81.Особливості економічної, кризи 1929-1933 років у Німеччині. Роль німецької школи

неолібералізму у господарському відродженні країни.

Німеччина. «Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, що визначали основу і сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести: примусове картелювання промисловості; ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків; контроль над цінами і заробітною платою; централізований адміністративний розподіл трудових і ма­теріальних ресурсів; жорстке обмеження управлінських функцій та управлінсь­кої свободи підприємців; прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурса­ми протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговель­на політика. Успіхи Німеччини у подоланні кризи були вельми примарними, адже зовсім не усували народногосподарсь­ких диспропорцій, які були її причиною, а навпаки, поглиблюва­ли їх.

Нім. неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до само організації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулювання ек-ки.

Відокремились 3 групи неолібералів, кожна з яких зробили помітний внесок в теорію та практику соціального ринкового господарства:

1) Найстаршу групу нім. неолібералістів очолили В.Репке та А.Рюстов, які приділили особу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв’язку цих понять;

2) 2-а група сформувалася навколо В.Ойкена та Ф.Бема у Фрайбурзькому університеті. Ця група зайнялася визнанням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи.

3) 3-я група А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард і їх учні; їх школа називалась Кельнська. Розробили концепцію “соціального ринкового господарства”.

80.Загальна характеристика розвитку світової системи господарства і провідних напрямів економічної думки в 50-70-ті роки XX ст.

У цей період формуються змішані економічні системи, котрі в різних модифікаціях вті­лювалися окремими країнами. Змішана економіка, сформована у 1950—1960-х роках в усіх розвинених країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами економіки.

Основними факторами розвитку світового господарства бу­ли: розвиток науково-технічного прогресу (серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити зростання у виробництві ролі науково-тех­нічного прогресу, запровадження механізації й автоматизації виробництва, нових технологій, перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери виробництва й використан­ня їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо); поглиблення всесвіт­нього поділу праці; інтернаціоналізація виробництва.

Основними напрямами та показниками економічного зростан­ня світового господарства у повоєнний період (1950—1970-ті ро­ки) слід вважати: високі темпи економічного зростання; призупинення зростання безробіття та його мінімізація; успіхи технічного розвитку й реалізація досягнень НТР; стрімкий розвиток міжнародної торгівлі та розширення по­токів капіталу (вихід «національних» фірм за межі національного ринку); вплив і конструктивна дія США стосов­но країн, що зазнали руйнувань у роки війни.

В 1957 створення Єв­ропейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Мета об'єднання створити спільний ринок, забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення Західної Європи. Для цього передбачалося: ліквідувати митні бар'єри й обмеження для ввозу і вивозу товарів і капіталів; сприяти пересуванню людей; проводити єдину торговельну політику стосовно третіх країн; усунути перешкоди руху капіталів європейського інвести­ційного банку.

Основним напрямом у повоєнний період розвитку еко­номічної теорії й господарської практики було визнано «кейнсіанство», що дістало продовження у «неокейнсіанстві». Паралельно із неокейнсіанцями власні наукові розробки здійснювали і неокласики за схожою проблематикою. Поряд із неокласичними теоріями монополістич­ної та недосконалої конкуренції Е. Чемберліна і Дж. В. Робінсон, а також багатогранною спадщиною Й. Шумпетера, на окрему увагу заслуговують неокласичні теорії економічного зростання. Теорії зростання підтвер­дили правильність модифікації неокласичної концепції: розширення меж мікроекономічного аналізу, перехід до макроекономічного аналізу, дослідження умов збалансовано­го зростання. На особливу увагу у повоєнний період заслуговує інституціональний напрям. Зазначимо, що від 50—60-х років XX ст. трива­ють дослідження у межах інституціонально-соціологічного на­пряму, виникнення якого датують кінцем XIX — початком XX ст. Лідери цього напряму є прихильниками активної соціальної політики держави, прямого впливу и на пропорції відтворення шляхом індикативного планування. Від 1950— 1960-х років інституціоналізм набуває абсолютно нових ознак у зв'язку із зародженням нового наукового напряму, відомого як неоінституціоналізм. Представники цього напряму працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — соціології, філософії, політології тощо. Четвертий напрям, який вияскравився у повоєнний період у ФРН, — це неолібералізм. Предметом нашої уваги буде остання, представники якої виступали за активну роль держави лише на стадії формування ринкових структур із подальшим об­меженням її функцій.