Трудова книжка

Це основний документ, що фіксує трудову діяльність працівника. Трудова книжка служить для встановлення за­гального, безперервного й спеціального трудового стажу. Точність її заповнення має велике значення. До трудової книжки працівника заносяться відомості про його звільнення, переміщення, заохочення.

Зберігається трудова книжка у відділі кадрів підпри­ємства, організації або установи, де працює її власник. Працівник забирає її лише тоді, коли переходить працювати до іншої організації, установи. У разі її втрати дублікат видається за останнім місцем роботи. Згідно із чинним зако­нодавством працівник має право взяти трудову книжку з відділу кадрів на деякий час за заявою.

Екзаменаційний білет № 21 з української мови (за професійним спрямуванням)

1. Предмет і завдання ДУМ. Державотворча роль мови. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування. Діалект (поняття). Діалекти України.

2. Мова і думка.

Відповідь:

Кожна наука має об’єкт та предмет дослідження, об’єктом у мовознавстві (наука, що вивчає мову як найважливіший засіб людського спілкування), або лінгвістиці, є мов­лення - діяльність носіїв мови, у якій мова знаходить своє практичне відображення та застосування. Предметом є мова як явище суспільне, що розвивається за своїми законами та під впливом навколишньої дійсності. Розмежування предмета та об’єкта у лінгвістиці зводиться до розмежування понять мовлення і мова.

Завдання курсу:

• Дати ґрунтовні знання з основних розділів наук про мову;

• Показати різницю між усним та писемним мовленням;

• Показати основні напрямки «Ділової української мови»;

• Навчити укладати будь-які документи.

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих - рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів, Життя духовного основа.

М. Рильський

«Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного… Мова – душа кожної нації, її скарб… У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… Поки живе мова – житиме й народ…», - казав мовознавець Іван Огієнко.

Кілька мільярдів людей користуються 2 500 мовами (за іншими підрахунками, на землі існує 5 000 мов). Мови відрізняються одна від одної, але різною мірою. Схожість мов пояснюється спільністю їх походження, що дає змогу об’єднувати їх у так звані мовні сім’ї. Українська мова належить, як відомо, до східнослов’янської підгрупи мов (група – слов’янська), остання в свою чергу належить до індоєвропейської сім’ї.

Довгий шлях у своєму розвитку пройшла українська мова: від численних заборон і понівечення до відродження і вільного функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність її підтверджується і ст. 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року. Чи не про це роками мріяли видатні українські митці?

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово, ноче колискова!

Прийми мій радісний привіт.

Навік пройшла пора безславна…

Цвіти і сяй, моя державна…

(О. Олесь)

Перед сучасним українським суспільством після отримання незалежності постало чимало проблем, що потребують нагального вирішення. Одна з них – впровадження української мови в усі сфери життєдіяльності держави.

Загальновідомо, що українська мова була і, на жаль, подекуди залишається чужою. Серед низки причин, що зумовили таку ситуацію, далеко не останнє місце посідає брак якісної необхідної літератури, насамперед навчального характеру; відсутність єдиної програми з курсу «Сучасна ділова українська мова» тощо.

Пропонована нами розробка має на меті заповнити деякі прогалини у цій галузі.

Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності…

Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки сприймаються як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів.

Націотворчий елемент української мови

Мова – це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова належить до індоєвропейської мовноїродини,слов'янської групиі разом зросійськоютабілоруськоюдосхіднослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова, адже обидві ці мови походять віддавньоукраїнськоїі почали окремо розвиватися, починаючи з15-17століть. Українська мова має три групидіалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови. Наприклад, декілька південно-західних говорів було кодифіковано врусинську мову. Кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї. Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. У багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV – першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові та у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма – літературна мова – творилась митцями слова.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Тарас Шевченко першим у своїй творчості піднісся до розуміння синтетичності та соборності літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія призвела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді) Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов»язкових для всіх літературних норм.

Українська мова у своєму розвитку пройшла декілька етапів.

1. Давньоукраїнська мова.

У 4-5 століттях нашої ери, внаслідок взаємодії різних слов'янських племен, склався етнос, що у майбутньому сформував державу Київська Русь. Звідси багато науковців і починають відлік історії української мови як певно-означеної, яскраво-індивідуальної одиниці. Офіційна мова Київської Русі  –давньоруська мовастала основою як для української, так і для інших майбутніх східнослов'янських мов:російськоїтабілоруської.

Ознаки в писемних пам'ятках XI – XIII ст. свідчать, що на той час граматика мови Русі вже набула виразних діалектних рис. Тоді ж таки починає формуватися українська фонологія; з системи протоукраїнських говірок постає єдина мова.

2. Староукраїнська мова.

У часі панування Великого князівства Литовськогона території України та Білорусі була поширена писемнастароукраїнська мова– спільний предок для білоруської та української.

З початком панування поляківписемна українська мова поступово занепадає через тиск на неї з бокупольської. Жива українська мова відділяється від книжної староукраїнської.

3. Українська мова у XIX-XX століттях.

Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського«Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова якТарас Шевченко,Леся Українка,Іван Франкота інші.

Проте наприкінці 19 століття політика російського царизмущодо української мови стає значно жорсткішою, і 1863 року виходитьВалуєвський циркуляр, що забороняв видавати книги українською мовою. У 1864 році було заборонено використовувати українську мову навіть у початковій школі.

Проте вже на початку 20 століття, в 1905 році, навіть Академія Наук Російської імперіївизнала українську мову повноцінною і самостійною мовою посеред інших слов'янських. Таким чином, вона позбулася статусу «діалекту» російської мови.

Мова – це історично змінна, особлива (властива лише людині), специфічна (є інші знакові системи) знакова система, що служить найважливішим засобом спілкування, вираження думок і почуттів.

Національна українська мова – це сукупність усіх слів, усіх особливостей вимови всіх людей, які говорять українською (за Г. Вовкотруб).

Сучасна українська мова має три наріччя:

1. Північне (побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей).

2. Південно-західне наріччя (поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Тернопільської, Вінницької, Хмельницької областей. Частково – Кіровоградської, Одеської, Київської, Черкаської областей).

3. Південно-східне наріччя (охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, частину Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, Черкаської, Миколаївської областей).

Діалекти відрізняються один від одного лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Вони (наріччя) активно взаємодіють з літературною мовою, збагачують її та змінюються самі. Рівень володіння мовою говорить про освіченість людини, її загальну культуру.