18. Розмовний стиль та його різновиди (розмовно-літературний, розмовно-побутовий).

Розмо́вний стиль мо́влення — це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення розмовного стилю — бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.

У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою, стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми, діалектизми, жаргонізми тощо. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки, вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.

У розмовній мові велику роль відіграють невербальні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація.

Сфера використання розмовного стилю — усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Літературне мовлення в цьому стилі наймасовіше, найчастотніше, воно реалізується всіма верствами на­селення. Розмовно-побутове мовлення у своєму типовому вияві представлене своєрідними для цього стилю мовними особливостями — фонетико-інтонаційними, лексичними, фразеологічними, морфологічними й синтаксичними. Цей стиль має усну (переважно) й писемну форми вияву, його характеризує широка варіативність (варіантність) висловлювання, що дає змогу мовцеві сказати про те саме (чи майже про те саме) неоднаково. Різні варіантні форми, які збігаються чи близькі семантично, завжди більшою чи меншою мірою розрізняють­ся стилістично, функціонально.

Мовлення в розмовно-побутовому стилі має бути літературним, а кожен вислів — відповідати усталеним у мові нормам. Водночас розмовно-побутове мовлення, як і мовлення художнє, підвладне почуттєвому, емоційно­му станові людини, навіть його етичним нахилам, мір­куванням.

Розмовно-побутовий стиль мови й мовлення харак­теризують такі властиві йому ознаки:

— якнайбільша конститутивність (лат. сопБІііиІиз — визначений), тобто залежність розмовно-побутового вислову (у формі речення, слова-речення) від конкрет­ної ситуації, контексту мовлення;

— майже постійний і очевидний, достатньо усвідом­люваний мовцем і слухачем (адресантом і адресатом) вияв певної почуттєвості, емоційності співрозмовників;

— інтонаційне оформлення висловлюваного в пара­метрах розмовно-побутового стилю, яке в поєднанні з кон- ститутивністю й емоційністю також видозмінює зміст висловлюваного; цей зміст набуває особливої важливос­ті тоді, коли обмін думками реалізується стисло, в реп­ліках, які становлять структурно неповні конструкції.

19. Фонетичні аспекти культури професійного спілкування (артикулювання; наголошування; інтонування; засоби милозвучності).

Артикулювання

Для сприйняття людини, оцінки її внутрішнього стану важливе значення має її манера говоріння, особливості голосу, на яких, за даними дослідників, ґрунтується від 60 до 90 % адекватних суджень про мовця.

Недбала артикуляція, дефектна дикція, "ковтання" звуків, вимовляння їх "під ніс" тощо змушують співрозмовника (аудиторію) напружувати увагу, "заглядати в рот" мовцеві, щоб упізнати звуки за рухами артикуляційних органів. Для мовлення важливими є "пороги сприйняття" звуків.

Наголошування

В українській, як і в більшості мов світу, самостійні слова мають наголос. Якщо в слові є два або більше складів, то один із них фонетично виділяється — наголошується. Наголошування — це вимовляння голосного звука, а з ним і складу з більшою силою голосу і зміною висоти тону.

Інтонування

Ми говоримо висловленнями (реченнями). Прикметою речення як найменшої комунікативної одиниці мови є інтонація (від лат. "голосно вимовляю"). Інтонації як виражальному засобові належить дуже важлива роль.

Інтонація — явище фонетично складне. Кожен із її компонентів має своє функціональне призначення у вираженні змісту мовлення, емоційного стану мовця, досягненні комунікативної мети, отже, належить до сфери культури й етикетності мовлення.

Мовлення не має бути мелодійно безбарвним, одноманітним. Особливо перед аудиторією потрібно уникати монотонності, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу.

І в монологічному, і в діалогічному мовленні потрібно використовувати все розмаїття питальної, окличної, наказової, заперечувальної, перелічувальної, парентетичної (вставної), незавершеної та інших видів мелодики. Мелодійність, "співучість" — одна з привабливих прикмет української мови.

Варто знати, що низька тональність сприймається краще, ніж висока, вересклива, здатна викликати агресивність слухачів. Проте надто низький голос звучить монотонно і нудно.

Засоби милозвучності української мови

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]: тижневий, обласний, серце, сонце, гончар тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування фонетичних варіантів слів, які виникають в результаті чергування звуків [у]-[в], [і]—[й]: упевнитись — впевнитись, уперед — вперед, увесь — ввесь (і весь), учений — вчений, іти — йти, пішла в поле, піиіое у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, у в, у (увійшла в хату, ввійшов у хату, бачив уві сні).