11.1. Історія розвитку української адвокатури Зародження і розвиток адвокатури в дореволюційний період

Історія української адвокатури починалася ще в часи Київської Русі (IX—XII ст. ст.), коли роль захисників у суді виконували родичі та друзі сторін, "послухи" (свідки обвинуваченого), "ви-доки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту). Цей етап розвитку українського судочинства характеризується пануванням звичаєвого права і повною його перемогою над писаним законом, робота захисника в судах мала характер суспільного, громадського, товариського, а не професійного заняття.

Професійна адвокатура в Україні сформувалася в польсь­ко-литовський період (XIV—XVI ст. ст.). Вперше організація професійної адвокатури з'являється в міських судах, а потім — у загальних публічних. Назва "адвокат" у значенні захисника прав сторін уперше вживається в "Правах, за якими судиться мало­російський народ" — пам'ятці козацького права 1743 р. До цього Перший Литовський статут 1529 р. вживає термін "прокуратор", а слова, що зустрічаються, "адвокат" і "адвокатує", стосуються адміністративних службовців. Перші спроби упорядкувати спра­ви судового захисту і чітко виділити адвокатську діяльність як професійну була зроблена нормами Литовського статуту і Маг­дебурзького права (1648 р. — кінець XVIII ст.).

До 1864 р. роль адвокатів виконували приватні особи — стряпчі чи заступники у справах. їх функції не були законодавчо рег­ламентовані, будь-яких вимог щодо фахової освіти не було. І навіть створення в 1832 р. інституту присяжних стряпчих у силу сословного характеру їх діяльності не могло гарантувати новим соціальним прошаркам України захист їх інтересів у суді й інших установах.

У XIX ст. Україна входила до складу Російської Імперії, тому судова реформа 1864 р., що відбувалася в Росії, стосувалася й українських судових органів, зокрема, адвокатури. Одержавши законодавче закріплення, вона стала новою юридичною устано­вою. Відповідно до судових статутів 1864 р. адвокати розділялися на 2 категорії — присяжні повірені і приватні повірені. Присяжні повірені були поєднані в особливу корпорацію — сословно-присяжних повірених. Для таких корпорацій було характерно внутрішнє самоврядування у вигляді виборних органів (ради присяжних повірених) і нагляд за їхньою діяльністю з боку су­дових органів.

283

До завдань адвокатури, крім захисту у кримінальних справах, входило представництво сторін у цивільному процесі та надання юридичної допомоги населенню, в тому числі безкоштовні кон­сультації для бідних.

Присяжними повіреними могли бути особи, які досягли 25 років, мали вищу юридичну освіту та 5 років судової практики чиновника судового відомства чи помічника присяжного повіре­ного. У деяких випадках для кандидатів влаштовувалися іспити з метою перевірки їх практичної підготовленості. Підставою для затвердження на посаді приватного повіреного та одержання права на участь у розгляді цивільних справ у мирових суддів і в загальних судах було одержання особливого посвідчення, що видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повірений здійснював клопотання у справах.

Мала свою особливість організація і діяльність адвокатури на західно-українських землях, що було обумовлено тим, що ця частина України свого часу була захоплена Угорщиною, Поль­щею, Молдавією. Ця особливість полягала в тому, що інститут адвокатури на цих землях сформувався трохи раніше і увібрав у себе риси адвокатури цих країн.

У такому вигляді інститут присяжних і приватних повірених проіснував до листопаду 1917 р.

Становлення Української адвокатури радянського періоду

Жовтнева революція в Росії ліквідувала старий інститут адвока­тури. 24 листопада 1917 р. Раднарком прийняв Декрет про суд № 1, що ліквідував весь апарат буржуазної юстиції й окружних судів, царську адвокатуру і прокуратуру, інститут судових слідчих.

На Україні, де до влади прийшла Центральна Рада, процес ліквідації суду здійснювався в такий спосіб. До революції на тодішній території України діяло три судових палати (Київська, Харківська, Одеська), 10 окружних судів, 102 мирових з'їздів і 805 мирових суддів. Центральна Рада 30 грудня 1917 р. прийняла закон, відповідно до якого замість судових палат створювалися апеляційні суди у межах судових округів, що існували раніше. Був також створений Генеральний суд УНР, що мав у своєму складі департаменти: цивільний, кримінальний і адміністратив­ний. Організацію і діяльність присяжної адвокатури і приватних повірених, що не входили до складу присяжної адвокатури, а були приписані до відповідних судових установ (судових палат, окружних судів, з'їздів окружних суддів), Центральна Рада зали­шила без змін.

Постановою Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. була ліквідована присяжна і приватна адвокатура як корпорація. Передбачалося, що всі засідання судів повинні бути відкритими, а присутні в залі судового засідання були вправі брати участь у обговоренні справи. Усім громадянам старше 18 років надавалося право бути захисниками в суді та на попередньому слідстві. Від­повідно до Декрету про суд від 14 лютого 1919 р. були ліквідовані судові інстанції, що існували на території України до встановлення Радянської влади. Були створені дві самостійні судові системи: народні суди і революційні трибунали. Для забезпечення захисту в народних судах України були створені колегії обвинувачів і колегії правозахисників (захисників).

Правозахисники не тільки виступали на судових засіданнях народного суду, але і надавали юридичну допомогу населенню у галузі адміністративного і трудового права. У консультаціях юри­дичну допомогу надавали безкоштовно. Списки осіб, що повинні виконувати обов'язки захисників на судових процесах, складали народні судді, працівники рад народних суддів, профспілкові і партійні організації, а також працівники відділів юстиції. Списки готувалися два рази на рік: 1 січня і 1 липня.

Створення радянської прокуратури зумовило зміни у ор­ганізації судового захисту і судового представництва. Виникла необхідність організувати нову, радянську адвокатуру. НКЮ України приступив до розробки нового Положення про адво­катуру на початку травня 1922 р., і вже у вересні колегія НКЮ УРСР схвалила його. На членів колегії були покладені обов'язки з ведення, призначення та узгодження справ у судових органах, а також надання населенню юридичної допомоги. Членами колегії могли бути особи, що мають стаж практичної роботи в органах радянської юстиції не менш 2 років або відповідну теоретичну і практичну підготовку.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. було розроблено нове Положення про адвокатуру, затверджене РНК СРСР 16 серпня 1939 р. На підставі цього Положення колегії адвокатів створюва­лися в республіках, областях. Крім членів колегії захисників право здійснювати захист у суді мали родичі обвинуваченого і потерпіло­го (тільки близькі), представники підприємств, установ і ВЦРПС. Членами колегії могли бути особи, які мали вищу юридичну освіту, закінчили юридичну школу, за наявності стажу практичної роботи в судових, прокурорських і інших органах юстиції не менше 1 року. Поряд з ними функції захисту могли здійснювати особи, що не мали юридичної освіти, але такі, що пропрацювали не менше 3 років на посадах у судових, прокурорських органах та органах юстиції.

Прийняті в 1958 р. Основи законодавства про судоустрій вста­новили, що колегії адвокатів діють з метою здійснення захисту в суді, надання юридичної допомоги громадянам, підприємствам і організаціям. Колегії є добровільними об'єднаннями осіб, що займаються адвокатською діяльністю, і діють на підставі Поло­ження, затвердженого Верховною Радою УРСР.

У 1978 р. правове становище радянської адвокатури було за­кріплено в Конституції УРСР, після чого був прийнятий Закон "Про адвокатуру", де були врегульовані питання організації і діяльності адвокатури в республіканському масштабі.

В Україні після проголошення незалежності було реформовано інститут адвокатури, що підвищило її роль і місце у механізмі захисту прав та інтересів громадян.