Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми
Особливості державного регулювання на ринку фінансових послуг в Україні
При вивченні питань теми студентам потрібно насамперед з’ясувати які органи регулюють діяльність суб’єктів на ринку фінансових послуг, з якою метою і в яких формах здійснюється це регулювання. Після цього потрібно зосередити увагу на основних завдання державного регулювання та на регулюванні діяльності окремих видів фінансових інститутів.
Державне регулювання ринків фінансових послуг це здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам.
Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:
ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування їх діяльності з надання фінансових послуг;
нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;
нагляду за діяльністю фінансових установ;
застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:
- щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;
- щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів – Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР);
- щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг - Національною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.
Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг має наступні рівні ( рис. 12.1):
Законодавчий
рівень Верховна
Рада України Кабінет
Міністрів України Виконавчий
рівень 
Президент
України
Центральні
органи виконавчої влади загального
регулювання танагляду
Спеціалізовані
центральні органи виконавчої влади
Органи
місцевого самоврядування - органи
державної реєстрації суб’єктів
господарювання
Рис.12.1. Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг
Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах: адміністративне регулювання; індикативне регулювання.
Адміністративне регулювання – це дії адміністрації країни, регіонів, спеціалізованих центральних органів виконавчої влади, спрямовані на збалансування інтересів суб’єктів господарювання за допомогою правових законів на принципах самоутворення, самоуправління і самофінансування.
До заходів адміністративного регулювання банківської діяльності з боку НБУ належать заходи вказані на рис. 12.2.
Індикативне регулювання – це один із способів регулювання економіки за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки.
До індикативного регулювання банківської діяльності відносять:
- встановлення обов’язкових економічних нормативів;
- визначення норм обов'язкових резервів для банків;
- встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;
- визначення процентної політики;
- визначення порядку рефінансування банків;
- визначення порядку налагодження кореспондентських відносин між банками;
- управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
- операції з цінними паперами на відкритому ринку;
- регулювання імпорту та експорту капіталу.
Рис.12.2. Адміністративне регулювання банківської діяльності
Банківське регулювання - одна з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків; визначають загальні принципи банківської діяльності; встановлюють порядок здійснення банківського нагляду та відповідальність за порушення банківського законодавства.
Банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів із метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.
Політика рефінансування НБУ (видача позик комерційним банкам під їх боргові зобов’язання шляхом переобліку їх портфеля векселів) безпосередньо впливає на обсяг їх пасивів, а тим самим - і на величину їх активних (кредитних) операцій. Процентна політика центрального банку (встановлений рівень процентів за його кредитами) виступає фактором регулювання попиту на кредит.
Метою узгодження національного банківського законодавства України з нормами та принципами європейського права є забезпечення пріоритетності загальновизнаних норм та принципів європейського права перед нормами внутрішньодержавного права України.
Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програми гармонізації законодавства України з європейською правовою системою. Що стосується питання визначення складових процесу гармонізації, певну допомогу може надати досвід зближення законодавства асоційованих з ЄС країн Центральної та Східної Європи, а саме рекомендації так званої “Білої книги” ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.
Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співробітництва, спрямованого на сприяння інтеграції України у загальноприйняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських та фінансових послуг, розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи України, поступове зближення політики України з політикою європейської валютної системи, гармонізації українського банківського законодавства до законодавства ЄС.
Процес виходу з економічної кризи повинен забезпечуватись удосконаленням методів валютного регулювання. Значні коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні операції.
Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.
Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.
Валютна інтервенція - це форма валютної політики, що передбачає пряме втручання центрального банку або казначейства в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.
Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.
Дисконтна політика - це форма грошово-кредитної політики, яку здійснює центральний банк, підвищуючи або знижуючи відсоткові (дисконтні) ставки з метою регулювання попиту та пропозиції на позиковий капітал, а також впливу на темпи інфляції, стан платіжного балансу. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу.
Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація.
Девальвація – це здійснення державою у законодавчому порядку зниження обмінного курсі власної грошової одиниці щодо валюти іншої країни. Девальвація – один із варіантів грошової реформи, спрямованої на оздоровлення грошового обігу, стабілізацію національної валюти.
Девальвація спричиняє подорожчання імпортованих товарів і здешевлення власних, експортованих в інші країни, тому девальвація може використовуватися як засіб зовнішньоторговельної експансії.
Ревальвація – це підвищення валютного курсу національної валюти щодо грошової одиниці інших країн або щодо міжнародної грошової одиниці. Ревальвація – один із методів стабілізації грошової системи і поновлення або підвищення купівельної спроможності грошей після інфляції.
Сьогодні ревальвація та девальвація виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до реального.
Головним принципом державного регулювання фондового ринку є орієнтація на загальнонаціональні інтереси та стимулювання інвестиційної діяльності в Україні.
Державне регулювання функціонування фондового ринку в Україні, єдину державну політику щодо цінних паперів, координацію діяльності центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері здійснює Національна комісія з цінних паперів і фондового ринку (НКЦПФР).
Відповідно до покладених на неї завдань НКЦПФР виконує наступні функції :
забезпечує контроль за біржовою діяльністю, функціонуванням позабіржового ринку цінних паперів;
займається видачею дозволів на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів та їх анулюванням;
здійснює контроль за додержанням передбачених законодавством обмежень щодо випуску цінних паперів, пов’язаних з використанням коштів, одержаних у кредит;
розробляє методичні матеріали і рекомендації з питань, віднесених до її компетенції та готує роз’яснення за ними;
забезпечує контроль за рекламою цінних паперів, здійснює заходи, спрямовані на запобігання недобросовісній рекламі у цій сфері;
розглядає звернення, заяви, скарги фізичних і юридичних осіб з питань, віднесених до її компетенції; інформує відповідні державні органи про порушення законодавства; входить з пропозиціями до фінансових органів про застосування до суб’єктів фондового ринку передбачених законодавством санкцій;
бере участь у підготовці проектів відповідних міжнародних договорів України, здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, що віднесені до її компетенції;
координує роботу з фахової підготовки спеціалістів, організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку;
готує пропозиції щодо запобігання монополізації фондового ринку, створення умов для розвитку добросовісної конкуренції між учасниками фондового ринку та здійснює контроль за її реалізацією;
проводить роз’яснювальну роботу в засобах масової інформації з питань функціонування ринку цінних паперів, систематично інформує суспільство про свою діяльність.