31. Модель держави Кирило-Мефодіївського братства.

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Києві близько 1845 р., буж першою політичною програмою для українства. Члени товариства вважали, що слов’янські народи в буду чині мусять приєднатися до Росії й скласти з нею одну федерацію. При прилученні кожний слов'янський народ зберігає свою самостійність. Росія мала би бути поділена на три великоруські штати (держави), на два українські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, один білоруський; далі мали бути штати польський, чехословацький, сербський і болгарський. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов’янських народів. Київ не повинен би належати ні до якого штату й служив би місцем зборів загального сейму. В кожному штаті був би свій сейм і свій президент, вибираний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, вибираному також на чотири роки. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно- регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації’ від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів.

32. Чому в другій половині хіх ст. Західна Україна стає центром національного відродження?

Як і в Наддніпрянщині, імперська політика на західно-українських землях викликала опір українців, які розгорнули боротьбу за збереження своєї самобутності, за свої національні права. Перша третина XIX ст. стала початком національного відродження на західноукраїнських землях. Модернізаційні реформи Марії-Терезії і Йосифа II створили передумови для культурного відродження в Західній Україні. У краї збільшилася чисельність української інтелігенції, яка все частіше замислювалася над становищем народу, його минулим, сучасним і майбутнім. Але наступники імператорів-реформаторів Леопольд II і Франц II пішли шляхом реакції не лише у селянському питанні, а і в культурно-освітній сфері. У 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римо-католицької церкви. Руський інститут при Львівському університеті в 1809 р. закрили. У 1812 р. влада скасувала обов’язковість освіти. Внаслідок цього рішення кількість дітей у школах різко зменшилася. Здавалося, що над австрійськими територіями України знову опустився морок неписьменності та невігластва, що західні українці опинилися в гірших умовах, ніж їхні наддніпрянські брати. Адже підросійська Україна пам’ятала про Гетьманщину і Запорозьку Січ, зберігала традиції самостійного й автономного життя, які на початку XIX ст. ще остаточно не вивітрилися. Нічого цього не було в Західній Україні. Однак Західна Україна мала свої переваги, яких не було на Наддніпрянщині. Внаслідок імператорських реформ тут виросла суспільна верства, що спроможна була не лише ослабити негативні наслідки реакції, а й очолити національне відродження в краї.