Тема 5. Механізм функціонування системи соціально-трудових відносин

5.1. Фактори, що визначають розвиток соціально-трудових відносин у суспільстві.

5.2. Основні напрями соціального захисту в сфері праці.

5.3.Трудові конфлікти таметоди їх розв'язання.

5.1. Фактори, що визначають розвиток соціально-трудових відносин у суспільстві

Формування і розвиток соціально-трудових відносин у суспільстві визначає сукупність багатьох факторів, що склалися під впливом обставин економічного, соціального й політичного характеру. До основних факторів можна віднести такі:

 глобалізація економіки;

 соціальна політика;

 розвиток праці та виробництва.

Глобалізація економіки – це процес формування системи міжнародного поділу праці, світової інфраструктури, світової валютної системи, міжнародної міграції робочої сили, зростання світової торгівлі, потоків іноземних інвестицій та стрімких технологічних змін. Усі зазначені вище фактори неоліберальної концепції глобалізації економіки об'єктивно впливають на збільшення відмінностей між багатими й бідними, на зміну характеру соціально-трудових відносин і соціальну політику держави.

Глобалізація економіки супроводжується зростанням взаємозалежності національних фінансових ринків, збільшенням спекулятивних валютних потоків між державами і вторинними фінансовими ринками, станом платіжної й торгової незбалансованості, що в сукупності різко обмежують можливість формування макроекономічної політики на національних рівнях.

Особливо жорстко ця обмеженість у визначенні перспектив економічного зростання стосується політики в сфері праці й соціально-трудових відносин. Це викликає серйозні проблеми, головними з яких можна вважати нерівномірний розподіл результатів глобалізації між країнами і перерозподіл доходів усередині країн. Ступінь гостроти цієї проблеми підтверджує стан зайнятості у світі.

Негативні наслідки глобалізації підтримують стійкий інтерес до використання в соціально-трудових відносинах політики трудового протекціонізму захисту національних ринків праці.

Доцільно в цих умовах, уважають експерти МОП і фахівці України, проводити в життя фінансову й промислову політику, що сприяє конкурентоспроможності внутрішнього виробництва й ефективній перебудові підприємств, тимчасово захищаючи при цьому внутрішній ринок у його найбільш уразливих для імпорту галузях з низькою доданою вартістю. Необхідним організаційним елементом проведення такої політики є визначення сфер відповідальності різних урядових органів щодо розроблення і проведення заходів для захисту та розвитку національного ринку праці.

Соціальна політика держави – це спрямованість дій держави на формування і регулювання таких соціально-трудових відносин, які забезпечували б гідний рівень життя й умов праці громадян, а також їх захищеності.

Соціальна політика містить у собі механізм формування і регулювання соціально-трудових відносин.

Головною метою соціальної політики є стимулювання високоефективної праці на основі використання законів ринкового виробництва.

Соціальна політика втілюється в різних соціальних програмах і практиці держави та спрямована на регулювання інтересів різних соціальних груп населення.

Основні функції соціальної політики:

• стабілізаційна  спрямована на стабілізацію економіки і як наслідок  соціально-економічного благополуччя громадян;

• розподілу ресурсів  має забезпечити бюджетне нагромадження і розподіл його між регіонами;

• розподілу доходів  забезпечує поступове скорочення розриву в рівні життя різних категорій населення та масштабів бідності.

Основними напрямами соціальної політики, за якими держава досягає підвищення рівня і якості життя громадян України, є:

 Створення правових і економічних умов кожній працездатній людині для забезпечення добробуту своїм родинам шляхом власних трудових зусиль.

 Створення умов функціонування систем, що стимулюють високоефективну працю.

 Регулювання ринку праці та забезпечення зайнятості.

 Здійснення міграційної та демографічної політики.

 Здійснення екологічної політики.

 Довгострокове планування розвитку соціально-трудових відносин у державі й створення правового поля.

 Вивчення й узагальнення досвіду інших країн та їх досягнень у сфері регулювання соціально-трудових відносин, підвищення їх ефективності.

Таким чином, соціальна політикарозуміється як стратегічний соціально-економічний напрям, обраний урядом країни для всебічного розвитку громадян, що забезпечує гідний рівень і умови їхнього життя та праці, їхню соціальну захищеність. Остання містить законодавчо або іншим способом установлені гарантії соціального захисту, соціальної підтримки й соціальної допомоги, що являють собою різні системи вимірювання, що диференціюються в першу чергу за адресною спрямованістю.

Соціальна політика фактично являє собою синтез декількох великих напрямків державної та регіональної політики, в тому числі:

 політики в сфері праці, соціально-трудових відносин;

 політики в сфері доходів населення;

 політики зайнятості, регулювання ринку праці;

 міграційної політики;

 житлової політики;

 політики в сфері соціальної сфери;

 демографічної політики;

 екологічної політики.

Окремі елементи соціальної політики, наприклад, оплата праці, регулювання ринку праці, трудова міграція тощо відіграють дуже важливу роль у соціально-трудових відносинах.

Потужним фактором, що визначає процеси формування і розвитку соціально-трудових відносин є об’єктивні закономірності розвитку праці та виробництва, які проявлятимуться у формах поділу й кооперації праці, зростанні продуктивності праці, заміщенні праці капіталом тощо. Це підтверджується тим, що розвиток соціально-трудових відносин на будь-якому підприємстві залежить від впливу таких чинників:

– основних характеристик соціально-трудових відносин (правові норми, економічні умови, структура ринку праці, соціокультурне середовище, техніко-технологічні параметри виробничого процесу);

– стратегічних і тактичних напрямів розвитку підприємства (бізнес-план, інвестиційний проект);

– системи робочих місць (організація і нормування праці, режим праці та відпочинку, зміст і умови праці);

– кадрової політики підприємства (планування та залучення персоналу, заповнення робочих місць, кваліфікаційне і кар’єрне зростання, мотивація й оплата праці, соціальні пільги, участь у розподілі ресурсів і доходів);

– трудової поведінки (переконання, стимули, групові та індивідуальні норми поведінки, конфліктність, професійна соціалізація) тощо.

Істотною для аналізу факторів формування соціально-трудових відносин і їхнього правильного розуміння (сприйняття) є така обставина: у будь-якій організації (підприємстві) поряд з видимими структуротвірними процесами поділу і кооперації праці, відносинами влади і підпорядкування інтенсивно проходять невидимі фонові процеси, що регулюють неформальні соціально-трудові взаємодії людей.

Розвиток системи неформальних соціально-трудових відносин може призвести до істотного перерозподілу влади і відповідальності в організації, паралельно з формальною системою соціально-трудових відносин може з’явитися їхній тіньовий різновид (структура).

У сучасній економіці праці (особливо в розділах, присвячених кадровій політиці фірм) цьому аспекту трудових відносин приділяється велика увага — мова йде про так звані «гнучкі підсистеми» і соціокультурні організації. Якщо «гнучкі підсистеми» – це сукупність правил, інструкцій, типових методів виконання робіт, на основі яких проводиться постановка завдань, а також регулюється поведінка людей, то соціокультура це збірник неписаних правил, що регламентують трудову поведінку людини. Соціокультура пронизує (формує) соціально-трудові відносини й залежно від своєї орієнтації може як підтримувати стратегію розвитку організації, так перешкоджати її реалізації.

Важливим фактором, який визначає характер соціально-трудових відносин на підприємстві (в організації), є стадія (життєвий цикл) його розвитку. Якщо на першій стадії зародження підприємства соціально-трудові відносини часто мають неформальний, розмитий характер, то в міру розвитку організації (на стадіях функціонального і контрольного зростання) соціально-трудові відносини формалізуються, у них формується все більша кількість окремих елементів, викристалізовується система соціально-трудових відносин, що поступово перетворюється в певну організаційну культуру. При цьому соціально-трудові відносини є об'єктом довгострокового планування, міждисциплінарного співробітництва, елементом стратегії організації. Головним завданням для них є розвиток людських ресурсів. На цьому рівні розвитку організації регулювання соціально-трудових відносин скоріше за все входить у компетенцію керівника організації або його першого заступника.