5. Основні (конституційні) права, свободи і обов’язки людини і громадянина

 

Права людини — це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу у всіх її проявах, право на повагу людської гідності, на опір пригнобленню. Права людини можуть бути обмежені лише в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини невідчужувані, іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав  вона вже не є людиною. Визнання і захист прав людини – головний обов’язок держави.

Права громадянина — це його можливість  здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно – правових актах. Це, перш за все, можливість брати участь в управлінні суспільними і державними справами, право об’єднуватись в партії і громадські організації, право обиратись і бути обраним  до органів державної влади України. Право на соціальний захист також в основному належить громадянам України.  Зрозуміло, що Українська держава повинна в першу чергу піклуватись про своїх громадян.

Конституція розмежовує поняття  ’’ права ’’ і ’’ свободи ’’. Проте це в цілому рівнозначні, співпадаючі за об’ємом, поняття. За  обсягом  поняття  ’’ свобода  людини ’’ повно відображає принцип, закладений в ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що не заборонено законом. Вважається, що термін  ’’ свобода ’’ законодавець використовує у тому випадку, коли указує на максимальну свободу вибору варіанту поведінки особистості в тій або іншій сфері суспільного життя, а при вказівці на можливість  користування конкретним благом застосовується термін ’’ право ’’.

Всі права і свободи можна поділити на особисті, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні.

       Особисті права і свободи — це права у сфері особистого життя і особистої безпеки, вони торкаються індивідуального, приватного життя людини. Конституція закріплює наступні особисті права і свободи людини:

— право на життя (ст. 27);

— право на свободу і особисту недоторканність, (ст. 29);

— право на недоторканність житла (ст. 30);

— право на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної і іншої кореспонденції (ст. 31);

— право на невтручання в особисте життя (ст. 32);

— право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно покидати територію України (ст. 33),

— право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

— право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншим чином — по своєму вибору (ст.34);

— право на свободу світогляди і віросповідання (ст. 35),

—право направляти індивідуальне або колективне письмове звернення, або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права і свободи – це такі права і свободи, які громадяни реалізують в політичній сфері суспільного життя.

—  право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації (ст. 36);

—  право на участь в професійних спілках (ст. 36),

— право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування (ст. 38),

— право збиратися без зброї і проводити збори, мітинги і демонстрації (ст. 39).

Економічні права – це такі права, які люди реалізують в економічній сфері суспільного життя:

— право володіти, користуватися і розпоряджатися приватною власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

— право користування відповідно до закону об'єктами права державної і комунальної власності (ст. 41);

— право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42).

Соціальні права – це такі права, реалізація яких пов'язана із задоволенням найважливіших соціальних потреб людей:

— право на працю (ст. 43);

— право на страйк (ст. 44);

— право на відпочинок (ст. 45);

— право на житло (ст. 47);

— право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);

— право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49).

Крім того, для громадян України встановлене право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за незалежними від них обставинами, а також в старості і в інших випадках, передбачених законом (ст. 46).

Екологічні права – це нова, раніше не закріплювана на конституційному рівні група прав людини, яка забезпечує потреби в безпечномунавколишньому середовищі (ст. 50):

— право на безпечне для життя і здоров'я оточуюче середовище і на відшкодування заподіяного порушенням цього права шкоди;

— право вільного доступу до інформації про стан навколишнього середовища, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її розповсюдження.

Культурні права і свободи – це права і свободи людини у сфері культури:

— право на освіту (ст. 53);

— свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54);

— право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54).

Конституція не лише містить досить широкий і демократичний перелік прав і свобод людини і громадянина, але закріплює гарантії їх реалізації і захисту. Вказані гарантії — це відповідні умови і способи, сприяючі реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні і юридичні.

 

Особисті гарантії – це власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них  відносяться:

1) право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, у Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах або відповідних міжнародних організаціях ( ст. 55 );

2) право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування і їх посадовцями  (ст.. 56 );

3) право знати свої права і обов'язки  ( ст.. 57 );

4) право на правову допомогу ( ст.. 59 );

5) право не виконувати явно злочинні накази (ст.. 60 );

6) право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину встановлену звинувачувальним вироком суду  ( ст., ст. 61, 62 );

7) право відповідати лише за діяння, вчинені в часі і просторі дії нормативно-правового акту   ( ст..58 );

8) право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї або близьких родичів, коло якихвизначений законом  ( ст.. 63 );

9) право осудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями розуміють:

1) політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, не заборонену законодавством і передбачену ст. 15 Конституції України;

2) реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову відповідно до статей 5 і 6 Конституції України;

3) обмеження діяльності ультра радикальних політичних організацій (ст. 37) і т.д.

Основними економічними гарантіями є:

1) конституційні положення про рівність всіх форм власності і їх захист державою (ст. 13);

2) справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95);

3) гарантування приватної власності (ст. 41) і т.д.

До ідеологічних гарантій відносяться:

1) ідеологічне різноманіття суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології і цензури (ст. 15);

2) забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10);

3) сприяння консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).

Юридичні гарантії — це державно-правові заходи, що забезпечують здійснення і охорону права, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою складають механізм реалізації прав і свобод людини й громадянина, елементами якого є:

1) юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України в ст. 21 визначила права і свободи людини невідчужуваними і непорушними. У ст. 22 наголошується, що вони не можуть бути скасовані, а при ухваленні нових законів або внесенні змін в що діють закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод;

2) створення широкої системи охорони і захисту державою права і свобод, яка забезпечувала б їх реальне використовування і надійний захист від будь-яких посягань.

3) розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування свідомого відношення до використовування права і свобод, підвищення рівня правової культури.

4) активізація діяльності об'єднань громадян, що сприяють охороні і захисту права і свобод. Положення зафіксоване в ст. 59 Конституції,проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно. Для надання правової допомоги в Україні діє адвокатура.

5) державний і громадський контроль за станом забезпечення права, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, згідно ст. 102 Конституції Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України «вживає заходи по забезпеченню прав і свобод людини і громадянина.

Громадський контроль може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації,органами місцевого самоврядування.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків людини й громадянина України, можна стверджувати, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини і Протоколами №2,3,8 і 11 до цієї Конвенції, ратифікованими Україною.

Конституційні обов’язки – це встановлені Конституцією України види необхідної  обов’язкової поведінки особи, яка постійно або тимчасово перебуває на території України.

      Конституція встановлює наступні конституційні обов'язки:

-  неухильно дотримувати Конституцію України і закони України, не робити замахів на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68);

-   не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні їм збитки (ст.66);

-   платити податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67);

батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст. 51). Крім того, громадяни України зобов'язані:

-    захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України, поважати її державні символи (ст. 65);

-    нести військову службу відповідно до закону (ст. 65);

-    подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про своє майнове положення і про доходи за минулий рік (ст. 67).

         Права, свободи, законні інтереси та обов’язки громадян регламентуються й іншими нормативно – правовими актами. Розглянемо деякі з них.

Конституційне закріплення права на освіту

Освіта визнана основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку України.

Цілі освіти: розвиток талантів, розумових і фізичних здібностей людини; виховання високих моральних якостей; формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору; підвищення освітнього рівня і збагачення культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Конституція України містить державні гарантії реалізації права на освіту:

1) доступність і безкоштовність освіти в державних і комунальних учбових закладах ;

2) розвиток мережі учбових закладів, заснованих на різних формах власності ;

3) наявність різних форм навчання (денна, вечірня, заочна, екстернат — система навчання, заснована на самостійному вивченні курсу учбового закладу (без відвідин занять) з подальшою здачею іспитів за цей курс);

4) відкритий характер учбових закладів, що припускає вільний вибір учбового закладу відповідно до здібностей і інтересів громадян ;

5) надання державних стипендій і пільг студентам, які успішно навчаються ;

6) можливість навчання на рідній мові для громадян, що належать до національних меншин.

Держава проводить єдину державну політику у галузі освіти і з цією метою здійснює контроль над діяльністю установ освіти. Вимоги до змісту, об'єму і рівня освіти встановлені в державних стандартах освіти. Основною формою контролю є державна атестація установ освіти. Наприклад, загальноосвітні учбові заклади проходять атестацію не рідше 1 разу в 10 років.

Правовий статус установ освіти визначається Законами України ’’ Про освіту ’’ ( в редакції від 23 березня 1996 p.), ’’ Прозагальну  середню освіту ’’ від 13 травня 1999 p.,’’ Про вищу освіту ’’ від 17 січня 2002 р.

Установи освіти створюються органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами незалежно від форми власності, громадянами. Обов'язковою умовою є наявність: необхідної матеріально-технічної бази (приміщення, устаткування); науково-методичної бази (учбові плани, робочі програми дисциплін); педагогічних кадрів.

Діяльність установи освіти розпочинається за наявності ліцензії - спеціального дозволу на надання послуг у сфері освіти. Установа освіти діє на підставі статуту, затверджуваного Міністерством освіти і науки України, іншими міністерствами, місцевими органами державної виконавчої влади або місцевими органами самоврядування (залежно від підлеглості установи освіти).

Згідно Закону ’’ Про освіту ’’ структура освіти включає наступні компоненти:

1) дошкільна освіта;

2) загальна середня освіта;

3) позашкільна освіта;

3) професійно-технічна освіта;

3) вища освіта;

4) післядипломна освіта;

5) аспірантура;

6) докторантура;

7) самоосвіта.

Відповідно до структури освіти створюються установи освіти різного рівня і різного типу.

Типи загальноосвітніх учбових закладів визначаються Законом України ’’ Про загальну середню освіту ’’:

1) середня загальноосвітня школа - загальноосвітній учбовий заклад І-ІІ-ІІІ ступенів (І ступінь — початкова школа, II ступінь -  основна школа, III ступінь -  старша школа);

2) спеціалізована школа (школа-інтернат) -  загальноосвітній учбовий заклад 1-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів і курсів;

3) гімназія -  загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до певного профілю;

4) ліцей -  загальноосвітній учбовий заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

5) колегіум -  загальноосвітній учбовий заклад III ступеня філологічно-філософського і (або) культурно-естетичного профілю;

6) загальноосвітня школа-інтернат -  загальноосвітній учбовий заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які вимагають соціальної допомоги ;

7) спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) -   загальноосвітній учбовий заклад для дітей, що вимагають корекції фізичного і (або) розумового розвитку ;

8) загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів з відповідним профілем для дітей, які вимагають тривалого лікування;

9) школа соціальної реабілітації - загальноосвітній учбовий заклад для дітей, що вимагають особливих умов виховання (окремо для хлопчиків і дівчаток);

10) вечірня (змінна) школа -  загальноосвітній учбовий заклад І-ІІІ ступенів для громадян, що не мають можливості вчитися в школах із денною формою навчання.

У відповідності до Закону України ’’ Про вищу  освіту ’’ вищими установи освіти є:

1) технікум (училище) (перший рівень акредитації);

2) коледж (другий рівень акредитації);

3) інститут, консерваторія, академія, університет (третій або четвертий рівень акредитації). Акредитація — це державне визнання права учбового закладу на підготовку і випуск фахівців певного кваліфікаційного рівня.

Залежно від рівня акредитації вищі учбові заклади здійснюють підготовку фахівців таких рівнів:

1) молодший спеціаліст -  вищі учбові заклади першого рівня акредитації – здобуття неповної базової освіти,  де отриманих спеціальних знань та умінь достатньо для здійснення виробничих функцій, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності;

2) бакалавр -  вищі учбові заклади другого рівня акредитації – здобуття базової вищої освіти; де фундаментальні і спеціальні уміння і знання щодо узагальненого об’єкта праці достатні для виконання  завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності;

3) спеціаліст -  вищі учбові заклади третього - четвертого рівня акредитації – здобуття повної вищої освіти, де спеціальні уміння та знання достатні для виконання завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності;

4) магістр -  вищі учбові заклади четвертого рівня акредитації – здобуття повної  вищої освіти, де отримані знання та уміння достатні для виконання професійних завдань та обов’язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності.

Структурні підрозділи вищих навчальних  закладів ( далі ВНЗ ):

 кафедра – базовий структурний підрозділ ВНЗ ( його філій, інститутів, факультетів), що проводить навчально – виховну і методичну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, створюється рішенням вченої ради ВНЗ за умови, що до її складу входить не менше  5 – ти науково – педагогічних працівників, з яких не менше 3 – х  мають науковий ступінь або звання. Керівництво кафедрою здійснює завідуючий кафедрою, який обирається на цю посаду за конкурсом Вченою радою ВНЗ строком на 5 років;

 факультет – основний організаційний і навчально – науковий підрозділ ВНЗ 3 – го або 4 – го рівня акредитації, що об’єднує кафедри і лабораторії, створюється рішенням Вченої ради за умови наявності не менш як три кафедри і не менше 200 студентів очної форми навчання. Факультет очолює декан, який обирається вченою радою факультету строком на 5 років;

 філія – відокремлений структурний підрозділ ВНЗ, що створюється з метою  забезпечення потреб фахівців для місцевого ринку праці.

Структурними підрозділами ВНЗ 4 - го рівня акредитації можуть бути наукові, навчально – наукові, науково – дослідні та науково – виробничі інститути, а також ВНЗ у своєму складі повинен мати бібліотеку.

        Вчена рада ВНЗ є колегіальним органом ВНЗ 3 – го або 4 – го рівня акредитації і утворюється строком на 5 років. Компетенція Вченої ради: подання до вищого колегіального органу громадського самоврядування проекту статуту ВНЗ; ухвалення фінансового плану і звіту ВНЗ;  прийняття рішень щодо кандидатур про присвоєння вчених звань доцента, професора, старшого наукового співробітника; ухвалення навчальних програм; ухвалення основних напрямків наукових досліджень тощо.

Вищі учбові заклади вищого рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців з освітньо-кваліфікаційних рівнів, які забезпечують установи утворення нижчого рівня акредитації. Наприклад, університет має право готувати не лише магістрів, але і бакалаврів, і спеціалістів.

Установи освіти є юридичною особою. Вони мають право на самоврядування, яке передбачає: самостійне планування роботи; визначення змісту освіти; участь у формуванні планів  учнів та студентів; прийом на роботу працівників, а також фахівців з інших держав; самостійне використовування асигнувань, затвердження структури і штатного розкладу; здійснення громадського контролю над організацією харчування, охорони здоров'я, охорони праці в установах освіти тощо.

Право громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Конституцією України, Законом України «Про об'єднання громадян» (16 червня 1992 р.) і Законом України «Про політичні партії в Україні» (5 квітня 2001 р.) передбачені дві організаційні форми об'єднань громадян: політична партія і громадська організація.

Громадська організація – це група осіб, що об’єдналися для задоволення своїх не політичних законних інтересів ( соціальних, економічних, творчих, вікових, культурних, національних, спортивних і т.д.).

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантується  Конституцією і законодавством України. Обмеження в цій області встановлюються законом виключно на користь  національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Забороняється  створення і діяльність об’єднань громадян, програмні цілі або дії яких направлені на ліквідацію незалежності України, пропаганду війни, насильства,  посягання на права і свободи людини, здоров’я населення..

       Політична партія — це добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку для участі в політичному житті. Мета партії — сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. У першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може знаходитися одночасно лише в одній політичній партії.

Членами політичних партій не можуть бути:

1) судді ;

2) працівники прокуратури ;

3) працівники органів внутрішніх справ;

4) співробітники Служби безпеки України ;

5) військовослужбовці.

Членство в політичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України про бажання стати членом політичної партії, поданої до статутного органу цієї партії.

Політичні партії повинні мати програму і статут. Програма політичної партії є викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення. Статут політичної партії повинен містити наступні відомості: назва політичної партії; перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, їх повноваження і термін цих повноважень; порядок вступу до політичної партії і припинення членства в ній; права і обов'язки членів політичної партії, підстави припинення членства в політичній партії; порядок створення, загальну структуру і повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії і її первинних осередків; порядок скликання і проведення партійних з'їздів, конференцій, зборів і інших представницьких органів політичної партії; джерела матеріальних, зокрема фінансових, надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії тощо.

.Рішення про створення політичної партії ухвалюється на її засновницькому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення повинне бути підтримане підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менше ніж в двох третинах районів не менше ніж двох третин областей України, міст Києва і Севастополя і не менше ніж в двох третинах районів Автономної Республіки Крим.

Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України. Воно реєструє політичну партію після перевірки представлених матеріалів, після чого політична партія набуває статусу юридичної особи. У разі відмови від реєстрації Міністерство юстиції України і його органи повинні представити заявнику своє письмове умотивоване рішення.

Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, грошові кошти, устаткування, транспорт, інші засоби, придбання яких не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме і нерухоме майно.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

1) Міністерство юстиції України – за дотримання політичною партією вимог Конституції України, а також статуту політичної партії;

2) Центральна виборча комісія і окружні виборчі комісії – за дотриманням політичною партією порядку участі у виборчому процесі

Закон України ’’ Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності ’’ від 15 вересня 1999 р. визначає особливості правового регулювання, принципи створення, права і гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, об'єднуюча громадян, зв'язаних загальними інтересами по роду їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без якого-небудь дозволу створювати профспілки, вступати в них і виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь в роботі профспілок. Іноземні громадяни і особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати в профспілки, якщо це передбачено їх статутами.

Членами профспілки можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, що використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в учбових закладах. Громадяни України вільно обирають профспілку, в яку вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки.

Профспілки і їх об'єднання відповідно до своїх статутних цілей і завдань мають право вступати в міжнародні профспілкові організації і об'єднання, що представляють інтереси працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, що не суперечить законодавству України. Всі профспілки рівні перед законом і мають рівні права на захист прав і інтересів членів профспілки. Профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських. Професійні союзи, їх об'єднання в своїй діяльності незалежні від органів державної влади і органів місцевого самоврядування, працедавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання в професійні союзи і дотримання прав і інтересів легалізованих профспілок.

Профспілки діють відповідно до законодавства і своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з'їздами, конференціями, засновницькими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об'єднань є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських профспілок, їх об'єднань здійснюється Міністерством юстиції України, інших профспілок, їх об'єднань — відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими, районними, міськими (міст обласного значення) управліннями юстиції. Профспілки, їх об'єднання можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).

Профспілки, їх об'єднання беруть участь у визначенні головних критеріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної платні, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення, розробці соціальних програм, направлених на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини і соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також в старості і в інших випадках, передбачених законодавством. Вони управляють державним соціальним страхуванням, а зі вступом у силу законів України по окремих видах державного соціального страхування відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування як представники застрахованих осіб за принципами соціального партнерства беруть участь в управлінні державним соціальним страхуванням. Виключно профспілки представляють права і інтереси працівників у відносинах з працедавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також в ході приватизації об'єктів державної і комунальної власності, беруть участь в роботі комісій з приватизації.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові суперечки і при дозволі колективних трудових суперечок (конфліктів) в порядку, встановленому законодавством. Представники профспілок беруть участь в діяльності погоджувальних комісій, трудових арбітражів і інших органів, що розглядають колективну трудову суперечку (конфлікт). Разом з тим профспілки, їх об'єднання мають право на організацію і проведення страйків, зборів, мітингів, ходів і демонстрацій в захист трудових і соціально-економічних прав і інтересів працівників відповідно до закону.

Профспілки, їх об'єднання мають право отримувати безкоштовно інформацію від працедавців або їх об'єднань, органів державної влади і органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів, а також інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ або організацій. Вказана інформація повинна бути надана в десятиденний термін.

Профспілки, їх об'єднання відповідно до своїх статутів (положеннями) беруть участь в розробці державної житлової політики, здійсненні заходів, направлених на розвиток житлового будівництва, поліпшення використовування і забезпечення збереження житлового фонду, в захисті економічних і соціальних прав громадян, пов'язаних з отриманням, змістом і збереженням житла.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує законодавство, колективні договори і угоди.

Профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності грошові кошти і інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Право громадян на свободу світогляду і віросповідання

       Порядок реалізації даного конституційного права визначається Конституцією України і Законом України «Про свободу совісті і релігійні організації» (23 квітні 1991 р.). Поняття «свобода совісті» рівнозначне поняттю «свобода світогляду і віросповідання». Свобода совісті включає:

1) Право мати, приймати, змінювати релігію або переконання по своєму вибору;

2) свободу одноосібне або спільно з іншими сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (тобто бути атеїстом);

3) відправляти релігійні культи;

4) відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Разом з тим, це особисте право, подібно свободі слова, обмежено. Зокрема, заборонена релігійна діяльність, яка порушує права і свободи людей, шкодить їх здоров'ю, загрожує життю. Сповідання релігії не звільняє від обов'язків перед державою або від виконання законів.

 Гарантіями свободи совісті є:

1)  заборона на встановлення обов’язкових переконань і світогляду;

2)  рівноправність громадян незалежно від їх відношення до релігії;

3) відділення церкви від держави. Не допускається встановлення привілеїв або обмежень однієї релігії, віросповідання або релігійної організації щодо інших. З свого боку релігійні організації  не беруть участь в політичному житті;

4)  відділення школи від церкви. Державна система освіти в Україні має світський ( не церковний ) характер.  

Свобода совісті — особисте право людини. Тому гарантії його реалізації направлені, перш за все, на невтручання в реалізацію цього права.

Організаційні форми об'єднань віруючих визначає Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації». До них відносяться:

— релігійні общини,

— управління і центри,

— монастирі,

— релігійні братства,

— місіонерські товариства (місії),

— духовні учбові заклади,

— об'єднання релігійних організацій.

Вони діють відповідно до своїх статутів (положень). Ряд релігійних організацій (управління, центри, монастирі, духовні учбові заклади) підлягає державній реєстрації і має статус юридичної особи.

Релігійні організації мають право набувати у власність майно, а також користуватися на договірних основах майном держави, громадських організацій або громадян. Для виконання своїх статутних завдань релігійні організації мають право засновувати підприємства (наприклад, видавничі, реставраційні, виробничі), а також добродійні установи.