 р. тут були поставлені "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник".

3. Першу українську театральну трупу організував Г. Квітка-Основ'яненко. Він директор і режисер Харківського професійного театру.

4. Існував аматорський театр у селі Кибинці, керівником і режисером якого був батько М. Гоголя — В. П. Гоголь-Яновський.

5. Для українського театру Т.Г.Шевченко написав драму "Назар Стодоля" (1843 р.) — одна із перших побудова­на на соціальному конфлікті.

6. У поміщицьких маєтках діяли домашні театри, в яких грали кріпаки. Найвідоміші кріпацькі театри:

— в с. Кибинці на Полтавщині у маєтку Д. Трощинського,

— в с. Качанівка на Чернігівщині у поміщика Г. Тар-навського.

7. Великий російський актор Михайло Щепкін починав те­атральну кар'єру кріпаком.

І. Котляревський став ініціатором викупу його з неволі, М. Щепкін прекрасно грав роль Виборного у "Наталці-Полтавці" і Чупруна в "Москалі-чарівнику". 8. На західноукраїнських землях перші аматорські трупи

виникай напередодні революції 1848—1849 рр.

Вони ставили п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів — М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича.

Архітектура

1. В архітектурі першої половини XIX ст. утвердився кла­сицизм. Найбільш відомі, споруди, збудовані в стилі класицизму:

а) оперний театр в Одесі (архітектор Ж. Тома де Томон);

б) будинок Київського університету (архітектор В. Беретті).

в) Інститут шляхетних дівчат у Києві (архітектор В. Бе­ретті).

2. В Києві відомим архітектором у цей час був А. Меленський. Він спорудив:

а) церкву на Аскольдовій могилі (Т.Шевченко зберіг на одному із своїх малюнків її вигляд у 1846 р.);

б) церкву Різдва Хрестового.

Саме в ній з 6 по 8 травня 1861 року стояла труна Т.Г. Шевченка під час перевезення до Канева;

в) ансамбль Контрактової площі на Подолі;

г) пам'ятник на честь поновлення Магдебурзького права в Києві.

3. Розвивається палацово-паркова архітектура.

— палац Розумовського у Бутурині на Чернігівщині (архітектор Ч. Камерон);

— палац Галагана на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський).

4. У 1833 році у Харкові була зведена дзвіниця Успенсько­го собору (архітектор Є. Васильєв). Побудували її на честь перемоги над Наполеоном у 1812 році.

5. У Катеринославі був збудований Преобреженський со­бор (архітектор А. Захаров).

6. Невідомі народні майстри створили перлини архітектури:

а) парк "Олександрія" в м. Біла Церква;

б) парк "Софіївка" в м. Умані;

7. У м. Львові в першій половині XIX ст. було збудовано:

— будинок інституту Оссолінських;

— ратушу;

— будинок театру та ін.

Скульптура

1. У Полтаві була зведена десятиметрова колона до сторіччя перемоги Петра І у Полтавській битві (за про­ектом Ф. Щедріна).

2. В Києві було споруджено пам'ятник князю Володимиру (за проектом В. Демут-Малиновського).

3. Видатним скульптором України був Іван Мартос. Він автор пам'ятників-надгробків

— гетьману К. Розумовському (Батурин);

— генерал-губернаторові П. Рум'янцеву (Київ);

пам'ятників:

— градоначальнику Одеси А.Є. Рішельє;

— Мініну і Пожарському (Москва).

Образотворче мистецтво

В українському живописі був поширений романтичний напрямок. Відомими художниками першої половини XIX ст. були:

1. Т. Г. Шевченко (1814—1861)	— талановитий художник. Його мис­тецька спадщина налічує понад 830 картин. Дослідники вважають, що май­же 300 робіт втрачені. Т. Г. Шевченко створив 130 портретів, малював пейзажі, жанрові картини, прославився як майс­тер гравюри. Прекрасні його картини "Катерина", "Пожежа в степу", "У в'яз­ниці" та ін. Т. Г. Шевченко майстерно виконав малюнки Києво-Печерської лаври. Вершиною майстерності митця став автопортрет 1861 року. У його пристрасному гнівному погляді ніби від­бився біль усіх знедолених, їхнє праг­нення щастя і свободи.
2. Капітон Павлов (1792—1852)	— випускник Петербурзької академії мистецтв, працював викладачем Ніжин­ського ліцею та Київського університету, педагогічну роботу поєднував з заняттям живописом. Працював переважно у портретному жанрі, сприяв своєю твор­чістю утвердженню реалістичного на­прямку в мистецтві. Його відомі твори: Автопортрет, "Тесляр", "Хлопчик з го­лубком" та ін. Правдивістю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуба та ін.
3. Василь Тропінін (1776—1857)	— знаменитий художник, архітектор, учитель малювання. 30 років був кріпаком і звільнився з кріпацтва лише у 47 років. Майстер портретного живо­пису. Малює портрети селян. Малю­ючи українських селян, виділяв в них риси м'якої вдачі, людяності, фізичної вроди, працьовитості. Відомі його пре­красні краєвиди мальовничої України.
4. Іван Сошенко (1807—1876)	— художник-пейзажист, товариш Т. Г. Шевченка, працював вчителем малювання у Київській гімназії. Відомі його твори: "Портрет бабусі", "Продаж сіна на Дніпрі" та ін. Він малював пре­красні краєвиди України, будучи закоха­ним в її красу, велич і неповторність.
5. Гаврило Васько (1820—1866)	— відомий педагог, працював вчителем малювання, викладав у Київському уні­верситеті, завідував живописним кабі­нетом. Намалював серію портретів. Йо­го портрети утверджували гармонійну цілісність образу людини, підкреслю­ючи в ньому риси романтичного героя.
6. А. Мокрицький (1811—1871)	— знаменитий портретист. Він вніс свій внесок в скарбницю українського порт­рета. Створив серію портретів видат­них людей — М. Гоголя, Є. Гребінки та ін. Він розвивав романтичний портрет, що значною мірою сприяло становленню реалізму в портретному живописі.

Висновки

1. Національне відродження в першій половині XIX ст. відбувалося переважно у сфері розвитку культури.

2. Українська культура цього періоду збагатилася високи­ми досягненнями в розвитку науки, літератури, архітек­тури, образотворчого мистецтва, прокладаючи подаль­ший шлях її утвердження та розвитку.

3. Культура стала ближчою до людини, її духовних потреб.

4. У складних умовах український народ не лише зберіг свою культуру, а й добився її піднесення на більш ви­сокий рівень. Зазвучала українська мова, розвинулася нова українська література.

5. Разом з тим розвиток культури гальмувався феодально-кріпосницькою системою та антиукраїнською політикою імперій — Російської та Австрійської.

6. Заважала розвитку української культури відсутність дер­жавності.

ШКІЛЬНА РЕФОРМА (з 1864 р.)

1. Було запроваджено єдину систему початкової освіти.

2. Створювалася мережа чоловічих, жіночих, класичних і реальних гімназій.

У класичних гімназіях переважали гуманітарні предмети, їх випускники без іспитів могли вступити до університетів.

Реальні гімназії мали природничий цикл — після їх закінчення молодь мала право вступу лише до вищих технічних навчальних закладів.

3. Право на освіту здобували всі стани, які були спроможні заплатити за навчання.

4. Університетам було надано більшу автономію (з 1866 р.).

5. Було вдосконалено програму навчання.

6. Було звернено увагу на створення популярної літерату­ри, підручників, на організацію шкіл із метою поширен­ня освіти серед народних мас.

ЦЕНЗУРНА РЕФОРМА (1865 р.)

1. Були створені спеціальні органи цензури.

2. Цензурні установи вилучалися з відання міністерства на­родної освіти і підпорядковувалися міністерству внут­рішніх справ.

3. У складі міністерства внутрішніх справ створювалося го­ловне управління у справах друку і центральний комітет іноземної цензури.

4. Продовжувала діяти й церковна цензура.

ВИСНОВОК

Царизм посилював контроль над освіченою частиною суспільства України.

ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ КАПНІСТ (1758—1823)

Василь Капніст — видатний літературний та громадсь­кий діяч, глибокий патріот України, який палко любив свій край і все життя мріяв про відновлення автономії України, про відродження козацтва, відновлення гетьманського правління,

У радянській історіографії ім'я В. Капніста замовчували. В умовах незалежності України ми повертаємося до цього імені, поставивши його у почесний ряд патріотів України.

Капністи були вихідцями з аристократичної сім'ї з Греції. Дід — відомий борець проти турецького ярма — у 1711 р. був змушений втекти до Росії. Батько Капніста вступив на військову службу, став миргородським полков­ником. Полюбив цей прекрасний край, українізувався, же­нився на Софії Андріївні Дуніній-Борковській, яка походи­ла зі старовинного козацького роду (дід матері був одним із соратників І. Мазепи).

Василь Капніст народився в с. Обухівка на Полтавщині через шість місяців після смерті батька, який загинув у бою з прусською кавалерією у Семилітній війні (1756—1763).

Він був шостою дитиною в сім'ї. Діти росли в оточенні козаків та козацької старшини, батьки виховували їх у патріотичному дусі.

У 13-річному віці Василя відрядили до Петербурга на навчання у військову школу і на військову службу. Але 1775 р. він залишив військову службу заради літературної діяльності. На державній, службі Василь Капніст перебував лише рік, працюючи контролером у Головному поштовому управлінні (1782—1783). Згодом він обіймав лише виборні посади.

Василь Капніст користувався значним, авторитетом серед українських дворян. У 1782 р. вони обрали його маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 р. — всього Київського намісництва.

У 1788 р. Василь Капніст їздив до Петербурга з петицією від українського дворянства про зловживання російської адміністрації в Україні. Того ж року він склав "козацький проект", який передбачав відновлення козаць­кого війська.

З 1802 р. В. Капніст — генеральний суддя Полтавської губернії а згодом — директор народних училищ Полтавсь­кої губернії (обов'язки директора виконував безкоштовно). У 1817—1822 рр. В. Капніст — полтавський губернський маршал дворянства.

Як літератор Василь Капніст писав вірші, оди, сатири.

У 1794 р. написав комедію "Ябеда", в основу якої покладено судовий процес автора з поміщицею Тарновською за незаконно захоплену у нього землю. П'єсу було поставлено на столичній сцені, але згодом її було заборо­нено.

Василь Капніст добре знав декабристів П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола та ін., вони неодноразово збира­лися у його домі.

Сім'я Капніста — типова дворянська українська сім'я тісно пов'язана з українською культурою і побутом. Його діти зробили також свій внесок в українське національне відродження: син Олексій був близький до кирило-мефодіївців; другий син, Семен, — склав словник української мови; дочка Софія — поетеса, була близько знайома з М. Гулаком, В. Білозерським, О. Навроцьким та ін.

АМВРОСІЙ МЕТЛИНСЬКИЙ (1814—1870)

Один із найвидатніших представників українського ро­мантизму, поет, творчість якого вирізнялася характерною романтичною забарвленістю.

Народився на Полтавщині. В дитячі роки бабуся ро­зповідала йому казки, співала пісні, прищепила любов до рідної мови та українського народу.

Навчався в гадяцькій повітовій школі, закінчив гімназію. Навчався у Харківському університеті, де згодом став професором російської літератури. Згодом переїхав до Києва. У домі А. Метлинського збиралася українська мо­лодь, співала українських народних пісень, слухала гру і спів бандуристів.

У 1839 р. видав збірку поезій "Думки й пісні та ще дещо".

1848 р. — альманах своїх і чужих писань "Південний руський збірник", 1854 р. — збірник українських пісень.

У своїх поезіях оспівав українські степи, високі моги­ли — свідки минулого, постаті кобзарів-бандуристів, укра­їнське козацтво.

Широко відомі його поезії "Степ", "Підземна церква", "Рідна мова", "Спис" та ін.

Поезія А. Метлинського навіяна смутком і тугою. Поет часто линув думкою в минуле, сумував за козацькою сла­вою, по якій, як одинокі свідки, залишилися високі могили, розсіяні в українських степах. А. Метлинський збагатив українську літературну мову.

ІЗМАЇЛ СРЕЗНЕВСЬКИЙ (1812—1880)

Відомий вчений філолог, знавець майже всіх слов'ян­ських мов, старослов'янської та давньоруської писемності, етнограф, фольклорист, педагог, людина широких різно­бічних знань.

Народився в м. Ярославлі в сім'ї професора словесності Демидовського ліцею. Згодом батьки переїхали до Хар­кова, де й минуло дитинство Ізмаїла.

Навчався у Харківському пансіоні, після закінчення якого у 1826 р. вступив на філософський факультет Хар­ківського університету. І. Срезневський заснував при Харківському університеті гурток харківських романтиків, які вивчали фольклор, захоплювалися іноземною літературою. І. Срезневський добре знав творчість І. Кот­ляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.

І. Срезневський почав видавати фольклорно-історичну збірку "Запорізька старина", яка знайомила читачів з по­бутом Війська Запорізького.

У Середньому Подніпров'ї він записував перекази, пісні й думки, досліджував історію України та запорізьких козаків.

Ці матеріали публікувалися в "Запорізькій старині", яка виходила з 1833 р. по 1838 р. у Харкові (всього 6 ви­пусків). Це стало важливою подією в історії фольклористики.

У 1839 р. Ізмаїла відправили за кордон вивчати історію та літературу слов'янських народів. За кордоном (у Бер­ліні, Празі) він пробув три роки до 1842 р., вивчивши більшість слов'янських мов.

Ізмаїл Срезневський — вихованець, а потім професор Харківського університету. У 1846 р. І. Срезневський за­хистив докторську дисертацію. У 1847 р. поїхав у науко­ве відрядження до Петербурга, де його затвердили профе­сором Петербурзького університету на кафедрі слов'ян­ства.

Ізмаїл Срезневський вважав українську мову само­бутньою, відмінною від російської, рівноправною серед інших слов'янських народів, виступав на її захист.

Помер І. Срезневський у Петербурзі.

Він автор 340 наукових досліджень з філософії, історії, ет­нографії.

Йому належить заслуга у впровадженні ідеї національної єдності. Своєю діяльністю І. Срезневський сприяв україн­ському національному відродженню.

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ (1811—-1843)

Український поет, засновник "Руської трійці" разом із Я. Головацьким та І. Вагилевичем. І. Франко про нього писав:

"Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як люди­на — наскрізь симпатична, щира і проста, пройнята належ­ною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як в мистецтві, так і в житті".

Народився в с. Підлісся в Галичині. Його батько був священиком. Вчився Маркіян у Золочеві, Бережанах, Львові. Після закінчення гімназії вступив до духовної семінарії у Львові, з якої його відчислили за пізнє повер­нення до гуртожитку. Дуже багато, читав, вивчив кілька іноземних мов, захоплювався творами Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, фольклорними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича. Сам збирав фольклор на своїй рідній Золочівщині.

У 1833 р. був відновлений у семінарії, де зразу ж організував "Руську трійцю". Він був провідником тієї час­тини молоді, що бажала працювати для свого народу.

У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською мовою.

У 1835 р. опублікував широко відому оду "Голос гали­чан". Водночас він готував до друку збірник "Зоря", що містив народні пісні, життєпис Б. Хмельницького, оповідання з життя священиків.

Випущена членами "Руської трійці" "Русалка Дністрова" (1837 р.) була "ясним блиском у темряві, серед якої блуди­ли українці..."

Сила таланту М. Шашкевича в його ліричних поезіях, що відзначалися щирістю й простотою вислову. Основною темою лірики М. Шашкевича була скарга на гірку долю, на тяжкі умови життя. До найбільш відомих поезій М. Шашкевича належить "Веснівка", в якій поет висловився щодо майбутнього рідної культури. Поет бажав, щоб ця культура чаром і красою здивувала світ.

У своїх творах він звеличив українську народну пісню, висловлював необхідність національної єдності усіх українців, що живуть над Чорним морем, Дністром і Дніпром.

Його поезії мали яскраво романтичний характер. М.' Шашкевич започаткував розвиток української повісті на галицькому ґрунті в оповіданні "Олена".

ДМИТРО БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ (1788—1850)

Видатний історик, учений, громадський діяч. Народився в Москві, де жив його батько, що походив із давнього молдавського роду.

Батько працював у Московському архіві закордонних справ, а з 1800 р. очолював цю установу.

Дмитро дістав домашню освіту. Під керівництвом досвідчених викладачів вивчив французьку, англійську, італійську й латинську мови.

З 16-річного віку захопився науковими дослідженнями, допомагав батькові в роботі в архіві, під час пожежі Мос­кви 1812 р. вивозив документи архіву до Нижнього Нов­города.

Прекрасно знаючи мови, Дмитро Бантиш-Каменський працював на ниві дипломатії. Він брав участь у підготовці Паризького договору, а згодом під час роботи Віденського конгресу працював статс-секретарем графа Нессельроде, пе­рекладаючи документи.

З 1816 р. Дмитро — правитель канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна.

Тепер його життя тісно пов'язане з Україною. Багато їздив по Україні, захоплювався культурою краю, відвідував місця колишніх великих битв, бував у Чигирині, Суботові, на руїнах садиби Б. Хмельницького вивчав місцеві архіви Києва, Полтави, Чернігова.

Вивчивши величезний архівний матеріал, написав "Історію Малоросії від приєднання її до Російської держави до скасування гетьманства...", яка вийшла у світ 1822 р.

Книга складається з чотирьох частин. У ній висвітлено багатий і цікавий матеріал з культури, етнографії, фольк­лору українців, описано будівництво соборів і монастирів, літературні пам'ятки і народні звичаї, дано оцінку діяль­ності гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоро­падського, К. Розумовського та ін.

"Історія Малоросії..." Д. Бантиш-Каменського видава­лась у 1822, 1830, 1842 рр. Автор під час кожного переви­дання доопрацьовував її.

Дмитро Бантиш-Каменський ввійшов до скарбниці української науки як великий її учений і дослідник.

МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ МАКСИМОВИЧ (1804—1873)

М. Максимович — видатний учений, мислитель, просві­титель, перший ректор Київського університету. Виступав за духовне і культурне відродження українського народу, за його національне визволення. У своїй діяльності він об­межувався просвітительством, глибоко вірив у людський розум, розумів, що освіта потрібна народу і це — головне для його пробудження, зростання самосвідомості й національної гідності.

Народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у збіднілій дво­рянській сім'ї. Його батьки були вихідцями зі старшинсь­ких козацьких родів, які наприкінці XVIII ст. отримали дворянство.

Початкову освіту набув у золотоніській монастирській школі, а 1812 р. вступив до Новгород-Сіверської гімназії. З дитинства захоплювався ботанікою, історією, фолькло­ром, записував народні пісні, цікавився побутом і звичаями українського народу.

Вищу освіту М. Максимович здобув у Московському університеті, де два роки навчався на словесному факуль­теті, а два наступні — на природничому.

Після закінчення університету перейшов на викладацьку роботу, У 1826 р. 22-річний М. Максимович став завіду­вати університетським ботанічним садом і гербарієм. Сам багато працював: почав складати систематичний каталог рослин, збирав гербарії, писав наукові праці. Одночасно читав курси ботаніки й садівництва у рильницькій школі, ботаніку в комерційній академії в Москві.

У 1827 році М. Максимович успішно захистив дисер­тацію і здобув науковий ступінь магістра природознавства, став працювати на кафедрі ботаніки в Московському університеті. Написав підручники і посібники для сту­дентів: "Основи зоології, або Наука про тварин", "Основи ботаніки", "Роздуми про природу" та багато інших.

За період з 1823 р. по 1834 р. М. Максимович опублікував 100 своїх праць, які добре знали не лише в Росії, а й за її межами — у Варшаві, Празі, Берліні.

У 1833 р. він дістав звання професора. У 1827 р. ви­йшла друком його збірка "малоросійські пісні".

Майже 15 років М. Максимович прожив у Москві, але постійно прагнув повернутися на рідну Україну, мальовни­чу і прекрасну.

У 1834 р. йому пощастило перевестись до Києва і у травні 1834 р. його затвердили завідувачем кафедри російської словесності й деканом історико-філологічного факультету Київського університету, який тільки-но відкрився. У вересні того ж року його призначили першим ректором Київського університету.

Багато працював над організацією процесу навчання. Постійна невтомна праця підірвала його здоров'я і 1835 р. він склав з себе ректорство, бо хотів працювати на ви­кладацькій роботі. Після цього ще ціле десятиліття викла­дав філологію в Київському університеті. Одночасно про­вадив наукову діяльність. Підготував і видав збірки:

"Українські народні пісні" (1834 р.), "Збірник українських пісень" (1849 р.),

видав низку історичних праць, альманах "Києвлянин", куди ввійшли історичні й філологічні праці, та ін.

У 1843 р. М. Максимович став членом Археографічної комісії, створеної при канцелярії Київського генерал-губер­натора. У 1845 р. за його редакцією вийшов перший том документів під назвою "Пам'ятники".

У 1843 р. М. Максимович познайомився з Т.Шевчен­ком, якого за його рекомендацією було призначено художником і співробітником Археографічної комісії, де він пра­цював півтора року.

Здоров'я М. Максимовича погіршилося і в 1845 р. вік пішов у відставку з Київського університету. Йому призна­чили невелику пенсію, якої не вистачало на прожиток. Жив М.Максимович у своєму маєтку на Черкащині, багато працював, писав наукові праці.

Девізом його життя були його поетичні рядки; "Не по­кину, поки згину, мою Україну".

Одружився М. Максимович у 1853 р., коли йому було вже 49 років, з 30-річною Марією Василівною Товбач, доч­кою небагатих дворян, освіченою, розумною жінкою.

У них було двоє дітей — син і дочка.

М. Максимович високо цінував поезію Т. Шевченка підтримував з поетом зв'язки після його заслання. У 1859 р. Т. Шевченко гостював у їхньому маєтку, намалю­вав їхні портрети, зустрічався з селянами.

Упродовж свого життя М. Максимович написав і опублікував 200 наукових праць, дбав про освіту народу, виступив одним з ініціаторів побудови пам'ятника Б. Хмельницькому у Києві.

Його було обрано почесним членом Московського, Київського, Петербурзького, Одеського університетів та ба­гатьох наукових і літературних товариств.

Життя М. Максимовича — приклад для кожного з нас. Невтомна праця, велика любов до знань, освіти, робота на благо народу учать нас, як потрібно жити. Лише освічений народ здатний піднятись на високий рівень самосвідомості, збагнути свої коріння, любити свою землю так, як любив її М. Максимович.

І в умовах сьогодення своєю спадщиною він вчить нас працьовитості, пристрасті в досягненні мети.

МИКОЛА ІВАНОВИЧ КОСТОМАРОВ (1817—1885)

Видатний історик, фольклорист, поет і прозаїк, людина високої освіченості, великого розуму, наполегливої праці. "...Він став визначним просвітителем і будителем народно­го руху, національної свідомості", — писав про М. Косто­марова М. Драгоманов.

Народився 16 травня 1817 року в с. Юрасівці Острозь­кого повіту Воронезької губернії.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819—1897)

Видатний український письменник, людина різнобічних інтересів і знань.

П. Куліш походив із стародавнього козацького роду. Народився в містечку Вороніж на Чернігівщині. Навчався в гімназії в Новгороді-Сіверському, де ознайомився з тво­рами П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, оповіданнями Гоголя та ін. Захоплювався збіркою пісень М. Максимовича, яку вивчив напам'ять.

Його мати була кріпачкою, а батько — її господар, поміщик Іван Петрович Костомаров, який одружився з нею після народження Миколи. Батька вбили кріпаки. Після його смерті Микола лишався кріпаком, поки його не ви­купила з кріпацтва у спадкоємців чоловіка його мати.

Мати намагалася дати сину освіту, бо велика була у нього жадоба до знань. Після закінчення гімназії у 833 році вступив до Харківського університету. Його учи­телем був великий учений, педагог І.Срезневський.

Захистив дисертацію, отримав звання магістра історичних наук. У 1846 році був обраний професором кафедри російської історії Київського університету. У Київському університеті він зблизився з передовими представниками інтелігенції: М.Гулаком, В.Білозерським, П.Кулішем та ін. вони створили Кирило-Мефодіївське товариство. М.Кос­томаров брав активну участь в його роботі, складав про­грамні документи товариства, був одним з авторів Статуту та програми. Після розгрому товариства його заарештува­ли і він попав до Петропавловської фортеці, а потім на заслання — в Саратов.

Після заслання М.Костомаров поїхав до Петербурга, читав лекції у Петербурзькому університеті, багато працю­вав як вчений, дослідник. За своє життя він написав 300 наукових праць як з історії Росії, так і з історії України, Його історичні праці "Богдан Хмельницький", "Руїна" увійшли в скарбницю української історичної науки. Велику цінність мають його дослідження про гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепу, Юрія Хмельницького, Павла Полуботка та ін.

Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 року в Петер­бурзі, похований на Волковому цвинтарі.

Навчався в Київському університеті. Велике враження було в нього від лекцій професора М. Максимовича, якому П. Куліш передав багато записаних ним українських народних пісень, що їх співала його мати.

Університет П. Кулішеві довелося покинути, бо сім'я втрапила у матеріальну скруту. П. Куліш шукав заробітку і влаштувався за допомогою М. Максимовича на посаду вчителя в м. Луцьку на Волині, а згодом — вчителем у м. Києві, де познайомився з Т. Г. Шевченком, М. Косто­маровим, що тоді був професором у Київському універси­теті, і студентом Василем Білозерським. Єднала їх усіх любов до народу й палке бажання визволити його від кріпацтва. До їх групи приєдналися й інші, які в 1846 р. з ініціативи М. Костомарова перетворили свій гурток на таємне Кирило-Мефодіївське братство.

Після розгрому братства П. Куліш був заарештований і попав до Петропавлівської фортеці, а перегодом був за­сланий до Тули, де пробув три роки і три місяці. Після звільнення з заслання П. Куліш проживав у Петербурзі, куди згодом повернулися з заслання М. Костомаров, Т. Г. Шевченко та ін.

Тут багато працював, видав своїм новим правописом "кулішівкою" етнографічний збірник "Записки про Півден­ну Русь"; роман "Чорна рада", в якому описав часи після смерті Б. Хмельницького, "Граматику" для народу, засну­вав власну друкарню та брав участь у виданні популярних книжечок для народної освіти.

У 1861 р. П. Куліш став головним співпрацівником журналу "Основа", що його видавав В. Білозерський. Дру­кував у журналі поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру.

Після припинення видання журналу П. Куліш виїхав за кордон. У різні часи проживав в Італії, Німеччині, Відні, Празі.

У 1871 р., після чергового перебування за кордоном, повернувся в Україну і видав два перших томи "Історії возз'єднання Русі" (1874 р.).

Із драматичних творів П. Куліша відомі "Байда, князь Вишневецький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай".

А ще він перекладав Байрона, драми Шекспіра.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Формування української нації прийшлося на період роз­витку ринкових відносин (кінець XVIII—XIX ст.).

Прискорило цей процес скасування кріпосного права в 1861 р., що зумовило зміни в соціальній структурі населен­ня України:

• поява вільного селянина;

• виникнення українського робітничого класу;

• збільшення кадрів національної інтелігенції;

• зародження українського середнього класу;

• поява серед українців великих підприємців.

Нація — це стала група людей, об'єднаних спільними походженням та історією, мовою і культурою, територією й економікою, самосвідомістю й певними інтересами.

Чисельність населення України в межах Російської імперії збільшилася з 313,4 тис. душ у 1863 р. до 23,4 млн. у 1897 р.

На західноукраїнських землях за той же час — від 3,9 млн. до 5,9 млн. душ. Частка українців:

1858 р. — 79,8%,

1897—1900 рр. — 79,6%

майже на одному рівні.

Це стало можливим унаслідок природного приросту, який компенсував виїзд українців в інші регіони Російської імперії та збільшення чисельності національних меншин.

Кількість українців у різних регіонах України:

у Криму — 11,6%, Бессарабії — 34,6%,

Харківській губернії — 80,6%,

Полтавській губернії — 98%.

Українська нація формувалася як сільська. У 1897 р. сільське населення України, що перебувала під владою Російської імперії, становило 84%, на західноукраїнських землях — 95,5% усіх жителів.

Селянство зберігало основні національні риси в мові, побуті, культурі, національній свідомості.

В Україні жили й представники інших національних меншин:

росіяни складали 11,7% населення (під владою Росій­ської імперії);

поляки — 6% усіх жителів (під владою Росії);

євреї — 8% усіх жителів і 33% всього міського населення;

німці — 1 млн. душ;

румуни — 500 тис;

Кримські татари — 500 тис; болгари — 200 тис. ;

греки — 140 тис. ;

вірмени — 50 тис;.

чехи — 38 тис. душ та ін.

Відродженню національної свідомості сприяло:

1) формування загальноукраїнських економічних зв'язків;

2) зростання чисельності української інтелігенції.

У 1897 р. із загальної кількості інтелігенції Росії на Україну припадало:

учителів — 22%;

медичних працівників — 19%;

адвокатів і нотаріусів — 22,5%;

діячів науки, літератури і мистецтва — 13,6%.

Змінився соціальний склад інтелігенції.

Раніше вона формувалася переважно з вихідців дворян, тепер більше стало вихідців із різночинців — духовенства, купецтва, інтелігенції, службовців, підприємців, заможних селян і робітників.

Що уповільнювало процес становлення української нації:

• відсутність власної держави;

• Україна була переділена між Російською імперією та

Австро-Угорською монархією;

• Україна була внутрішньою колонією Російської імперії;

• русифікація або полонізація значної кількості міст України.

ВИСНОВКИ

1. Хоча Україна й зазнавала колоніального гноблення у складі різних держав, процес формування української нації все ж таки відбувався.

2. У другій половині XIX ст. було закладено підвалини подальшого розвитку української нації.

3. Зросла національна самосвідомість, яка проявлялася;

• в розумінні спільності своєї території та господарських

зв'язків:

• в розумінні національних інтересів і завдань;

• у прагненні національного визволення і відродження

національної державності;

• в розумінні необхідності єдності всіх суспільних верств

населення для здобуття незалежності.

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРИЗМУ ЩОДО УКРАЇНИ

1. Проводилася цілеспрямована політика насильницької русифікації України.

2. У російській пресі постійно пропагувалася думка, що освіта українською мовою прищеплює населенню дух відчуження від Російської імперії.

3. Існувала обов'язкова цензура друкованої продукції.

4. Українську мову витісняли з освітніх навчальних за­кладів і державних установ.

5. Царизм не визнавав існування українського народу, пе­реслідувалася національна культура.

6. Уряд заборонив викладання української мови в почат­кових класах, забороняв діяльність громад.

7. У червні 1862 р. Олександр II видав указ про повсюдне закриття недільних шкіл.

8. Було заборонено друкувати навчальну літературу укра­їнською мовою (Валуєвський циркуляр 1863 р.).

9. Заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, ставити театральні вистави (Емський указ Олек­сандра II 1876 р.)

10. Вилучалося з уживання слово "Україна", а запроваджу­валося образливе поняття "Малоросія".

11. Царський уряд провадив русифікацію українських міст.

12. Царський уряд заохочував переїзд російських чинов­ників в Україну. У 1884 р. всім чиновникам, які пере­їхали працювати в Україну, підвищили платню.

13. У 1894 р. царським указом було нагадано про заборо­ну ввезення з-за кордону українських книг.

14. У 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей.

ВИСНОВКИ

1. Національна політика царського уряду у другій поло­вині XIX ст. залишалася реакційною, антиукраїнською за своєю спрямованістю.

2. Політика російського царизму була неспроможна знищи­ти в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального і національного розвитку.

3. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі української інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

Польщі. Підготовкою повстання керував Центральний національний комітет, який мав тісні зв'язки з польською еміграцією в Західній Європі.

Повстання охопило також Литву, Білорусь, Правобе­режну Україну.

Оскільки керівники повстання ігнорували соціальні пот­реби українського селянства та українське національне пи­тання, українці були байдужими до повстання, а часто й ворожими.

Селяни Правобережної України в основному не підтри­мали повстання. У 1864 р. повстання було придушено.

Багатьох учасників повстання було вбито або заслано до Сибіру (ЗО тис. осіб).

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 р.

18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. видав циркуляр, за яким:

• суворо заборонялося друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початко­вого читання народу";

• заборонялося видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу й підручники;

• саме навчання українською мовою визначалось як політична пропаганда, а ті, хто за неї брався, звину­вачувались у "сепаратистських задумах, ворожих Росії й погибельних для Малоросії". У ньому заявлялося, що "ніякої української мови не було, немає і не може бути", що, мовляв, є тільки, мало­російське "наріччя" російської мови.

Дозволялося писати "українським наріччям" тільки ху­дожні твори

Мета Валуєвського циркуляру:

• не дати можливості українському національному рухові стати масовим, загальмувати його розвиток;

• звузити сферу впливу патріотично настроєної української інтелігенції.

ВИСНОВОК

Валуєвський циркуляр не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження націо­нальної свідомості серед народу.

Умови виникнення українського національного руху другої половини XIX ст.

1. Селяни страждали від безземелля та грабіжницьких ви­купних платежів.

2. Робітники були невдоволені жахливими умовами праці та мізерною платнею.

3. Інтелігенція бажала справжніх, а не декларованих політичних прав і свобод.

4. Після реформ 60—70-х рр. XIX ст. поглибився процес демократизації суспільства.

Все це сприяло пробудженню національної самосвідо­мості та зростанню боротьби за національні й державно-правові свободи.

Національна самосвідомість — фактор самозахисту й ви­живання нації, її розвитку й утвердження серед інших рівноправних народів світу.

ХЛОПОМАНСТВО (1859—1861)

Із польської шляхти Правобережжя відокремилася група студентів, яка вирішила служити українському народові, зблизитись з ним.

Хлопоманами називали тих, хто присвятив себе справі українського народу.

Ідеолог, натхненник хлопоманів — Володимир Антоно­вич, студент випускного курсу Київського університету.

Мета хлопоманів:

• демократизація суспільних відносин;

• активна служба народові;

• скасування кріпосництва;

• ліквідація царизму;

• встановлення демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців, поляків.

Для досягнення мети вони обрали шлях без насильства і терору, а через освіту і виховання національної свідомості простого люду.

Погляди В. Антоновича активно підтримали:

Тадей Рильський, Борис Познанський,

Кость Михальчук, Павло Житецький та ін.

Вони розмовляли українською мовою, вбиралися в націо­нальний одяг, дотримувалися народних звичаїв та обрядів.

Під час студентських канікул вони:

• мандрували селами;

• збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї та обряди;

• розповідали селянам про славне минуле України.

На зламі 1860—1861 рр. гурток хлопоманів припинив існування з власної ініціативи.

ВИНИКНЕННЯ ГРОМАД ТА ЇХНЯ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ

(Діяли наприкінці 50 — на початку 60-х рр.).

Це — перший етап громадівського руху.

Громадівськии рух влада назвала українофільством.

Громади — напівлегальні та легальні організації (гурт­ки), що об'єднували українську інтелігенцію, службовців, офіцерство, студентство, учнівську молодь, а також поміщиків-лібералів.

Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського братства М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Г. Шевченко в Петер­бурзі створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті сприяти розвиткові освіти, свободі літературного слова, поширенню національ­ної ідеї, формуванню національної свідомості.

Вони почали видання першого в Російській імперії укра­їнського часопису "Основа" (1861 р.), що публікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевчен­ка та інших українських письменників.

Перша громада в Україні виникла у Київському університеті з таємного гуртка хлопоманів (1861 р.). Вона налічувала 300 членів. Очолив громадівців Володимир Ан­тонович, а одним із найвпливовіших серед них став Тадей Рильський.

ПРОГРАМНІ ПОЛОЖЕННЯ ГРОМАДІВЦІВ

1. Малоруський (український) народ є окремою нацією.

2. Кожен свідомий українець має віддати всі свої сили для піднесення самосвідомості народу.

3. До всіх братів-слов'ян українець повинен ставитися дружно і допомагати їм у боротьбі проти гнобителів.

4. Проголошувалася солідарність із політичними й соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції.

Дві течії у Київській громаді:

1. Ліберальна (В. Антонович, Б. Познанський, П. Чубинський, Т. Рильський та ін. ).

Головну увагу вони приділяли вивченню української культури, мови, історії, культурно-просвітницькій діяль­ності серед народу.

2. Революційно-демократична (підполковник Потоцький, В. Пилипенко та ін.). Ставили метою народне повстання проти царизму.

Весна 1861 р. — громади існували в Києві, Одесі, Хар­кові, Полтаві Чернігові.

ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАД МАЛА КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ХАРАКТЕР

• вони відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них учителями;

• читали слухачам "Кобзар" Т. Г. Шевченка;

• виступали з лекціями;

• організовували публічні бібліотеки;

• виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл тощо;

• поширювали серед населення твори Т. Г. Шевченка,

Марка Вовчка та ін.;

• організовували складання і видання популярних книжечок українською мовою.

Самі громадівці розмовляли українською мовою, дотриму­валися звичаїв українських селян (особливо в одязі), співали українських пісень, ідеалізували запорожців і гайдамаків.

Діяльність громад викликала серйозну тривогу серед урядових кіл.

1862 р. — активних членів кількох громад було заарештовано;

закрито недільні школи;

припинено діяльність "Основи".

Друга половина 60-х рр. XIX ст. — громадівський рух припинився, бо посилилися репресії. -

ВІДНОВЛЕННЯ ГРОМАДІВСЬКОГО РУХУ НА ПОЧАТКУ 70-х рр. XIX ст.

Це — другий етап громадівського руху. Він став організованішим і цілеспрямованим.

Початок 70-х рр. — відновлювалися громади у Києві, Полтаві, Чернігові та ін. містах.

У Києві за підтримки М. Драгоманова, О. Русова відновилася громада, під назвою Стара громада на чолі з В. Антоновичем.

Громадівці працювали над підготовкою й виданням:

• кількох томів "Народних південноруських казок", зібраних Іваном Рудченком;

• байок Глібова;

• збірок народних пісень із мелодіями, опрацьованими Миколою Лисенком,

• історичних пісень і дум.

Громадівці

1. Встановлювали зв'язки з Західною Україною, де громади почали активно використовувати можливості місцевої преси.

2, 3 ініціативи громади було створено Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Гро­мадівці цікавилися археологією, етнографією, статисти­кою, географією, історією, активно шукали моделі май­бутнього суспільного розвитку.

Січень 1873 р. — громадівці заснували Історичне товарист­во Нестора-літописця.

1873 р. —- громадівці сформулювали свою політичну про­граму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії України. 1874—-1875 рр. — друкованим органом Київської громади стала газета "Київський телеграф".

1876 р. — було закрито газету "Київський телеграф", розігнано Південно-Західний відділ Російського гео­графічного товариства.

Активні діячі громадівського руху зазнали пересліду­вань. Рятуючись від них, Павло Чубинський виїхав до Пе­тербурга, Федір Вовк, Сергій Подолянський, Михайло Драгоманов — за кордон.

ЗНАЧЕННЯ ГРОМАДІВСЬКОГО РУХУ

1. Активізувалися наукові дослідження.

2. Зростала національна самосвідомість.

3. Українська культура завойовувала нові позиції.

4. Активізувався студентський рух.

5. Діяльність громад була спрямована на пошуки ідеалу соціальної та національної справедливості.

ЕМСЬКИЙ УКАЗ 1376 р. ТА ПЕРЕСЛІДУВАННЯ УКРАЇНОФІЛІВ

1875 р. — створено комісію для розгляду засобів боротьби з українофільством. У висновках комісії зазначалося: "Допустити окрему літературу простонародною говіркою означало б закласти міцні підвалини для пере­конання можливості відокремлення, хай навіть у дале­кому майбутньому, України від Росії".

18 травня 1876 р. — ознайомившись із цими рекомен­даціями комісії під час лікування на німецькому курорті Емс, Олександр II підписав розпорядження (Емський указ), згідно з яким:

1. Заборонялося видання українською мовою як оригіна­льних творів, так і перекладів (навіть текстів до нот).

2. Заборонялося завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном.

3. Не дозволялося ставити п'єси й влаштовувати кон­церти "малоросійською говіркою".

4. Як виняток допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів.

Нагляд за виконанням Емського указу здійснювало го­ловне управління у справах цензури. 1881 р. — Олександр II, не скасовуючи Емського указу,

вніс до нього деякі послаблення.

1. Було дозволено друкувати українською мовою слов­ники, але російською абеткою.

2. Питання про українські вистави тепер вирішувала місцева влада.

МОЛОДІ ГРОМАДИ

У 70-х рр. XIX ст. з'явилися громадівські гуртки з патріотично налаштованої молоді — Молоді громади.

Такі громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові,, Києві, Єлисаветграді, Одесі.

До їхнього складу входили переважно студенти, вчителі гімназій і народних шкіл, гімназисти, семінаристи тощо.

Молодогромадівці прагнули якнайшвидше розв'язати пекучі політичні проблеми, тому не хотіли обмежитися культурно-освітньою діяльністю.

Поступово багато хто з них переходив на позиції народ­ників, віддаючи свій молодий запал, сили і навіть життя справі повалення самодержавства, ліквідації залишків кріпосництва й завоювання політичних свобод.

ВИСНОВОК

Народовський рух 60-х рр. зміцнив свої позиції в культур­но-освітній діяльності.

70-80-ті рр. XIX ст. — народовський рух поширив свою діяльність на політику, заснувавши політичні часописи: "Батьківщина" (1879 р.) для селян, "Діло" (1880р.) для інтелігенції.

Володимир Барвинський — редактор "Діла", визначний публіцист.

1880 р. — за ініціативою В.Барвицького у Львові було проведено всенародне віче.

Це була перша спроба єднання народовців з народними масами.

Було створено першу політичну народовчу організа­цію — "Народну Раду".

90-ті рр. XIX ст. — народовці проголосили "нову еру" в громадському житті Галичини і в розвитку польсько-українських відносин. Народовські депутати у Галиць­кому сеймі взяли зобов'язання бути лояльними до влади. І.Франко про це висловився так: "мовчати про кривди народних мас".

Народовці одержали кілька чиновницьких посад в адміністративно-управлінському апараті Галичини і стали служити монархії Габсбургів. І Франко закликав боротися з "новою ерою", з політикою тих народовців, які зрадили інтереси народу.

"ПРОСВІТА" (КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЄ ТОВАРИСТВО)

1868 р.— народовці заснували товариство "Просвіта", яке спершу видавало популярні книжки, а потім організува­ло читальні та охопило своїм впливом широкі кола селян.

Мета товариства:

1. Поширювати освіту.

2. Утверджувати національну свідомість. Перший голо­ва "Просвіти" — Анатолій Вахнянин.

Діяльність товариства:

1. Видавали твори українських письменників.

2. Видавали шкільні підручники.

!3. Готували і друкували популярні наукові альманахи. 4. Випускали щорічний "Науковий календар". Товариство "Просвіта" мало всеукраїнський характер. В його роботі брали участь В. Дорошенко, І. Крип'якевич, І. Раковський, С. Рудницький та ін. З ініціативи "Просвіти" було створено друкований орган

народовців "Діло"

ЛІТЕРАТУРНЕ ТОВАРИСТВО ім. Т. ШЕВЧЕНКА (З 1892 р. — НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ім. Т. ШЕВЧЕНКА)

1873 р. — засноване Літературне товариство ім. Т. Шев­ченка (реорганізовано в Наукове 1892 р.) за допомогою меценатів із Наддніпрянщини.

Мета товариства — сприяти розвиткові української мови й літератури. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Раковський та ін.

За час своєї діяльності (1873—1939) воно видало понад 1100 наукових і літературних праць.

М. Грушевський — голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка з 1897 р. по 1913 р.

ЗНАЧЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. Т. ШЕВЧЕНКА

1. Наприкінці XIX ст. Наукове товариство ім. Х.Шевченка було вже не місцевою організацією, а загальноукра­їнським науковим центром."

2. Товариство видавало праці українських вчених, письмен­ників, громадських діячів як Східної, так і Західної України.

3. Воно охоплювало всі галузі науки і наприкінці XIX ст. фактично відігравало роль української Академії наук.

4. Згуртувало навколо себе інтелектуальні сили українсько­го народу, сприяло розвиткові української культури.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ФАКТОРИ, ЯКІ СПРИЯЛИ ПІДНЕСЕННЮ КУЛЬТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

1. Реформи 60-70-х рр. (скасування кріпосного права, ре­форми освіти, судова, міська, земська).

2. Бурхливий розвиток фабрично-заводського виробництва, розвиток ринкових відносин, що вимагав більш високо­го рівня освіти населення, висококваліфікованих спеціа­лістів різних галузей знань.

На перешкоді розвитку культури стояли:

1. Політика русифікації, полонізації, мадяризації, онімечу­вання збоку Російської імперії та Австро-Угорської, мо­нархії.

2. Численні заборони урядів двох імперій у вигляді указів, циркулярів, законів.

3. Переслідування з боку властей передових діячів української культури.

ОСВІТА

ПОЧАТКОВА ОСВІТА

1864 р. — реформа освіти.

Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових на­родних училищ:

• однокласних з трирічним терміном навчання,

• двокласних, в яких навчалися п'ять років;

• у 1872 р більшість повітових початкових училищ реорганізували в шестирічні міські училища. Зростала кількість початкових шкіл. Наприкінці XIX ст. їх було 17 тис, але вони охоплю­вали лише третину дітей.

70% дітей залишалися поза школою. Чимало народних училищ відкривали земства. Вони збільшили асигнування на утримання та будівниц­тво шкіл з 1871 р. по 1895 р. у 6 разів. Навчання велося російською мовою. Виникали недільні школи для дорослих, де навчалися неписьменні селяни і робітники.

В їх створенні велику роль відігравали В. Антонович, П. Чубинський та ін.

1859 р. — Відкрито першу недільну школу для дорослих у Києві. Згодом такі навчальні заклади виникли в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах.

У 1859—1862 рр. в Україні було створено ПО недільних шкіл. Викладання в них велося українською мовою. 1862 р. — царський уряд заборонив недільні школи. 70—80-ті рр. XIX ст. — вони відновили свою роботу. Відігравали важливу роль у поширенні знань серед народу.

На західноукраїнських землях 1869 р. — реформа освіти.

Було запроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком до 14 років.

Утім, більшість дітей не відвідувала школу через бідність, відсутність шкільних приміщень і вчителів. На західноукраїнських землях неписьменних було 70-75%, а в гірських районах — 90% населення. Українська мова в початковій школи не була забороне­на, але через відсутність українських учителів у багатьох школах Східної Галичини навчання велося польською мовою, у Північній Буковий; — німецькою, в Закарпатті — угорською.

СЕРЕДНЯ ОСВІТА

1871 р. — затверджено новий статут гімназії, за яким їх було перетворено в класичні гімназії з 8-річним строком

навчання.

Для жінок було створено окремі жіночі гімназії. 1859 р. — відкрито першу жіночу гімназію в Києві.

Як і перше, діяли середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони).

Потреби в кадрах висококваліфікованих робітників і служ­бовців сприяли виникненню училищ професійної освіти:

ремісничих, технічних, сільськогосподарських, нижчих промислових, комерційних та ін.

Для підготовки офіцерських кадрів для армії було ство­рено кадетські корпуси з семирічним строком навчання.

Навчання велося російською мовою та було платним.

1887 р. — циркуляр "про кухарчиних дітей", який забо­роняв вступ до гімназії дітям із малозабезпечених сімей.

Наприкінці XIX ст. з Україні було 129 гімназій, 19 ре­альних училищ, де навчалися представники заможних верств.

На західноукраїнських землях 1874 р. — було дозволено навчання українською мовою у

середніх навчальних закладах. Кінець XIX ст. — у Галичині було 6 українських гімназій

і 29 польських на Буковині — функціонували дві

Німецько-українські гімназії (українська мова вивчалася як окремий предмет);

у Закарпатті існували три гімназії, в яких українська мова не вивчалася зовсім.

ВИЩА ШКОЛА

У другій половині XIX ст. продовжували діяти університети:

Харківський,

Київський,

Львівський.

Було відкрито нові університети:

з ініціативи М. Пирогова в Одесі — Новоросійський (1865 р.); Чернівецький (1875 р.)

1894 р. — при Львівському університеті було відкрито кафедру історії України, яку очолив М.Грушевський. 191)0 р. — там само відкрили кафедру української літе­ратури, яку очолив Кирило Студинський. С. Смаль-Стоцький, професор Чернівецького універси­тету став засновником кафедри української мови. У Львівському університеті професорів-українців було всього 8.

1884 р. — царський уряд затвердив новий реакційний університетський статут, за яким повністю ліквідувалася університетська автономія.

Розвивалася спеціальна вища освіта:

• політехнічні інститути було відкрито у Львові та Києві;

• ветеринарні інститути — у Харкові та Львові;

• історико-філологічний інститут — у Ніжині;

• технологічний інститут — у Харкові;

• вище гірниче училище — в Катеринославі;

• сільськогосподарський інститут — в Одесі та ін. Тільки небагатьом людям із небагатих родин щастило

одержати вищу освіту. В основному навчалися діти із за­можних сімей.

НАУКА

Наукові дослідження проводилися в основному в універ­ситетах. Учені України зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки.

М. Д. Пильчиков довгий час працював у Харківському університеті. Зробив визначний внесок у розвиток магне­тизму електротехніки. Він першим в Україні та Росії взявся розвивати рентгенологію.

М. Бекетов завідував кафедрою хімії Харківського університету, вперше у світі став викладати курс фізичної хімії.

Видатними математиками були:

О. Ляпунов — працював у Харківському університеті, розробив загальну теорію сталості руху.

М. Ващенко-Захарченко — впродовж 40 років читав різні курси математики в Київському університеті.

В. Єрмаков — працював у Київському університеті, створив школу талановитих математиків.

І. Мечников — талановитий біолог, був спершу доціміом, а потім професором Новоросійського університету, відкрив теорію утворення багатоклітинних організмів неклітинних, заклав підвалини вчення про фотоцитоз захисні властивості організму.

У 1886 р, І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії та другу в світі бактеріологічну ста 11 цім Через переслідування властей І. Мечников був змушений залишити Україну і переїхав до Парижа. Згодом мім удостоївся найвищої світової наукової нагороди Нобелівської премії за розвиток імунології (вчення про імунітет).

М. Гамалія зробив значний внесок у розвиток медицини. У боротьбі з такими хворобами, як чума, холера, тиф впровадив у практику охорони здоров'я щеплення.

М. Авенаріус — основоположник наукової школи з моле­кулярної фізики. Розвивалось українське мовознавство, хоч українська мова переслідувалася в Україні після появи Валуєвського циркуляру (1863 р.) та Емського указу (1876 р.)

Видатні мовознавці

П. Житецькяй — працював у царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору.

О, Потебня — написав низку важливих праць із проблем мовознавства. Розвивалася історична наука.

М, Костомаров багато зробив для формування концепції української історії, глибоко досліджував історію України періоду Руїни та Гетьманщини. Опублікував праці "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмель­ницького" та ін.

В. Антонович — проводив копітку роботу з дослідження документів, на основі яких детально вивчив історію ко­зацтва та гайдамацького руху.

О. Лазаревський працював над дослідженням історії Ліво­бережної України. Вивчав розвиток феодально-кріпос­ницьких відносин, розвиток культури українського на­роду та ін. Написав понад 400 історичних праць.

Д, Яворницький (1855—1940) — досліджував історію запо­розьких козаків, написав тритомну працю "Історія запо­розьких козаків", в якій глибоко і всебічно виклав історію Запорозької Січі.

80—90-ті рр. — почалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків: О. Єфименка, Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського.

ЛІТЕРАТУРА

У другій половині XIX ст. значних успіхів було досяг­нуто в літературі.

Марко Вовчок (1833—1907) репрезентувала демократичний напрям в українській літературі. У збірці "Народні оповідання" та інших творах засуджувала кріпосний лад. Вона написала першу українську соціальну повість "Інститутка" з правдивим зображенням життя кріпаків, їх прагненням до волі.

Панас Мирний (1849—1920) писав твори на соціально-по­бутову тематику.

У 1903 р. вийшов його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (співавтор — його брат Іван Білик), що приніс йому гучну славу.

Роман "Повія", повість "Лихі люди" та інші твори по­дають картину життя українського суспільства в період після скасування кріпосного права і розвитку капіталізму.

І. Нечуй-Левицький (1838—1918) у своїх повістях та оповіданнях продемонстрував глибоке розуміння життя багатьох соціальних верств українського суспільства. Життя селян і робітників-заробітчан показано у творах "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я"; життя інтелігенції — у творі "Над Чорним морем"; життя міщанства — "На Кожум'яках"; життя духовенства — "Афонський пройдисвіт". Він писав новели, романи, нариси, літературно-критичні статті, виступав як драматург.

П. Грабовський (1864—1902) — визначний український поет, який у своїх творах закликав до повалення царсь­кого самодержавства, за що був засланий царськими властями до Сибіру, де й помер у Тобольську 1902 р. Популярні його твори "Пролісок", "Кобза". Відомий П. Грабовський і як перекладач українською мовою з російської, вірменської, грузинської, польської, бол­гарської, англійської мов творів видатних поетів.

М. Коцюбинський (1864—1913) писав публіцистичні нари­си, оповідання (в 1899—1903рр. у Львові випущено три томи його оповідань), історичні повісті ("Дорогою ціною")

Леся Українка (1871—1913) — її поезія пройнята пафосом свободи. Поетеса вбачала основне завдання своєї твор­чої діяльності в служінні справі визволення свого народу_ ("Без надії сподіваюсь", "Товаришів на спомин". її поема "Давня казка" утверджувала ідею служіння поета інтересам народу.

На західноукраїнських землях

Іван Франко (1856—1916) — всесвітньо відомий поет, прозаїк, драматург, талановитий філософ, літературо­знавець, фольклорист, великий художник слова, відомий громадський діяч 70—90-х рр. у Галичині. Написав поему "Мойсей", в якій висловив глибоку віру в непереможність, силу і світле майбутнє українського народу.

Його твори "Борислав сміється", "Бориславські опові­дання" — про тяжке життя та боротьбу західноук­раїнських робітників. "Вічний революціонер", "Гімн" — це всім відомі вірші, в яких І. Франко закликав поне­волений народ до боротьби за кращу долю "хоч синам, як не собі..."

Його літературний внесок у скарбницю української літе­ратури — 5 тис. творів.

Юрій Федькович (1834—1888) написав значну кількість по­етичних, прозових і драматичних творів, в яких опису­вав життя українців Північної Буковини. Він — один із перших творців української психологічної новели ("Хто винен?" "Серце не навчити" та ін.). Романтична поезія Ю. Федьковича пройнята новатор­ським духом.

В. Стефаник (1871—1936) реалістично і з глибокою про­никливістю зображував народне життя Західної України.

О. Кобилянська (1863—1942) увійшла в українську літера­туру у 80—90-х рр. XIX ст, поряд із знаними майстра­ми слова того часу. Вона належала до письменників-реалістів, яким були близькі життя і прагнення простого народу.

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ

Значним явищем української драматургії другої полови­ни XIX ст. стала творчість великих майстрів слова. М. Старицький (1840—1904) зображав життя українського села. Написав "Тараса Бульбу", "За двома зайцями". Відомі його історичні п'єси: "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші". Всього написав 25 п'єс.

М. Кропивницький (1840—1910) — його творчість стала визначним явищем у драматургії, з його іменем пов'язане становлення українського театру. Написав 40 п'єс. Великої популярності набули його драми: "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" "Глитай, або ж павук" та ін.

І. Карпенко-Карий (1845—1907) увійшов в історію української культури борцем за національний театр, творцем соціальної драми та комедії. Його комедії "Сто тисяч", "Мартин Буруля" та п'єси "Хазяїн", "Бурлака" стали класикою. Чудово змалював образи українських жінок у "Наймичці", "Безталанній". Драматичні твори писали І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко.

ТЕАТР

1864 р. — у Львові почала свою діяльність перша в Гали­чині українська професійна група "Руська бесіда" на чолі з О. Бачинським. Це був перший професійний театр Західної України.

1882 р. — М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну групу за участю М. Заньковецької, М. Старицького, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці XIX ст. виникли трупи А. Садовського, П, Саксаганського, І, Карпенка-Карого. Вони гастро­лювали по Україні та поза її межами (в Росії, Білорусії, Грузії, Польщі).

1891 р. — у Києві було організовано перший постійний російський театр М. Соловцова.

ЖИВОПИС

У другій половині XIX ст. чільне місце в українському мистецтві посіли побутовий живопис, пейзаж, портрет. Об­разотворче мистецтво зазнало позитивного впливу художників-передвижників.

Знані українські художники другої половини XIX ст.

Сергій Васильківський (1854—1917) — працював переважно в пейзажі та жанровій картині. Мальовничу Україну, її красу зобразив у картинах: "Степ на Україні" "Ранок", "Весна на Україні". Широко відомі його картини: "Біля корчми", "Ярмарок у Полтаві", "Козак на дорозі", "Ко­зача левада" та ін.

Зібрані ним краєвиди, побутові сцени та рисунки пам'яток української архітектури С. Васильківський заповів мистецько-етнографічному музею Харкова (ці картини він збирав протягом усього життя). У своїй творчій діяльності він звертався і до портрета. У 1900 р. видав альбом "Із української старовини", щоби поширити знання минулого серед народу; згодом — альбом "Мотиви українського орнаменту XVII — XVIII ст.". С. Васильківський розписав стіни будинку Полтавського земства, на яких намалював три історико-побутові кар­тини: "Козак Голота", "Шлях Ромодан", "Вибір полковника". Він створив понад 3000 картин.

Костянтин Трутовський (1826—1893) малював прекрасні картини з народного побуту: "Бандурист", "Український ярмарок", «Дівчата біля криниці", "Шевченко над Дніпром". Його картини ("Зустрічі", "Колядки") вабили публіку щиро змальованою українською природою. На його полотнах — велика любов до України, її народу. Митець показав і тяжку долю селян ("Мироїд", "Пан", "Хворий" та ін.).

Микола Пимоненко (1862—1912) — майстер побутового жанру на селянську тематику: "Сінокіс", "Проводи рек­рутів", "Жниця" та ін. Глибоке розуміння життя народу яскраво проявилось у його картинах "Свати", "У похід", "Ярмарок", "Весілля в Київській губернії", "Ворожіння". У своїй творчості він також звертався до портрета.

К. Костанді (1852—1921) — майстер українського реалістичного живопису. Малював пейзажі, портрети, знамениті його жанрові картини. Приваблюють своєю майстерністю картини "Рання вес­на", "В люди", "Серпневий день", "Пізні сутінки" та ін. У 1890 р. К. Костанді — один із засновників Товариства південноросійських художників, яке мало на меті пропаган­ду реалістичного мистецтва на півдні України.

М. Мурашко (1844—1909) — відомий пейзажист. Глибоко вивчав природу і життя відображаючи це у своїх кар­тинах. Відома його картина "Над Дніпром" та ін. У 1875 р. він заснував у Києві Малярську школу, яка відіграла визначну роль у розвиткові образотворчого мистецтва України.

Представники реалістичного напряму в живопису на західноукраїнських землях

К Устиянович (1839—1903) — його живописна спадщина ве­лика і різноманітна. Малював картини на релігійну тема­тику, розписував церкви, працював у портретному жанрі. Виконав багато побутових та історичних картин, пей­зажів, рисунків, карикатур. У живописну скарбницю увійшли його картини "Мойсей" та "Христос перед Пілатом".

Т. Копистииський (1844—1916) працював учителем рисун­ків у гімназії у Львові, малював картини на релігійну тематику, відомий іконописець. Одночасно майстерно ство­рив образи з народу "Гуцулка", "Гуцул з Липовець" та ін.

Т. Романчук (1865—1911) малював ілюстрації до історії України й карикатури для львівського журналу "Зеркало". Вельми полюбляв малювати пейзажі, квіти, коней.

І. Труш (1869—1941) розпочав свою діяльність наприкінці XIX ст. Йому належала ініціатива заснування товариств із розвитку українського мистецтва (1898 р.). Прекрасний майстер критичного реалізму, він створив чудові образи Лесі Українки та Івана Франка. Відомий пейзажист.

АРХІТЕКТУРА

Домінуючий напрям в архітектурі — еклектизм, тобто поєднання елементів різних стилів.

У другій половині XIX ст. будувалися міста, промислові підприємства, торговельні та навчальні заклади, культурні центри.

У Києві було споруджено:

Будинок міської думи (архітектор О. Шимме). Будинок оперного театру (архітектор В. Шретер). Політехнічний інститут (архітектор О. Беретті). Будинок 1-ї київської гімназії (архітектор О. Беретті). Володимирський собор (архітектори Г, Штром, П. Спарро, О. Беретті). Готель "Континенталь" (архітектор О. Беретті).

В Одесі: Новий оперний театр (архітектори Г. Гельмер, Ф. Фельнер, Ф. Гонсіоровський).

У Харкові: Харківське комерційне училище (нині Українська юридична академія) — архітектор О. Бекетов.

У Львові: Оперний театр (архітектор 3. Горголевський). Політехнічний інститут (Ю. Захаревич).

У Чернівцях: Будинок резиденції митрополита Буковини (архітектор П. Главка).

СКУЛЬПТУРА

У другій половині XIX ст. в Україні працювали відомі скульптори: Л. Позен — автор скульптурних груп, портретів і статуеток

("Кобзар", "Запорожець у розвідці", "Жебрак"). П. Забіла — автор погрудь Т. Шевченка та О. Пушкіна.

Шедевром монументальної скульптури став пам'ятник Богдану Хмельницькому в Києві, відкритий 1888 р.

(автор М. Микешин).

МУЗИКА

Видатні представники музичного мистецтва другої поло­вини XIX ст. С. Гулак-Артемовський (1813—1873) у 1862 р. написав першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм". Він був видатним оперним співаком.

П. Сокольський (1832—1887) створив популярні опери "Богдан Хмельницький", "Мазепа", "Майська ніч", на­писав багато романсів, пісень, вокальних ансамблів. Широко відомі його фортепіанні твори "Музичні кар­тини для фортепіано".

П. Ніщинський (1832—1896) — великою популярністю ко­ристувалися його "Вечорниці", написані до п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля".

М. Лисенко (1842—1912) — основоположник української класичної музики. Він — автор музики до п'єси І. Кот­ляревського "Наталка Полтавка". Творець народних музичних драм "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Утоп­лена" та ін., опери "Чорноморці".

Обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Ним було видано 25 збірників українських на­родних пісень.

Для дітей написав опери: "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". Крім того, він записав музичний репертуар кобзаря Ос­тапа Вересая та видав думи й пісні, що їх виконував про­славлений кобзар. М. Лисенко написав багато романсів, дуетів, хорів, сим­фонічних творів. Його твори увійшли в українську та світову скарбницю.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ КОМПОЗИТОРИ

М. Вербицький (1815—1870) — популярний український композитор і диригент. Написав 10 симфоній на теми українських народних пісень, два полонези, хори "Жовняр", "Пісня до місяця", "Тихий вітер", "Заповіт" та ін.

Писав музику до п'єс, що ставилися на сценах Західної України ("Підгіряни", "Троянди", "Галя" та ін.).

М. Вербицький склав музику на слова П. Чубинського "Ще не вмерла Україна"; 1864 р. її виконував хор у

Львівському українському театрі.

Пісні М. Вербицького на слова П. Чубинського суди­лося стати національним гімном, а з 1992 р. — державним

гімном України.

І. Лаврівський (1822—1878) — в його творах оживає цер­ковна музика. Широко відомі його хорові твори "Осінь", "Чом, річенько" та ін. Писав музику до теат­ральних п'єс: "Обман очей". "Роксолана".

А. Вахнянин (1841—1908) — організатор музичного життя у Львові, автор хорів: "Хор варягів", "Живем — живем", "Шалійте" та ін., багатьох сольних пісень: ("Помарніла наша доля" і т. ін.) та особливо популяр­ної незакінченої опери "Купайло".

С. Воробкевич (1836—1903) — видатний композитор Північної Буковини. Складав церковні пісні й псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та опери. Широ­ко відомі його хорові твори: "Над Прутом", "Сині очі", "Вечір", оперета "Убога Марта" та інші музично-драматичні твори.

ВИСНОВКИ

1. Друга половина XIX ст. — складний і суперечливий період у розвитку української культури.

2. Попри великі трудності й заборони, в усіх сферах української культури відбувався процес національного самоутвердження.

3. Українська культура збагатилася визначними здобутками.

4. Розвиток культури сприяв зростанню самосвідомості українською народу.

НАРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У Східній Галичині склалися кращі умови для націо­нального життя, ніж на українських землях під владою Російської імперії.

1. Не було заборони друкувати книжки українською мовою.

2. Тут існувало українське шкільництво.

3. Діяли культурно-освітні та наукові заклади.

4. Українською мовою друкувалися книжки, газети і жур­нали, багато з яких нелегально вивозилося в Наддніп­рянську Україну.

5. Поряд із культурно-просвітніми та господарськими ор­ганізаціями виникли молодіжні організації, щоб фізично й духовно загартовувати молодь: "Сокіл" (1902 р.), "Січ" (1900 р.).

1902 р. — ці товариства масово виникали в містах і селах Східної Галичини, стаючи зародком майбутнього українського війська.

6. Активізувався студентський рух.

Липень 1900 р. — відбулося друге студентське віче у Львові, яке висунуло вимогу політичної самостійності України, зазначивши, що потрібна "тільки самостійна, національна держава".

1901 р. — виступили студенти Львівського університету. Вони вимагали від уряду Австро-Угорської монархії ска­сувати обмеження на вільний культурний розвиток українського народу; надати українцям право навчатися рідною мовою.

7. Здійснювалися ювілейні культурно-просвітницькі заходи. 1898 р. — святкування у Львові 100-річчя української

літератури (від часу появи "Енеїди" І. Котляревського). До цього ювілею М. Грушевський підготував і видав перший том "Історії України — Руси", яка мала велике значення для зростання національної свідомості українського народу.

Широко відзначалося 25-річчя літературної діяльності І. Франка.

1903 р. — у Києві та Львові відзначено 35-річчя музичної творчості композитора М. Лисенка.

Такі урочистості сприяли піднесенню національного руху в Західній Україні, а завдяки всеукраїнському значен­ню і єднанню українського народу.

8. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила всі повіти краю.

1914 р. — товариство "Просвіта" налічувало 77 місцевих відділень та близько 3 тис. читалень.

9. Учасники національно-визвольної боротьби ставили політичні завдання.

Політична боротьба точилася навколо питань:

відокремлення Східної (української) Галичини від Західної;

створення українського університету у Львові;

проведення виборчої реформи, яка збільшила б кількість представників-українців у Галицькому сеймі;

політичних прав і свобод для українців;

здобуття політичної самостійності України. Лютий 1914 р. — завдяки активним діям Андрія Шептицького було досягнуто польсько-українського компромісу, українці мали одержати третину місць у Галицькому сеймі та повноправне представництво у різних сеймових комісіях.

ВИСНОВКИ

1. З виникненням наприкінці XIX ст. перших українських партій національна ідея вийшла за межі інтелігентського середовища і проникла в народні маси.

2. Однією з основних особливостей національного відрод­ження на початку XX ст. було пожвавлення зв'язків між Галичиною та Наддніпрянською Україною.

3. Поряд із культурно-просвітницькою роботою ставились і політичні завдання:

• відокремлення Східної (української) Галичини від

Західної (польської) та створення на її території адміністративно-політичної одиниці — Коронного краю;

• проведення виборчої реформи;

• політичні права і свободи;

• створення українського університету у Львові;

• здобуття політичної самостійності України.

4. Досвід українського національного відродження початку XX ст. мав велике значення для подальшої боротьби за українську державність.

5. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, ніякі перепони не могли перешкодити цьому.

ПОЧАТОК ПРОЦЕСУ УКРАЇНІЗАЦІЇ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

1. У багатьох містах і селах відбулися збори і мітинги, які ухвалювали резолюції з вимогою запровадження навчан­ня у школах українською мовою.

2. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою.

3. Українська студентська молодь організувала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах.

4. У Київському, Харківському, Одеському університетах було запроваджено курс української літератури.

5. У травні 1907 р. з'явилося офіційне розпорядження про скасування Емського указу 1876 р.

6. Цей процес українізації, схвально зустрінутий учнями та їхніми батьками, студентами, царські власті незабаром припинили насильницькими методами.

ПОЯВА МАСОВИХ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ

1. Російська академія наук з ініціативи українських науко­вих діячів створила комісію, яка підготувала "Записку про скасування утисків малоросійського друкованого слова". її підтримали вчені Київського і Харківського університетів.

2. 24 листопада 1905 р. було видано закон, за яким дозво­ляли видавати літературу, випускати. газети і журнали національною мовою, створювати культурно-освітні то­вариства, національні театри.

3. 1905 р.— у Лубнах з'явилася перша в Російській імперії українська газета "Хлібороб".

4 Незабаром газети українською мовою почали виходити в Одесі, Катеринославі, Полтаві, Харкові та інших містах.

5. Засновувалися перші українські суспільно-політичні журнали: "Дзвін",

"Українська хата",

"Рідний край" у м. Полтаві (редактором якого була сестра Лесі Українки — О. Косач),

"Посів",

"Село",

"Громадська думка" в м. Києві (С. Єфремов, Є. Чекаленко) та ін.

6. Усього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україно­мовних видання.

7. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва видання "Літературно-наукового вісника".

8. Часопис "Киевская старина" дістав назву "Україна" і видавався українською мовою.

"ПРОСВІТА"

1. У 1905 р. в Києві, Катеринославі, Чернігові, Ніжині та інших містах з'явилися осередки культурно-освітньої організації "Просвіта". Попервах було 9 "Просвіт" із 30 філіями.

2. До середини 1905 р. їх стало 35, а до середини 1907 р. — 45.

3. "Просвіти" вели активну культурно-освітню роботу:

• засновували бібліотеки й читальні для населення;

• проводили вечори українською мовою;

• видавали українською мовою літературу;

1 читали лекції (на теми з історії та культури України);

• пропагували твори Т. Шевченка, влаштовували щорічні урочисті свята "Шевченкові роковини";

• відкривали школи з українською мовою навчання. Одна з перших таких шкіл на Україні з'явилася в с. Богданівка на Миколаївщині. Проіснувала вона два роки, а потім була заборонена.

4. Активну участь у роботі "Просвіт" брали видатні діячі української культури:

Б. Грінченко, Леся Українка у Києві;

М. Лисенко М. Коцюбинський — у Чернігові;

Панас Мирний — у Полтаві;

Д. Яворницький — у Катеринославі та ін.

ПОСИЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ГНІТУ

1. Було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. 1909 р. — прийнято рішення думського підкомітету в справах освіти про недопущення викладання української мови в школах.

2. Йшло насадження ідеології російського великодержавно­го шовінізму:

У 1908 році в Києві виникла шовіністична організація "Клуб русских националистов". її відділи при підтримці властей були відкриті у десятках міст України. Вони на­магалися переконати українців, що вони лише гілка єдиної російської народності й що спільність з росіянами ґрунтується на єдиній православній релігії. Знову панівною стала шовіністична теорія єдності "самодержавства, православ'я і народності".

3. Були закриті "Просвіти" та інші українські громадські установи і було заборонено:

продавати українські книжки (в тому числі навіть "Євангеліє" українською мовою);

проводити концерти, вечори українською мовою; збір коштів на спорудження пам'ятника на могилі Т. Шевченка у Каневі.

4. 20 січня 1910 р. вийшов циркуляр П. Столипіна, за яким було заборонено реєструвати будь-які "інородські" товариства і видавництва.

Царські власті використовували "чорні сотні", тобто озброєні загони шовіністичних організацій "Союза русского народа", "Союза Михайла Архангела" для фізичної розправи з прогресивною інтелігенцією, національне свідомими українцями, для знищення де­мократичних закладів, здійснення єврейських по­громів.

6. У 1914 р. було заборонено святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У відповідь на це відбулися масові демонстрації студентів у Києві.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Й ДУХОВНЕ ЖИТТЯ НА УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ XX ст.

Розвиток української культури на початку XX ст. відбувся в умовах, що характеризуються двома протилеж­ними тенденціями:

зростанням національно-визвольного, революційного руху, який набув особливого піднесення в період революції 1905—1907 рр.

шовіністичною політикою царизму, що продовжувала русифікаторство і репресії щодо української культури.

ОСВІТА

1. Російська і Австро-Угорська імперії гальмували розви­ток освіти в Україні. Рівень освіти в Україні був неза­довільний.

2. Напередодні Першої світової війни на українських зем­лях у складі Російської імперії на кожну тисячу чоловік навчалося лише 67 учнів, не було обов'язкового почат­кового навчання.

3. Було лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів та \1) вузів, и яких нараховувалося 26,7 тис. сту­дентів.

4. Серед сільського населення лише 20% вміло читати й писати.

5. На західноукраїнських землях діяло лише 3 тисячі по­чаткових шкіл, 6 державних і 15 приватних гімназій.

В тому числі:

а) в Галичині:

— понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл;

— середніх шкіл в Галичині було 49, з них українською мовою навчалися лише 4;

б) На Буковині:

— основна маса населення була неписьменною;

— була лише одна українська гімназія;

в) в Закарпатті:

— шкільне навчання велось лише угорською мовою.

ВИСНОВКИ

1. На всій території України не було жодного вищого на­вчального закладу з українською мовою викладання, а в царській Росії не було жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

2. Політика правлячих кіл обох імперій була спрямована на гальмування прагнення мас до освіти, боячись зростання загальнополітичної і національної самосвідомості народу.

З- Освіта всіх рівнів була доступна лише заможним верст­вам, а основна маса населення залишалася неписьмен­ною або малописьменною.

НАУКА

Історична наука

1. М. Грушевський (1866—1934) його праці початку XX ст. об'єктивно висвітлювали основні події минулого України. Велику популярність мали праці "Очерк історії українського народу" (1904 р.; та ілюстрована історія України (1911 р-

Одночасно М. Грушевський працював над створенням багатотомної "Історії України — Руси", яка стала пер­шим фундаментальним викладом української історії з стародавніх часів до середини XVII ст. М.Грушевський очолював діяльність Наукового товариства імені Шев­ченка, яке почало діяти у Києві. Воно друкувало наукові праці українською мовою, зазнаючи за це цензур­них переслідувань і заборон.

2. О. Єфименко (1848-—1918) — перша жінка-історик, док­тор історії. Написала працю "Історія українського на­роду".

3. І. Лужицький (1845—1918) — досліджував розвиток аг­рарних відносин багатьох країн.

У 1912 році написав працю "Стан землеробських класів у Франції напередодні революції — і аграрна реформа 1789—1793 рр." Багато працював у закордонних архівах

4. Д. Багалій (1857-1932) автор багатьох праць з історії Харкова, Харківського університету, з історії культури Слобідської України

5. О. Левицький (1848—1922) глибоко вивчав народний побут, звичаї та обряди в далекому минулому населення України. Написав яскраві праці "Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.", "Волинські оповідання" та ін.

6. М. Довнар-Запольський (1867-—1934) - досліджував період Великого князівства Литовського, становище руських земель періоду феодалізму, а також почав ви­вчати історію декабристів. Написав такі праці, як "Таємне товариство декабристів", "Ідеали декабристів".

7. Микола Аркас (1852—1909) — написав узагальнюючу книгу "Історія України" — Руш", яка була видана українською мовою в 1908 р. Була видана досить вели­ким тиражем для того часу — 7 тисяч примірників і її дуже швидко розкупили На власні кошти М. Аркас відкрив народну школу з українською мовою навчання, але вона була заборонена властями.

8. В. Хвойко — український археолог, відкрив і описав перші пам'ятки Трипільської культури.

Мовознавство

1. Б. Грінченко (1863—'1910) — зробив значний внесок у розвиток української лінгвістики. У 1907-^1909 роках вийшов його чотиритомний "Словник української мови".

2. А- Кримський (1871—1942) — у 1905- 1908 роках напи­сав тритомну "Українську граматику".

3. В Гнатюк (1871-^1926) — вивчав фольклор українців Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Упорядкував і видав фольклористичні та етнографічні праці.

Медицина

1. До Заболотний (1866—1929) — перший у світовій науці дослідив шляхи поширення чуми і запропонував ефек­тивні засоби боротьби з цією страшною хворобою.

2. В.Високович (1854—1912) — багато подорожував по Індії, Китаю, Аравії, одночасно вивчаючи питання бо­ротьби з епідемічними захворюваннями і практично втілюючи наукові розробки в життя.

С. Навашин (1857—1930) В. Ямський (1863—1937) — одні із перших дали науковий опис рослинного світу Індо­незії, Тунісу, Алжиру, Середньої Азії.

Антропологія

Ф. Вовк (1847—1918)'— зібрав великий антропологічний матеріал, який ліг в основу близько 200 його праць. У своїх роботах він прийшов до висновку, що українці за ан­тропологічними ознаками, є близькі до південних слов'ян і відмінні від східнослов'янських народів.

ТЕХНІКА

1. М. Курако (1872—1920) — розробив і впровадив у життя проект доменної печі, що відповідала кращим європейським зразкам.

2. Л. Лутугін (1864—1915) — склав карту геологічної будо­ви Донбасу, яка у 1911 році на Всесвітній виставці була відзначена золотою медаллю. За професію Л. Лутугін — гірничий інженер і багато працював для промисло­вого розвитку Донбасу.

Розвиток авіації

1908 р. — в Одесі був відкритий перший аероклуб. Вихованці цього клубу М. Єфимов (1881—1920) і С. Уточкін (1876— 1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, добиваючись значних успіхів.

1913—1914 рр. — військовий льотчик П. Нестеров (1887— 1914) під час служби в Україні продемонстрував ряд способів найвищого пілотажу, у тому числі "мертву петлю", що стала відома як "петля Нестерова". Київ — тут діяло Товариство повітроплавання, в якому працювали:

Д. Григорович (1883—1938) — конструктор першого у світі гідролітака (1912 р.)

І. Сікорський — конструктор перших у світі багатомотор­них літаків (1889—1972) Його також вважають "батьком вертольотобудування"

ЛІТЕРАТУРА

1. Михайло Коцюбинський (1864—1913) — талановитий український письменник. Найвищим досягненням української прози вважається повість "Фата моргана", в якій зображено трагічні сторінки із життя села в роки революції 1905—1907 років. Першу частину повісті М. Коцюбинський написав у 1904 році, другу — в 1910 році. Він написав також багато оповідань ("Для загального добра" та ін.), в яких змальовує мужність борців за волю народу. Згодом з окремих оповідань ви­пустив збірники: "У грішний світ", "Поєдинок", "Дебют" та ін. Його називали "поетом краси природи та краси людської душі", бо сильно відчував він і розумів красу природи і глибоко вмів він заглянути в людську душу. Такою є повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків".

2. Олександр Олесь (Кандиба) (1878—1944) — видатний український поет, романтик, вся творчість якого пройнята демократичними ідеалами. У 1907 році вийшла перша збірка його поезій "З турботою радість обнялась".

З 1907 по 1917 роки видав чотири збірки поезій. В своїх поетичних творах О..Олесь закликав до боротьби проти самодержавства, свою творчість він поставив на розбу­дову української держави.

3. Микола Чернявський (1868—1946) — великою попу­лярністю користувалися його поетичні твори, в яких він звертається до козацького минулого України. Його на­зивали "поетом моря й степу". Він перший в українській літературі засудив війну, як засіб розв'язання міжнародних конфліктів.

4. Володимир Вннниченко (1880—1951) — видний гро­мадський й революційний діяч, написав багато оповідань, повістей, романів "Краса й сила", нужда й горе, прагнення до щастя серед важких сірих днів — це основні мотиви його оповідань: ("Краса й сила" "Історія Акимового дому" та ін.).

У своїх творах показує важке життя бідняків, процес пролетаризації українського села ("Контрасти", "Хто ворог", "Голота" та ін.) В його оповіданнях та повістях є цікаві образи з побуту пролетаріату, відгомін рево­люційних настроїв та переживань, описи життя тюрми та ін. Після поразки революції 1905—1907 років у своїх романах "Чесність з собою", "Рівновага" "Заповіти батьків" та ін. змальовує образи інтелігенції, яка зневірилась в ідеалах соціалізму.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ

1. Василь Стефаник (1871—1936) —неперевершений митець короткої психологічної новели, його називали "співцем селянської недолі". В.Стефаник яскраво показав важке життя сільської бідноти, пролетаризованих, селян, їхні постійні злидні, бідування, нестатки їхні пошуки куска хліба. Він спиняється тільки на поодиноких моментах людського життя й висвітлює їх із таким знанням наро­дного життя, з таким розумінням народної психіки, та­кими переживаннями на людські страждання, що його оповідання залишились назавжди, ніби дорогоцінні пер­лини, в українській літературі. Особливо яскраві збірки творів: "Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово" та ін. Відомі його оповідання "Засідання", "Кленові листки", "З міста йдучи", "Стратився" та ін.

2. Ольга Кобилянська (1863—1942) — талановита буко­винська письменниця, яка яскраво показала життя і побут буковинського села. Писала новели. Відомі збірки її новел "Покора", "До світа" та ін. Крім новел пише повісті: "Людина", "Царівна", "В неділю рано зілля копала", "Через кладку", "Земля" та ін. У своїх повістях О.Кобилянська захоплює читача пока­зом психологічних переживань. Повість "В неділю рано зілля копала" письменниця побудувала на мотивах на­родної пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", глибоко знала народну творчість. У повісті "Земля" змальовує образи селян, які люблять землю, хочуть пра­цювати на своїй землі. З великою художньою силою розкриває приватновласницьку психологію дрібних влас­ників — селян.

3. Марко Черемшина (1874—1927) — знавець душі селяни­на, його турбот та горя. Відомі його збірки оповідань: "Карби" (1901 р.); "Село вигибає"; "Верховина".

Писав оповідання, драми ("Несамовиті"), поезії в прозі. Йому характерний ліричний опис ситуацій та постатей героїв.

4. Лесь Мартович (1871—1916) — автор збірок оповідань "Начитальник", "Хитрий Панько" та ін., знавець життя селян та селянської душі. В його повісті "Забобон" помітні риси письменника-сатирика.

АРХІТЕКТУРА

В архітектурі України на початку XX ст. поширився загальноєвропейський стиль модерн з характерними для нього природними декоративними формами. Типовими спорудами цього стилю є:

в Києві: будинок з химерами (архітектор В. Городецький); Державний банк (архітектор О. Вербицький, О. Кобелєв); перший в Україні критий ринок на Бессарабській площі тор­говою площею 2896 кв. м (архітектор Г. Гай, скульптурне оз­доблення Т. Руденка та О. Теремця.)

у Харкові: художня школа (архітектор К. Жуков).

у Полтаві: школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський); будинок Полтавського земства (архітектор К.Жуков, В. Кричевський)

МУЗИКА

1904 р. — М. Лисенко заснував музично-драматичну школу у Києві, яка готувала диригентів, хормейстерів, співаків, режисерів, акторів та ін. Успішно працювали композитори, які продовжували традиції М. Лисенка.

1. Кирило Стеценко (1882—1922) — вихованець школи М. Лисенка, став безпосереднім продовжувачем його традицій в українській музичній культурі. Він збирав, вивчав і пропагував українські народні пісні. Такі його твори, як "Усе жило, усе цвіло", "Веснонько, весна", "Сійтеся квіти", його оброблені колядки і щедрівки вва­жають перлинами не тільки української, а й світової хо­рової літератури. На тексти творів Т. Шевченка, І. Франка, П.Грабовського , Лесі Українки, К.Стеценко склав ряд музично-вокальних творів. Широко відомі його хорові композиції "Прометей", "Єднаймося", "Шевченкові". Він написав біля 50 солоспівів з фортепіаном, понад 50 хорів, музику для трьох українських комедій, музику до сценічних творів:

"Про що тирса шелестіла", "Гайдамаки". Писав дитячі опери: "Івасюс Телесик" та "Котик і півник". З церков­ної музики він написав дві літургії та в народному дусі панахиду.

2. Микола Леонтович (1877—1921) — брав безпосередню участь у керівництві самодіяльними хорами, для їх ви­конання спеціально обробив революційні пісні "Мар­сельєза", "Варшав'янка" та ін.

Писав хорові твори, обробки українських народних пісень. Широко відомі його твори: "Ой пряду", "Щед­рик", "Дударик", "Зайчик" та ін.

3. Станіслав Людкевич (1879—1979) — західноукраїнський композитор. Писав Твори, обробки українських наро­дних пісень.

Створив чотиричастинну симфонічну оду "Кавказ" на слова Т. Шевченка. Відомі його "Вічний революціонер", "Хор підземних ковалів", "Останній бій", симфонічна поема "Каменярі", "Стрілецька рапсодія" та ін.

Талановитою оперною співачкою була Соломія Крушельницька (1873—1952). В її репертуарі було 60 опер, іона виступала на сценах багатьох оперних театрів — у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та ін.

ТЕАТР

У 1907 р. — М. Садовський заснував у Києві український театр, де здійснив постановку відомих український опер "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Енеїда" та "Наталка-Полтавка" М. Лисенка, "Роксолана" Д. Січинського та ін. Митцями українського театру XX ст. були: М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Карпенко-Карий, М. Заньковецька.

1908 р. — святкування 25-річчя творчої діяльності М. Заньковецької видатного майстра сцени. В умовах наступу на українську культуру театр зали­шався єдиною легальною установою, яка мала дозвіл на використання української мови.

ЖИВОПИС

Плідно працювали такі художники:

1. Іван Труш (1869—1941) — його творчість продовжується і на початку XX ст.

Його пензлю належать чудові портрети Лесі Українки, І. Франка, М. Лисенка, В. Стефаника. Знаменитий пей­зажист. Вроджена культура й основна мистецька освіта не позволили І. Трушеві бути тільки художником. Він цікавився і пробував популяризувати серед українців мистецтвознавство. У 1905 році він організував у Львові першу всеукраїнську художню виставку.

2. Фотій Красицький — у 1901 році намалював картину історичного жанру "Геть із Запоріжжя". Активно співробітничав у першому українському сатиричному журналі "Шершень", що видавався у Києві у 1905—1907 роках.

3. Микола Івасюк (1865—1937) — малював картини на іс­торичну тематику. Відомі його картини: "Битва під Хоти­ном" (1903 р.); "В'їзд Богдана Хмельницького у Київ" (1912 р.); "Іван Богун під Берестечком" (1919 р.) та ін.

4. Опанас Сластьон — свою творчість присвятив популя­ризації українського мистецтва. В 1900-х роках пра­цював над ілюстраціями до Шевченкового "Кобзаря". У 1906 році був ілюстратором журналу "Шершень", а пізніше працював у багатьох українських видав­ництвах.

5. Порфирій Мартинович — його мистецька спадщина не­велика. Але нам залишилися ілюстрації до "Енеїди" Котляревського, портрети українських діячів, картини й етюди з українського побуту, рисунки в журналах.

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

На початку XX ст. існувало 2 християнські церкви

1. Православна (переважала на Сході);

2. Греко-католицька (переважала в Західній Україні). Існували й інші релігійні конфесії серед представників національних меншин:

а) католицизм;

б) іудаїзм;

в) мусульманство;

г) протестантство. Існували різні секти: штундистів; баптистів; євангелістів; єговістів та ін.

Напередодні Першої світової війни в Україні було 4 млн. сектантів. Православна церква в Україні була опорою са­модержавства:

а) русифікаторська політика проводилась і в церковному житті;

б) серед духовенства українських губерній українців було менше 50%;

в) українську мову було заборонено у проповідях та бо­гослужінні.

У роки революції 1905—1907 рр. були зроблені деякі послаблення у використанні української мови:

а) широко використовувалися церковні проповіді, прово­дилися богослужіння українською мовою в багатьох українських губерніях;

б) було дано дозвіл на комплектацію семінарських бібліотек "малоросійськими книгами";

в) у 1906р. за згодою Синоду були відкриті україно­знавчі курси із мови, літератури та історії в Подільській семінарії;

г) почалася співпраця церкви з "Просвітами";

д) у 1906—1911 рр. було видано на українській мові Євангеліє.

На західноукраїнських землях

1. Панівною в Галичині, Закарпатті (але тут в багатьох ви­падках богослужіння велось на угорській мові) була греко-католицька церква.

2. У Північній Буковині греко-католицька церква станови­ла меншість, а переважала Православна церква.

3. Греко-католицька церква відігравала значну роль у національному відродженні краю, зростанню національ­ної самосвідомості.

4. Греко-католицьке духовенство було основною силою національного відродження.

5. Особливо зросла роль церкви, коли Галицьку митро­полію очолив А. Шептицький, який дбав про українське відродження і в той час ставив актуальне питання — об'єднання всіх церков України. Він намагався ґреко-католицьку церкву перетворити на важливий чинник національного відродження і державотворення.

ВИСНОВКИ

1. Бюрократична система панівних монархічних режимів — Російської та Австро-Угорської імперії гальмували куль­турний розвиток на українських землях.

2. Не дивлячись на обмеження та заборони з боку само­державства, українська культура початку XX століття досягла значних здобутків.

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ДРАГОМАНОВ (1841—189.5)

М. Драгоманов — видатний український історик літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, учений з широким кругозором і різнобічними знаннями, ви­датна постать в українській історії епохи боротьби за свободу і незалежність України.

Народився в м. Гадячі на Полтавщині у сім'ї збідніли* дворян козацького походження. Навчався у Полтавській гімназії, а згодом вступив на історико-філологічний факуль­тет Київського університету, після закінчення якого працю­вав у 2-й київській гімназії.

У 1863 р. вступив до Київської громади, де познайомив­ся з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та ін. Написав низку статей, в яких відкрито виступив проти політики русифікації школи та обстоював необхідність на­вчання рідною українською мовою.

Першу працю з історії України М. Драгоманов присвя­тив "Малороссии й ее словесности", в якій намагався до­вести, що український народ — це спадкоємець Київської Русі, Галицького князівства, козаків.

У 1870 р. М. Драгоманов став доцентом Київського університету. З метою підвищення кваліфікації він виїхав за кордон, де навчався у великих університетських центрах За­ходу (Берліні, Римі, Відні та ін.)

Тут він досліджував місцеві архіви, знайомився з політичним устроєм європейських країн, з передовою дум­кою і політичними теоріями. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і Прудона про соціалізм і відкидав вчен­ня К. Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

У 1873 р. повернувся в Україну. У 1873—1975 роках М. Драгоманов активно працював у Київській громаді, реда­гував газету "Київський телеграф", налагоджував зв'язки з російськими народниками, критикуючи терористичну тактику народників кінця 70-х рр. Водночас він викладав і дослід­жував відтворення історичних подій у народній творчості.

М. Драгоманов намагався налагодити зв'язки між українським рухом Наддніпрянщини і Західної України. Його статті друкувались у галицьких газетах і журналах "Правда", "Діло", "Друг" та ін.

У 1875 р. М. Драгоманов був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і 1876 р. виїхав за кордон.

У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка та ін.

Заснував вільну українську друкарню, коштом Київської громади почав видавати журнал "Громада". Протягом 1878—1881 рр. вийшло п'ять чисел часопису, в яких друку­валися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке ста­новище селянства, про селянські й робітничі виступи та ін.

У журналі "Громада" М. Драгоманов остаточно сфор­мулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Майбутню державу він бачив як федерацію вільних громад, які були б автономними національними одиницями. М. Драгоманов намагався роз­робити програму українського руху.

СУТЬ ПРОГРАМИ М. ДРАГОМАНОВ А

1. Демократизм — надання громадянам демократичних прав і свобод, парламентська форма правління.

2. Федералізм — політична автономія України, в якій мала втілитись і автономія національна, запровадження гро­мадського самоврядування.

Ідеалом М. Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії.

3. Європеїзм — тісні зв'язки України з Західною Європою, що буде сприяти прогресивному розвиткові.

4. Культурництво — проводити культурно-просвітницьку роботу серед народу, але не захоплюватися нею, а пе­реходити до політичної боротьби.

5. Еволюційність — поступовість у ставленні вимог, помір­ковані національні вимоги, запровадження конституції, реформування соціально-економічних відносин.

М. Драгоманов закликав громадівців перейти від просвітництва до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова і при­пинили фінансування "Громади", внаслідок чого та пере­стала виходити. Відтоді М. Драгоманов розраховував лише на підтримку українського руху в Галичині.

У 1889 р. М. Драгоманова запросили на посаду профе­сора кафедри загальної історії Софійського університету (Болгарія).

За кілька років до смерті написав працю "Чудацькі думки про українську національну справу", в якій закликав боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу українського народу.

ВОЛОДИМИР БОНІФАТІИОВИЧ АНТОНОВИЧ (1834—1908)

Народився в містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії в сім'ї збіднілого польського шлях­тича — нащадка князів Любомирських.

У 1850 р. після закінчення Одеської гімназії В. Антоно­вич вступив на медичний факультет Київського університе­ту, але зрозумів, що медицина — не його покликання. Після першого року навчання залишив університет.

У 1856 р. знову вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, який закінчив 1860 р. з кандидатським ступенем. В. Антонович захоплювався тво­рами французьких просвітителів XVIII ст. — Монтеск'є, Руссо, Вольтера та ін., а також поезією Т. Г. Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст.

В. Антонович був переконаний, що український народ має право на власне національне відродження. На сторінках журналу "Основа" опублікував статтю "Моя сповідь" (1862 р.), в якій закликав шляхтичів-поляків, що жили в Україні, служити українському народу.

У 1862 р. В. Антонович дістав посаду вчителя латинсь­кої мови в 1-й київській гімназії, а згодом — викладача історії в кадетському корпусі.

З 1863 р. по 1880 р. працював у Київській археог­рафічній комісії. Під його редакцією вийшло 15 томів "Архіву Південно-Західної Росії", з них 8 складалися з матеріалів, зібраних та оброблених ним особисто.

У 1870 р. В. Антонович розпочав ^викладацьку діяль­ність на кафедрі російської історії. Його учнями були М. Грушевський, Д. Багалій, В. Данилевич та ін.

У 1878 р. В. Антонович захистив докторську дисер­тацію "Очерк історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда".

В. Антонович — активний учасник громадівського руху, належав до угруповання хлопоманів, був одним з організаторів і головою Старої громади в Києві. Він ува­жав, що слід проводити культурно-просвітницьку роботу, пропагувати українську національну ідею.

В. Антонович захоплювався археологією, нумізматикою, етнографією, історією культури. Він підтримував зв'язки з Га­личиною. За його рекомендацією М. Грушевський переїхав до Львова і створив там український науковий центр.

В. Антонович постійно вів дослідницьку роботу, вивчав архівні документи, написав багато праць з історії України, етнографії.

• влаштовували концерти і творчі вистави;

• у Львові відкрили друкарню;

• у 1867 р. було засновано журнал "Правда", в якому

друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова та ін.

ІВАН ЯКОВИЧ ФРАНКО (1856—1916)

І. Франко — видатний представник українського демокра­тичного руху кінця XIX — початку XX ст. Це була людина величезного таланту, різнорідної діяльності і творчої праці. Політика, проза й поезія, публіцистика й філософія, економіка, етнографія, літературна критика та історія, література перекладна і редагування часо­писів — усе це було притаманне І. Франкові.

"Як син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю просто­му народові", — писав І. Франко, не приховуючи свого селянського походження.

Під впливом М. Драгоманова у Галичині сформувалася група молодої інтелігенції, яка в середині 70-х рр. започат­кувала радикальну течію та національний рух на чолі з І. Франком, М. Павликом і О. Терлецьким та прагнула надати йому модерного європейського характеру.

Упродовж усього свого життя І. Франко боровся за права народу. Він видавав (частково коштом М. Драгома­нова) журнал "Громадський друг", який через переслідуван­ня властей змінив назву на "Дзвін", а потім на "Молот",

Після заборони журналу І. Франко був змушений, щоб якось прожити, працювати в польських газетах і народовському "Ділі".

У 1877—1978 рр. відбувся перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (І. Франка та його товаришів).

Доказів проти І. Франка у поліції не було, і після дев'ятимісячного ув'язнення його випустили з тюрми. Уже після процесу І. Франко познайомився з соціалістичною літературою, з тому числі з працями К. Маркса і Ф. Ен­гельса.

Він підтримував ідею ліквідації класових відмінностей, виступав за широке самоврядування сільських громад, повітів і країв. Але на початку XX ст. в низці філософсь­ких і суспільно-політичних статей він критикував марксизм, У статті "Що таке поступ?" він прозірливо зазначав, що "Енгельсова народна держава стала би величезною наро­дною тюрмою".

У 1880 р. він був знову заарештований, перебував у Коломийській тюрмі, де написав вірш "Вічний рево­люціонер".

У 1886 р. через розбіжності з народовцями перейшов до польської газети демократичного напрямку "Львівський кур'єр".

Влітку 1889 р. І. Франка знову заарештували, і він провів у тюрмі два з половиною місяці. Слідство через відсутність доказів його вини було припинено.

90-ті рр. були найбільш успішними у творчому і політичному житті І. Франка.

З 1890 р. він редагував новий журнал "Народ" і був одним з організаторів і керівників Русько-української ради­кальної партії, яка висувала соціалістичні гасла. В середині 90-х р. ця партія прийняла програмну вимогу надати Україні державну незалежність.

У 1899 р. праве крило партії об'єдналося з оновленими народовцями та утворило Національно-демократичну партію, але вже без соціалістичних гасел. І. Франко став одним із лідерів цієї партії. Одночасно він плідно працю­вав у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, очоливши філологічну секцію.

Найвидатніший провідник національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, І. Франко віршем "Ро­звивайся ти, високий дубе" висловив тверде переконання, що ідея соборності України, виплекана віковічними спо­діваннями і прагненнями народних мас, колись втілиться в життя. Вважав своїм ідеалом "національну самостійність" і в культурному, і в політичному житті.

АНДРІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ (1865—1944)

Видатний релігійний і громадський. діяч, просвітитель, доктор філософії, права і теології, протягом 44 років стояв на чолі Української греко-католицької церкви.

Народився в с. Прилбичі на Львівщині. Походив із ста­ровинного шляхетського роду (предки А. Шептицького по батьковій лінії були українцями).

У 1883 р. закінчив гімназію у Кракові. Здібний юнак вивчав право, філософію й теологію у Вроцлаві. У 1886 р. здобув звання доктора права, а 1888 р. — доктора теології в Ягеллонському університеті. Згодом, після навчання у Відні та Мюнхені, став доктором філософії.

За короткий час А.Шептицький пройшов усі ступені ду­ховної кар'єри — від священика до єпископа, а потім мит­рополита Галицької греко-католицької церкви.

У 1899 р. був призначений станіславським єпископом.

У Станіславі він заснував греко-католицьку семінарію, передав їй 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки.

1900 р. — важлива подія у національному житті галиць­ких українців: митрополитом галицьким став А. Шептицький. Відтоді греко-католицька церква остаточно перейшла на українські національні позиції, стала справжньою українською церквою, взяла активну участь у національно­му русі, вела боротьбу за єдину соборну Україну, яка за­безпечила б розквіт нації.

А. Шептицький був не тільки релігійним, а й політич­ним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захи­щаючи права простих галичан.

Він виступав за участь греко-католицьких священиків у громадському житті, за їхню високу християнську мо­ральність. Застерігав, що священики не повинні лишатися осторонь культурних і господарських справ українських селян Галичини. Він об'єднав зусилля греко-католицького духовенства і світової інтелігенції в боротьбі за національні права українців Галичини.

Це зміцнило авторитет церкви.

А. Шептицький провадив велику благодійну діяльність. На свої кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої школи, щороку утримував 40 юнаків і дівчат, до­помагаючи їм здобувати вищу освіту, матеріально допома­гав семінаристам, художникам, письменникам громадським діячам.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих бідність гнала на. заробітки до Америки. У Ватикані він домігся дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді.

З 1901 р. по 1914 р. А. Шептицький — член Галицько­го Сейму, в якому він обстоював інтереси галицьких українців.

Він мріяв про об'єднання двох церков — греко-католицької та православної, вказуючи, що кожен український патріот повинен зробити все, що може сприяти здійсненню, цієї релігійної єдності.

Петровський, Cемененко. Неупереджений погляд

КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ XIX - ПОЧАТКУ XX ст.

Розвиток індустрії і пов'язане з ним підвищення рівня грамотності та за­гальної культури населення зумовили помітний національно-духовний підйом. Окремого соціального статусу набула інтелігенція України, розширилися дже­рела її формування, зростав інтелектуальний рівень. Інтелігенція звільнялася від тілесних покарань, інтелігент у третьому поколінні міг здобути дворян­ський титул, володіти підприємствами.

З точки зору професора П. Магочі, національне відродження слов'янства пройшло три стадії розвитку, починаючи з XIX ст., після визначення вченими (під час Великої Французької буржуазної революції) сучасного поняття нації. Для України воно розвивалося за несприятливих умов, хоча б тому, що 1804 р. указом Олександра І було заборонене навчання в школах на «малоросійському наріччі».

Початок українського інтелектуального піднесення пов'язаний зі Слобо­жанщиною, де після попередніх 11 спроб 17 січня 1805 р. завдяки пожертвуван­ням дворян, купців, обивателів, зусиллям В. Каразіна було офіційно відкрито перший в підросійській Україні університет. Харківський імператорський уні­верситет було створено раніше, ніж університети в Києві, Варшаві, Петербурзі, Берліні, Лондоні. З самого початку він узяв на себе місію провідника високої культури, став науково-освітнім центром Харківського навчального округу, який охоплював тоді територію восьми губерній, Донського й Кубан­ського (Чорноморського) військ. При університеті працювала друкарня, яка лише за перші десять років випусти­ла 210 різних видань — половину всіх книг, виданих за цей час в імперії. У 1812 р. вийшло друком перше пері­одичне видання в підросійській Україні — «Харьковский еженедельник», 12 його номерів побачили світ (пер­ша газета на теренах України вийшла 1749 р. польською мовою — «Kurjer Lwowski»). У ньому вміщувалися ма­теріали історичного, економічного, етнографічного характеру, бюлетені метеорологічних спостережень стан­ції В. Каразіна в селі Кручик.

З 1816 р. в університетській дру­карні письменник В. Г. Маслович видавав перший і єдиний тоді в Україні жур­нал гумору й сатири «Харьковский Демокрит». Упродовж 1816—1818 і 1820— 1823 pp. харківський журналіст (пізніше — професор-філолог) О. Вербицький редагував «Харьковские известия». У щомісячнику «Украинский вестник» (1816—1819) уперше вмістив свої критичні та літературознавчі праці україн­ською мовою професор (потім — ректор) Харківського університету П. Гулак-Артемовський. Цей науковий, літературний і суспільно-політичний журнал обсягом до 350 сторінок мав яскраво виражену українознавчу лінію. Окрасою «Украинского вестника» стали чудові подорожні й етнографічні нариси та роз­думи І. Веркета — швейцарця, закоханого в природу України та її народ.

Згодом Харків став місцем виходу таких періодичних видань, як «Украин­ский журнал» (1823—1825), «Харьковская муза», «Украинский музыкальный журнал», «Утренняя звезда» та ін. У 1834 р. тут було видано українською мовою «Малоросійські повісті» Г. Квітки-Основ'яненка, батька української прози. Як директор і режисер місцевого професійного театру, він додав до його реперту­ару свої невмирущі твори: «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волосний писар». Вивченню й популяризації української народ­нопісенної творчості присвятили свої праці М. Костомаров, І. Срезнєвський. Три збірки українських народних пісень видав перший ректор Київського уні­верситету, відкритого 1834 p., M. Максимович. У 20—40-х роках XIX ст. сту­денти О. Метлинський, П. Боровиковський, А. Корсун та інші створили гурток «харківських романтиків». У своїх поезіях вони оспівували подвиги запорожців, козацький суспільний лад як ідеал соціальної справедливості.

У 80-х роках з'явився «самвидав» («захалявні книжечки») — «Кобзар» Т. Шевченка без цензурних купюр, твори П. Куліша, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Костомарова. Існував і «тамвидав» (заборонена література, видана за кордоном). Підраховано, що в 1882—1883 pp. підросійською Україною розійшлося 7200 примірників «самвидаву».

Однією з особливостей розвитку культури XIX ст. було переважання «антик­варних» досліджень української старовини, другою — сприйняття романтизму на українському ґрунті в російській редакції. Звідси й поява низки історичних творів російською мовою на теми славетного минулого Малоросії. У 1817 р. Ф. Глінка опублікував роман «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобож­денная Малороссия», у 1827—1833 pp. вийшли два романи І. Голоти. Залиши­лася в рукописі історична епопея П. Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии». Прихильник помірковано-монархічних поглядів, історик Д. Бантиш-Каменський у чотиритомній праці з історії України обстоював ідею автономного козацького самоуправління. Рішуче доводив правомірність само­стійного управління в Україні історик М. Маркевич (його п'ятитомна праця вийшла друком в 1842—1843 pp.).

До середини XIX ст. більшість літераторів сприймала історію українських земель, пісні та думи українців майже виключно як регіональну етнографічну екзотику. Перелом у цьому питанні пов'язаний із початком роботи (1842) «Ко­місії по розбору давніх актів» і виходом у 1856—1857 pp. «Записок о Южной Руси» П. Куліша, де переважав дослідницький ухил, приділялась увага вірогід­ності історичних джерел. Майже документально відтворені події червня 1663 р. в повісті П. Куліша «Чорна рада», де достовірно передано колорит епохи і наведено психологічно точні характеристики дійових осіб. Загалом автори іс­торичних творів XIX ст. намагалися всіляко дистанціюватися від політики, але все одно політичний чинник впливав на їхню роботу, найчастіше — негативно. До того ж визначальним стрижнем розвитку української історичної концепції став етико-релігійний принцип.

У першій чверті XIX ст. в Російській імперії склалася політико-ідеологічна формула трьох начал — «православ'я, самодержавство, народність». Зусилля­ми міністрів освіти О. Шишкова та С. Уварова ця тріада впроваджувалася як інструмент абсолютної монополії держави на все духовне життя окремого громадянина та суспільства загалом. Ще в настанові О. Шишкова для Ради Харківського університету (1825) ішлося, що народне виховання в імперії має бути, незалежно від різниці вірувань, лише російським, а всі інородці зобов'я­зані вивчати передусім історію та закони Російської держави. Закладена в цю триєдину формулу мета — перекинути місток через прірву між освіченими верствами суспільства та безграмотним селянством, створити з різних етно­сів політичну російську націю — так і не була реалізована через відсутність справжнього стрижня «народності».

На початку XIX ст. з'явилися наукові дослідження української мови, по­сібники з мовознавства, першим із них стала «Грамматика малороссийского наречия...» О. Павловського, що вийшла в Санкт-Петербурзі 1818 р. Пізніше спроби довести самобутність української мови робили І. Войцехович, І. Срезнєвський, а відомий байкар Л. Глібов організував «Товариство кохаючих рідну мову», куди увійшли О. Маркович, О. Лазаревський. М. Вербицький та інші ентузіасти. Однак серед більшості вчених переважала думка про непридатність української мови для використання в технічній, медичній, іншій спеціальній літературі, науці взагалі через відсутність української термінологічної лекси­ки. М. Костомаров, наприклад, заявляв: «Наша малорусская литература есть исключительно мужицкая» — тому нібито неможливо перекласти українською мовою ні В. Шекспіра, ні Дж. Байрона. М. Драгоманов назвав російську мову «рідною й природною» для української інтелігенції та українофілів-романтиків. Такі хибні висновки були спричинені реалізацією заходів царизму, розрахова­них на звуження сфери користування українською мовою. Згідно з Правилами 1870 р. «Про засоби до освіти інородців, що населяють Росію», всі етноси в імперії поділялися на такі категорії: народи, які вельми мато обрусіли; народи, які мешкають у районах, населених росіянами; народи, які достатньо обрусі­ли, тому навчати їх необхідно лише російською мовою. «Тимчасові правила про стягнення в Південно-західних губерніях» 1892 p.. розраховані саме на Україну, яка вважалася достатньо русифікованою, передбачати категоричну заборону викладання українською мовою під загрозою грошового штрафу або ув'язнення. Утім, у середині XIX ст. 98 % дітей у підросійській Україні взагалі не відвідували школу.

Лише окремі представники України мали змогу здобути фундаментальну освіту. Так, май­бутній директор Рішельєвського ліцею в Одесі І. Орлай у жовтні 1806 р. захистив у Тар­туському університеті (у 1802—1893 pp. — це Дерптський, потім аж до 1918 р. — Юріївський університет) докторську дисертацію з медицини. Навчався він також у Львівському, Пештському (Будапештському), Віденському, Петербурзькому університетах, у Кеніг­сберзі здобув звання доктора філософи. І. Орлай очолив 1821 р. Ніжинську гімназію ви­щих наук, листувався з Й. В. Ґете. У Тартуському університеті навчалися М. Закревський (1805—1871) — історик, фольклорист, етнограф, який жив у Таллінні, та учений, педагог, громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства М. Гулак (1821—1899). Першим українським професором цього університету став славіст 0. Котляревський (1837—1881). Навчався у Тарту також майбутній історик, політичний діяч, один з ініціаторів створен­ня Української Академії наук та Національної бібліотеки, М. Василенко (1866—1925). Високоосвічененими українцями були голова Чернігівської повітової земської управи О. Тищинський (1835—1896), піонер розробки покладів залізної руди в Криворіжжі архе­олог 0. Поль (1832—1890), майбутній академік, філософ, правознавець Б. Кістяківський (1868—1920), енциклопедист, фізик, етнограф, письменник — брат Лесі Українки М. Ко­сач (1869—1903) та ін.

Кінець XIX ст. відзначився відкриттям краєзнавчих, етнографічних, цер­ковних, церковно-археологічних музеїв, експозиції яких мали сприяти не лише русифікації, а й формуванню уявлення про меншовартість українців, створен­ню образу безтурботної нації, яка проводить час у співах і танцях.

У 1888 р. пам'ятник Богдану Хмельницькому після довгого перебування біля дверей поліцейської дільниці (скульптор О. Мікешин привласнив собі мідь, що призначалася для оздоблення пам'ятника) було встановлено в Києві перед храмом Святої Софії.

Якщо до 1850 р. Київ був типово провінційним містом, то з другої по­ловини XIX ст. становище істотно змінилось. Ідея розбудови сучасного Ки­єва втілювалася за чотирма планами, розробка яких почалася з 1837 року. Згідно з ними відбулося злиття Верхнього міста з Печерськом, з'явилися ве­личні адміністративні споруди, хоча домінантами в місті лишалися собори та дзвіниці — творіння зодчих XVIII ст.: Й. Шеделя, С Ковніра, А. Квасова, І. Григоровича-Барського та ін. На жаль, було втрачено стиль українського бароко із властивою йому неповторною гармонією в розташуванні будинків у мальовничих ландшафтах, у поєднанні силуетів храмів із пластичними обриса­ми пагорбів та звивистими лініями струмків і річок. Уже в XX ст. сталася певна деестетизація образу Києва: водонапірні вежі, заводські димарі, елеватори по­рушували гармонію міського ландшафту та довколишньої природи.

На Заході посилена увага до України на початку XIX ст. виникла на ґрунті романтизації «козацького народу — дикого й безпосереднього». Такий під­хід позначився на творах Леруа де Флажа, К. Мольї-Брюна, X. Решберга, Н.-Л. Піссо та ін. У 1814 р. вийшла «Історія козаків» Г. Лезіра, де переважа­ло екзотико-захоплене милування Україною, а козацтво уподібнювалося тим козачим полкам російської армії, які після війни з Наполеоном стали страхо­вищем Європи. У 1819 р. спершу Дж. Байрон, потім В. Гюго створили поеми про І. Мазепу, пройняті духом козако- та мазепоманії, і такий підхід на деякий час став загальноєвропейською модою в літературі, живописі, музиці. Потім до цієї теми зверталися українські романтики 30-х років, тому в грудні 1830 р. письменник І. Розковшенко дотепно писав І. Срезнєвському: «Україна — дже­рело для романів у дусі Вальтера Скотта».

Чимало робилося в галузі краєзнавства. До цієї справи були залучені: Тим­часова комісія з розгляду давніх актів (археографічна), Комісія зі статистич­ного і природничо-історичного опису губерній Київського навчального округу (працювала в 1851—1864 pp. при Київському університеті ім. Святого Володи­мира). Крім того, збиранням історичних документів та матеріальних пам'яток займалися експедиція Імператорського Російського географічного товариства під керівництвом П. Чубинського (1869—1870-ті роки), Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства, 13 історичних наукових товариств, у тому числі три університетських. Низку краєзнавчих програм було реалізовано в шести губерніях України за сприяння губернських статистичних комітетів та архівних комісій.

Кульчицький

Тема 17. Культура України 19 - початку 20 ст.

Нові часи породили нові виклики ук­раїнській культурі, на які відповідати укра­їнцям в умовах власної бездержавності до­водилося все важче. Особливо це стосува­лося сфери так званої високої культури. Роз­членування українських земель, великодержавна політика колонізаторів аж ніяк не сприяли розвитку українського народу, загальмовували його, збіднювали. Реформи ж освіти в Російській та Австрійській імпе­ріях мали суперечливе значення для укра­їнського народу.

Освіта

За царя Олександра І з'явилося мініс­терство народної освіти, у кожному гу­бернському місті відкривалася гімназія, а в кожному повіті - повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі учи­лища, фельдшерські школи, приватні пан­сіонати, пізніше (у 1850 р.) з'явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, переважно кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою осві­тою, переважна більшість жінок була не­письменною. Головним закладом для біль­шості українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школи. Мовою освіти в Україні була виключно російська, що галь­мувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації. Саме тут і треба шука­ти відповідь на питання: чому Україна, що славилась у козацькі часи демократизмом та великим поширенням письменності, а укра­їнці ще на початку 18 ст. мали в Петербурзі та Москві реноме освіченого народу, так занепала в цьому відношенні у другій поло­вині 19 - початку 20 ст.

На підавстрійських українських землях з часів революції 1848-1849 pp. відбулися принципові позитивні зрушення. У 1869 р. тут прийнято закон про обов'язкову по­чаткову освіту, була можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу.

Такий ненормальний стан багато в чому спричинив до вимушеного виїзду значної частини української інтелігенції за межі України, через що вони працювали насам­перед на розвиток чужої, а не своєї куль­тури.

Негативне значення мало закриття ро­сійським урядом у 1817 р. Києво-Могилянської академії. Щоправда, вона невдовзі від­новила свою діяльність, але вже як Київська духовна академія. Досить сказати, що вона втратила свій демократичний характер: тепер у «Могилянці» навчалися переважно поповичі. Були змінені програми навчання, тут запанувала російська мова, були переведені викладацькі кадри з Росії. Царат ви­разно прагнув до перетворення «Могилянки» у центр русифікації України і до певної міри йому це вдалося.

У Львові діяв заснований ще в 1661 р. університет, але він переривав свою діяль­ність у 1805-1818 pp. і до того ж мав ні­мецько-польський характер. У підросій­ській Україні виникають університети в Харкові (1804) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей(1835-1845), Київська тим­часова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки (особливо з 1830 р.) і т. ін.

Слід відзначити й перші кроки на шляху української педагогіки, пізніше й фізичної культури та спорту. Насамперед слід вказати на геніального педагога Костянтина Ушинського (1824-1871), вихідця із знач­ного українського роду. Ушинський став основоположником нової педагогіки, ре­форматором шкільної освіти. Його най­кращий твір «Рідне слово» перевидавався різними мовами 150 разів. У одному з своїх творів Ушинський засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом».

Українські меценати і благодійники

Те, що верхівка українського суспіль­ства у своїй масі перестала служити своєму народові, пішла на службу імперіям, а національна українська буржуазія була слаб­кою, мало негативний вплив і на розвиток культури. Однак традиції благодійництва й меценатства, започатковані ще князями доби Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького, не вмерли. Наприкінці 18 - на початку 19 ст. відзначалися своєю меценатською канцлер Російської імперії граф Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, пізніше - Григорій Галаган. Останній заснував, на­приклад, у с. Сокиринці Допомогово-ощадне товариство (надавши йому для старто­вого капіталу 3 тис. рублів, а також кам'яний будинок), ремісниче училище, інтернат. Його коштом було видано чимало книг, насамперед журналів «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних полотен. Втра­тивши сина Павла, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон карбованців золо­том!) знамениту Галаганівську колегію (колегію Галагана), яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та гуртожиток (бур­су) для учнів і стала зразковим навчальним закладом всієї Російської імперії.

Не менше користі принесла українській культурі діяльність інших видатних меце­натів та благодійників, насамперед Олександра Поля, Єлизавети Милорадович, родин Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. Але особливої похвали заслуговують сім'я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861-1929). Перші відзначилися як успішні підприємці й науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук Ренет Симиренка, який відомий практично кожному). Вони активно допомагали діячам укра­їнської культури, передали для Товариства допомоги українській літературі вели­чезний капітал, але Перша світова війна та більшовицький режим не дозволили його використати. Є. Чикаленко домігся вели­кого багатства за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. З кінця 19 ст. Чикаленко став надавати система­тичну допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх при­бутків. Саме він фінансував газети «Гро­мадська думка», «Рада», створив фонд до­помоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Шевченка, засну­вав Академічний дім (гуртожиток для українських студентів) у Львові. Чимало українських письменників, і насамперед Володимир Винниченко, завдячують йому виходом у світ своїх творів. Всіляко під­тримував Чикаленко й українські політичні сили, які прагнули домогтися самостійної Української держави, а тому в 1919 р. мусив емігрувати.

Музеї

Завдяки зусиллям меценатів і благодій­ників створювалися значні бібліотеки, зі­брання рукописів та інших старовинних речей, колекції живопису, які були доступні науковцям, нерідко й широким масам. У другій половині 19 - на початку 20 ст. на їх основі формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Меценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили багатющий музей, який поповню­вали за рахунок придбаних у різних колек­ціонерів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра Дорошенка та ін.), археологічних розкопок. Катерина Скаржинська створила у своєму маєтку на Лубенщині історико-етнографічний музей. Колекція Ханенків, нащадків гетьмана України, лягла в основу колекцій нинішніх Національного історичного музею та Му­зею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву Музей мис­тецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків. У 1872 р. наполегливою працею Миколи Петрова в Києві при Київській духовній академії було відкрито Церковно-археоло­гічний музей. Тут зберігалися унікальні предмети церковної старовини, в т. ч. хрест св. Сергія Радонезького, хрест єрусалимсь­кого патріарха Феофана (1620 p.), портрети та речі церковного вжитку київських мит­рополитів 16-18 ст., хрест гетьмана Петра Сагайдачного. Цей музей існував аж до його ліквідації та розграбування більшовиками у 1922 р. Вчений і гірничопромисловець Олександр Поль, який почав розробки криворізької руди, створив надзвичайно цінний музей старовини і заповів його місту Кате­ринославу. У 1902 р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький (1855-1940), і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козаць­кої старовини, а також середньовічних ко­чівників. Великою позитивною справою було створення в губерніальних центрах ар­хівних комісій, які збирали й досліджували цінні документи, нерідко приречені на загибель. Виникло й Історичне товариство ім. св. Нестора-літописця, яке видало багато томів своїх наукових записок.

Наука і література

Чимало українських патріотів активно вивчало історію свого народу і країни, розуміючи виняткове значення розвитку історичної свідомості народу. У минулому вони знаходили натхнення для своєї діяль­ності, осмислювали історичний досвід. Справу Дмитра Бантиш-Каменського про­довжив Микола Маркевич (1804-1860), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України знайшла яскраве й поетичне висвітлення з найдавніших часів до кінця 18 ст. Не менш успішно діяв Михайло Максимович (1804-1873), учений, який поєднав у собі природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, першим ректором Київського університету. Саме він спростував сумнозвісну теорію російського історика М. Погодіна, яка заперечувала причетність українців до Київської держави 9-13 ст. та оголошувала їх прибульцями. Подією в науковому й культурному житті України стали збірники українських народних пісень і дум, зібраних і виданих Мак­симовичем, а також його праці, які ствер­джували самобутність української мови. Як історик Максимович був надзвичайно ерудованим і талановитим, його праці охоп­люють історію України з часів Київської Русі по Коліївщину. Ще більшим був внесок в українську культуру Пантелеймона Куліша (1819-1897), культурно-освітнього діяча, письменника, поета, перекладача й історика. Він створив знаменитий історич­ний роман «Чорна рада», присвячений відомим подіям у Ніжині 1663 p., видав ряд цінних історичних праць та джерельних публікацій. Куліш збагатив українську культуру чудовими перекладами західноєвро­пейських класиків (Шекспір, Гете, Шиллер та ін.). Саме Куліш здійснив переклад Біблії українською (його завершував Іван Пулюй).

Значним був внесок в історіографію до­слідника історії Слобідської України Дмит­ра Багалія (1857-1932), ректора Харків­ського університету. Одну із своїх фунда­ментальних робіт він присвятив історії Харкова та його університету. Не менших успіхів досягнув його приятель Дмитро Яворницький. котрий відзначився і як фольклорист, археолог і письменник. Він створив класичну працю «Історія запо­розьких козаків», написав цикл важливих робіт з цієї ж проблематики (книги «Іван Дмитрович Сірко - кошовий отаман запо­розьких козаків», «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах» та ін.).

У Одесі зусиллями Аполлона Скальковського (1808-1898) було створено пер­ше в українській науці дослідження з історії запорозького козацтва («Історія Нової Січі»), яке побачило світ у 1841 p., вида­валися «Записки Одесского общества исто­рии и древностей».

Зростала й нова генерація українських істориків, представлена іменами І. Джиджори, І. Крип'якевича, В. Липинського та ін. Федір Вовк (1847-1918) був загаль­новизнаним у Європі антропологом та ар­хеологом, причому головні зусилля зосере­див якраз на вивченні українців. Він вперше різнобічно охопив український народний побут і переконливо довів на етнографічному матеріалі, що український народ і в даному відношенні є самобутнім. Агатангел Кримський (1871-1942), філолог та історик, поет, перекладач, письменник став визнаним у світі авторитетом у сходознав­стві (арабістика, тюркологія, іраністика, семітологія). Володіючи 68 іноземними мовами, він глибоко дослідив арабську літе­ратуру, історію Османської імперії, пере­клав українською ряд класичних творів арабської, перської й турецької літератур. Він же є автором оригінальних поезій (збірка «Пальмове листя»), роману з життя української інтелігенції Чорноморці («Анд­рій Лаговський»). Уродженець Харківщини Михайло Туган-Барановський (1865-1919) став одним з провідних європейських економістів.

Було б помилковим думати, що українського народу розкривався виключно у сфері гуманітарних наук, поезії та образотворчому мистецтві. Досить назвати іме­на мореплавця та географа Юрія Лисянського (1773-1837), мандрівника та етногра­фа Миколи Миклухи-Маклая (1846-1888), винахідника бойових ракет Олександра Засядька (1779-1837), основоположника віт­чизняного акушерства Нестора Амбодик-Максимовича (1744-1812), світоча Петер­бурзької Медико-хірургічної академії ака­деміка Данила Велланського (1773-1847), засновника культурного пасічництва Петра Прокоповича (1775-1850), корифея мате­матики Михайла Остроградського (1801— 1862). Останній походив із старовинного козацького роду Полтавщини. Всесвітнє ви­знання здобули праці Остроградського в галузі математики, математичної фізики та аналітичної механіки, і не випадково його було обрано академіком ряду академій наук у Старому й Новому Світі.

Значно збільшилася частка вчених з українських земель, які досягли великих успіхів у точних і природничих науках у другій половині 19 - на початку 20 ст. Досить назвати імена лауреата Нобелівської премії біолога Іллі Мечникова (1845-1916), фізика Михайла Авенаріуса (1835-1895), винахідника електрозварювання Миколи Бенардоса (1842-1905), видатного авіакон­структора Ігора Сікорського (1889-1972), який зробив величезний внесок у розвиток літакобудування в Російській імперії (створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець»), Франції та США. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй (1845-1918) був видатним фізиком, ректором Політехнічного університету в Празі, деканом першого в Європі електро­технічного факультету. Саме він сконстру­ював трубку для виявлення «Х-променів», якою скористався інший вчений - Рентген і від імені якого ці промені дістали назву. Нова генерація українських учених та мис­лителів дала світу знаменитого Володи­мира Вернадського (1863-1945) - творця теорії про біосферу та ноосферу, заснов­ника геохімії, біогеохімії та радіогеології.

З-поміж низки літераторів почесне міс­це належить Євгену Гребінці (1818-1848). Письменник, українець за походженням, писав романи та повісті російською мовою, більшість яких спіткало забуття. Справжню літературну славу здобув кількісно неве­ликим україномовним доробком - байками. Кілька десятків цих творів були настільки оригінальними й мовно вишуканими, що стали окрасою класичної української літе­ратури.

Українська література продовжувала розвиватися, незважаючи на тяжкі умови існування. У другій половині 19 ст. розквітнув талант цілої плеяди класиків україн­ської літератури: найвидатнішої української поетеси Лесі Українки (1871-1913), Івана Нечуя-Левицького (1838-1918), Панаса Мирного (1849-1920), Бориса Грінченка (1863-1910), Михайла Коцюбинського (1864-1913) та ін. І. Нечуй-Левицький утвердив в українській літературі жанр со­ціальної повісті й соціального роману («Микола Джеря»), написав ряд гуморис­тичних («Кайдашева сім'я», «Старосвітські батюшки і матушки») та історичних («Іван Виговський») творів. Перу Нечуя-Левиць­кого належать твори, насамперед роман «Чорні хмари», в яких викривалася полі­тика русифікації. Панас Мирний - творець романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». «Повія» та ін. був визнаним майстром психологічної прози. Талант Б. Грінченка був меншим, зате він відзначився як пуб­ліцист, автор «Листів з України Наддніпрянської», котрі скеровували нові поколінні борців за волю України. Він створив собі справжній пам'ятник, уклавши чотиритомний «Словарь української мови».

М. Коцюбинський став одним із фундаторів новітньої української літератури творцем соціального роману «Fata morgana», історичної повісті «Дорогою ціною» ряду новел та оповідань, які увійшли до скарбниці української літератури. Подорож у Карпати надихнула Коцюбинського на створення повісті «Тіні забутих предків» (1911). Коцюбинський глибоко цікавився життям і побутом молдаван, циган, крим­ських татар, доля яких міцно пов'язана з долею українського народу. Він написав зокрема цикл оповідань з життя кримських татар, змалювавши з симпатією цей народ, який зберіг про українського класика вдяч­ну пам'ять.

Видатний поет і драматург Олександр Олесь (1878-1944) належав до молодшої генерації українських діячів культури. Його мистецьке кредо концентрувалося в словах «краса» і «воля». Уже першою збіркою віршів «З журбою радість обнялась» (1907) він здобув загальне визнання. Йому суди­лося бути співцем двох революцій (1905 і 1917 pp.), відродження незалежної Української держави. Він був батьком іншого ви­датного українського поета і борця за само­стійну українську державу Олега Ольжича (1907-1944). Володимир Винниченко (1880-1951) був одним з чільних україн­ських письменників і драматургів 20 ст. В літературу він увійшов 1902 р., в доре­волюційний період відзначився реалістич­ними оповіданнями, які різко протистави­лися народницькій прозі. Він змалював по­чаток руйнації традиційного українського села, зобразив різні типи українського суспільства, зокрема інтелігента-революціонера. Його творча спадщина багатюща, тут знаходимо п'єси, фантастичні романи, політичні памфлети тощо.

На Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», а також Микола Устиянович, Олександр Духнович - автор відомого вірша, гімну закарпатців «Я русин був, єсьм і буду», а в пізніші часи - Осип Маковей (1867-1925). Розквітнув талант і «буковинського Кобзаря» - Юрія Федьковича (1834—1888), одного з провідників на­ціонального відродження у цьому регіоні. Він першим з буковинських літераторів став писати українською мовою і створив цикл ліричних та героїко-романтичних пое­зій (поеми «Довбуш», «Лук'ян Кобилиця» та ін.). До класиків української літератури належать і члени т. зв. «покутської трійці» -Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. Найталановитішим з них був Василь Стефаник (1871-1936), який сягнув вершин у новелістиці («Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.). Передаючи тяжке селянське життя, нерідко сповнене трагізму, Стефаник прагнув писати, за визначенням сучасників, «стисло, талановито й страшно». Критики називали його «селянським Бетховеном».

Театр і музика

Розвивалися в Україні й традиції на­родного театру й так званої шкільної драми, яка популярною була серед спудеїв Києво-Могилянської академії (першу відому з них «Про Иосифа Прекрасного» на біблійний сюжет вони поставили ще на початку 30-х років 17 ст.). У 18 ст. виникають аматорські театри при поміщицьких резиденціях, не­рідко з участю акторів-кріпаків, у навчальних закладах, по Україні гастролюють про­фесійні трупи (італійські, французькі, поль­ські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Так, наприкінці 18 ст. ці трупи да­вали вистави у палаці Понятовських у Корсуні, діяли польські театри у Бердичеві, Кам'янці-Подільському та ін. У 1789 р. в Харкові побудували постійний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли геніальні актори й драматурги. Ма­ються на увазі насамперед Микола Гоголь, Михайло Щепкін (1788-1863) та Карпо Соленик (1815-1851). Перший починав свій шлях у театрі, виконуючи ролі в лю­бительських спектаклях під впливом свого батька Василя Гоголя, котрий керував до­сить популярним аматорським театром Д. Трощинського на Полтавщині. Другий теж був українцем за походженням, але не дворянином, як Гоголь, а селянином-кріпаком. Так само, як і Шевченка, з котрим вони міцно здружилися, його викупили з неволі передові представники громадськості (на­самперед І. Котляревський, який спеціально для цього актора написав роль Виборного у «Наталці Полтавці»). Щепкін працював спочатку в театрах Харкова, Полтави й Ки­єва (1816-1824), після чого пов'язав свою творчу долю з Малим театром у Москві, час від часу приїжджаючи з гастролями на Бать­ківщину. Соленик усе своє життя присвятив служінню саме українському театру, відмовившись вступати на російську імпера­торську сцену. Він грав переважно в театрах Слобожанщини та Лівобережної України. Один з таких театрів, що був у Харкові, очолив класик української літератури Гри­горій Квітка-Основ'яненко. Його репертуар складався переважно з російських п'єс. Однак час від часу в ньому, як і в інших по­дібних, ставилися українські п'єси, лунали українські пісні, тут танцювали українські танці.

Майже одночасно сформувалися ама­торські гуртки на Західній Україні. Профе­сійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. Так, у 1772 р. з Відня до Львова було переведено німецький державний театр Геттерсдорфа, який існував майже сто років. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гуртка студентів Львівської духовної семі­нарії, але українську мову на сцену було введено тільки в 1834 p., причому тут ставили п’єси не тільки місцевих, а и наддніпрянських авторів (І. Котляревського та ін.). Визначну роль у становленні українського театру в Галичині відіграв священик з Ко­ломиї Іван Озаркевич, який виступив і як організатор, і як режисер, і як драматург.

На певний час центр театрального жит­тя перемістився до Галичини. Саме у Львові було відкрито у 1864 р. перший український театр Омеляна Бачинського, в якому грали й актори-наддніпрянці.

Після певного спаду театральне життя в підросійській Україні знову активізувалося. Головним його осередком стало провінційне місто Єлизаветград у степах Центральної України. Ще з 1864 р. тут активно діяв са­модіяльний театр, у якому робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені ви­ключно український репертуар. Біля її дже­рел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення «ко­рифеї українського театру». Це - Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створила класичний репертуар українського театру. До них долучились драматурги нового покоління, які зробили і свій внесок у створення українських п'єс: Людмила Старицька-Черняхівська, Любов Яновська і особливо Володимир Винниченко. Ця трупа і її філії об'їздили майже всю Україну (щоправда, на Правобережжі, частково й Лівобережжі у 1883-1893 pp. влада заборонила їм грати і тому вони му­сили обмежуватись у цей час переважно те­риторією Південної України та Чорноморії). У 1885 р. трупа розпалася на дві час­тини: однією керував Марко Кропивниць-кий, другою - Михайло Старицький. За їх прикладом пішли інші і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів. Але тільки з 1905 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення (у Києві), і тут успішно діяла трупа Миколи Садовського.

На родючому українському театрально­му ґрунті виростало перше покоління ак­торів кіно. У передреволюційні роки у Лоцманській Кам'янці було знято перший український кінофільм «Напад орди на Січ». У той же час низка кіноакторів-українців стають широковідомими в Російській імперії. До них належить насамперед зірка німого кіно Віра Холодна.

Доба національного відродження по­ставила перед українськими діячами музич­ної культури нові завдання і вони з ними з честю упоралися. Співак, актор і компози­тор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) написав знамениту оперу «Запоро­жець за Дунаєм» і ряд інших творів («Українське весілля», «Ніч під Івана Ку­пала»). Співзвучною з ним була діяльність іншого вихованця Київської духовної ака­демії, поета й композитора Петра Ніщинського (1832-1896), автора обробок народ­них дум («Про Байду», «Про козака Софрона»), пісні «Закувала та сива зозуля» та ін. У 40-і роки 19 ст. були створені в Україні перші Симфонічне й Філармонічне това­риства. На західноукраїнських землях без­заперечним лідером у цій галузі був осно­воположник професійної музичної куль­тури в Галичині Михайло Вербицький (1815-1870), творець музики українського національного (нині й державного) гімну «Ще не вмерла України...», автор понад 20 музично-сценічних творів, зокрема мело­драми «Підгоряни», та більш як 30 літур­гійних хорових творів, ряду симфонічних творів.

Переломне значення для розвитку ук­раїнської національної класичної музики мала творчість її основоположника Миколи Лисенка (1842-1912). Здобувши тех­нічну освіту в Київському університеті, він круто змінив свій життєвий шлях, вирі­шивши стати композитором. Закінчив Лейпцизьку та Петербурзьку консерваторії і енергійно взявся піднімати майже неорану цілину українського народного мелосу. Саме він відкрив народну пісню як націо­нальний чинник у музиці. Його доробок охоплює практично всі музичні жанри. Тільки з Тараса Шевченка Лисенко поклав на музику понад 60 творів, а крім того, твори Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка, написав чимало романсів, пі­сень, перші українські дитячі опери («Коза-дереза», «Пан Коцький») та ін. Вершиною творчості композитора стала його героїко-патріотична драма «Тарас Бульба», він на­писав нову музику до опери «Наталка Пол­тавка» і саме в такій версії вона відома нам сьогодні. Лисенко був свідомим українсь­ким патріотом, людиною демократичних переконань і через це перебував під нагля­дом поліції. Зі школи Миколи Лисенка ви­йшла яскрава плеяда молодих українських композиторів: Микола Леонтович (1877-1921), чий «Щедрик-ведрик» став народ­ною різдвяною піснею в усіх християнсь­ких країнах, Кирило Стеценко (1882— 1922) та Олександр Кошиць (1875-1944).

Останній записав масу українських пісень серед кубанських козаків-чорноморців, створив хор «Боян» у Києві, пізніше - першу Українську республіканську капелу, з котрою тріумфально об'їхав увесь світ. Одночасно з Лисенком творив відомий український громадський діяч Микола Аркас (1852-1909), який під впливом творчості Великого Кобзаря написав оперу «Катерина».

У підавстрійській Україні розквітнув талант «співаків з Божої ласки» Олександра Мишуги (1853-1922), Модеста Менцинського (1876-1935) і особливо Соломії Крушельницької (1872-1952) - найвидатнішої і всесвітньо відомої української співачки.

Музичні критики називали її «неперевершеною Саломеєю», ставили її ім'я в один ряд з Енріко Карузо й Тито Руффо. Крушельницька вчилася у Львівській консер­ваторії, у відомих педагогів у Мілані та Відні, співала в знаменитій «Ля Скала» в Мілані, у Львівській, Краківській та Вар­шавській операх. До репертуару співачки входило понад 60 партій світової оперної класики, за партію мадам Батерфляй в опері Дж. Пуччині «Чіо-Чіо-Сан» сам композитор віддав їй пальму першості серед інших співачок. Крушельницька протягом усього життя пропагувала твори українських ком­позиторів, українську народну пісню.

Живопис

В Україні тривав розвиток іконописних традицій, бурхливо набирало сили світське образотворче мистецтво. Перших 30 років свого життя провів на рідній Україні Володимир Боровиковський (1757-1825), син миргородського художника-іконописця Луки Боровика. Він уже був зрілим майстром, про що свідчать його ікони «Христос» і «Богоматір». Під час подорожі цариці Катерини II до Криму у 1787 р. вона випадково зустрілася в Кодаці з дядьком Боровиковського, ветераном російсько-турецьких війн. У розмові було згадано про молодого іконописця, який через нещасне кохання вирішив податися в рекрути. Це й вирішило подальшу долю живописця. Боровиковського викликали до Петербурга, де він став найкращим портретистом, а згодом і академіком Академії мистецтв.

Петербург з його Академією мистецтв став найпотужнішим тогочасним осередком українського живопису, де активно діяла група провідників реалістичного напряму. Серед них Василь Тропінін, виходець із селян-кріпаків, А. Мокрицький, І. Сошенко та ін. Івану Сошенку випало помітити і допо­могти визволитися з кріпацтва молодому Тарасу Шевченку. Великий Кобзар і як художник досяг вражаючих успіхів. Він створив серію офортів «Мальовнича Укра­їна», змалював пам'ятки старовини, напи­сав галерею портретів і картин. Твори Шевченка-художника проклали нові шляхи в українському мистецтві.

Як на дріжджах зростала популярність так званих передвижників, художників, які щиро прагнули поставити мистецтво на службу народу. Беззаперечним лідером пе­редвижників був Ілля Рєпін (1844-1928), уродженець Чугуєва. Хоча за своєю національною свідомістю Рєпін був росіянином, але його українське коріння час від часу давало про себе знати. Найгеніальнішим виявом цього потягу до рідної землі були знамениті «Запорожці» («Запорожці пи­шуть листа турецькому султану»), Рєпін звертався до української проблематики часто, свідченням чого є його картини «Ве­чорниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі типи» та ін. Українська дійсність знайшла своє глибоке відбиття в творах таких ху­дожників, як Кость Трутовський, Микола Ярошенко, Сергій Васильківський, Опанас Сластіон, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Василь Кричевський, певною мірою Микола Ге, Микола Пимоненко та ін. У 1903 р. українські художники влаштували свою першу виставку в Полтаві, пізніше організували Товариство київських ху­дожників (1907-1916). Наприкінці 19 - на початку 20 ст. при розписах нових київсь­ких церков та при реставрації старих утво­рився потужний осередок, який дбайливо зберігав традиції давнього іконопису. До цього осередку належали такі видатні мит­ці, як Володимир Васнєцов, який виконав більшу частину фресок у Свято-Володимирському соборі, та Михайло Врубель (1856-1910), який уславився фресками та іконостасом Свято-Кирилівської церкви і створив свій неповторний стиль у живописі.

Україна на початку 20 ст. стає одним з провідних експериментальних центрів у живописі. Досить вказати на киянина Казимира Малевича (1879-1935), учня М. Пимоненка. Автор картин на сільську тематику, він став засновником супрема­тизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) поклала початок абст­рактному мистецтву у світі. Малевич висту­пив також і як визначний теоретик нового напрямку. Михайло Бойчук (1882-1937) народився в с. Романівка на Тернопільщині. Він навчався у Віденській, Краківський та Мюнхенській академіях мистецтв, у Па­рижі, працював у Галичині, а потім переїхав до Києва. Тут він став засновником нового українського монументального мистецтва, в якому вдало поєднав сучасність з тради­ціями іконопису й фресок давніх часів. Поет і художник Давид Бурлюк (1882-1967) став теоретиком футуризму.

Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродженець Ічні на Чернігівщині, представник відомого ко­зацького роду, ректор Академії мистецтв у Петербурзі протягом 30 років академік Іван Мартос (1752-1835) створив пам'ятник К. Мініну й Д. Пожарському на Красній площі у Москві. В Україні відомий його пам'ятник Дюку Рішельє в Одесі. Скульп­тор М. Мікешин - творець «Тисячоліття Росії» у Новгороді, створив також пам'ят­ник Богдану Хмельницькому на Софійсь­кому майдані Києва. Галичанин М. Паращук (1878-1963) є автором галереї скульп­турних портретів українських письмен­ників, брав участь у роботі і над відомим пам'ятником Адаму Міцкевичу у Львові. Пізніше він став одним з провідних скульп­торів Болгарії.

У підавстрійській Україні широковідо­мим був уродженець Білої Церкви Лука Долинський (1745-1824), який створив іко­ностас Святоюрського собору у Львові, за що був навіть нагороджений перснем імпе­ратора. Незважаючи на всі випробування, не відмовлялися від своєї української іден­тичності видатні художники Іван Труш та Олена Кульчицька, яка особливо відзначилася в галузі графіки. Уродженець Вінничини Олекса Новаківський (1872-1936) - учень одного з найвидатніших польських художників С. Виспянського - осів у Львові і став лідером українського модерну в жи­вописі, одним з найвідоміших у Центральносхідній Європі художників-постімпресіоністів.

Архітектура

Прискорення урбанізації змусило владу провести значні зміни в забудові населених пунктів. Оскільки в моді тоді був класичний стиль, то відповідно вимагалося робити квадратну площу в центрі міста (за зразком міста з магдебурзьким правом), від якої йшли прямі вулиці, поділяючи місто на квадрати та прямокутники. За цією модою було забудовано Одесу, Миколаїв, Херсон, Катеринослав та ін. На Західній Україні з традиційною міською забудовою не було потреби в таких рішучих змінах. Там за­звичай зберігалося історичне ядро міста, а всі новації в архітектурі виносилися за його межі.

У центрі міст прагнули поставити бу­динки для державних установ, храмів тощо. У цей час особливий внесок у розвиток містобудування в Україні зробили архітек­тори Т. де Томон, В. Беретті, А. Меленський, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон та ін. Завдяки їхнім зусиллям виникли величні палаци й будин­ки у класичному стилі: «червоний корпус» університету св. Володимира, Контрактовий будинок на київському Подолі, величні палаци в Тульчині й Качанівці, пам'ятник князю Володимиру Святому в Києві. З кінця 18 ст. настає період особливого захоплення парками та декоративними садами, які ви­никають практично при кожній садибі більш-менш багатого поміщика. Під впли­вом ідей романтизму тут будували руїни начебто давніх замків, гроти, водоспади, робили ставки, вирощували рідкісні породи дерев, розбивали оранжереї. Такі парки нині є практично в кожній області України, найвідомішим з них є парк «Софіївка» в Умані, побудований руками українських кріпаків польського графа Потоцького для його молодої дружини Софії. Важливі па­м'ятки паркового мистецтва розташовані в Білій Церкві («Олександрія»), Чорториї на Житомирщині, Ташані на Київщині.

У першій половині 19 ст. на зміну кла­сицизму приходять нові стилі, так звані на­ціональні. У Російській імперії нав'язувався казенний московський («русский») стиль, який дисгармоніював з місцевими тради­ціями. У Австрійській імперії стали популярними романський та готичний стилі (зазвичай у модернізованому вигляді), а в українських землях Габсбургів до них примішувався візантійський стиль. Пізніше в обох імперіях запанував еклектичний стиль, і в цьому потоці важко було знайти своє обличчя українським національним тради­ціям. Проте правильний шлях в той період обрав художник і архітектор Василь Кричевський (1872-1952). На початку 20 ст. він створив будинок Полтавського губерн­ського земства, який став сенсацією. Цей будинок увібрав здобутки українського архітектурного стилю. Такого типу будівлі стали досить популярними. Так, у Катеринославі в центрі міста й досі існує величний будинок Володимира Хрінникова, спору­джений у 1910-1913 pp.

Українська земля дала світу багато дія­чів не тільки української культури, а й ін­ших, насамперед російської, польської, німецької, вірменської, грецької та ін. Тут, наприклад, народилися й творили Володи­мир Короленко, Анна Ахматова (Горенко), класик австрійської літератури, уродженець Львова Леопольд фон Захер-Мазох (1836— 1895), з прізвищем якого пов'язане поняття «мазохізм»; класик англійської літератури, уродженець с. Терехового під Бердичевом Джозеф Конрад (Юзеф Коженьовський) (1857-1924), класики єврейської літератури Шолом-Алейхем (1859-1916): уродженець Бучача, лауреат Нобелівської премії Ш. Й. Агнон (1888-1970). письменник і лі­дер сіоністського руху Володимир Жаботинський (1880-1940). У польській літера­турі в першій третині 19 ст. виникла навіть так звана українська школа, представники якої активно використовували українську народну творчість, з захопленням писали про розкішну українську природу та козаць­ку старовину (С. Гощинський, Ю.-Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура, Ю. Словацький, М. Чайковський та ін.). Найвидатніший білоруський історик М. Довнар-Запольський (1867-1937) тривалий час на початку 20 ст. був професором Київського університету.

Україна стала могутнім джерелом на­тхнення і для художників неукраїнського походження, котрі тут народилися або три­валий час жили на її землі. Це стосується насамперед росіян А. Прахова та В. Вас­нецова, М. Ге, В. Верещагіна, маріуполь­ського грека Архипа Куїнджі (1842-1910) - автора знаменитої картини «Місячна ніч на Дніпрі», у якій він відкрив нові грані ро­мантичного бачення світу; вірменина з Фео­досії Івана Айвазовського (Айвазяна) (1817-1900), найкращого європейського художника-мариніста 19 ст. («Дев'ятий вал», «Море», «Очерет на Дніпрі» та ін.); уро­дженця Харківщини поляка Генрика Семирадського.

Баран

ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Початок українського відродження традиційно умовно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоч "Енеїда" була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко вкоріненим у минулу епоху — козацьку добу. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія — римських героїв й богів Олімпу — в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв'язок "Енеїди" з народною пам'яттю про козацтво.

Пам'ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які користувалися різними ступенями політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. — Слобідській Україні (до 1765 p.), Запоріжжі (1775 р.) та Лівобережній Україні (Гетьманщині до 1785 p.). Ця пам'ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво передусім були пам'яттю про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками й непримиренністю до соціального, національного і релігійного гніту. На рівні нового українського дворянства, потомків козацької старшини славне минуле України пов'язувалося з пам'яттю про козацьку державу — Гетьманщину.

Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII—початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу вийшли з козацької старшини. Входження нащадків старшини до складу російського дворянства не відбувалося гладко. Довший час нащадки козацької верхівки перебували в опозиції до імперських реформ. Така ситуація була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старшиною. Крім того, українські заможні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв в тому обсязі, в якому ними користувалася польська шляхта. На відміну від російських дворян, шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Відстоюючи свої права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання "Нового уложення" (кодексу дворянських прав). Депутатом від дворянства Лубенського полку був вибраний Григорій Полетика, нащадок старого козацького роду з Полтавщини, який проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави в Україні. Іншим палким протестом проти російської неволі була "Ода на рабство", написана Василем Капністом після введення кріпацтва в Україні. Виходець із дворянської сім'ї з Полтавської губернії, за дорученням групи козацької старшини 1791 р. він виїхав з таємною місією у Берлін, щоб викласти там свій план відірвання України від Росії і включення її до складу Прусської держави.

Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах аж так далеко. У середині 80-х років XVIII ст. опозиційні настрої серед потомків козацької старшини поступово згасають. Смерть Григорія Полетики 1784 р. позбавила їх досвідченого лідера. Водночас російська влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. російська імператриця Катерина II підписала грамоту про вольність дворянства, яка звільняла російських дворян від обов'язкової державної та військової служби. Формально потомки старшини повинні були доводити своє право на одержання дворянства на підставі родинних документів. Але генерал-губернатор Петро Рум'янцев, кровно пов'язаний з багатьма козацькими родинами, дивився на цю процедуру крізь пальці. Внаслідок корупції, фальшування генеалогій та інших документів число "нових дворян" серед українців 1790 р. становило вже 23—25 тис.

Наступник Рум'янцева генерал-губернатор М. Кречетніков ставився до української старшини прохолодніше. Він призупинив її масовий перехід у дворянство. До його заміщення 1795 р. лише трохи більше половини претендентів з числа нащадків козацької верхівки були визнані "безсумнівними дворянами".

Питанням надання дворянських титулів 1797 р. почала займатися спеціально утворена у Санкт-Петербурзі комісія — Геральдія (існувала до 1835 р.). На перших часах її роботи єдиною перешкодою для одержання дворянства була бюрократична тяганина, так характерна для російської адміністративної машини. Але на початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інституціях за достатню підставу для надання дворянського титулу. Це рішення могло мати катастрофічні наслідки для козацько-старшинських родів і тому викликало хвилю протестів та невдоволення серед української шляхти. Невдоволених очолила невелика група людей, які називали себе "патріотами рідного краю".

Пошуки у родинних архівах документів, які б засвідчували права козацької старшини, збудили сильне зацікавлення історією серед провідної верстви українського суспільства і тим самим послужили поштовхом до національного відродження на Лівобережжі. Зацікавлення історичним минулим лише почасти було викликане становими інтересами козацької старшини. Насправді усі лідери автономістського руху — Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика (син Григорія), Адріян Чепа, Василь Чарниш, Федір Туманський — були "безсумнівними дворянами", отже, вони відстоювали історичні права козацької старшини не з матеріальних, а з моральних мотивів, їхня діяльність була наснажена почуттям локального патріотизму. "Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою", — писав Василь Полетика у листі до свого приятеля Адріяна Чепи.

Українських патріотів єднала прив'язаність до минулого і критичне ставлення до сучасного. Вони намагалися зберегти місцеву правову систему, засновану на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла І, відомого зі своєї опозиції до матері. І справді, під час свого короткого правління Павло І відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його наступник Олександр І хоч і не відзначався прихильністю до України, все ж зберіг її особливі правові норми. Що ж до відновлення козацької армії, то позиція російського уряду була дуже прагматичною: він ладен був відновити козацьке військо лише у випадку військової загрози для Російської імперії. Як тільки загроза зникла, російські чиновники відкладали вирішення цього питання, боячись, як би ця поступка не розпалила апетити українських автономістів.

Політичні настрої автономістів найкраще відображені у трактаті "Історія русів" — першій великій пам'ятці модернової української політичної думки. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Правдоподібно, вона була написана на Новгород-Сіверщині на початку XIX ст. Віднайдена в одному з родинних архівів 1828 р. "Історія русів" у 30—40-х роках поширювалася у рукописних копіях, а 1846 р. була опублікована у Москві українським істориком Осипом Бодянським. Книга мала виразно антипольське й антиросійське спрямування, а її ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави (1654 p.). "Історія русів" мала величезний вплив на дальше формування ідеології українського національного руху. Зокрема, жодний інший твір, крім Біблії, не позначився так сильно на формуванні свідомості молодого Тараса Шевченка, як "Історія русів".

"Історія русів" закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але вона ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відображалася своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їхнього відновлення, вони, однак, не вимагали відділення України від Російської імперії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє, почуваючи себе представниками нації, приреченої зійти з історичної сцени. Цей фаталізм сягав своїм корінням в ототожнення всієї української "козацької" нації з інтересами лише її провідної верстви — козацької старшини. А оскільки остання добровільно й активно розчинялася у російському дворянстві, то песимізм автономістів не був безпідставним.

Входження козацької старшини у склад російського дворянства відкривало шлях для службової кар'єри. В Україні існували Київська академія, Чернігівська і Переяславська колегії, отже, нове українське дворянство було краще освічене, аніж російські дворяни. Це давало кращі шанси для просування по службовій драбині. Амбітні й багатші серед малоросійських дворян виїжджали на службу до Петербурга. Там вони легко знаходили середовище своїх земляків, які уже займали високі позиції й могли надати необхідну допомогу зв'язками і протекцією. Протягом усього XVIII ст. Малоросія щедро постачала кадри Російській імперії для проведення реформ та служила містком для західних впливів. Феофан Прокопович і Стефан Яворський були ідеологами та основними виконавцями церковної реформи Петра І й утворення секулярної монархії. Українське православне духовенство становило більшість у створеному Петром І Священному синоді. Нікому невідомий український співак Олекса Розумовський одружився на імператриці Єлизаветі. Провідними російськими митцями XVIII ст. були "малороси" — художники Боровиковський, Левицький і Лосенко, скульптор Мартос, композитори Березовський, Бортнянський, Ведель, архітектори Богданович, Гнєдич, Капніст. Серед російських економістів відзначалися українці Десницький, Ліванов, Рубановський і Самборський. Вихідці з Малоросії своїм числом перевищували росіян серед вчителів і лікарів. Та найвпливовішою була малоросійська колонія чиновників. У 70—80-х роках Олександр Безбородько, Петро Завадський, Дмитро Трощинський, вихідці із сім'ї Кочубеїв, займали високі посади при дворі і володіли величезними маєтностями.

Нове українське дворянство в імперській столиці все ще вважало Малоросію своєю батьківщиною, але батьківщиною, яка була частиною більшої держави — Російської імперії. Між цими двома патріотизмами — "малоросійським" і "великоросійським" — для них не існувало суперечності. Вони мали всі підстави називати імперію своєю, адже протягом XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю торували шлях до її тріумфу. Якщо у XVII ст. перед освіченими українцями, які хотіли робити службову, військову чи культурну кар'єру, стояв вибір — Україна чи Росія, то у XVIII ст. цей вибір формулювався уже інакше — провінція чи імперія? Переваги возз'єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів й орденів, які вони одержували при петербурзькому дворі. Основна перевага полягала, на їхню думку, в тому, що як частина Російської імперії Гетьманщина змогла дати собі раду зі своїми традиційними ворогами — Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією.

Тип "малороса", який поєднував симпатію до України, до її природи, пісень тощо з лояльністю до Російської імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньо відомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім'ї козацького походження, він блискуче дебютував у російській літературі як автор творів на українську тематику. Гоголь сильно любив Україну і недолюблював Росію, хоча там прожив більше половини свого життя. Але свою душу він вважав складеною з двох частин — української і російської; жодній з них він не надавав переваги, вважаючи їх взаємодоповнюючими. Сильна різниця українського і російського національного характерів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злиття в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале.

Попри глибокі розбіжності між "автономістами" і "малоросами" їх єднала одна спільна риса: вони були "останніми" людьми "старої України". Інтереси цієї України вони ототожнювали зі своєю верствою, а не з інтересами закріпаченого козацтва і селянства. Стара формула нації, яка домінувала на європейському континенті до кінця XVIII ст., ототожнювала її з правлячими верствами. Для простолюддя у цій формулі попросту не було місця. Якщо б ця формула втрималася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то українська нація могла б зникнути з лиця землі.

Наступний імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили в Україну зі заходу. Французька революція кінця XVIII ст., зліквідувавши владу французького монарха і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Національний характер оголошувався природним і невід'ємним атрибутом усього народу, а не окремої верстви. Цей характер проявлявся насамперед у культурі і мові. Стверджувалося, що французька мова є "мовою свободи", а всі інші мови, якими розмовляли на території Франції — провансальська, баскська, корсіканська, ельзаська, — є мовами контрреволюції, мовами священиків й аристократів, тому вони підлягали насильному ви­коріненню.

Уперше в історії етнічні відмінності набули такого великого політичного значення. Французька модель нації послужила прикладом для наслідування новим національним рухам, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі — німецькому, італійському, польському та ін. У тому часі італійський революціонер Мадзіні сформулював свій славнозвісний принцип: "кожній нації — [своя] держава". Боротьба за національні права водночас стала боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Вона надихала цілі покоління національних патріотів на героїзм і самопожертву.

Український рух теж пережив сильний вплив французької революції: до нових, французьких концепцій свобідної нації, правди і справедливості звертається й анонімний автор "Історії Русів". Як і французькі просвітителі, поняття "свобідної нації" він виводив із природних прав народів і окремих людей, країн і соціальних станів. "Кожне сотворіння, — писав він, — має право боронити своє існування, свою власність і свою свободу". Цей принцип він застосовував до України і до її народу, який проливав свою кров від "гетьмана Наливайка до сьогодні", шукаючи свободи і кращого життя на власній землі.

Безпосередньо французьких впливів Україна зазнала під час наполеонівських воєн. Сам Наполеон не вступав на територію України. Наступальні військові дії тут вів його союзник — австрійська армія Шварценберга. На початку війни 1812 р. вона завдала поразки російській армії Томашова, яка стояла на Волині, захопивши Ковельський, Луцький, Володимирський і частину Дубнівського повітів. Нове українське дворянство на загал було охоплене проімперськими патріотичними почуттями, але водночас воно виявляло менше ворожості до Наполеона, аніж російські дворяни. Воно нічого не знало про плани Наполеона утворити окрему українську державу ("Наполеоніду"). Дворянин Мочуговський на півдні Полтавщини радів з успіхів Наполеона і висловлював бажання, щоб "Бонапарт зруйнував Росію"; у Переяславському повіті один із лідерів автономістів Лукашевич пив за здоров'я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виголошувано тости "за республіку".

Окрім впливу французької революції іншим сильним збудником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв його своєрідного духу. Вони зруйнували старе, погірдливе ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має свою самостійну вартість і по-своєму спричи­няється до духовного багатства світу. Світ уявлявся їм як велетенська арфа, в якій кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначно трагедії.

Україною, з її багатою природою, задушевністю народних пісень і героїчним минулим, захоплювалися європейські романтики. Українські сюжети, насам­перед пов'язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків (зокрема, авантюрна доля гетьмана Івана Мазепи була описана Байроном та іншими поетами). Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішим з-посеред усіх слов'янських народів. Польські і російські поети та фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській і російській народній творчості. Вони трактували українську культуру як різновид більшої, "всеросійської" чи "всепольської" культури, який доповнював і збагачував їхню власну культуру. Але водночас їхній приклад відкрив очі на вартісність української культури для тих вихідців з України, які готові були наслідувати польські чи російські зразки.

Романтичні погляди на народну творчість відкривали нові перспективи для національного розвитку. Особливе місце у концепціях романтиків відводилося слов'янському пробудженню, а серед слов'ян вирізнялися своєю специфічною роллю українці. Хрещений батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Иоган Готфрід Гердер записав у своєму щоденнику: "Україна стане новою Грецією — в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя".

Концепції Гердера стали відомими українським інтелектуалам через російських та польських авторів і були стимулом до збирання етнографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв — зрусифікований грузин, який народився і жив в Україні і став українським патріотом — видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Максимович, як і Цертелєв, вбачав в українському фольклорі "незіпсуту" патріархальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору похмурість Півночі. Його збірка українських пісень вплинула на Гоголя і Пушкіна (Максимович згадував пізніше, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і останній жартівливо признався, що "обкрадає" його пісні). Але ще більший вплив мало це видання в Україні. Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, два українських будителі, котрі первісно належали до російської школи і зневажливо дивилися на все українське і думали лише "мовою Пушкіна", випадково натрапивши на збірку Максимовича, один у Новгород-Сіверську, другий — у Харкові, за один день стали українськими патріотами.

Впливи романтизму особливо були відчутні на Слобожанщині. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідської України, за ініціативою місцевого діяча Василя Каразина був відкритий університет, який став першим значним осередком українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 20—30-х роках відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав "Український альманах" — збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833—1838 pp. — шість випусків "Запорожской старины''. Слідом за Осипом Бодянським він налагодив контакти з чеськими будителями, які на той час вели перед у справі слов'янського пробудження. Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов'янської єдності серед українських інтелектуалів. Його улюбленим студентом був Микола Костомаров, який свої літературні проби пера поєднував з захопленням німецькою філософією. До представників харківської романтичної школи належали Амвросій Метлинський, Михайло Петренко, Орест Левицький та Левко Боровиковський.

Романтичний напрям в українській літературі аж до 30—40-х років співіснував з класичним. На відміну від польської і російської літератур, в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і романтиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанрових рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно з розумінням класиків, народна мова надавалася лише для творів, написаних "низьким" жанром бурлеску і травестії (як "Енеїда" Котляревського). І лише з приходом романтиків українські поети і письменники почали пробувати себе в усіх літературних жанрах. Григорій Квітка-Основ'яненко став засновником української прози. Один з пізніших послідовників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка виступав на захист права українських письменників писати рідною мовою — права, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним 1841 р. альманах "Ластівка" був першим збірником, в якому всі українські літератори, як класицисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити горизонти українського світу з'являються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотиритомна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842—1843 pp. — п'ятитомна "История Малоросии" Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на запитання про історичне коріння і культурну відмінність української нації. Хоч цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для викристалізування національної ідентичності українців — почуття, яке почало поступово згасати на межі XVIII і XIX ст.

Під впливом політики "просвіченого абсолютизму", нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики — єпископа Івана Снігурського у 20—30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. З'являються перші граматики (спочатку — у рукописах, пізніше — друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834). Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські і руські люду галицького" Вацлава Залеського (Ї833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як "Малороссийские песни" Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, "Руське весілля" Йосипа Лозинського (1835). Одночасно у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" Котляревського.

На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване "Руською трійцею" — Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. На діяльності "Руської трійці" до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. "Руська трійця" була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації.

У 1834 р. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник "Зоря". Однак вихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська влада боялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензура, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти видання збірки українською мовою, що, на її думку, могло підірвати авторитет церковнослов'янської мови.

У 1837 р., користаючи з м'якості цензури в Угорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку "Русалка Дністрова". її вихід Іван Франко назвав пізніше "явищем наскрізь революційним". Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.

Видання "Русалки Дністрової" не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу "Русалки Дністрової" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.

Після розправи над "Руською трійцею" поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816—1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 pp. у Відні вийшов двотомний альманах "Вінок русинам на обжинки", підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головаць­кого "Становище русинів у Галичині" (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 p.: несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозної підтримки у Галичині.

Крушинський - довідник

Культура України в першій половині XIX ст.

Освіта	Наука і техніка	Література	Театр і музика	Архітектура. Образотворче мистецтво
1804 p. — відкриття першої в Україні Одеської комерційної гім­назії. 1805 р. — відкриття Харківського університету. 1805 р. — утворення Волинського ліцею. 1817 р. — відкриття Одеського (Рішельєвського) ліцею. 1820 р.— відкриття у Ніжині Гімназії ви­щих наук, з 1832 р.— ліцей. 1830 р.— відкриття в Одесі першої в Укра­їні публічної бібліо­теки. 1835 р. — утворення Київського, Харківського, Одеського нав­чальних округів. 1850 р. — відкриття у Києві першої жіночої гімназії. 1857 р. — створення П. Кулішем українсь­кої граматики — «кулішівки». В Україні діяло 132С парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів.	1804—1860 pp.—M. Маркевич, історик та етнограф. Автор «Іс­торії Малоросії». 1804—1873 pp.— M. Максимович, історик, філолог. Перший рек­тор Київського університету. 1807 р.— відкриті дру­карні у губернських центрах. 1812 р.— заснування X. Стевеном у Ялті Ботанічного саду. 1817—1885 pp.— M. Костомаров, історик. 1819—1897 pp. — П. Куліш, історик, етнограф, критик. 1822 р.— перше ви­дання «Истории Ма­лой России» Бантиш-Каменського у 4 т. 1822—1825 pp.—«Іс­торія Русів». 1834—1908 pp. — В. Антонович, істо­рик, археолог, етно­граф. 1835—1845 pp.—Тим­часовий комітет для розшуку старожитностей у Києві. Працювали М. Косто­маров, М. Максимо­вич та ін. 1845—1847 pp. — ро­бота Т. Г. Шевченка у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. 1855—1940 pp. — Д. Яворницький, істо­рик, етнограф, архео­лог. 1852 р.— при Тимча­совій комісії для роз­гляду давніх актів створено Централь­ний архів.	1808—1889 pp. — Л. Боровиковський, поет-романтик, бай­кар. 1809—1859 pp. — М. Гоголь. 1812—1848 pp. — Є. Гребінка, поет, письменник: «Малоро­сійські приказки». 1814—1861 pp. — Т. Шевченко, поет, художник. 1814—1870 pp. — А. Метлинський, поет-романтик: «Думки і пісні та ще дещо». Поезія, проза. 1827 p.—M. Макси­мович: «Малороссий­ские песни». 1831 p.— видання у Харкові «Украинско­го альманаха». Дру­кувалися твори Є. Гребінки, Л. Боровиковського та ін. 1833—1873 pp.— С. Руданський, поет. 1833 р.— видання Г. Квіткою-Основ'яненком альманаху «Утренняя звезда». Брали участь І. Кот­ляревський, П. Гулак-Артемовський. 1841 р.— видання Є. Гребінкою альма­наху «Ластівка», в якому було надруко­вано твори Т. Шев­ченка, І. Котляревсь­кого та ін. 1843—1844 pp. — Г. Квітка-Основ'янен­ко видав чотири ви­пуски альманаху «Молодик». Друкува­лися твори О. Пушкі­на, Т. Шевченка, М. Лєрмонтова, А. Метлинського та ін.	1805 р.— відкриття у Києві першого стаціо­нарного театру. 1813—1873 pp.— С. Гулак-Артемовський, композитор, ав­тор першої українсь­кої опери «Запоро­жець за Дунаєм». 1814 р.— створення першої професійної театральної трупи. 1818—1821 pp.— ді­яльність у Полтаві театральної трупи. Очо­лювали І. Котлярев­ський і М. Щепкін. Переїхала до Полта­ви з Харкова. 1831 p.—M. Марке­вич видав «Українсь­кі мелодії». 1833—1902 pp.— В. Заремба, компози­тор. 1840 p.—M. Марке­вич видав «Народні українські наспіви». 1857 p.—M. Марке­вич видав збірник «Южнороссийские песни».	1809 р.— завершилося будівництво оперного театру в Одесі (архітектор Тома де Томан). 1810—1870 pp.— M. Мокрицький, художник, ство­рив портрети М. Гоголя, Є. Гребінки. 1823—1824 pp.—побудо­ва пам'ятника А. Рішельє в Одесі (Б. Мартос). 1826—1893 pp.— К.Трутовський, художник, ілю­стрував твори М. Гоголя. 1837—1843 pp.—споруд­жено Київський універ­ситет (В. Беретті). 1839—1843 pp.—споруд­жено будинок Інституту шляхетних дівчат (В. Бе­ретті). 1843 р.—створення Т. Шевченком офортів «Мальовнича Україна». 1849 р.— пам'ятник у Полтаві на честь Полтавської битви. 1853 р.— споруджено пам'ятник князю Володи­миру у Києві (В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон). 1856—1857 pp.—Т.Шевченко створив понад 130 портретів, серію малюн­ків «Притча про блудно­го сина».

Культура західноукраїнських земель в першій половині XIX ст.

Освіта	Наука І техніка	Література	Театр і музика	Архітектура. Образотворче мистецтво
1802 p.— утворення шкільних округів у Східні Галичині. 1805 р.— переведення університету зі Львов до Кракова. 1816 р.— у Перемишлі засновано освітнє товариство. 1817 р.— заснування реальної (торговельної академії у Львові. 1818 р.— відновлення університету у Львові. 1826 р.— відкриття ліцею у Чернівцях. 1817 р.— відкриття у Львові культурно-освіт­ньої установи — інститу­ту Оссолінських. 1844 р.— відкриття Технічної академії у Львові. 1848 р.— заснування культурно-освітнього товариства «Галицько-Руська матиця». 1848—1849 pp.—заснування недільних шкіл у Східній Галичині. 1850— 1856 pp.— діяльність у Закарпатті освіт­нього товариства на чо­лі з 0. Духновичем. У Східній Галичині діяло 8 гімназій, в Буковині — 1, в Закарпатті — 9. В Закарпатті не існувало жодного вищого навчального закладу.	- 1846 p.— Я. Ф. Головацький видав «Вінок русинам на обжинки». 1848 р.— відкриття кафедри української мови у Львівському . університеті. 1848 p.— перший з'їзд українських діячів науки і культури, . «Собор руських вчених». Ініціатори — І. Борискевич, М. Устиянович. я 1852—1855 pp.—ви­дання В. І. Зубрицьким «Історії давнього о Галицько- Руського князівства». 1857 р.— видання О. Духновичем нав­чального посібника для вчителів. У Східній Галичині працювали: в галузі філософії — В. Довгович, в галузі філо­логії — І. Лаврівський, А. Могильницький та ін.	1811—1843 pp. — М. Шашкевич, поет, прозаїк: «Руська мо­ва», «0. Наливайку». М. Устиянович, письменник: «Пісні опришків», «Хлібороб». О. Духнович, закарпатський поет: «Пісні про свободу». 1850—1852 pp. — видання трьох випусків альманаху «Поздравление русинов». 1856—1946 pp. — І. Франко, письмен­ник.	1815—1870 pp. — О. Вербицький, ком­позитор, автор бага­тьох творів. 1848 р. — створено аматорський гурток у Коломиї. 1848—1850 pp. — діяльність аматорсь­кого гуртка Львівсь­кої духовної семіна­рії. 1851 р.— перша пос­тановка української п'єси (О. Духновича) на Закарпатті.	1820—1821 pp. — у Львові працював художник Л. Долинський: «В столярній майстерні» та інші картини. 1826—1827 pp.—спорудження у Львові будинку Інституту Оссолінських (архітектор П. Нобілс). 1827—1835 pp. —спорудження у Львові ратуші з вежею і годинником. 1837—1842 pp. — спорудження у Львові будинку театру (І. Зальцман, П. Піхль). Розвиток літографії у Львові: І. Вендзилович, К. Ауер та інші.

Культура України (друга половина XІX —початок XX ст.)

Освіта	Наука і техніка	Література	Театр і музика	Архітектура. Образотворче мистецтво
1861 p.— видання «Букваря русского» Т. Шев­ченка. 1862 p.— заборона Олександром II недільних шкіл. 1863 р.— прийняття першого університетського статуту. Автономні пра­ва. 1864 р.— новий статут про гімназії двох типів: повні — семикласні, не­повні — чотирикласні, класичні й реальні. 1865 р.— відкриття в Одесі третього в Україні університету — Новоро­сійського. 1865—1917 pp.—діяльність земських шкіл. 1870 р.— заснування колегії П. Галагана в Києві. 1871 р.— нова реформа середньої освіти. Реальні гімназії перетворено на реальні училища. 1873 p.—відкриття Харківського ветеринарного інституту. 1874 р.— від­криття Вчительського ін­ституту у Глухові, пер­ший на Україні. 1878 р.— відкриття ви­щих жіночих курсів у Києві. 1884 р.— новий універси­тетський статут. Ліквіду­вав автономію, ставив університети під конт­роль попечителів нав­чальних округів. 1884 р.— видано правила про церковно-парафіяль­ні школи. 1885 р. — заснування Харківського технологічного інституту. 1888 р. — затверджено «Основні положення про промислові училища». 1898 р. — заснування політехнічного інституту у Києві. 1899 p.—заснування ви­щого гірничого училища у Катеринославі. У 1897 р. в Україні існувало 16798 початкових шкіл, 129 гімназій: 52 чоловічі і 77 жіночих, крім того, у великих міс­тах діяли приватні гім­назії. В Україні діяло понад 140 бібліотек. 1901 p.—відкриття Народного дому М. Гоголя в Полтаві. Брали участь В. Короленко, М. Коцю­бинський, П. Мирний. 1905 — скасування обмежень українського слова внаслідок пер­шої революції в Росії. 1906 р. — заснування культурно-освітніх товариств «Просвіта» в Киє­ві, Полтаві, Одесі, Чер­нігові. Брали участь М. Коцюбинський, Б. Грінченко. 1906 р. — заснування Всеукраїнської учитель­ської спілки у Києві. 1907 р. — відкриття у Харкові Вищих жіночих курсів. 1910 р. — заснування в Одесі Вищих жіночих ме­дичних курсів. 1910 р.— заснування у Харкові жіночого медичного інституту. 1912 р.— Катеринослав­ське вище гірниче учи­лище перетворено на Гірничий інститут. 1913 р. — Всеросійський з'їзд учителів. Від Украї­ни брали участь С. Русова, В. Прокопович, С. Черкасенко та ін.	1863 р.— заснування Харківського товариства дослідників при­роди. 1864 p.—хімік М. Бекетов організував у Харківському універ­ситеті перше фізико-хімічне відділення. 1868 р.— інженер А. Власенко сконструював першу в світі зернозбиральну ма­шину, прототип ком­байна. 1869 р.— експедиція російського географіч­ного товариства у Південно-Західний край, брали "участь: П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгома­нов та ін. 1870 р.— заснування Одеського товариства дослідників. 1870 p.— видання М. Бунге у Києві «Основ політичної економії». 1873—1919 p.—створення у Києві істо­ричного товариства Нестора-літописця. 1873—1876 pp.—ство­рення у Києві Півден­но-західного відділу Російського географічного товариства. Брали участь: С. Подолинський, М. Лисенко та ін. 1875—1881 pp. — сконструювання інженером Й. Лівчаком низки друкарських машин за зразком лі­нотипу. 877 р.— заснування історико-філологічного товариства у Харкові. 877 p.—заснування Київського юридичного товариства. 1879 p.—перше мате­матичне товариство, виникло при Харків­ському університеті. 1882—1907 pp.— ви­дання у Києві журна­лу «Киевская стари­на». Друкувалися: В. Антонович, Д. Багалій, М. Костомаров, А. Кримський та ін. 1884 р. — У Києві ви­никла перша в Укра­їні кафедра теоретич­ної фізики, М. Шіллер. 1885—1902 pp. — у Харкові працював відомий математик О. Ляпунов. 1886 p.— І. Мечников організував в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію. 1888 p.—видання у Петербурзі праці. Д. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданьях народа». 1891 р. — відкриття в Полтаві краєзнавчого музею. 1892 р. — видання першої книги Д. Яворницького «История запорожских казаков», 2—3 тт. — 1896—1897 pp. 1896 р. — відкриття В. Хвойком перших пам'яток трипільської культу­ри. 1898 p.— вихід у світ першого тому «Істо­рії України — Руси» М. Грушевського (1— 10 тт., 1898—1937). 1899 p. —заснування в Києві міського му­зею старовини і мистецтва, археологічний з'їзд. 1907 р. —заснування М. Грушевським «Українського наукового товариства», брали участь: В. Антонович, Д. Багалій, О. Левицький, І. Франко та ін. 1907—1909 pp.—ви­дання Б. Грінченком «Словаря українсь­кої мови». 1910 р. —заснування Кримського товариства дослідників приро­ди. 1912 р.— перша операція лікаря В. Філатова в Одесі.	1838—1918 pp.— І. Нечуй-Левицький. «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Бурлачка», написав понад 50 романів, повістей, оповідань. 1849—1920 pp. — П. Мирний: «Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?», «Голодна во­ля», «Повія». 1851—1893 pp. — І. Манжура, поет, збірка «Степові думи та пісні» (1889). 1864—1913 pp. — М. Коцюбинський: «П'ятизлотник» (1893), «Ціпов'яз» (1893), «Для загального добра», «Посол від чорного царя». 1864—1902 pp. — П, Грабовський, поет. Збірка «Пролісок», «3 півночі», «Кобза». 1869 р. — видання І, Руденком «Народ­ных южнорусских сказок». 1871—1913 pp. — Л. Українка, «Досвіт­ні огні», «Сім струн». 1874—1875 pp.— видання М. Драгомановим і В. Антоновичем «Исторических песен малорусского наро­да». 1878—1882 pp.—видання у Женеві М. Драгомановим літературної збірки. Брали участь С. Подолинський, М. Пав-лик та ін. 1880 р.— перше ви­дання роману 1. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». 1880 p.—видання дослідження М. Петрова «Очерки из истории украинской литературы XVII— t XVIII вв». 1883—1884 p. — ви­дання М. Старицьким збірки «Рада». Вий­шло дві книги. 1884 р .— видання М. Петровим «Очер­ков историй украин­ской литературы XIX в.» 1888 р.—У Києві виник літературний гур­ток. До складу увійшли Л. Українка, А. Кримський, В. Самійленко та ін. Робили спробу видати «Світову бібліотеку». 1893 р. — збірка Л. Українки «На крилах пісень». 1895 р.— заснування у Києві видавництва «Вік». 1896 р.— заснування літературно - артистичного товариства. 1901 р. — видання Б. Грінченком бібліографічного покажчи­ка «Литература украинского фольклора (1777—1900)». 1903 p.— перше пов­не видання у Відні українською мовою «Біблії». 1903 p.—M. Комаров видав бібліографічний покажчик «І. Шевченко в литературе и искусстве». 3907 p. — вихід пер­шого повного видан­ня творів Т. Шевчен­ка за редакцією В. Доманицького. 1909 р. — видання журналу «Українська хата». Об'єднував представників українського модернізму: М. Вороний. Г. Чупринка та ін. 1909—1912 pp. — М. Грушевський на­писав низку опові­дань «Sub divo».	1864 р. — відкриття в Одесі «Товариства аматорів музики». Засновник — композитор П. Сокальський. 1832—1887 pp. — П. Сокальський, автор опер «Мазепа», «Богдан Хмельницький», «Облога Дубна». 1864 р.— перше вико­нання у Петербурзі опери С. Гулака-Артемовського «Запо­рожець за Дунаєм». 1867 р.— заснування в Києві російської оперної трупи. 1868 р.— відкриття у Києві музичної школи, згодом училища. 1869—1870 pp.— видання М. Лисенком «Збірника українських пісень». 1842—1912 pp. — М. Лисенко, компози­тор: музика до творів «Кобзаря», опери «Різдвяна ніч», «Та­рас Бульба», «Наталка-Полтавка» та ін. 1874 р.— відкриття російської опери у Харкові. 1882 р. — заснування у Єлисаветграді М. Кропивницьким українського професійного театру. Грали М. Заньковецька, М. Садовський та ін. 1886 р. — відкриття музичної школи в Одесі. 1891 р. —заснування у Києві першого постійного російського театру. Засновник VI. Соловцов. У 50—90 pp.—в Україні діяло кілька українських труп на чолі і М. Старицьким, М Кропивницьким, М. Саксаганським, VI. Садовським. 1893 р.— перший ви­ступ у Києві після десятирічної заборони української трупи М. Садовського. 1904 р. — М. Лисенко заснував музично-драматичну школу, перший в Україні театральний навчальний заклад. 1913 р. — Київську музично - драматичну школу перетворено на консерваторію. 1914 p.—Одеське музичне училище пере­творено на консерва­торію. 1915 р. —заснування «Товариства українських акторів». 1916 p. —заснування Л. Курбасом у Києві «Молодого театру».	1861 р. — видання у Петербурзі Л. Жемчужниковим альбому офортів «Живописная Украйна». 1862—1882 pp. —споруджено Володимирський собор у Києві (0. Беретті та ін.). 3 865 р.— заснування в Одесі школи малювання. 1870 р.— заснування в Петербурзі товариства пересувних виставок, брали участь українські художни­ки М. Пимоненко, С. Костенко та ін. 1880 р.— заснування І. Айвазовським у Феодосії міської кар­тинної галереї. 1883—1887 pp. —споруджено оперний те­атр в Одесі (Г. Гильмер, Ф. Фельнер). 1888 р.— відкриття у Києві пам'ятника Б. Хмельницькому (М. Микешин). 1890 р.— заснування в Одесі товариства південноросійських художників, брали участь М. Кузнецов, М, Скадовський, скульптори Л. Позен, Б. Едуардс та ін. 1897—1901 pp. —споруджено оперний те­атр у Києві (В. Шретер). 1899 р. — у садибі X. Алчевської встановлено перший в Ук­раїні бюст Т. Шев­ченка (В. Беклеми­шев). 902—1905 pp. — споруджеиня панорами «Оборона Севастопо­ля» (Ф. Рубо). 1903 р. — відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. 1904 р. — відкриття пам'ятника О. Пушкі­ну в Харкові (Б. Еду­ардс). 1909—1911 p.— будівництво у Києві педагогічного музею (П. Альошин). 1909 р.— зйомки пер­ших в Україні кінофільмів. 1910—1912 pp.— будівництво першого в Україні критого рин­ку — Бессарабського — у Києві (Г. Гай). 1912 р. — будівницт­во у Кореїзі (Крим) палацу «Ластівчине гніздо» (О. Шервуд).

Культура західноукраїнських земель (друга половина XIX —початок XX ст.)

Освіта	Наука 1 техніка	Література	Театр І музика	Архітектура. Образотворче мистецтво
1868 p. — заснування у Львові українського культурно - освітнього товариства «Просвіта». Є. Партацький, А. Вахнянин. 1873 р.— реформа почат­кової освіти у Східній Галичині. 1875 р.— заснування університету в Чернівцях, викладання велося ні­мецькою мовою. 1878 р.— видання у Льво­ві «Дрібної бібліотеки». Ініціатор — І. Франко. Кінець 90-х pp., створено Львівський політехнічний інститут. 1895 р.— новий шкіль­ний закон у Східній Га личині. Два типи школи нижчий (сільський), вищий (міський). 1897 р.— відкриття у Львові Академії ветеринарних наук. В 1900 р. у Східній Га личині працювало 425С класів з польською мовою навчання, 2250 — s українською мовою на­вчання, 5 реальних середніх шкіл, гімназії у Львові та Перемишлі. У Південній Буковині діяло 305 початкових шкіл У 1897 р. при німецькії5 гімназії у Чернівцях відкрито паралельні українські класи. 1907 р. — мадяризація шкіл в Закарпатті.	1872 р. — у Львові працював хімік Б. Радзішевський. 1873 р. — заснування у Львові літературно­го товариства ім. Т. Г. Шевченка та природничого музею ім. Дідушицьких. 1882 p.—початок ви­вчення у Львівському університеті географії Карпат. У галузі економіки і статистики працювали Р. Буяк, Т. Рутовський. 1892 p.—на базі Лі­тературного товарист­ва ім. Т. Г. Шевченка створено Наукове товариство ім. Т. Г Шевченка. 1894 р.— у Львівському університеті відкрито медичний факультет. 1895 р.— відкриття Львові музею етнографії. 1897 р. — наукове товариство ім. Т. Г Шевченка очолив М. Грушевський. 1909 p.—перший український освітньо- економічний конгрес у Львові.	1862—1863 pp. — видання Я. Головацьким та Б. Дідицьким літературного збірника «Галичанин». 1862 р. — видання Ю. Федьковичем збір­ки «Поезії». (1834— 1888) — буковинський поет: «Довбуш», «Лук'ян Кобилиця», «Дезертир» та ін. 1867 р. — видання у Львові журналу «Правда». 1878 р. —Я. Головацький видав збірку «Народные песни Галицкой и Угорской Руси». 80—90 pp. — літературна діяльність І. Франка: «Борислав сміється», збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд» та ін. - 1885 р. — видання; Ю. Федьковичем газети «Буковина». 1898 р. — видання j з Львові «Літературно наукового вісника» - Брали участь І. Франко, В. Гнатюк, О. Маковей та ін.	1864 р.— заснування першого українсько­го професійного теат­ру товариства «Русь­ка бесіда». Режи­сер — О. Бачинський. 1870 р.— заснування у Львові музичного товариства «Торбан». 1875 р. —режисером львівського театру став М. Кропивницький. 1880 р.— відкриття у Львові консерваторії. 1891 р. —заснування музичного товариства «Боян», В. Шухевич. 1900 р.— утворення у Чернівцях народного - театру, який очолив І. Захарко. з 1903 р. —заснування у Львові Вищого музичного інституту - М. Лисенка. 1908 p.— утворення і Станіславі театрального «Товариства І. Тобілевича». 1910 р.— у Станіславі - виник «Гуцульський театр». Режисер - Г. Хоткевич.	1864—1882 pp.— збудовано в Чернівцях резиденцію митропо­лита Буковини (І. Главка). 1872—1877 p. — спорудження будинку Львівського політех­нічного інституту (Ю. Захаревич). 1877—1888 pp.— спо­рудження будинку Галицького крайового сейму (Ю. Гохбергер). 1897—1900 pp. — у Львові споруджено оперний театр (3. Горголевський). 1906 р. — відкриття в у Львові пам'ятника А. Міцкевичу (М. Парашук). На західноукраїнських землях . працювали художни­ки К. Устиянович у («Гуцулка біля джерела»); Т. Копистинський («Гуцулка», «Далматинка»); Т. Романчук («Узлісся», «3 дороги»; Ю. Пічуляк («Гу­цули»).

НАШ

Розділ XII. МОСКОВСЬКЕ ПАНУВАННЯ НА УКРАЇНІ. АВСТРО-ПОЛЬСЬКЕ—В ГАЛИЧИНІ

ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ГАЛИЧИНИ (1780 р.)

Уніатство — національна ознака. Поляки вигадали унію, щоб швидше окатоличити та спольщити українців. Проте сталося так, що хоч частина українців унію й прийняла, однак на римо-католицтво не пристала й не спольщилась. Вони залишились україн­цями, як і були, тільки тримались уніатської віри. Спершу українці-уніати соромились свого уніатства: всякому відомо було, що уніатство приймали тільки заради вигоди та з малодушності. По­волі виросли нові покоління українців, які змалку виховувались батьками в уніатстві. Вони звикали до уніатства, як до рідної батьківської віри. Вони вже не соромились його, а, навпаки, ша­нували як рідну віру, як усякий шанує свою віру. Поляки трима­лись тільки католицтва, а українці — уніатства. Уніатство стало звичайною вірою українців у Польщі, особливо в Галичині; воно стало там національною ознакою українського народу.

Австрійський уряд, прибравши Галичину до своїх рук, допо­міг уніатському духовенству вибитись з темноти та злиднів.

Освіта рідною мовою. Австрійський цісар Иосиф II зробив тро­хи добра для бідного, трудящого люду. Він обмежив владу поміщиків і подарував усім народам право заводити школи для селян та міщан і вищі школи для духовенства, а по тих школах дозво­лив учитись своєю рідною мовою. Від того була велика користь усім народам, бо наука рідною мовою найшвидше й найбільше розвиває людей та робить їх освіченими.

У Відні закладено було духовну семінарію для уніатів. Згодом таку саму семінарію закладено було й у Львові. По тих семінаріях та по народних школах українці стали учити своїх дітей українською мовою. Коли 1784 р. у Львові закладено було університет, то встановлено було деякі науки вчити українською мовою. При університеті заклали ліцей для підготовки українців до уні­верситету. Так поволі розходилась в народі наука рідним словом. Та наука єднала народ в один національний гурт.

Вороги української мови. На Буковині так само дозволено було вчити «місцевою мовою». Там жило багато румунів. Вони почали доводити урядові, нібито на Буковині живуть самі тільки румуни, й через те «місцева мова» там тільки румунська, а тому й по школах Буковини треба вчити тільки по-румунськи.

Швидко й у Галичині знайшлись людці, що стали виганять із шкіл українську мову. То були поляки. Вони боялись, що український народ через рідну мову в школі швидко здобуде освіту й не захоче служити панам — полякам. В той час польська шляхта мала при цісарськім дворі велику вагу. Вона залякала австрійський уряд, ніби українці хиляться до Росії й хочуть одкаснутись від Австрії. Заходами польського панства скасовано було українську мову спершу в університеті та ліцеї, а згодом і по інших школах. Натомість запровадили польську мову.

Боротьба за мову в школах. Уніатський митрополит Левицький, намовлений каноніком Могильницьким, вдався до уряду, щоб по народних школах учили-таки по-українськи. Багато людей стало-за ним. Тоді уряд дозволив сільським громадам закладати своїм» коштами приватні школи з українською мовою. Адміністрація на­казувала духовенству, щоб воно не дуже до таких шкіл заохо­чувало.

Тогочасне українське уніатське духовенство не шанувало свого народу. Здобувши освіту, воно відривалось від народного життя, мови, звичаїв і т. ін. й пнулося до панства. За взірець собі брало польських панів, польську інтелігенцію, а тому й говорило по-польськи. А дехто тримався старої книжної змертвілої мови, нез­датної вже до розвитку. Українська мова, як «мова мужиків», їх не цікавила, й вони за нею по школах не впадали.

Та проходив час. Поволі з'явились тямущі люди, які дбали не про себе, а про народне добро, про його освіту та добробут. Вони ширили народну освіту рідною мовою, допомагали народові в ха­зяйстві, розвивали його національну свідомість і т. ін.

Канонік Іван Могильницький згуртував у Перемишлі перше просвітнє товариство. Українці стали заводити свої парафіяльні й тривіальні (вищого типу) школи. Впорядили в Перемишлі учи­тельську семінарію для підготовки учителів, складали українські підручники, наламували поволі стару книжну мову на живу на­родну й т. ін.

Розповісти й списати: Для чого поляки добивались унії? — Чи справди­лись їх мрії? — Чим стала унія для українців у Польщі? Хто й які зро­бив полегкості для народної освіти? — Через що наука рідною мовою корисніша? — Де заведено було українську мову? — Хто й як виступив проти української мови на Буковині та в Галичині? — Як українці обстою­вали за своєю мовою? — Чого добились? — Як і через що зразу уніатське духовенство не дбало про українську мову? — Що трапилось згодом? —Чим уславився канонік Іван Могильницький?

ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ

Хатній патріотизм. Українське панство, хоч і тішилося з мос­ковських «милостей» (кріпацьке право, чини, ордени, дворянство й т. ін.), проте подекуди не забувало, що воно є нащадками віль­ної козацької старшини. Незважаючи на своє вільне й невільне змосковлення, воно подекуди застерегло українські звичаї, мову, історичні згадки тощо, мало якийсь певний український патріо­тизм. Вищі верстви його, більш освічені, з жалем згадували ко­лишню козацьку славу, українську незалежність, автономію геть­манщини, нарікали на свавільне скасування старих прав, ладу й т. ін. Однак, бачивши, що не сила їх, вони приховували свій пат­ріотизм для хатнього вжитку.

Романтизм. Наприкінці XVIII ст. в європейськім письменстві запанувала мода на описування рідної старовини, на збирання своєрідних переказів, оповідань, легенд, пісень й т. ін. Все те ви­кликало замилування старовиною й любов до всього свого рідного. Освічені люди збирали народні перекази, приглядались до народної творчості й т. ін. Раніш народну словесність легковажи­ли, як щось некультурне й непотрібне, тепер стали високо її ціну­вати за своєрідну красу й оригінальність. Оте замилування рідною старовиною в письменстві прозвано романтизмом.

Романтизм із Англії та Германії перекотився й в Росію. Він захопив і освічених українців.

Замилування народною поезією. Раніше вони вважали свою народність за темну, некультурну масу. Гадали, що вона може

користатись тільки з сусідньої культури, а не з своєї. Українську мову вважали за непотрібний уламок старовини, хоч і цікавий та милий, але ні до чого не здатний, засуджений на смерть. Тепер глянули на все іншим оком. Безцінні скарби народної української словесності (оповідання, казки, загадки, приказки, прислів'я, бай­ки, пісні й т. ін.), краса побуту, оригінальність історії звернули на себе увагу навіть чужинців (московців, поляків, німців, чехів й т. ін.). Тим більше заохотилось тим усім освічене українське панство. А полюбивши словесність, пісні, історію українського на­роду, воно зацікавилось і самим народом, стало пильніше придив­лятись до його життя.

Раніш українська старшина й панство дбали тільки за свої вигоди, намагались найшвидше засвоїти собі панський вигляд і зовсім одмежуватись і відрізнитись від «мужиків». Українська на­ція поділилась на «мужиків», які додержувались своєрідного, національного ґрунту, та панів, що підшивалися як не до поляків, то до московців. Українські паяй, хоч і називали себе інколи «малороссіянами», проте намагались нічим не відрізнятись від «великороссіян».

Пошана до «мужика». Тепер інтелігентне панство стало диви­тись на український народ іншими очима. Воно побачило, що оті сірі «мужики», кріпаки володіють дорогоцінними скарбами поезії. Воно довідалось, що найкращі в світі зразки поетичної народної творчості (оповідання, легенди, пісні) склали звичайнісінькі ук­раїнські «мужики», «хами», прості селяни. В цього селянства збе­реглась пам'ять про минуле України, про козачу славу. Тільки в устах селян збереглась народна мова — найцінніший скарб куль­тури. Побачило все оте інтелігентне панство та й стало дивитись на народ з повагою. Стало шанувати народ, як носителя життєвої краси й правди.

Зближення з «мужиком». Стало й собі зближатись з народом, щоб зачерпнути в нього тієї краси поезії, яку він має. Шукаючи в народі пам'яток старовини й поезії, інтелігентне панство навчи­лось розуміти народне життя, селянські інтереси, людське горе, мужицькі потреби й болі; навчилось розуміти, що й кріпак—люди­на, що й в кріпака є людська душа. Інтелігентне панство зрозумі­ло, що в тяжких обставинах кріпацького життя, під солом'яною стріхою, під сірою свитиною живуть високі, чисті людські змаган­ня; ті змагання, які споріднюють душу неписьменного селянина з душею найбільш освічених панів.

Початки нового українського письменства. Зросійщені служ­бисти, які кров свою проливали за російське «отечество», не з страху, а з сумління заводили на Вкраїні московські порядки, ширили московську мову (писали по московських журналах і говорили в себе дома тільки по-московськи), з побожною любов'ю стали після того збирать пам'ятки української старовини. Вони записували українські вірші та пісні, слова й прислів'я, вислав­ляли в своїх записках (частіш потай) колишню українську сво­боду, хвалили давніх борців за українські вільності й т. ін.

Отак поволі роздвоювалась душа тогочасного українського ін­телігента в Росії. Чим більше зміцнювались в російській літературі романтизм та народництво, тим дужче розцвітало серед ук­раїнців замилування рідним словом. Хоч російський уряд заборо­няв друкувати книжки українською мовою, проте українці, що прихилились до свого народу, не вгавали писати по-своєму. Від заборони українського друку й науки вимерла тільки стара, книж­на слов'яно-українська мова. Народна ж мова, навпаки, зміцніла в письменстві. Охочі писати не мали друкованих зразків мови й відшукували їх в народі, пристосовувались до того, як говорив на­род. Через те вони писали мовою живішою й чистішою, ніж була стара книжна українська мова.

Живе українське слово — мова, пісня, перекази про минуле — збереглися в устах народу й привернули до нього панство, відірване історією та московською політикою. Об'єднання різних верств громадянства завше зміцнює націю й помагає її культурі.

Розповісти й списати: До чого призводили родинні згадки українського панства? — В чім виявлявся хатній патріотизм? — Що таке романтизм?— Де він узявся?—До чого призвів?—До чого романтизм навернув укра­їнців? — До чого призвело зацікавлення народною словесністю, побутом та історією? — Що підняло «мужика» в панських очах? — Як пани стали зближатись з «мужиками»? — До чого взялося українське панство? — Як виникло нове українське письменство? — Через що заборона друкувати українські книжки помогла чистоті народної мови при відродженні письменства? — Яким способом письменство єднає націю?