3.2. Влаштування розподільчих і крайових смуг. Укріплення узбіч.

Розподільчі, крайові смуги і смуги безпеки доцільно будувати до початку будівництва дорожнього одягу. Розподільчі смуги ширші за 2…5 м з`єднують з проїзною частиною покриття шляхом улаштування на них смуги покриття шириною 1м з готових цементобетонних плит, монолітного бетону, асфальтобетону тощо. Укріплення роблять так, щоб воно було на 3-6 см вище за неукріплену частину узбіччя; яку засівають травою.

У складних умовах розподільчу смугу шириною 2 м обмежують нахиленим бордюром висотою до 0,2 м, а поверхню укріплюють щебнем.

Перехідно-швидкісні смуги в місцях перетинів примикання, з`їздів будують з тих матеріалів і такої ж конструкції, як і проїзну частину.

Оздоблення укріплювальних смуг виконують після будівництва і укріплення узбіч.

Укріплення узбіч залежить від категорії дороги і типу покриття проїзної частини, його мета – захист ґрунту узбіч від руйнування автомобілями, перезволоження ґрунту і проникнення води в земляне полотно.

Найпростіший спосіб укріплення узбіч –засівання травами. При частих з'їздах та зупинках автомобілів на узбіччя їх укріплюють мінеральними матеріалами – шлаком, гравієм, щебенем, асфальтобетоном.

Укріплення не доводять до бровки на 0,5м, тому що там можуть бути огорожа або дорожні знаки.

3.3. Конструкція додаткових шарів дорожнього одягу

Дорожній одяг автомобільної дороги складається з покриття, основи й додаткового шару. За призначенням додаткові шари можуть бути: підстиляючі, морозозахисні, теплоізолюючі й дренуючі.

Подстиляючі шари влаштовують з крупно- або середньозернистого піску, котельних чи металургійних шлаків, горілих порід, черепашника, ґрунтів, укріплених в'яжучим, гравійного матеріалу, щебеню м'яких порід.

Підстильні шари використовують для отримання потрібної міцності дорожнього одягу. Товщину шару приймають з умови, щоб була забезпечена задана міцність дорожнього одягу. При цьому скорочується витрата основних дорожньо-будівельних матеріалів.

Морозозахисні шари влаштовуютьна дорогах, які перебувають в несприятливих ґрунтово-гідрологічних умовах в районах сезонного промерзання. Основними заходами, які забезпечують морозостійкість земляного полотна й дорожнього одягу, є: використання у верхній частині земляного полотна морозостійких ґрунтів, які стійкі чи малостійкі до утворення вирів; влаштування теплоізолюючих шарів, що зменшують глибину промерзання; збільшення висоти насипу тощо.

Умова забезпечення морозостійкості

L_в + l_мз  l_доп

де l_в  розрахункове вирення ґрунту земляного полотна, см;

l_мз  розрахункове вирення морозостійкого шару, см;

l_доп  допустиме зимове вирення покриття, що приймається: при цементобетонних покриттях 2 см; асфальтобетонних 4 см; удосконалених полегшених 6 см.

Стійкими до утворення вирів є такі ґрунти: щебінь, шлаки, гравій, пісок, в окремих випадках легкі супіски.

Товщина дорожнього одягу, яка забезпечує її морозостійкість, визнається розрахунком.

Теплоізоляючі шари використовують для зменшення глибини промерзання земляного полотна, завдяки чому досягається зниження висоти капілярного підняття води, зменшується перезволоження верхньої частини земляного полотна. Це дає можливість зменшити товщину дорожнього одягу, отримати економі дорожньо-будівельних матеріалів.

Доцільність використання теплоізолюючих шарів обґрунтовують техніко-економічним розрахунками. При влаштування цих шарів використовують: жорсткий пінопласт (наприклад, полістирол щільністю 30-60 кг/м³ водонасисенням до 10%); піно- й газобетон із сталевою арматурою; піношар, який отримують шляхом спучування смол; легкі цементобетони щільністю 400-450 кг/м³ та інші матеріали.

Дренуючий шар влаштовують з матеріалів, які добре фільтрують вологу (зазвичай пісок). Він призначений для збирання й послідуючого відведення води, яка потрапляє в нижню частину основи, для попередження від перезволоження основи й верхньої частини земляного полотна.

У тих випадках, коли вода, яка потрапляє в дренуючий шар, може знаходитись в його порах, цей шар розташовують під дорожнім одягом без випусків (рис. 3.2а). При великому надходженні води влаштовують дренуючі шари на всю ширину земляного полотна (рис. 3.2б). Для дренуючих шарів використовують пісок з коефіцієнтом фільтрації не менше 3 м/добу. Також можуть застосовуватись гравій, шлак, щебінь, які мають достатню міцність і фільтрацію. Товщина шару порівняно з піском може бути зменшена.

З метою економії витрат матеріалів для забезпечення відведення води з дренуючого шару при вільному надлишку води до 2-3 л/м² за добу використовують трубчасті воронки, які вкладають під узбіччями через 3-15 м одна від одної залежно від типу ґрунту земляного полотна, типа місцевості й кліматичної зони (рис. 3.2в). Трубчаті воронки повинні входити в приймальну частину на довжину не більше d_о (внутрішній діаметр воронки), а нижній її кінець на (1,52) d_о має виступати за укос насипу.

Рис. 3.2. Схеми осушування дренуючих шарів:

а – дренуючий шар по типу об'ємного поглинання;

б – дренуючий шар на всю ширину земляного полотна;

в – осушування дренуючого шару через трубчаті воронки;

г – осушування дренуючого шару через поздовжні трубчаті дрени;

1– покриття; 2 – верхній шар основи; 3 – нижній шар основи; 4 – дренуючий шар; 5 – укріплене узбіччя; 6 – смуга шириною 0,75 м, укріплена засівом трав; 7 – вал з щебеню чи гравію шириною по верху 0,25 м; 8 – трубчаті воронки; 9 – приймальна частина воронки; 10 – рівчак; 11 – поздовжні трубчаті дрени; 12 – поперечні трубчаті дрени для скидання води; 13 – оголовок з бетону; 14 – укріплення вихідної частини трубчатих воронок.

Приймальну частину воронки закидають щебенем або гравієм крупністю 35–50 мм, а потім 5–10мм. Стики труб огортають толем, бітумованим папером чи поліетиленовою плівкою, щоб ґрунт не попадав в трубчаті воронки через стики. Діаметр воронок складає 80–100 мм. Трубчаті воронки влаштовують з азбоцементних або гончарних труб, краще використовувати трубофільтри, скляні чи пластмасові труби.

Трубчаті воронки забезпечують відведення води краще, ніж суцільний дренуючий шар, але при великому поздовжньому ухилі (більше поперечного ухилу) збільшується шлях фільтрації води в дренуючому шарі. У такому випадку, а також при великій кількості води, яка підлягає відведенню, (більше 3–5 л/м² за добу, у виїмках і нульових місцях вкладають під узбіччя трубчаті дрени з тих же матеріалів, що й трубчаті воронки (рис. 3.2г). Вода в них трапляє через пропили шириною 1–3 мм, що розташовані через 0,5-1 м, або через отвори діаметром до 7 мм в кількості 70-90 шт. на 1 м труби. Пропили й отвори роблять в нижній частині труби.

На всьому протязі дрен влаштовують суцільні фільтраційні відсипання з щебеню чи гравію. Замість відсипки трубчаті дрени можуть обгортатись фільтраційними тканинами, пористими синтетичними листами, крупнопористим шлаковолокном.

З метою перешкоджання просідань труби вкладають на шар з ґрунтощебеню чи гравійної суміші товщиною до 4-5 см. Цю подушку ретельно ущільнюють вібро- або пневмотрамбівками.

Через кожні 250-300 м та в понижених місцях поздовжнього профілю влаштовують поперечні скидання з таких же труб. Поздовжні й поперечні труби з'єднують трійниками. Випуски поперечних дрен укріплюють бетонуванням оголовків, а на виході води бетонними плитками (див. рис. ХХ.2,г).

Залежно від поздовжнього ухилу дороги поперечні дрени вкладають під кутом  до осі дороги:

i_позд, ^о/_оо  20 40 60 80

, град 90 80 70 60