Розділ V.Українська культура у хх – на початку ххі століть

1. Стан української культури напередодні та у період національно-демократичної революції 1917-1921рр.

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. На початку XX ст. правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій посилили гноблення прогресивної культури взагалі й української зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську літературу, мову, театр стали після поразки революції 1905-1907 років .

Культурне піднесення розпочала в Україні революція 1917 року. Попри несприятливі економічні, політичні та військові обставини практично всі уряди України – Центральна Рада, Українська держава гетьмана П.Скоропадського, Директорія, більшовики – намагалися розвивати освіту, літературу, мистецтво.

У зв'язку з подальшим зростанням потреби в спеціалістах мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914-1915 навчальному році в українських губерніях Російської імперії налічувалось 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському і Ново­російському (у Одесі), навчалися 35,2 тис. студентів.

Однак усе це не задовольняло потреб, уна­слідок чого близько 70 % населення не вміли читати і пи­сати. На кожну тисячу людей у початкових, неповних і середніх школах навчалося всього 67 осіб. У 1914—1915 роках у Україні, яка перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Царський уряд не допускав української мови в на­вчальні заклади, включаючи початкові школи.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. За офіційними даними, в 1900 році у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті – понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.

З 61 гімназії, які працювали в 1910 році у Східній Гали­чині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, учнів-українців було близько 20 %, у реальних училищах — 5,5 %. На Буко­вині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20%.

У Львівському університеті викладан­ня майже повністю велося польською мовою, у Чернівецькому — німець­кою. При цьому у Львівському університеті в 1911 році серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, в Чернівецькому університеті — 17,6 %.

Революція 1917 року поклала початок створенню національної освіти. Вже в березні 1917 року була відкрита українська гімназія в Києві, десятки українських гімназій в інших містах. У жовтні 1917 року розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія. Восени 1918 року створені університети у Катеринославі та Кам’янці-Подільському, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі.

Учені України на початку XX ст. досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Харківському, а з 1902 року у Київському універ­ситеті плідно працював професор-математик Д. О. Граве (1863-1939), який став засновником київської алгебраїчної школи. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики внесли професори, а потім академіки В. А. Стеклов (1864-1926), Д. М. Синцов (1867-1946), С. Н. Бернштейн (1880- 1968). Для розвитку фізики й радіофізики багато зробив про­фесор Харківського університету Д.А.Рожанський (1882-1936), що став основоположником харківської школи радіофізиків.

Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, пізніше академік О.М.Сєверцов (1866-1936). Загальне визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871-1924) – відомого ботаніка-морфолога; В.Я.Данилевського (1852-1936) – фізіолога, одного з основополож­ників ендокринології; М.П. Трінклера (1859-1925) – талановитого хірурга; Л.Л. Гіршмана (1839-1921) — видатного офтальмолога та ін.

Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікро­біологи М. Ф. Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854-1912) та ін. для подолання таких тяжких хво­роб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії тощо.

Понад 20 років геологію вугільних родовищ Донбасу досліджував професор Петер­бурзького гірничого інституту Л.І. Лутугін (1864-1915). Він уперше склав геологічний розріз донецької вугленос­ної товщі й докладну геологічну карту Донецького басей­ну. Багато удосконалень у розвиток доменного виробництва вніс металург-доменщнк М. К. Курако (1872-1920), який освіту здобув само­тужки і все життя працював на металургійних заводах.

У 1908 році в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін і М. Єфімов у 1910 році здійснили перші в Росії польоти на літаку. Російський військовий льотчик П. М. Нестеров (1887-1914) — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня 1913 року над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу, і, зокрема, „мертву петлю” (петлю Нестерова).

Активну діяльність розгорнуло Київське товариство по­вітроплавання, засноване в 1909 році. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров та ін. І. Сікорський сконструював перші в світі багатомоторні літаки став „Російський витязь” та „Ілля Муромець”. Д. Григо­рович став конструктором першого в світі гідролітака. Протягом 1909-1912 років у Києві було створено 40 дослідних зразків літаків різних типів.

Найвидатнішим істориком України початку XX ст. був М. С. Грушевський (1866-1934). Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію, Грушевський в 1894 р. посів кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де в офіційному лекцій­ному курсі історії Східної Європи почав читати курс історії України. З 1897 р. він став головою Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. У 1908 році переїхав до Києва, очолив Українське нау­кове товариство. В 1914 році, з початком Першої світової війни, як австро-угорський підданий, був висланий царським урядом до Симбірська, в 1916 році переїхав до Москви. Після Лютневої революції 1917 р. був обраний головою Української Центральної Ради.

Найбільшою його науковою працею вченого є десятитомна „Історія України-Русі” в якій висвітлена історія України до 1663 року. Праці Грушевського ґрунтуються на узагальненні найновіших даних археології, етнографії, мовознавства і широкому вивченні та використанні доку­ментальних матеріалів з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Відня, Стокгольма. Грушевський був одним з керівників багатотомного видання „Джерел до історії України-Русі”, в якому зібрано і опубліковано велику кількість цінних історичних документів епохи феодалізму.

Головною заслугою Грушевського є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми наступності українського історичного процесу від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до Великого князівства Литовського та держави Богдана Хмельницького. Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою історичного про­цесу вважав народ. До наукової школи М.Грушевського належали видатні українські історики, зокрема І. Крип'якевич (1886-1967).

На початку XX ст. продовжувала працювати істо­рик О. Єфименко, яка написала „Історію українського народу”. Значний внесок в історію України кінця XIX — початку XX ст. внесли Д.І.Багалій (1857-1932), який особливо багато уваги приділяв вивченню Слобідської України, Д. І. Яворницький (1855-1940) – неперевершений історик запорізького козацтва.

Низка важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літе­ратури створив видатний учений-філолог, сходознавець, істо­рик А. Ю. Кримський (1871-1942). Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання „Словника української мови” за редакцією Б. Грінченка.

Визнанням результатів роботи десятків українських учених було створення Українського наукового товариства у Києві (1908 ), яке відіграло роль провідного наукового центру.

Після революції 1917 року українська наука вперше отримала значну державну підтримку. В 1918 році була створена Українська академія наук (УАН), першим президентом якої став всесвітньо заний учений академік В. Вернадський (1863-1945 ).

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Україні продовжували свою творчість видатні письмен­ники І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. У своїх численних творах М. М. Коцюбинський (1864-1913) таврував царизм і всю самодержавну систему, створив яскраві образи революціонерів. У повісті „Fаtа mоrgаnа” Коцюбин­ський глибоко художньо й правдиво змалював картину життя села в період революції 1905-1907 років, соціальні конфлікти, революційні події, психоло­гію мас, настрої і думки селян.

Письменницею широкого діапазону виступала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871-1913). Вона створила велику кількість високохудожніх пое­тичних, прозових і драматургічних творів („Соntrа spеm sреrо”, “Досвітні огні”, “Лісова пісня”, “Кам’яний господар” та ін), у яких глибоко відобра­жено життя народних мас, їх прагнення до свободи, по­слідовно проводиться думка про громадське призначення творчості письменника.

Безпросвітне життя селянства і його революційна боро­тьба в 1905-1907 рр. знайшли реалістичне відображення в творах письменників селянської демократії — А. Ю. Тесленка (1882-1911) і С. В. Васильченка (1878-1932).

На початку XX ст. в українську літературу увійшов Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878-1944) — поет глибокого ліричного таланту. З 1907 до 1917 р. з'явилося п'ять книг поезій Олеся.

Складним і суперечливим був світогляд, політична діяльність і художня творчість В. К. Винниченка (1880-1951). Один із лідерів українських партій — спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 році – голова уряду Центральної Ради, Винниченко був, разом з тим, надзвичайно плідним письменником. У своїх ранніх творах, зо­крема оповіданнях і повістях „Голота”, „Солдатики”, „Контрасти”, „Голод”, „Малорос-європеєць” та інших автор реалістично зображував соціальні контрасти, глибоко відтворював внутрішній світ героїв.

Значну частину життя він перебував в еміграції. З 1920-х років його драматургія стала широко відомою у Західній Європі. В Берліні у 1921 році була екранізована його п’єса „Чорна пантера і Білий ведмідь”, у якій йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадськими потребами, а моральне єство – світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п’єса „Між двох сил” (1918 ), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості у критичних (межових) обставинах.

У Західній Україні співцями тяжкої селянської долі бу­ли письменники В. С. Стефаник (1871- 1936), Л. С. Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк, 1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська (1863 -1942). Найвизначнішим її твором є повість „Земля”.

Незважаючи на тяжкі умови, продовжували розвиватися в Україні драма­тургія, театр, музика. Найбільш значною в Україні була театральна українська трупа М. Кропивницького до якої входили М. Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, І.Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Ф. Левицький та ін. У 1907 р. після успішних гастролей цієї трупи в Києві, М.Садовський заснував перший український стаціонар­ний театр.

На західноук­раїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професійний театр товариства „Руська бесіда” у Львові. Серед російських театральних колективів виділяв­ся театр М. Соловцова у Києві, в якому об'єдналися видатні майстри сцени — М. М. Тарханов (Москвін), О. М. Свєтловидов, К. О. Марджанішвілі (Марджанов) та ін. У містах і селах продовжували працювати численні аматорські театральні гуртки, зокрема робітничі і се­лянські.

Значно розширився на початку XX ст., особливо в пе­ріод революції 1905- 1907 років, репертуар українського театру. Його основою залишались класичні п'єси М. Кро­пивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі частіше ставили і п'єси інших українських авторів: Лесі Українки, Франка, Г.Хоткевича, В.Винниченка, а також твори російських і за­хідноєвропейських класиків.

В активізації музичного життя в Україні визначну роль відіграло створення М. Лисенком у 1904 р. в Києві му­зично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізо­вана в консерваторію, і в 1903 році у Львові з ініціативи А. Вахнянина – Вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка. Важливе значення мало виникнення бага­тьох хорових колективів. Для поширення оперної му­зики багато зробили постійні російські оперні театри, що діяли в Києві, Харкові та Одесі з другої половини XIX ст., та українські драматичні театри, в першу чергу стаціонар­ний музично-драматичний театр М. Садовського в Києві, в якому поряд з драматичними виставами за період з 1907 по 1915 рік було поставлено близько півтора десятка опер і оперет. Сві­тової слави набула видатна українська співачка С. А. Крушельницька (1873-1952).

На початку XX ст. продовжував свою творчу робо­ту видатний український композитор М. Лисенко. Відгукуючись на революційні події, він на­писав твори, які мали глибоко громадянське, революцій­не звучання: хор-гімн „Вічний революціонер” на слова І. Франка, кантату „До 50-х роковин смер­ті Т. Г. Шевченка” на слова В. Самійленка, опери „Тарас Бульба” за М. Гоголем і „Енеїда” за І. Котлярев­ським та ін.

Низка творів високого громадянського звучання написали учні й послідовники М. Лисенка. Зокрема, К. Г. Стеценко (1882-1922) створив героїчну оперу „Кармалюк”, музично-вокальні твори на слова Т. Шевчен­ка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки. М. Д. Леонтович (1877-1921) найбільше уславився хоровою обробкою народних пісень (“Щедрик”, „Дударик”, „Ой з-за гори кам'яної”, „Козака несуть” та ін.). Організовуючи учнівські й народні хори, Леонтович багато зробив для розвитку масового хорового мистецтва.

Видатним композитором, педагогом і музичним діячем був Я. С. Степовий (Якименко, 1883-1921). Його твори — вокальний цикл „Барвінки”, фортепіанний „Прелюді пам'яті Т. Г. Шевченка” .

На західноукраїнських землях композитором демокра­тичного напряму був С.П. Людкевич (1879-1979). У своїх творах „Хор підземних ковалів”, „Ой вигострю товариша”, „Останній бій”, „Кавказ” (на слова Т. Шевченка) Людкевич створив образ нескореного народу.

Активно працював у Західній Україні композитор і музичний діяч А. К. Вахнянин (1841-1908). Він напи­сав оперу „Купало”, створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

У образотворчому мистецтві продовжували свою діяльність художники К. Костанді, М. Пимоненко, С.Васильківський та ін. Так, нові цікаві картини створив С. Васильківський. Зокре­ма, разом з художниками М. Самокишем та М. Беркосом він написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції — „Чумацький Ромоданівський шлях”, „Вибори полковником Мартина Пушкаря”, „Козак Голота”. Автором високохудожніх картин був О. О. Мурашко (1875-1919). Найкращі з них — „Похорон кошового”, жанрові картини з життя селян. У Західній Україні плідно працювали в живопису І.Труш і А.Манастирський. Перший із зазначених художників створив низку портретів видатних діячів української культури: І.Франка, Л.Українки, М.Лисенка та ін. Більшість творів Манастирського написані за мотивами українських народних пісень і дум.

У архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (від французького moderne — новітній, сучасний). Прихильники модерну, відходячи від принципів класич­ної архітектури, прагнули до логічного й зручного плану­вання, використовували нові залізні конструкції й оздоб­лювальні матеріали (цементне ліплення, штукатурка, прикраси з витого заліза та ін.). Вони вдавалися до асимет­ричного планування будівель, деформації звичних форм (вигнуті карнизи, криволінійні віконні прорізи та ін.), до вигадливих оздоб, символічних химерних орнаментів, ламаних ліній тощо. Одними з кращих споруд у стилі модерн є Критий ринок на Бессарабці в Києві (архітектор Г. Гай ) та „Будинок з химерами” ( архітектор В. Городецький ).

Одночасно з модерністськими використовувалися й мотиви класичного та інших стилів. У Києві це насамперед будинки Педагогічного музею на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин ), Державного банку (архітектор О. Кобелєв ), бібліотеки Київського університету по вулиці Володимирській (архітектор В. Осьмак ) та ін.

У Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера і Комерційного інституту, М. Верьовкін спорудив адмініст­ративний будинок страхового товариства „Росія” (тепер Палац праці) і прибутковий житло­вий будинок кредитного товариства „Саламандра“ на Сумській вулиці .

У Севастополі у 1905 р. за проектом архітекто­ра В. Фельдмана зведено будинок панорами „Оборона Севастополя”, в якому було розміщено полотно панорами, створене художником-баталістом Ф. Рубо.

В Україні на початку XX ст. чимало архітекторів нама­галися поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, господарських будівель, націо­нальний орнамент, барвиста кераміка і т. ін.). У цьому стилі українського модерну споруджено за проектом архітектора В. Кричевського будинок Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей) і школу ім. Котляревського, у Харкові художнє училище (архітектор К. Жуков) та ін.