Вступ

Актуальність теми дослідження. Полемічна література відіграла значну роль в історії української філософської думки, активізувала творчі пошуки нових відповідей на поставлені питання у сфері духовності, що не могло не вплинути на філософську думку та національно-релігійне життя в Україні. Розвиток процесів національно-державного відродження України зумовлює великий інтерес до витоків української ідеї на різних історичних етапах. Багато науковців докладають значних зусиль, досліджуючи формування національної свідомості українського народу.

В подіях та уроках минулого люди шукають історико-філософське обґрунтування своїх позицій і дій. Ці звернення до історії необхідні для осмислення сучасності. Процеси формування України, як суверенної держави, дають додатковий імпульс зростаючому інтересу до минувшини і це закономірно, бо там, у давнині – витоки звершень і причини помилок та невдач.

Пошуки аналогів до нинішньої суспільної ситуації звертають наш погляд на складний період XVI - початку XVII ст. – епоху історичної трагедії України, яка виявлялася в розшарпаності її земель, в національній роз’єднаності, коли український народ втрачав і державність, і мову, і національно-духовну культуру. Саме в цей важкий період, церковна унія 1596 року спонукала до появи полемічної літератури, що виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту українства. Тому полемічна література потребує глибокого філософського аналізу і осмислення в контексті вивчення національної духовності та формування національної свідомості.

Опрацьовуючи й вивчаючи твори полемічного письменства, зустрічаємось з низкою нерозв’язаних ще проблем і питань ідейно-пізнавального характеру, які недостатньо обґрунтовані – бракує детального вивчення творів. Є багато монографій і наукових розвідок, які з’ясовують окремі аспекти полемічної літератури, але узагальнюючої праці, яка б висвітлювала її в цілому, немає.

Виникає низка питань, які потребують дослідження. Зокрема, в зв’язку із своєрідністю поставлених полемістами філософських проблем у національно-релігійній сфері життя, потребує осмислення співвідношення віри і духовно-національної ідентичності українського народу, впливу творів полемічного письменства на формування національно-релігійної свідомості народу.

Болючі питання за долю свого народу, які так хвилювали письменників-полемістів, актуальні і нині. Осмислюючи історичні факти і події того часу, вибудовується загальна картина інтелектуального і духовного розвитку українського народу як нації. Розуміння націотворчих процесів актуальне й сьогодні, бо тільки в національно-духовному єднанні Україна здолає шлях духовного, морального відродження і посяде гідне місце в цивілізованому європейському співтоваристві.

Саме з конфесійних та політичних міркувань М. Смотрицький довгий час залишався непривабливою фігурою для багатьох дослідників. Православним не подобався його перехід в унію. Радянська історіографія, яка багато в чому продовжила православну традицію, не могла пробачити йому той самий гріх. Хоча в деяких дослідженнях науковців раннього періоду було намагання подолати в оцінці творчості й діяльності М. Смотрицького негативне ставлення до конфесійного переходу.

Об’єктом дослідження є полемічна література.

Предметом дослідження є розкриття впливу творів полемічної літератури на пробудження національно-релігійної свідомості українського народу, боротьбу за національні права і свободи, зміцнення патріотичних настроїв.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є такі засадничі принципи: принцип об’єктивності та принцип історизму, принципи історичного та логічного в історико-філософському дослідженні, а також системний підхід.

Мета і основні завдання дослідження. Основною метою дослідження є вивчення впливу полемічної літератури на формування та розвиток філософської думки України, зокрема на становлення національної свідомості та духовно-релігійної самобутності українського народу.

Беручи до уваги актуальність та недостатнє опрацювання проблеми, поставлені такі завдання:

- розкрити зміст і суть передумов виникнення полемічної літератури як явища;

- проаналізувати філософські погляди Мелетія Смотрицького на тлі політичної боротьби кінця XVI – початку XVII ст.;

- на основі аналізу полемічних творів виділити провідні ідеї полемістів, які спонукали до пробудження національно-релігійної свідомості;

- з’ясувати значення полемічної літератури у процесі боротьби за національно-релігійні права та політичні свободи українського народу;

- осмислити основні ідеї творів полемістів в контексті захисту релігійно-духовної і національної ідентичності українського народу.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вивчення й осмислення творів полемічної літератури вносить свій внесок в розвиток філософської думки України в питанні становлення національної ідеї. Основні положення та висновки курсової можуть бути використані при подальшій розробці проблем історії української філософії, її соціальних та релігійних аспектів. Вони сприятимуть глибшому розумінню значення полемічної літератури в історії філософської думки України, зокрема її впливу на формування національної свідомості та духовно-релігійної самобутності українства.

Розділ 1. Українська полемічна література початку XVII ст.

Поняття полемічної літератури

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із небагатьох засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.  Окремі полемічні виступи  проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори – римо-католицький і греко-візантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку полемічна література набула в XVI-XVII ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста – єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego)(Вільно,1577р.). Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. Як уже зазначалось, на початку XVII ст. на території сучасної України поширилася полемічна література, в якій відбувались «змагання» про уніатських та анти уніатських публіцистів. Саме в цей час серед публіцистів та критиків Берестейської церковної унії вирізняється поміркований напрям. Представники передбачували майбутню катастрофу, тому закликали шукати шляхи його уникнення. Полемічна література виникла як засіб захисту православ’я від католицько-шляхетського поширення, але все це вийшло за межі не тільки церковних суперечок, а й широких конфесійних тем. Вона досить широко охоплює суспільну тематику і, виступаючи за протекцію трудящих верств, починає проповідувати питання власного гуманізму. Особливе місце в системі української полемічної літератури посідає творчість Мелетія Смотрицького і його трактат «Тренос». У «Треносі» та у інших роботах М. Смотрицький продемонстрував поглиблені знання й вільно орієнтувався у західноєвропейській літературі, мистецтві та у інших культурних традиціях. На це звернули увагу вчені у дожовтневий період П. Житецький, І. Франко та такі радянські дослідники як С. Маслов, В. Перетц, П. Попов, В. Німчук. Письменник виявив широку ерудицію, уміло застосовував свої знання. У вищевказаному творі дуже тонко використовується анти папське спрямування творів Петрарки, є посилання на С. Мюнстера та Е. Роттердамського. Думки М. Смотрицького тісно переплітаються з відомою книгою Зібрандта Любберта «Про папу римського». Українським письменником створюється антигуманний образ римо-католицької церкви. [12; c. 66-100] Можна спостерігати зв'язок Мелетія з європейською гуманістичною традицією. Це все розкривається при розгляді ідейно-естетичної структури його творів. Прикладом може служити образ Скорботної Матері в «Треносі». Оригінальний образ виник на основі життєвого досвіду і українського фольклорного глибоко драматичного образу покинутої дітьми матері, це реалізовано в багатьох народних творах, зокрема в думі «Про удову і синів». Ідейно-естетичними якостями образ Скорботної матері типологічно споріднений у європейській (доби відродження) літературі та мистецтві образом Мадонни. Останній образ настільки пов'язаний з історією європейської культури і багатофункціональний у добу Ренесансу, що пізніше перетворився на одну з ідейно-естетичних та художнього мислення епохи. Врешті-решт, творчий шлях М. Смотрицького розвивається у загальноєвропейському руслі соціально-політичних і філософських ідей та ідейно-естетичних течій, представлених у творчості Шекспіра, Данте, Сервантеса, Рабле та ін. Участь української літератури кін. XVI – поч. XVII ст., зокрема полемічної, у загальноєвропейському літературному розвитку здійснювалась за законами функціонування локальних та регіональних художніх систем. Розкриття цих закономірностей залежить від ступеня вивчення та систематизації зв’язків і взаємодій національних літератур. Вони розвивались і раніше, але регулювались іншими суспільними законами і мали інший ідейно-естетичний характер, хоча теж не були звичайною сумою контактів, упливів і запозичень. В умовах Ренесансу відбувається складна взаємодія між національними літературами і цілими їх групами, а також між різнорівневими системами. Її складають не тільки і не стільки контакти, впливи та запозичення, скільки процеси зближення і відштовхування результатом яких є вироблення цілих типів художнього мислення. [11; c. 28] Порівняння української полемічної літератури з літературою європейського Ренесансу виразніше виявляє в українських полемічних творах діалектичне поєднання гуманістичних принципів з широкими і вузькими релігійними питаннями. В естетичному плані полемічність сприяє виявам ширшого, реалістичнішого підходу до дійсності, конкретизації та індивідуалізації художніх образів, перетворенню художньої правдивості на засіб виміру й вираження ідейного змісту. Ідейно-естетичні особливості української полемічної літератури, зокрема «Треноса», виступають особливостями даної літератури і твору, а також виявляють певну типологію на локальному (слов’янському) і регіональному (європейському) рівнях. До них треба віднести принципово значиме використання фольклору; усвідомлення причетності до вселюдської культури, національних особливостей, гармонійної цілісності культури власного народу; розрахованість як на читача, так і на слухача, в тому числі й масового; загальновиражена ритмічна побудова твору; енергійні короткі сюжети, які мають здатність швидко розвиватися; драматургічна діалогічність; стисла символічна образність. Суперечність в європейській літературі виникла між католицтвом і католицькою церквою та всіма західно і середньоєвропейськими протестантськими опозиційними рухами, по суті рухами національного утвердження європейських народів – кальвінізмом, лютеранством та ін. Полеміка ж між православ’ям та католицтвом була полемікою між двома офіційними церквами. Але православ’я теж було пов’язане з грандіозним національно-визвольним рухом. Тому полеміка між православ’ям та католицтвом і унією як однією з форм католицької експансії доповнювала органічно усю загальноєвропейську полемічну картину, будучи її невід’ємною складовою частиною, Вона замикала кільце опозиційного оточення католицизму у загальноєвропейських масштабах. Об’єктивно в ході цієї полеміки проти католицизму захищались принципи ренесансного гуманізму. Гідне місце української полемічної літератури, творчості кращих її представників, як М.Смотрицького, у контексті боротьби європейської ренесансної літератури за гуманізм забезпечувалось самим типом її художнього мислення. [1; c. 93] Яскравим твором цього напрямку також є “Синопсис” — по-своєму унікальна, бо є першим за останнє століття перевиданням колись одного з найвідоміших, а нині знайомого переважно лише спеціалістам Києво-Печерського видання, що має довгу назву: «Синопсис Київський, або коротке зібрання з різних літописців про початок славено-россійського народу і першопочаткових князів богоспасаємого града Києва, про житіє святого благовірного великого князя Київського і всія Русі першого самодержця Володимира, і про спадкоємців благочестивої держави його Россійської, аж до пресвітлого і благочесного государя нашого царя і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої і Малої, і Білої Русі самодержця». Жодне з українських історичних писань XVII ст. не мало такої довгої, славної і складної історії, й не зазнало по тому такої нищівної критики, як «Синопсис». Протягом XVII – XIX ст. він витримав, чи й більше, окремих видань (не рахуючи публікацій у виданнях творів свят. Димитрія Ростовського (Туптала), до писань якого «Синопсис» було віднесено через разючу некомпетентність синодальних видавців, які знайшли його список серед особистих паперів святителя). Відома також величезна кількість рукописних копій книги. «Яка книга була видана стільки разів? Не можна поряд назвати ні однієї іншої друкованої книги XVII – XVIII ст.» – пише Г. Мойсеєва. Доля судила так, що саме «Синопсис» став у Російській імперії XVIII ст. найпоширенішою та найпопулярнішою книгою, яка описувала вітчизняну історію, і був нею протягом сторіччя, «і не буде дивним, якщо ми відзначимо, що дух «Синопсиса» панує й у нашій історіографії XVIII століття, визначає смаки й інтереси читачів, служить вихідною точкою для більшості дослідників, вчених, науковців, викликає протести з боку найбільш серйозних з них, – одним словом, служить ніби основним тлом, на якому відбувається розвиток історичної науки минулого сторіччя», – писав у кінці XIX ст. П. Мілюков про російську історіографію нового часу. Навіть на теперішній момент «Синопсис» загалом залишається однією із найбільших цитованих пам’яток української історіографії. До складу полемістичної літератури входили крім «Синопсиса» входили «Кроніка о початку и назвиску Литвы», «Кроника о земли Полской, отколь Поляки Лехами и Поляками названы суть» 1682 р., «Літописецъ Густынскаго монастыря». Особливо притаманні роздуми стосовно впливу навчальної книги на людину, психолого-педагогічних можливостей книги українській полемічній літературі XVI-XVII ст. Від самого початку полемічні твори були призначені для якомога ширшого розповсюдження, бо лише так можна було реалізувати завдання протекції православної віри. Крім того, полемічна література обов’язково має спонукальні, силові функції, які реалізуються через текст та матеріально-художню форму книги. Вже в найпершій пам’ятці полемічної української літератури – «Ключі царства небесного» [12; c. 129] Герасима Смотрицького, виданій в Острозькій друкарні в 1587 р., містяться заклики до читачів пильно прочитати, покористуватись, знайти поживу для душі, зрозуміти, а не поспішати відкинути незрозуміле, і т.д. Передмова являє собою методичний посібник, в якому враховано особливості читацького сприйняття та багато уваги приділяється виховному впливу книги на людину. Книга порівнюється з зброєю, завдяки якій лише й можна встояти проти наступу латинян. Отже, книга повинна бути зрозумілою, чіткою, простою в користуванні, а людина повинна мати певні навички не лише в читанні, а й в розумінні книги. Саме на формування таких навичок й спрямовано передмову Герасима Смотрицького. Один з найвидатніших полемістів України, Іван Вишенський, бажаючи, аби його твори мали якнайбільший вплив на православний народ, приділяв велику увагу складанню настанов читачам стосовно розуміння своїх творів. Збірка послань І.Вишенського з Афону 1601 р. призначалася якнайбільшій кількості людей. Автор розраховував, що її читатимуть на зібраннях Львівського братства, тому у передмові, яка так і зветься: «Про те, як потрібно читати це писання», подано докладні вказівки, які свідчать про певні уявлення з читацької психології, знайомство з особливостями сприйняття твору, які рекомендується враховувати при читанні: «соборно скликавши братію православних до школи вранці, після нічного сну, доки ще поголос мирський не внесе у бадьору і здорову думку сум’яття й турботності і не пригнітить земним промислом і доки ще черево не начинене їстівним погноєм – тоді хай читається», і далі: «не утяжувати слуху кволих довгим читанням, але всмак тридцять чи більше листків прочитати та й кінчати». Давав він настанови й стосовно того, як саме читати, тобто про паузи, інтонації, декламаційну майстерність читця тощо. «Пересторога», полемічний твір XVI ст., також підкреслює, що потрібна передусім освіта, вміння людини користуватись знаннями й книгою: «і так були великі ревнителі, що багато з великим коштом церков і монастирів намурували й маєтками забезпечили, золотом, сріблом, перлами й дорогими каміннями церкви приукрасили, книг велику силу мовою слов’янською нанесли: одначе того, що було найпотрібніше, шкіл посполитих не фундували». [8; c. 208]

Висновки Полемічна література виникла як засіб захисту православ’я від католицько-шляхетського поширення, але все це вийшло за межі не тільки церковних суперечок, а й широких конфесійних тем. Вона досить широко охоплює суспільну тематику і, виступаючи за протекцію трудящих верств, починає проповідувати питання власного гуманізму.

Розділ 2. Своєрідний стиль творів Мелетія Смотрицького 2.1. Життєвий шлях М. Смотрицького Коли йдеться про життя тих чи інших діячів епохи українського Середньовіччя, то, як правило доводиться зіштовхуватися з бідністю біографічних свідчень, навіть неможливістю встановити точні дати народження та смерті. Це також стосується М. Смотрицького, хоча його особа вже за життя викликала великий інтерес як у прихильників так у противників. Незадовго після його смерті у 1666 р., Я. Сушею була опублікована перша біографія цього письменника й церковного діяча. В ній Я. Суша писав, що М. Смотрицький (світське ім’я – Максим), народився на Поділлі, у містечку Смотричі, а дату народження відносив приблизно 1577р. Для встановлення її біограф використав листа М. Смотрицького до римського папи Урбана VIII від 6 липня 1627 року. У ньому письменник говорить, що від свого народження він перебував у православ’ї по своїй волі 50 років. Отже, якщо вважати датою приходу М. Смотрицького із православ’я до унії 1627р. то отримаємо 1577 рік, як рік народження письменника. Приблизно цим роком датують народження М. Смотрицького не лише Я. Суша, але й С. Голубьєв, К. Єліневський, І. Мицько, Д. Фрік та ін. [6; c. 111] Проте виникає питання чи саме 1627 рік можна вважати роком переходу Мелетія в унію? Так, П. К. Яременко дотримується думки, ніби це сталося «1525 році після мандрівки письменника на Схід для аудієнції з патріархом». [14; c. 8] Якщо ж прийняти цю дату, то рік народження переміститься на 2 роки назад. Як би там не було, точна дата народження для розуміння життєвого шляху М. Смотрицького не має принципового значення. Набагато важливіше зрозуміти, що це був за час для українських земель і в якому середовищі пройшли дитячі та юнацькі роки Мелетія Смотрицького.

Життєвий шлях М. Смотрицького – одного з найосвіченіших українських філологів кінця XVI – початку XVII ст. – складний і суперечливий. М. Смотрицький жив у час бурхливої антифеодальної й національно-визвольної боротьби українського й білоруського народів. Одним із виявів цієї боротьби був рух проти наступу католицизму, за збереження православної віри, на захист церковнослов'янської мови, яка була літературною мовою передусім у галузі конфесіонального письменства. Національно-релігійна боротьба набрала особливої гостроти після того, як частина вищого духівництва з митрополитом Рагозою 1596 р. в Берестю (Бресті) проголосила унію з римо-католицькою церквою. До унії не пристала основна маса селянства, міщанства, нижчого духівництва, навіть частина української шляхти. Виходячи із своїх класових інтересів, у католицизм перейшла більшість феодалів, тому православ'я з початку XVII ст. стало вірою пригноблених мас. Тодішнє становище православної церкви суттєво відрізняє її від офіційного православ'я, яке теж було релігією панівних класів. В національно-релігійній боротьбі знайшли вияв суспільні суперечності часу. Із цією боротьбою тісно пов'язане життя і творчість М. Смотрицького. Життєвий шлях і спадщина М. Смотрицького досить добре вивчені. Багато біографічного матеріалу дають його численні полемічні твори, листи, а також документи XVII ст. [9; c. 44] Отже, в Острозькій школі М. Смотрицький мав змогу добре засвоїти церковнослов'янську й грецьку мови. Після смерті батька Смотрицького князь К. Острозький віддав здібного юнака на дальше навчання до єзуїтської Віленської академії. Смотрицький успішно закінчив Віленську академію. Разом із сином Соломерецького Богданом він подорожував за кордоном, відвідав багато міст, слухав лекції в університетах, зокрема в протестантських Лейпцігському, Віттенберзькому й Нюрнберзькому. Невідомо, скільки тривала ця подорож. Очевидно, за кордоном Смотрицький одержав учений ступінь доктора медицини, як зазначено на титульному аркуші його книги «Апологія...» (1629 р.). Повернувшись із подорожі, він поселився у того ж таки князя Соломерецького під Мінськом. Часто їздив до Мінська, вів агітацію проти унії, внаслідок чого багато уніатів знову повернулося в православ'я і в Мінську засновано братство. Близько 1608 р. Смотрицький повернувся до Вільна (тоді ж вийшов у світ його анонімний трактат «Відповідь»). Автор книги називає себе «одним братом братства церковного Віленського». Будучи членом цього братства, Смотрицький, очевидно, й викладав у Віленській братській школі. Дедалі активніше включається він в національно-релігійну боротьбу. Вже в 1610 р. під псевдонімом Теофіл Ортолог друкує великий полемічний твір «Плач». На титульному аркуші книжки зазначено, що текст перекладено спочатку з грецької на «словенську», а з цієї на польську. Майже всі полемічні твори Смотрицького надруковано польською мовою. Щоб уникнути переслідувань, до переходу в унію свої полемічні твори Мелетій видавав без зазначення прізвища або під псевдонімами. «Плач» - найвидатніший літературний твір Смотрицького, написаний у формі «Плачу» православної церкви, зверненого до тих, що її покинули. Автор картає єпископів, що прийняли унію, закликає їх схаменутися, показує важкий релігійно-національний гніт, який терпіли український і білоруський народи, критикує недбальство й зловживання православного духівництва. В полеміці з католиками Смотрицький виступає як енциклопедично освічена людина своєї епохи: він цитує в своїй книзі понад 140 авторів або посилається на них. Крім писань «отців церкви», Смотрицький використовує твори багатьох античних і європейських учених та письменників епохи Відродження. Тут, зокрема, зустрічаємо імена Авіценни, Савонароли, Депер'є, Еразма Роттердамського, Петрарки, Мантуана Баптісти та ін. М. Смотрицький здобув велику популярність серед православних. Пізніше сам він писав, що деякі його сучасники вважали цю книгу за важливістю описаного в ній рівною творам св. Златоуста й за неї готові кров пролити й душі покласти. Критика як католицької, так і православної ієрархії, показ переслідування населення України й Білорусії, а головне – заклик до активної оборони своїх прав дуже збентежили королівські власті. Сігізмунд III того ж 1610 р. видав наказ про заборону продавати й купувати книги Віленського братства під загрозою кари в 5000 червоних золотих. Війтові й магістрату король пропонував конфіскувати братську друкарню, забрати й спалити книги, а складачів та коректорів арештувати. Королівський наказ виконано. Редактора й коректора Леонтія Карповича ув'язнено. Смотрицькому вдалося уникнути арешту. Відсутні дані, які дають підстави твердити, що І. Вишенський та Г. Смотрицький були знайомими. Але те, що їхні погляди в багатьох моментах були близькими, немає ніякого сумніву. Відомо також, що І. Вишенський був якщо не безпосередньо, то хоча б опосередковано пов'язаний із острозькими інтелектуалами, до яких належав Г. Смотрицький, батько Мелетія. Щоб зрозуміти життєвий шлях М. Смотрицького треба звичайно зупинитись на особі його батька. Той належав до прошарку людей, який почав тільки формуватись – прошарку українського інтелігенції. Остання власне була витвором нової культурної ситуації в Україні, що мала певні паралелі з культурою Ренесансу. Батько Герасима дяк Данило займався у середині XVI ст. переписуванням книг. Відомо, що він переписав збірник для отця Василія в Смотричі. [6; c. 23] Отже, М. Смотрицький був, щонайменше інтелігентом у 3 поколінні. Саме Смотрицьким, Герасиму та Мелетію, належить пальма першості в Україні у спробі синтезувати «високу» літературу, яка обслуговувала незначний прошарок освіченої верхівки суспільства, і літературу фольклорну, що була поширена серед простолюду. Смотрицькі орієнтувалися на створення синтетичної, прийнятної для всіх соціальних верств культури власне, культури загальнонаціональної. [3; c. 108] Ймовірно, саме батько, Герасим, був першим вчителем Максима (Мелетія) Смотрицького. Принаймні, немає ніякого сумніву в тому, що від свого батька Максим взяв дуже багато для своєї освіти. Без сумніву, М. Смотрицький став відомим письменником, церковним діячем завдяки тому, що мав змогу отримати освіту в Острозі, жити в специфічній інтелектуальній атмосфері цього культурного центру, спілкуватися з видатними культурними і політичними діячами. Але після Берестейської унії, «рівень ненависті» до унії в представників течій, що знаходилися в академії не був однаковим. Кожній із цих течій Мелетій Смотрицький віддав свою данину. Довгий час ми бачимо його як православного ортодокса. Але його ортодоксія – це ортодоксія старих острозьких інтелектуалів. Вона була вже окциденталізована протестантськими й католицькими впливами. Боротьба Мелетія Смотрицького за чистоту віри, критика ним протестантизму фактично були не чим іншим, як просто зміною шляхів окциденталізації православ’я. Протестантська окциденталізація себе вже вичерпала. І верхівка українського православ’я почала все більше і більше схилятися до католицької окциденталізації. Особливо ця тенденція дала про себе знати в «могилянський період», 30-40-і рр. XVII ст. А одним із перших її речників виступив сам М. Смотрицький. І все ж «університеті» М. Смотрицького не обмежилися Острогом. Так, тут заклали основу його знань, визначили його орієнтири. Проте він хотів більшого – вкусити плоду високої «латинської науки». Острог для цього був вузьким. [ 11; с. 80 - 91] Смотрицький певний час проживав в Острозі і викладав у школі. Смотрицького вважають одним із перших ректорів Київської братської школи, організованої в 1615-1616 рр. Сучасник М. Смотрицького Сильвестр Косов 1635 р. писав, що Смотрицький, Касіян та інші були ректорами Київської школи. Цьому свідченню можна довіряти, адже брошура С. Косова була направлена проти домагань католиків й уніатів закрити Київську школу й автор її, очевидно, спеціально назвав тільки тих ректорів, що пізніше стали уніатами. Не з'ясовано, які курси викладав Смотрицький, але цілком можливо, що це були латинська й церковнослов'янська мови. Повернувшись до Вільна, Смотрицький мешкав у Святодухівському монастирі. Під тиском чи навіть на категоричну вимогу Віленського братства, що не могло бути байдужим до його контактів з уніатами, Максим Смотрицький постригся в ченці під іменем Мелетія. [3; c. 67] В останні роки життя письменника з’явився також «Трапор и кондак догмат и припав, єдиногласник…» – твір вкрай образливий і вульгарний. Відійшовши від полеміки, М. Смотрицький опинився в стані глибокої депресії. Вже не радувала увага з боку Ватикану, надання папою Урбаном VIII йому почесного титулу архієпископа Ієриполітанського. Письменник почав вести суворо аскетичний спосіб життя. Бичував своє тіло, носив власяницю, часто молився, дотримувався посту. У 1633 р. він серйозно захворів. Лікарі рекомендували відмовитись від аскези. М. Смотрицький зняв власяницю, проте й далі постив, не їв м’яса. Бачачи, що надходять останні дні, він дав деякі розпорядження, зокрема просив не влаштовувати йому пишні похорони. Поблагословивши братів, М. Смотрицький 27 грудня 1633р. за старим стилем усамітнився в келії, де мирно скінчив своє життя. Поховали його в Дерманському монастирі. На похорон прибув сам митрополит Й. В. Рутскький – колишній завзятий суперник покійного.

2.2. Граматика М. Смотрицького – перлина давнього мовознавства

Уже будучи ченцем, М. Смотрицький готує до видання свою славнозвісну «Граматику». Існує дві дати її появи в світ. Одні примірники мають назву «Грамматїки Слаєнские правилное Синтагма, Потщаїєм Многогьшнаго Мніха Мєлєтїя Смотриского, в Коновїи Братства Церковного Вилєнскаго, при храм сошествїа Бого Слова 1618. Праяще Апостолскїй престоль вєлия Боия Константїнополския Цєрквє Всєлєнскому Патрїарсь Г: отцу Тїмофею: «Вилєнскому жє Коновїю…». Але збереглися й трохи інші примірники з такою ж самою назвою. Правда, в них вказаний інший рік випуску – 1619. А також в самому кінці назви назначене місце видання – «в Євю». Дослідники по різному трактують цей факт. Одні вважають, що дійсно було два видання, інші – що одне, але з різними титульними листами. Цілком допустимо, що «Граматика» починала друкуватись у Вільно, а потім у 1619 р. друкувалася в Євю.

Сам же аналіз «Граматики» М. Смотрицького став предметом численних студій українських, російських, румунських та інших авторів. [2; c. 104-110] Варто зазначити, що цей твір Мелетія не з’явився на порожньому місці. І до нього на українських та білоруських землях поширювалися різного роду слов’янські граматики. Він у своїй «Граматиці» дає опис структури церковнослов’янської мови. Правда, це вже не є мова Кирили й Мефодія. Вона значною мірою адаптована до тогочасних «руських» умов. У лексиці М. Смотрицького зустрічаємо чимало українських, білоруських та польських слів. Поділяється граматика на чотири частини: орфографія, де міститься також відомості з фонетики й правопису; етимологію, яка відповідає морфології; синтаксис, що тотожний тому ж розділу сучасних граматиках; просодію, котра вчить правил віршування. На перший погляд може видатися, що граматика М. Смотрицького є продуктом середньовічної свідомості. У ній даються взнаки догматичність і сильний церковно-богословський колорит. Більше того, рецидивом Середньовіччя можна вважати спробу М. Смотрицького зберегти мертву церковнослов’янську мову. Хоча в той час уже склалися можливості творити літературу на мові, близькій до народної. У цьому контексті варто навести міркування І. Франка. «Для нашого письменства, – вважає він, – граматика Смотрицького мала радше шкідливий, аніж корисний вплив, бо, нехтуючи ту літературну мову, яка так гарно виробилася у репрезентантів міщанства в кінці XVI і в початку XVII віку, розпочала реакцію на користь мертвого церковнослов’янського язика». [13; c. 112] Фактично ми бачимо, що в Україні кінця XVI ст. намітилося два підходи стосовно мови культури. Перший – репрезентований православними ортодоксами-традиціоналістами. Саме вони робили ставку на церковнослов’янську мову. Другий – репрезентований українськими протестантами і в дечому славному середовищі, полягав у відході від «традиційної» церковнослов’янської як мови культури й творенні літературної мови на простонародній основі. Перший підхід все б забезпечив українській культурі не лише імунітет до «латинської», а заодно й польської культур, але також інспірував «експансіонізм», можливість впливати на інші слов’янські культури, що мали православну орієнтацію. Цей підхід був однією із підвалин месіанської ідеї «Київ – другий Єрусалим», ідеї цілком реальної, оскільки Київ з середини XVII ст. протягом майже ста років відігравав роль духовно-культурного центру православно-слов’янських народів, а реставрований українськими філологами варіант церковнослов’янської мови справив помітний вплив на формування ряду літературних мов слов’янського світу. Вказаний підхід виявився перспективним для української культури до кінця XVIII ст., власне, до появи «Енеїди» І. Котляревського. Як зазначалося, М. Смотрицький формувався у середовищі православних традиціоналістів, в такому ж середовищі він жив 10-х роках XVII ст.. Відтак його зорієнтованість на церковнослов’янську мову цілком зрозуміла. Однак у «Граматиці» Смотрицького поєдналась дві сили: давньослов’янська мовна основа й нова живомовна стихія, що базувалась на українських та білоруських говірках. Можна твердити, що він створив українсько-білоруський варіант церковнослов’янської мови початку XVII ст. Основна частина «Граматики» Смотрицького – це морфологія, яка в даному випадку іменується етимологією. Й відводиться понад 350 сторінок тексту. Увага до цього розділу граматики, інтерпретація його загалом у традиційному дусі може бути сприйняте як данина Середньовіччю. «Граматика» стала твором, котрий створив М. Смотрицькому славу як науковцю. Цей твір перевидавався, перероблявся, широко використовувався для навчання. Так, у 1638 р. у Кременці місцевим православним Богоявленським братством була видрукувана «Граматика, чи Письмо мови слов’янської». Ця книга використовувалася як підручник для братських шкіл. В цілому її структура нагадувала структуру «Граматики» Смотрицького, з яким ймовірний автор «Кременецької граматики» Афанасій Пузина був особисто знайомий. [10; c. 108-109] «Граматика» М. Смотрицького справила значний вплив на формування російської літературної мови. Вона двічі, в 1648 р. і 1721 р., перевидавалася в Москві. «Вратами» своєї вченості назвав її М. В. Ломоносов, який стояв біля витоків нової російської літератури. Також «Граматика» Мелетія Смотрицького вплинула на створення південнослов’янських граматик, які використали її основні норми, термінологію й структуру. Таким чином, цей твір сприяв становленню сучасних південнослов’янських мов, зокрема сербської і хорватської. Ці факти красномовно свідчать про непересічне значення вказаної наукової праці М. Смотрицького. Отже, М. Смотрицький уперше виразно відділив церковнослов'янську мову від східнослов'янських, проте словенороський характер «Граматики» благотворно вплинув на закріплення в них багатьох літературних норм, зокрема на усталення орфографії та орфоепії української мови XVII-XVIII ст. [9; c. 100]

2.3. Поетична спадщина письменника

Творчість М.Смотрицького, як і творчість багатьох інших українських і білоруських письменників кін. XVI – поч., XVII ст., належить водночас і українській, і білоруській літературам: походячи то з українських, то з білоруських земель, вони вчилися і вчителювали як в українських, так і в білоруських школах, жили і діяли як в українських, так і в білоруських культурних осередках містах, селах, магнатських маєтках, монастирях, у своїх творах підносили проблеми й висловлювали ідеї, однаково животрепетні і для українського, і для білоруського народів, надихаючи їх на визвольну боротьбу, яка завершилася їхнім возз'єднанням із братнім російським народом. До останнього часу історики літератури звертали увагу переважно на прозові полемічно-публіцистичні твори М.Смотрицького. Кількома його «реквізитними» віршами, надрукованими при прозових творах, віршовими цитатами у цих творах та віршовими зразками-експериментами, наведеними ним у «Граматиці» при викладі теорії метричного віршування, спеціально ніхто з дослідників не займався. Тим часом питання про обсяг поетичної спадщини Мелетія, про її ідейно-художній зміст, тематику, образність, версифікаційну майстерність заслуговують на пильну увагу. Серед поетичної спадщини М.Смотрицького можна виділити кілька груп віршованих текстів. До першої групи відносимо вірші-зразки з «Граматики». Ці віршові фрагменти складені ним самим, вони є ілюстраціями до теоретичних пояснень і мають експериментальний характер. М.Смотрицький, услід за Л.Зизанієм, спробував розробити церковнослов'янську просодію, взявши за основу грецькі зразки і намагаючись застосувати метричну версифікацію, грунтовану на чергуванні довгих і коротких складів. Утвердилася думка, що ця спроба була невдалою, оскільки східнослов'янські мови не мають довгих і коротких голосних звуків. Дехто з дослідників припускає, що версифікація, запропонована Мелетієм, «при всій своїй недосконалості», давала все ж можливість східнослов'янській поезії «звільнитися від силабічного віршового ладу, такого штучного і чужого для церковнослов'янської мови, і вийти на свій шлях розвитку», тобто на шлях силабо-тонічного віршування, що сталося, зокрема в російській літературі, у XVIII ст. [12; 111] У цих міркуваннях немає чіткості щодо розмежування церковнослов'янської і східнослов'янських мов, що породжує плутанину. Адже церковнослов'янські вірші не складалися за силабічною системою. Силабічні вірші східнослов'янські поети писали польською мовою і книжними різновидами староукраїнської, старобілоруської та староросійської мов; силабо-тонічних віршів церковнослов'янською мовою ніхто й ніколи всерйоз не писав. Інша річ, що у версифікаційних міркуваннях «Граматики» М.Смотрицького і в його метричних експериментах є об'єктивні силабо-тонічні тенденції, які породжувалися впливом живих східнослов'янських мов, їхнім тиском на місцеву церковнослов'янську орфоепію й просодію. Ці тенденції справді могли мати значення при формуванні силабо-тонічної системи східнослов'янського віршування. Важливо відзначити, що й до укладання «Граматики» і одночасно з її укладанням Мелетій писав майстерні силабічні вірші книжною українською і польською мовами. Очевидно, його метрична теорія стосувалася тільки віршування церковнослов'янською мовою. І хто знає, чи була вона для цієї мови у її тогочасному стані на українських і білоруських землях надто штучною? Адже, як слушно відзначає Є.С.Прокошина, сучасна М.Смотрицькому церковно-слов'янська мова «була найвищою мірою еллінізована». Можливо, ця «еллінізованість» мала вияв і в манері вимови звуків, зокрема голосних, особливо при читанні вголос віршованих текстів. Другу групу віршів, пов'язаних з іменем М.Смотрицького, складають віршові твори, цитовані в його прозових полемічних трактатах, насамперед у «Треносі» (Вільна, 1610). Авторами цих віршів є інші письменники. Щодо деяких із них можна припускати авторство Мелетія як перекладача чи редактора. Дослідження віршів має полягати найперше у характеристиці їхніх авторів та визначенні тих суспільно-літературних напрямів, які вони репрезентують, у встановленні тих книжних джерел, із яких міг їх почерпнути Мелетій. Слід виявити і зібрати оригінальні тексти цих віршів і переклади латинською та новоєвропейськими мовами, поширені в сучасній Мелетію європейській книжності і, зокрема, на території Речі Посполитої, щоб зіставити їх із текстами, введеними в твори Мелетія, виявити міру і якість його втручання в ці тексти. Причинок до такої роботи дав Д.С.Наливайко. Третю групу складають власні вірші М.Смотрицького. На сьогодні зафіксовано шість геральдичних епіграм, що їх майже без сумнівів можна визнати за власні твори Мелетія. П'ять із них нещодавно опубліковано:

1) На герб Острозьких

2) На герб Вишневецьких

3) На герб Огинських

4) На герб Огинських і Воловичів

5) На герб Соломирецьких

6) На герб Хоткевичів.

Усі ці епіграми явно писала одна і та ж людина. Спорідненість ідейно-тематичних мотивів, образів і виразів у цих віршах зумовлена не тільки спорідненістю об'єктів зображення (геральдичних емблем), але і поетичною індивідуальністю, про що виразно свідчить зіставлення характерних образів. На особливу увагу заслуговує анонімно видана у Вільні братською друкарнею 1620 р. поема «Лямент у свЂта убогих на жалосноє преставленіє отца Леонтія Карповича, архімандріта общіа обители при церкви Сошествіа Святого Духа братъства церковного віленского право[славного] греч[еского]». Примірник цієї книжечки (чи не унікальний?) зберігається в Одеській державній науковій бібліотеці ім. О.М.Горького. Твір цей складається із 675-ти рядків. Поему написано українською книжною мовою, багатою на народні слова, вирази і звороти. Як за змістом, так і за формою вона, безумовно, є видатним явищем східнослов'янських літератур XVII cт. Дуже ймовірно, що твір цей вийшов з-під пера М.Смотрицького. Адже того ж 1620 р. Мелетій виголошує казання «на погреб» того ж Леонтія Карповича. Логвин Карпович, майбутній архімандрит Святодухівського монастиря у Вільні Леонтій, зазнав катувань і поплатився дворічним ув'язненням за те, що був видавцем («коректором») «Треноса». Леонтій Карпович був духовним наставником Смотрицького і, очевидно, постригав його у ченці. Все це мало зобов'язувати Мелетія і могло породити в його душі поетичний імпульс у зв'язку зі смертю Леонтія. Цей імпульс мав посилюватися й етикетним моментом, адже по смерті Леонтія братія Святодухівського монастиря обирає Мелетія на його місце – своїм архімандритом. Замість Леонтія, який був кандидатом від Вільна на висвячення в єпископи під час відновлення православної ієрархії 1620 р., Мелетій став архієпископом полоцьким, єпископом вітебським і мстиславським. Звертає на себе увагу і та обставина, що в «Ляменті» немає згадки про Мелетія як про наступника Леонтія на архімандрії, а якби автором поеми був не сам Мелетій, то, мабуть, без такої згадки не обійшлось би. Тісні зв'язки, що існували між М.Смотрицьким і Леонтієм Карповичем, високий поетичний рівень «Ляменту», що відповідав високому рівню культури і літературного вміння Мелетія, роблять його кандидатуру на авторство твору дуже ймовірною. Слід зіставити образність цієї поеми і її ідейно-тематичні мотиви з образністю та ідейно-тематичними мотивами, характерними для тих творів, які напевно вийшли з-під пера М.Смотрицького . [9; 200] М. Смотрицький у «Треносі» вміщує віршовану сатиру на папський Рим відомого італійського гуманіста Ф. Петрарки, наводячи текст як у латинському оригіналі, так і у власному перекладі польською мовою:

«Рим – джерело нещасть, дім гніву повний, Єресей школа, храм мінливий сект. Був Римом, а тепер став Вавілоном, З якого смуто лине зусібіч. Ти – матір зрад, важка тюрма для добрих, Для злих же ти – пристанище й покров. І пекло для живих, в майбутнім – чудасія, Якщо тебе не знищить гнів Христов. Хоча у бідності і чистоті були твої основи, А де то все гордині нищать роги» Таким чином, усе сказане дозволяє вбачати в М.Смотрицькому видатного поета. Не виключено, що подальші розшуки приведуть до виявлення нових віршів, які можна буде пов'язати з його іменем.