3. Основні сучасні економічні теорії активного втручання держави у макроекономічні процеси

Фінансова наука має багатовікове надбання, створене працею багатьох поколінь видатних учених розвинутих країн світу. А тому новітні дослідження, а також законодавство в галузі державних фінансів повинні враховувати основні положення базової теорії. Інакше всі зусилля будуть приречені на негативний результат.

Слід зазначити, що у всі часи питання про масштаби й глибину державного втручання в ринкову економіку шляхом використання державних фінансів були причиною тривалої напруженої полеміки. Одні економісти вважали, що ринок не потребує суттєвого державного коригування, інші не уявляли ефективної ринкової економіки без державного втручання, треті дотримувались ідеї обмеженого державного економічного регулювання. Всі ці точки зору знайшли відображення у концепціях і політиці економічного лібералізму й економічного дирижизму.

Економічний лібералізм - напрям в економічний теорії, який заперечує необхідність суттєвого державного втручання в економічні процеси, оскільки конкурентний ринковий механізм сам здатний об'єктивно й оптимально регулювати економіку.

Фундатори класичної політичної економії - Вільям Петті (XVII століття), А Сміт (XVIII століття), Жан-Батіст Сей і Давід Рікардо (початок XIX століття), а потім і їхні послідовники вважали ринкову економіку врівноваженою й гармонійною, із саморегульованою взаємодією попиту і пропозиції та постійним коливанням цін.

Переконаними прихильниками незалежності економіки від державного втручання на рубежі XIX - XX століть були теоретики маржиналізму і засновники неокласичної теорії (Леон Вальрас, Альфред Маршалл, Джевонс Уільям Стенлі, Джон-Бейтс Кларк та ін.). У сучасних умовах ідеї економічного лібералізму значно модифікувалися. Принципово інший рівень загального філософського та економічного світогляду із суттєвим коригуванням попередньої системи цінностей дали змогу вченим-економістам дещо по-іншому подивитись на роль та місце держави в суспільному житті.

Різноманітні течії неокласичного напряму в економічній теорії уже не так беззастережно відкидають регулюючу роль держави. Але державне регулювання, на їх думку, повинно бути обмеженим. Зокрема, сучасні монетаристи обмежують регулюючий вплив держави сферою грошового обігу, а новоліберали визнають лише необхідність обмеженого втручання держави в економіку з метою підтримання сприятливих умов для функціонування ринкового механізму і соціального захисту населення.

Радикальні економічні, соціальні й політичні зрушення XX століття зумовили руйнування застарілих стереотипів економічного світогляду щодо особливостей функціонування ринкової економіки. Перевага нині надається необхідності активного втручання держави у соціально-економічні процеси, що є характерним для економічного дирижизму.

Економічний дирижизм - напрям економічної теорії, що розвиває ідею активного втручання держави у макроекономічні процеси і таким чином її пристосування до нових умов суспільного відтворення.

Головний ідеолог і основоположник теорії й практики регулювання економіки шляхом використання державних фінансів Джон Мейнрад Кейнс висунув ідеї, які здійснили переворот в економічній теорії. Теорія Дж. Кейнса започаткувала новий підхід до питання ролі й місця держави у суспільному відтворенні та означала розрив із попередніми уявленнями про значення державних фінансів.

Його обґрунтування необхідності співіснування змішаної економіки з регулюючою роллю держави є повсякчас актуальним і спричиняє вплив на всі напрями досліджень, пов'язаних із макроекономічним регулюванням. Він виявив і довів розбіжність так званого "рівноважного ринкового стану" і стану "повного використання" наявних виробничих ресурсів. Хоча, на його думку, тільки вона може забезпечити необхідну пропорційність розвитку економічної моделі й досягнення "золотого чотирикутника": повну зайнятість, недопущення інфляції, забезпечення платоспроможного балансу і стійке зростання національного доходу.

Головне завдання економічної політики держави для досягнення бажаної економічної рівноваги полягало, згідно із Дж. Кейнсом, в управлінні сукупним попитом, а основним інструментом реалізації політики управління попитом вважався державний бюджет. У кейнсіанській моделі він розглядається як стабілізуючий фактор відтворення. Маневруючи різницею між доходами й видатками бюджету залежно від конкурентних економічних умов, держава цілеспрямовано може впливати на обсяг сукупного попиту, а через нього на величину пропозиції.

Послідовник Дж. Кейнса доповнювали його теорію новими рекомендаціями й заходами державного регулювання ринкової економіки. Зокрема, значного поширення набуло програмування господарських процесів, регулювання ефективного попиту доповнювалось антикризовим та інфляційним регулюванням. Під впливом цих ідей держава активного сприяла розвитку науково-технічного прогресу, формуванню нових галузей із новітніми технологіями, нових видів економічної діяльності.

У 70-х роках радикально змінилася економічна ситуація і з'явилися зовсім інші проблеми щодо прикладних кейнсіанських розробок. У цей час у світі відбулося дуже багато подій: посилились інтеграційні процеси, розпалася Бреттон-Вудська система, науково-технічний прогрес призвів до різкого ускладнення номенклатури виробів і швидкої зміни їх асортименту, а стимулювання ефективного попиту "нагнітало" високу інфляцію, наявність кількох криз (циклічної, структурної, енергетичної, екологічної тощо). Усе це вивело світову економіку і всі її проблеми на зовсім інший рівень і об'єктивно потребувало зміщення акцентів із раніше використовуваних методів централізованого впливу на ринкові важелі саморегулювання. Абсолютно нова економічна реальність вимагала нових методів оздоровлення економіки.

На озброєння були взяті нові економічні концепції макрорегулювання, які знайшли втілення у неоконсервативному курсі урядів провідних країн ринкової орієнтації. Неоконсервативна стратегія орієнтувалась безпосередньо на управління пропозицією шляхом стимулювання приватного підприємництва й нагромадження капіталу, на необхідність боротьби з бюджетним дефіцитом, який є одним із чинників інфляції, на рішучі заходи усунення інфляційних процесів за допомогою монетаристських методів. Політика неоконсерваторів мала за мету створити сприятливі умови для економічного зростання та досягнення ефективності суспільного розвитку. На практиці нові ідеї являли собою сукупність монетаристських, неокласичних і неоліберальних підходів, що посідають центральне місце у сучасних економічних течіях і школах.

Нині стало неможливим суворо дотримуватися виключно однієї концепції. Світовий досвід переконливо довів, що найбільший ефект державного регулювання економіки досягається в результаті поєднання методів фіскальної (основного напряму кейнсіанського регулювання) і монетарної (основного напряму неоліберального регулювання) економічної політики.

Слід зазначити, що сфера державних фінансів у цей час не привертала уваги багатьох авторів, які пропонували нові моделі регулювання. Але об'єктивно вона перебувала під пильною увагою суспільства. Адже частка грошових потоків, що проходять через систему централізованих державних фондів, останніми роками збільшилась у декілька разів: від 15% валового внутрішнього продукту дійшла в окремих випадках до 60%. Такі масштаби роблять її потенційно могутньою регульованою силою: основотворчою або руйнівною.

Досвід розвитку світової економіки свідчить, що крайнощі й догматизм завжди призводять до негативних соціально-економічних наслідків. Економічні програми повинні формуватися на творчому поєднанні різних напрямів теорії при детальному врахуванні національних особливостей і досвіду інших держав.

Розуміння цієї об'єктивної реальності наштовхнуло економічну думку. Заходу на створення нової науки - економіки суспільного сектору, яка розвиває теорію державних фінансів із метою застосування цієї потужної системи в умовах змішаної економіки.

Учені-фінансисти спочатку довго дискутували з приводу економічної сутності поняття державних фінансів та їх суспільного призначення (функцій). Потім була тривала дискусія про зміст (тобто об'єкт) та сферу застосування системи державних фінансів. Окремо будувались теорії державних доходів (у яких особлива увага завжди приділялася важливій їхній сфері оподаткуванню), державних видатків бюджету і державного кредиту, фінансового контролю. Елементи окремих дискусійних положень побутують і нині, що в сутності відповідає природі наукового пізнання.

Характерною особливістю фінансової науки на сучасному етапі економічного розвитку є те, що вона розглядає державу не як регульовані структури, а як загальний ланцюг суб'єктів економічної діяльності. При цьому враховується її принципова відмінність від інших учасників ринкових відносин, що укладають свої угоди добровільно. Держава та її органи наділені правом примусу в рамках певного правового поля.

Фінансова наука нині покликана пояснити, як держава вишукує засоби для досягнення певних цілей, яким чином вона ці засоби витрачає і за рахунок чого ця економічна діяльність може бути раціональнішою.

Світовий досвід переконує, що втручання держави в економічне життя суспільства здійснюється двома шляхами: адміністративним і економічним. Адміністративні заходи не потребують витрачання державних коштів, економічні пов'язані з використанням державних фінансів і є дієвішими й ефективнішими порівняно з адміністративними.

Демократично орієнтована держава повинна забезпечити суспільству конкретні економічні блага з необхідною ефективністю виробництва цих благ. Це досягається за допомогою різноманітних фінансових інструментів, найуніверсальнішими з яких визначаються бюджет і податки. За допомогою податків і державних витрат сучасна держава намагається стабілізувати економіку, максимально наблизити її до стану найповнішої зайнятості з низьким рівнем інфляції, поліпшити можливості функціонування й розвитку ринку, організацію господарських зв'язків, стимулювати розвиток пріоритетних галузей економіки. Так, німецький економіст Адольф. Вагнер розглядав державу як "органічний" інститут, здатний поповнити певні промахи у функціонуванні ринкового механізму шляхом державних видатків.

Сучасна держава, збільшуючи обсяги державних капіталовкладень, сприяє підвищенню попиту, зростанню обсягів промислового виробництва, розширенню інвестиційної діяльності; пожвавленню кон'юнктури. Фінансуючи інфраструктуру, вона сприяє скороченню витрат виробництва приватних фірм, прискоренню процесу оборотності капіталу та збільшенню їх прибутків.

Перш за все держава покликана забезпечити економічно ефективне задоволення потреб своїх громадян у суспільних благах у таких галузях, як освіта, охорона здоров'я, культура, транспорт і зв'язок, енергетика, комунальне господарство, - і обов'язково на рівні соціальної достатності, а не мінімальної потреби. Виконання цих функцій на відповідному рівні в основному і визначає масштаби суспільного сектору в кожній окремій державі у певній період часу. Нині держава стала власником чисельних засобів виробництва, фінансових і матеріальних ресурсів, такою могутньою силою, яка може суттєво впливати на хід промислового циклу, здійснювати пряме регулювання економіки.

Економічному потенціалові держави притаманна певного роду подвійна характеристика. З одного боку, ресурси, за допомогою яких держава бере участь у суспільному житті, - це те, чим держава володіє, тобто запас ресурсів, із другого - доходи й витрати централізованих грошових фондів, або їх потік. І запас і потік ресурсів суспільного сектору частково вилучені з ринкового обороту. Але в цілому роль і масштаби цього сектору найконцентрованіше можна виразити питомою вагою державних доходів і витрат у національному доході або валовому внутрішньому продукті. Рівень перерозподілу виробленого в державі валового внутрішнього продукту через державний бюджет свідчить про міру втручання держави в економічну діяльність та ступінь вилучення коштів у суб'єктів господарювання.

Зауважимо, що вплив державного сектору на виробництво товарів і розподіл доходу у країнах із розвинутою ринковою економікою є значним і постійно зростає. Якщо відкинути крайні значення, зумовлені специфікою економічної політики окремих держав, а також можливі тимчасові коливання, то у всіх розвинутих державах чітко окреслюється середня сучасна частка сукупних витрат держави у валовому внутрішньому продукті - 35-50%, що відповідає досить високій частці держави у ВВП. Висока частка державних витрат, а також тенденція до їх зростання свідчить про активізацію ролі держави як в економічному, так і в соціальному регулюванні.

Але якими б принципами не керувалась держава щодо формування грошових фондів, із яких фінансується виробництво суспільних благ, перед державними органами завжди буде стояти споконвічна проблема виробу між соціальною справедливістю в розподілі й ефективністю у виробництві. Однак природа перерозподільних процесів така, що дуже часто їх результатом стає конфлікт інтересів, оскільки поліпшення становища однієї групи індивідів відбувається за рахунок погіршення іншої.

Висловлювання Бернард Шоу, що держава, яка витрачає гроші на шампанське, якщо вона ще не забезпечила молоком своїх дітей, - це погано керована, нерозумна, суєтна, корумпована держава, є надзвичайно актуальним сьогодні. Адже розподіл доходів, а отже, й суспільного продукту повинен відповідати розумним критеріям чесності й справедливості.

Як переконує досвід, більшість змін економічної політики уряду призводить до того, що одні індивіди багатіють, тоді як достаток інших погіршується. Воднораз відбуваються також зміни, завдяки яким певні індивіди збагачуються, але не за рахунок інших. Такі зміни в економічній теорії називають парето-вдосконаленням. Якщо не передбачається подальших змін, які могли б збагатити одних суб'єктів, не знижуючи рівень життя інших, говорять, що розподіл ресурсу є парето-ефективним або парето-оптимальним.

ІІарето-поліпшенням називають такі зміни в здійсненні економічних процесів, які підвищують рівень достатку хоча б одного з учасників, якщо при цьому не допускається зниження рівня життя жодного іншого. Кожне суспільство повинно шукати свій оптимум згідно з національним менталітетом і сформованою системою поглядів щодо принципів суспільної справедливості з урахуванням реальних суспільних можливостей. Доки рішення у сфері державних фінансів не шкодять нікому, а сприяють інтересам принаймні однієї особи, доти, згідно з цим підходом, уряд повинен продовжувати свою політику, аж до того моменту, коли надання податкової вигоди одному не обернеться втратою для іншого.

Слід зазначити, що пошук такого оптимуму технічно є дуже складним завданням, оскільки мають місце високі об'єктивні потреби у державному фінансуванні, з одного боку, і явно виражена обмеженість реальних дохідних джерел, з другого. І навіть у високорозвинених державах пошук цих шляхів здійснюється з надією хоча б частково розв'язати дані суперечності. Соціальний прогрес, чисельні програми й об'єкти фінансування призвели до активізації ролі держави у суспільному житті, з одного боку, та безпрецедентного зростання обсягів видаткової частини державних бюджетів розвинутих держав, з другого. У реальному житті державні видатки розвинутих держав зростають швидше, ніж обсяги виробництва і національні доходи.

Це явище було передбачено ще у минулому столітті німецьким економістом А. Вагнером. Три важливих аргументи наводить автор із цього приводу.

По-перше, з розвитком економіки і поглибленням поділу праці економічне життя стає складнішим, що потребує додаткових витрат. Державі для підтримання ефективної й дієвої економіки. А також правопорядку потрібно виділяти більше засобів на утримання правоохоронних органів, міліції, надання юридичних послуг тощо.

По-друге, нові технології потребують більших капіталовкладень, необхідних для виробництва. Задовольнити ці потреби можуть тільки акціонерні компанії або державні корпорації. При цьому, на думку А. Вагнера, державні корпорації мають низку переваг над акціонерними компаніями. Зокрема, роль держави зростала у виробничій сфері, де технічні умови сприяли утворенню монополій.

По-третє, А. Вагнер побачив зростання державної активності в таких сферах, як охорона здоров'я й освіта, де вигоди від наданих послуг не піддаються економічній оцінці.

Згідно з прогнозами Адольфа Вагнера, тенденція зростання державних витрат, яка мала місце у минулому столітті, збереглася у розвинутих державах до цих пір, і надалі їх розвиток відбуватиметься за висхідною. Для кожного критичного періоду в житті держави - війни, депресії, економічні кризи-характерним є розширення діяльності країни. Тут слід мати на увазі: якщо критичні моменти у суспільному житті проходять, то витрати до попереднього рівня не повертаються.

Економісти називають це явище законом Адольфа Вагнера, який зазвичай перевіряється розрахунком частки державних витрат у ВВП. Ці передбачення витримали перевірку часом і не втратили своєї актуальності й сьогодні. Цей показник постійно зростав починаючи з 1830-х років, що дає право вченим вважати передбачення Адольфа. Вагнера в галузі економіки найточнішими з будь-коли зроблених економістами.

Порівняння динаміки державних витрат у різних державах світу доводить дію закону Адольфа Вагнера. Так, із 1960 по 1995 роки питома вага витрат у ВВП держав, що входили до ЄЕС зросла: в Бельгії - з 30,7% до 54,9%, Нідерландах - із 33,7% до 53,2%о, в Данії - з 24,8% до 60,1%, у Німеччині - з 32,5% до 49,3%, у Франції - з 34,6%о до 54,3%, в Італії - з 30,1% до 53,6%, у Великобританії - з 32,2% до 42,1%. Загальний показник частки державних витрат у ВВП 12 держав Спільного ринку з 1981 по 1995 роки становив 50,1%.

Очевидним є те, що у всіх державах ЄЕС частка державних витрат у ВВП значно вища, ніж у США, де за 100 років (із 1890 по 1990 роки) частка державних витрат США у ВВП зросла з 6% до 33,0%>. Ця тенденція зберігалася і на початку 90-х років: у 1991 році їх частка становила 34,0%, у 1992 - 34,1% У ВВП.

Одним із найменших серед розвинутих держав показник питомої ваги державних витрат у ВВП є у Японії. Так, із 1964 по 1991 роки питома вага державних витрат Японії у ВВП зросла з 18,7% до 24,7%. Найвищим цей показник був у 1983 році - 29,6%. При цьому частка витрат центрального уряду у ВВП збільшилася з 5,9% до 9,3%, місцевих органів - з 12,8% до 15,4%.

В Україні простежується тенденція до зменшення частки бюджетних витрат в обсязі ВВП. Так, питома вага видатків зведеного бюджету у валовому внутрішньому продукті у 1996 році становила майже 42%, у 1997 році - 34,7%, у 1998-му - 30,4%, у 1999-му - 27,4%, у 2000 році - 27,5%.

Відповідно до закону Адольфа Вагнера державні витрати повинні зростати абсолютно й відносно. Зростання абсолютних і відносних величин державних витрат протягом іншого століття супроводжувалося не тільки кількісними змінами державних витрат, а й новими якісними змінами. Це, зокрема, стосується централізації витрачання засобів і зміни структури державних витрат.

Поряд із процесом зростання державних витрат у ВВП за останні сто років спостерігається тенденція централізації витрат. Так, частка затрат федерального уряду США у загальних державних витратах у 1929 році, перед депресією, була такою, як і на початку століття. Ситуація різко змінилася у роки великої депресії: частка витрат федерального уряду у ВВП зросла у 3 рази. Нині більш як третину витрат здійснює державний уряд, близько однієї третини - уряди штатів і місцеві органи. При цьому частка витрат штатів у витратах із початку століття збільшилася приблизно у 2 рази, а частка витрат місцевих органів скоротилася майже в 4 рази.

Зростання державних витрат у двадцятому столітті відображає розширення та ускладнення економічних і соціальних функцій сучасної держави. Держави і відповідного розвитку виробництва. Проте не можна не визнати обґрунтованими твердженнями монетаристів, що ці заходи можуть призвести до значної інфляції.

Отже, погляди на можливі шляхи розвитку економіки різноманітні. І від того, яким буде подальший курс реформ, багато в чому залежить успіх економічних перетворень. Для піднесення виробництва слід задіяти всі джерела, проте в сучасних умовах поки що це неможливо. Іноземні інвестиції доступні Україні в обмежених розмірах, оскільки умови для їх масштабного залучення виникнуть лише на фазі піднесення, а нині інвестиційна привабливість вітчизняних підприємств досить низька. Обсяг іноземних інвестицій за всі роки існування суверенної України становив 2,7 млрд. дол., тобто 54 дол. на душу населення (для порівняння, в Угорщині цей показник становив 2673, а у Польщі - 724 дол.). Внутрішні джерела інвестицій також обмежені. До того ж не відпрацьовані на практиці механізми, які дають змогу не тільки акумулювати вільні кошти, а й спрямовувати їх на розвиток виробництва.

Представник неокласичної школи Едвард Денісон досліджував так зване японське "економічне диво" і дійшов висновку, що в повоєнний період економічне зростання в Японії забезпечувалося за рахунок різноманітних інтенсивних і екстенсивних факторів, у тому числі за рахунок підвищення продуктивності праці, збільшення чисельності зайнятих, зростання фондоозброєності, впровадження нових досягнень НТП, застосування передових систем управління виробничими процесами та інших факторів. Однак результати факторного аналізу виявили у ролі найсуттєвішого чинника інвестиції: в Японії з 8,81% щорічного економічного зростання 2,1% забезпечувалися за рахунок зростання інвестицій у реальний сектор економіки. При цьому досвід зарубіжних країн показав, що покладати надмірно великі надії на зовнішні інвестиції не варто. Покладатися потрібно на власні сили, на уміння концентрувати й ефективно використовувати свій національний капітал.

Власних коштів підприємств ще недостатньо, щоб їх можна було використовувати на інвестиції. Багато в чому це пов'язано з кризою неплатежів. А відносно заощаджень, то необхідно зазначити, що вони у теперішній момент з урахуванням рівня доходів незначні й тому не можуть істотно впливати на збільшення позитивного інвестиційного потоку.

У зарубіжній економічній літературі пропонується у ролі альтернативного джерела інвестиційних коштів кредитна емісія під контролем держави. Це джерело може повністю спрямовуватися на розвиток галузей. Які забезпечують стратегічні напрями економічного розвитку країни. Однак емісійна підтримка інвестиційної політики має свої переваги і недоліки, які можна розглянути, спираючись на досвід зарубіжних країн.

Прикладом успішної реалізації програми економічного зростання є значні досягнення багатьох зарубіжних країн, які застосували на практиці ряд теорій, об'єднаних назвою "теорії великого поштовху", які передбачали впровадження певної моделі інвестиційної політики, що дасть первісний імпульс розвитку базових галузей виробництва, а ті, в свою чергу, впливатимуть на розвиток суміжних галузей. Тим самим досягається загальне піднесення економіки. Підвалиною цього зростання є мультиплікативний ефект інвестицій, описаний у працях Дж. М. Кейнса, Е.Хансена. Суть його полягає в тому, що у результаті інвестування економіка отримує приріст обсягу виробництва, який перевищує обсяг первісно вкладених інвестицій в М разів, де М 0 величина мультиплікатора. Однак, щоб економіка отримала достатній для прискореного розвитку імпульс, обсяг первісних інвестицій повинен бути значним. "Мінімальне критичне зусилля", на думку багатьох економістів, повинно бути таким, щоб рівень інвестицій становив не менш як 12-15% національного доходу.

Зарубіжна практика нагромадила досить великий арсенал заходів, які забезпечують спрямування національного капіталу в русло стратегічних інтересів. Існують різноманітні способи заохочення "довгих" грошей у порівнянні з мотиваціями грошей "коротких". Для інтенсифікації залучення капіталу у виробництво у правовому регулюванні грошових потоків розвинутих країн закладено безліч механізмів. Так, у Франції, ФРН, Голландії у період проведення політики зростання Центральні банки наказували комерційним банкам 30-35% своїх капіталів переказувати як інвестиції у пріоритетні сфери економіки (житло, продовольство, експортні виробництва). У США комерційні банки, які спрямовували кошти як довгострокові інвестиції, автоматично одержували пільги від ФРС у вигляді сум, отримуваних аз рахунок зниження облікової ставки. У Японії мали на меті примусове перерахування половини інвестиційних ресурсів комерційних банків у довгострокові проекти.

Механізм емісійної підтримки реального сектору економіки полягає у наданні емісійних ресурсів (кредитів) "точкам зростання" на пільгових, із позицій ціни кредиту, умовах.

Сама ідея емісійної підтримки інвестиційного піднесення не нова. її теоретичне обґрунтування у своїх працях пропонувало багато авторів. Зокрема, прихильник інвестиційної концепції ринкової рівноваги Йозеф Шумпетер у своїй "Теорії економічного розвитку" розглядав проблеми фінансування інвестицій, необхідних для створення потенціалу економічного зростання, і дійшов висновку, що за певних умов нестачу коштів можна поповнити за рахунок кредитної емісії. На думку Шумпетера, кількість грошей, аби уникнути інфляції, повинна залишатися незмінною лише в умовах, коли виробництво стабільне. Однак для динамічного виробництва, особливо в умовах гострої необхідності нарощення темпів зростання, потрібна гнучка грошова система.