ПКП / Конспект

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ

Кафедра економіки підприємства

КОНСПЕКТ

ЛЕКЦІЙ З КУРСУ:

«ПЛАНУВАННЯ І КОНТРОЛЮ

НА ПІДПРИЄМСТВІ»

Укладали:

В.о. доцента Нікіфоренко А.Т.

К.е.н., доцент Літвінов О.С.

Викладач Літвінова В.О.

Одеса ОДЕУ 2011

1

Тема 1. Теоретико-методологічні основи планування діяльності підприємства

1.Об’єкт, сутність і предмет курсу.

2.Види планів підприємства.

3.Принципи планування діяльності підприємства.

4.Методи планування діяльності підприємства.

5.Зміст виробничого плану підприємства.

6.Нормативна база планування.

1. Планування – це свідома вольова діяльність для визначення цілей підприємства, ресурсів для досягнення цих цілей і передбачення результатів.

Планування допомагає відповісти на чотири важливих питання:

-Де організація знаходиться в даний час, які підсумки й умови її діяльності?

-Якою хоче бачити себе організація в майбутньому?

-Куди і як вона збирається рухатися?

-Як і за допомогою яких ресурсів можуть бути досягнуті цілі організації?

Відповідь на перше питання дає аналіз стану підприємства і його конкурентного становища. Відповідь на друге питання – це, по суті, розробка місії підприємства, а на третє – його

майбутньої стратегії. Щоб відповісти в цілому на три питання, необхідно розробити стратегічний план підприємства (стратегічне планування є об’єктом вивчення окремого навчального курсу).

Відповідь на четверте питання і складає зміст техніко-економічного (тактичного) планування, основне завдання якого – забезпечити виконання цілей і завдань стратегічного плану на майбутній рік.

Завдання планування реалізується за допомогою виконання його функцій:

-планування виступає основним методом здійснення економічної політики на підприємстві;

-забезпечення збалансованого розвитку підрозділів підприємства;

-забезпечення планомірного, поступового розвитку підприємства;

-створює основу забезпечення керованості всіма підрозділами підприємства;

-створення умов для забезпечення оптимальної результативності (ефективності) діяльності підприємства.

Об’єкт курсу – вивчення характеру і змісту планової і контролюючої діяльності існуючих у країні господарюючих суб’єктів (підприємств, фірм, корпорацій та інших юридичних осіб), суб’єктивною метою яких є одержання прибутку.

Сутність планування складається в обґрунтуванні цілей і способів їх досягнення на основі виявлення комплексу завдань, робіт, а також визначення ефективних методів і способів використання ресурсів, усіх видів, необхідних для виконання цих завдань. При цьому планування нерозривно пов’язане з процесом контролю досягнення цілей, завдань, аналізом методів і способів використання ресурсів з метою отримання найкращих результатів діяльності.

Методологія, методика й технологія розробки і здійснення планування і контролю складають предмет курсу.

Методологія охоплює сукупність теоретичних висновків, загальних закономірностей, наукових принципів розробки планів і здійснення контролю, що відповідають сучасним вимогам ринку і перевірені передовою практикою.

Методика характеризує склад застосовуваних на тому чи іншому підприємстві методів, способів і прийомів обґрунтування та контролю досягнення конкретних планових показників, а також зміст, форму, структуру і порядок розробки планів.

Технологія планування і контролю – регламентація строків, необхідного змісту, вимог до послідовності процедур складання та контролю досягнення різних розділів плану, а також регулювання механізму взаємодії виробничих підрозділів, функціональних органів і планових служб в процесі планування і контролю діяльності підприємства.

2.В залежності від часових періодів планування розрізняють наступні види планів:

-перспективні (довгострокові та середньострокові);

-поточні або річні;

-оперативні або оперативно-календарні.

Довгострокові плани складаються на 10-15 років. В них визначаються направлення, темпи, пропорції розвитку підприємства.

Середньострокові плани складаються на 3-5 років. В них визначаються рівень показників, які

3

характеризують обсяг виробництва продукції, необхідність матеріально-технічних, трудових, фінансових ресурсах.

Поточні або річні плани визначають завдання для підрозділів підприємства щодо обсягів реалізації і виробництва продукції, забезпечення виробництва необхідними обсягами всіх видів ресурсів, визначають рівень витрат, прибутку і, в цілому, економічної ефективності діяльності підприємства.

Оперативні плани складаються на періоди у межах року (квартал, місяці, декада). В них конкретизуються показники річного техніко-економічного плану в розрізі календарних періодів і окремих підрозділів.

Взалежності від об’єкта планування виділяють наступні види планів:

-виробничі;

-стратегічні;

-бізнес-плани;

-програми.

Виробничі плани визначають обсяги реалізації і виробництва продукції, забезпечення виробництва необхідними обсягами всіх видів ресурсів, завдання щодо удосконалення організації виробництва і праці, підвищення технічного рівня виробництва тощо.

Стратегічні плани – комплексні плани, які включають в себе визначення та обґрунтування цілей діяльності підприємства, а також перелік рішень та дій необхідних для досягнення цих цілей.

Бізнес-плани розробляються в разі створення, розширення, технічного вдосконалення підприємства або його підрозділів. В бізнес-плані проводиться аналіз ефективності та ризиків реалізації проекту.

Програми розробляються для вирішення проблем які не є об’єктами виробничих, стратегічних та бізнес-планів. Розрізняють кілька видів програм: комплексні цільові міжгалузеві програми; регіональні програми; проблемні програми – вирішення окремої проблеми галузі, економіки; науково-технічні програми. Програми розробляються на період, який є необхідним для вирішення поставленої проблеми (2-15 років).

3. Планування як процес має здійснюватися згідно з певними принципами. У загальних рисах ці принципи були сформульовані ще А.Файолем, а згодом доповнені й конкретизовані вченимиекономістами, передусім Р.Акофом. До них належать принципи:

-ієрархічності (системності, єдності),

-наукової обґрунтованості,

-участі (партисипативності),

-оптимальності,

-безперервності,

-гнучкості,

-стабільності.

Принцип ієрархічності (системності, єдності), який ще називають принципом єдності, або холізма, вимагає розглядати об'єкт планування як систему, що складається зі структурних елементів з певними взаємозв'язками і єдиним напрямком розвитку. Цей принцип вимагає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, тенденції, зміни й зворотні зв’язки в його системі. Тобто всі елементи системи повинні бути орієнтовані на загальну мету. Цей принцип передбачає координацію та інтеграцію процесів планування.

Вимога координації означає, що планування діяльності підрозділів одного ієрархічного рівня (наприклад цехів, дільниць у межах цеху тощо) має бути тісно пов'язаним. Отже, планувати їх роботу слід одночасно, враховуючи існуючі взаємозв'язки. Це ж стосується і змін у планах. Будь-які зміни в плані одного підрозділу необхідно враховувати в планах тих підрозділів, що мають коопераційні зв'язки з першим.

Інтеграція процесів планування полягає у взаємозв'язку планових заходів і показників по вертикалі. План кожного підрозділу є логічною частиною плану підрозділу вищого рівня. У зв'язку з цим при розробленні планів підрозділів нижчого рівня орієнтуються на завдання підрозділів вищого рівня, що забезпечує відображення в планах загальної мети і стратегії підприємства. Таким чином, додержання принципу системності при розробленні планів складних виробничих структур дає змогу створити взаємопов'язану їх систему по горизонталі і вертикалі.

Принцип наукової обґрунтованості полягає в тому, що плани повинні розроблятись на основі об’єктивних економічних законів та з врахуванням досягнень економічної науки. План повинен також

4

бути всебічно обґрунтованим з допомогою відповідних розрахунків та аналізу.

Принцип участі (партисипативності) полягає в тому, що в процес планування залучаються працівники, які згодом реалізують плани. Та чи інша участь спеціалістів різних структур у розробленні планів має певні позитивні наслідки, що підтверджує світовий досвід. Так, при цьому поглиблюється розуміння працівниками організації підприємства, його внутрішніх зв'язків, інформаційних потоків, перспективних і поточних проблем. Участь у плануванні роботи підприємства чи його підрозділу має важливий психологічний ефект. Плани, розроблені таким чином для певної структури, сприймаються працівниками як особисті програми, що підвищує стимули до їх виконання. Важливо і те, що застосування принципу участі сприяє кваліфікаційному зростанню працівників, розвиває їх здатність виявляти резерви ефективності.

Принцип оптимальності означає, що весь комплекс рішень, передбачених у плані, має бути найкращим з точки зору критерію, який відображає ступінь досягнення мети підприємства. Таким основним критерієм на рівні підприємства і підрозділів – центрів прибутку є прибуток, стосовно інших виробничих підрозділів – витрати (собівартість продукції). Згідно з принципом оптимальності підприємство повинно досягати поставленої мети з мінімальними витратами (принцип мінімізації) або за наявних ресурсів і витрат домагатись максимального результату (принцип максимізації). В обох випадках ідеться про оптимальне використання сировини, матеріалів, трудових ресурсів і засобів виробництва. Для розроблення оптимальних планів використовуються різні методи, у тому числі економіко-математичне моделювання для складання оптимальної виробничої програми, розподілу її між підрозділами, оптимізації послідовності запуску продукції у виробництво та ін.

Принцип безперервності в плануванні передбачає такі вимоги до його організації: підтримка безперервної планової перспективи; ув’язка планів різних часових горизонтів (перспективних, річних, квартальних, місячних); своєчасне розроблення планів і доведення їх до виконавців у термін, що дає можливість підготуватися до нормальної роботи в плановому періоді. Підтримка безперервної планової перспективи означає, що процес планування здійснюється постійно, а не циклічно. Це дає змогу мати орієнтири діяльності на зростаючі планові горизонти. При цьому планові показники постійно уточнюються і коригуються відповідно до нових умов.

Принцип гнучкості тісно пов'язаний з попереднім принципом і полягає в тому, щоб процес планування і самі плани могли оперативно реагувати на зовнішні впливи, за необхідності змінювати свою спрямованість. Плани, які розробляються згідно з принципом гнучкості, мають певні резерви (запас безпеки). Це стосується передусім ресурсного забезпечення плану (виробничої потужності, пропускної спроможності устаткування, запасів матеріалів, фінансових засобів). Надання планам гнучкості за допомогою додаткових ресурсів має економічні обмеження. Тому ступінь її потребує обґрунтування.

Принцип стабільності доповнює принцип гнучкості і означає, що планові показники, які встановлені на відповідний період є чітким завданням для відповідних підрозділів підприємства і не можуть бути зміненими лише за бажанням цього підрозділу.

4. Методи планування є третім, заключним елементом методологічної бази планування після обрання цілей та принципів планування. Будучи безпосереднім інструментом планування, його методи суттєво впливають на обґрунтованість планів на всіх рівнях їх розроблення.

Серед методів планування насамперед слід виділити методи синхронного та послідовного розроблення планів. Синхронне планування полягає в одночасному розробленні та координації всіх етапів і розділів плану, чим забезпечується його оптимальність і досягнення максимального ефекту. Річ у тім, що планові рішення мають складні взаємозв'язки, тому доцільно опрацьовувати їх паралельно. Синхронне планування досить трудомістке, бо потребує низки ітеративних розрахунків, і на практиці застосовується не часто.

Більш поширене послідовне планування. Сутність його полягає в тому, що оптимізується не весь план, а часткове, але першочергове завдання. Інші аспекти і розділи плану розробляються послідовно, крок за кроком, для забезпечення розв'язання основного завдання. Наприклад, щоб утриматися на ринку, для підприємства першочерговою проблемою є обсяг продажу (збуту) продукції. Наступний крок (розділ) — план виробництва, далі — ресурсне забезпечення, план витрат (прибутку) тощо. Таке планування здійснюється логічно крок за кроком, тобто послідовно, без урахування зворотного впливу наступних рішень на попередні.

Методи послідовного і синхронного планування проявляються в трьох аспектах координації розроблення окремих часткових планів чи їх розділів: часовій, функціональній та ієрархічній ко-

5

ординації.

Послідовне планування в часі маємо тоді, коли на часткові планові періоди плани розробляються окремо і послідовно, причому планові результати (показники) попередніх періодів обов'язково враховуються при складанні планів на наступні періоди. При синхронному плануванні в часі план розробляється одночасно на весь плановий період з розподілом його результатів по часткових періодах. Це саме стосується розроблення річного плану для підрозділів підприємства з поквартальним його розподілом.

Функціональне планування полягає в охопленні плануванням ряду підрозділів і відділів у межах одного комплексного плану. Функціонально-послідовний метод координації розроблення плану передбачає поступову ув'язку планів підрозділів, що здійснюється, як правило, ітеративно, тобто за декілька координаційних повторень для вибору кращого варіанта. Часто таке планування починається з складального цеху за умов технологічної спеціалізації виробничих підрозділів або з підрозділу, що є обмежуючим за виробничою потужністю (вузьким місцем).

Функціонально-синхронне планування охоплює відразу всі підрозділи в межах загального плану з урахуванням їх взаємозв'язків. Це здійснюється централізовано одним відділом планування на основі формалізованої моделі з рядом технічних та економічних змінних, обмежень і критерію оптимальності. Як уже зазначалося, таке планування є досить складним, потребує широкої інформаційної бази та й моделі його опрацьовані недостатньо.

Ієрархічне планування здійснюється трьома методами: “зверху-вниз” (top-down), “знизу-вверх” (bottom-up) і комбіновано (top-down -- bottom-up). Ці три методи передбачають послідовне погодження загального плану підприємства і планів його підрозділів різного ієрархічного рівня управління. За методу “зверху-вниз” розроблення планів підрозділів нижчого рівня здійснюється виходячи із планів підрозділів вищого рівня. Тут основою для планів підрозділів є загальний план підприємства. Метод “знизу-вверх” послідовно інтегрує плани підрозділів нижчого рівня в плани підрозділів вищого рівня й остаточно – у загальний план підприємства. Комбінований метод, який ще називають зустрічним плануванням, передбачає передання зверху вниз планових орієнтирів (рамочний план) виходячи із стратегічних завдань підприємства на плановий період, на основі яких розробляються плани підрозділів у зворотному порядку. На завершальному етапі складається загальний план підприємства.

Серед методів планування важливе місце займають методи обчислення планових показників. Можна виділити три такі методи: нормативний, факторний і динамічно-статистичний.

Згідно з нормативним методом планові показники обчислюються на основі норм використання ресурсів у плановому періоді. Цей метод дає змогу ув'язати і збалансувати належним чином усі показники плану. Застосування нормативного методу планування потребує відповідної нормативної бази на всіх рівнях управління.

Факторний метод обчислення величини планових показників передбачає коригування фактичного їх рівня в базовому періоді внаслідок впливу чинників формування показників у плановому періоді. Факторний метод дає змогу виявити роль окремих чинників у зміні показників, ув'язати їх планові величини з планом технічного й організаційного розвитку підприємства. Факторний метод більшою мірою застосовується на рівні підприємств або відносно самостійних їх підрозділів у середньо- і довгостроковому плануванні.

Динамічно-статистичний метод полягає в тому, що величина планових показників визначається на основі їх динаміки, що склалася у попередні періоди. Фактично досягнута величина показника у базовому (звітному) періоді коригується у цьому випадку на середній процент її зміни за минулий період. Цей метод досить простий, але неточний, бо не враховує реальних умов, що складаються у плановому періоді. При його використанні вважається, що досягнуті раніше темпи і пропозиції залишаться незмінними.

Планове узгодження потреб і ресурсів досягається за допомогою балансового методу. Його сутність виявляється в тому, що розробляються спеціальні таблиці-баланси, у яких зіставляються потреби у ресурсах і джерела їх задоволення. На підприємстві розробляються різні баланси: майнові, фінансові, енергетичні, трудові та ін. Розвитком балансового методу є матричне моделювання взаємозв'язків між виробничими підрозділами й окремими показниками.

При розробленні планів важливе значення має опрацювання кількох його варіантів і вибору найкращого з них, що найбільшою мірою відповідає поставленим завданням за умов, які складаються у плановому періоді. Вищим ступенем розвитку багатоваріантності обчислень є економіко-математична оптимізація плану. Застосовуючи економіко-математичні методи, у тому числі лінійне програмування, можна оптимізувати план виготовлення продукції й ефективно вирішувати інші проблеми розвитку

6

підприємства.

Згідно з розглянутими принципами і методами розробляються плани підрозділів підприємства. При цьому враховуються особливості цих підрозділів, зміст та умови їх діяльності. Докладніше порядок розроблення окремих розділів планів розглядається в наступних розділах.

5. При розробці виробничого плану підприємства необхідно розробити ряд розділів – складових частин. Кожен розділ виробничого плану підприємства відповідає за обґрунтування плану діяльності за окремою складовою господарсько-фінансової діяльності підприємства. До типових розділів плану розвитку підприємства відносяться:

-План реалізації (збуту) продукції;

-План виробництва продукції (виробнича програма);

-План матеріально-технічного забезпечення;

-План забезпечення трудовими ресурсами;

-План забезпечення фінансовими ресурсами;

-План організаційно-технічного розвитку підприємства;

-План прибутку й собівартості продукції.

Крім цих типових розділів, план розвитку підприємства може включати й інші розділи в залежності від специфіки підприємства: план капітального будівництва, план підвищення економічної ефективності виробництва, план соціального розвитку підприємства, план охорони навколишнього середовища, план зовнішньоекономічної діяльності тощо.

В процесі вивчення даної дисципліни ми більш детально ознайомимося з основними розділами плану розвитку підприємства.

Найважливішою особливістю плану розвитку підприємства є те, що, в незалежності від складу розділів, між ними існують взаємозв’язки і взаємозалежності. Ці взаємозв’язки будуються за універсальним принципом: «вхід – вихід», тобто в межах загальної системи розділів плану можна виділити підсистеми, які базуються на більш часткових, конкретних взаємозв’язках. Кожен з розділів може бути залежним від одного чи кількох розділів, які для нього будуть «входом» і навпаки. Наприклад, план реалізації продукції є «входом», початковою базою для всіх інших розділів і так далі.

6.Планування діяльності підприємства і його підрозділів ґрунтується на системі технікоекономічних норм і нормативів використання всіх матеріально-технічних, трудових і грошових ресурсів.

Упрактиці планової роботи терміни “норма” і “норматив” чітко не розмежовуються, відмінності між ними є, по суті, умовними. Проте у більшості випадків зміст їх можна визначити так: норми – це максимально допустимі величини абсолютних витрат певних ресурсів на одиницю продукції (роботи); нормативи характеризують режими використання ресурсів.

Уся сукупність норм і нормативів підприємства створює його нормативну базу – надзвичайно важливу частину інформаційної системи управління. Норми і нормативи визначають ступінь використання ресурсів підприємства, а отже, від їх якості істотно залежить наукова обґрунтованість розроблюваних планів. Із прискоренням науково-технічного процесу ускладнюється нормування й одночасно зростає його роль в обґрунтованості та збалансованості планів. Це пов'язано із зростаючою динамічністю виробництва під впливом науково-технічного прогресу, що проявляється у швидкій зміні виробляємої продукції, прискоренні поновлення засобів виробництва, появі нових матеріалів і технологічних процесів. Підвищення динамічності виробництва відповідно впливає на динамічність усієї нормативної інформації, ускладнює її організацію.

Раціональна організація нормативної бази підприємства будується на таких основних принципах:

1.комплексне охоплення нормуванням усіх сфер діяльності підприємства і відповідно всіх розділів стратегічного і поточного планів;

2.методична єдність формування норм і нормативів за рівнями управління (дільниця, цех, завод), за періодами (місяць, рік) і відповідно забезпечення їх агрегування і дезагрегування;

3.забезпечення обґрунтованості норм і нормативів на основі застосування належних методів їх обчислення, своєчасного поновлення і коригування;

4.організація ефективної системи формування і використання норм і нормативів: оформлення, зберігання, пошук, оновлення тощо.

Норми і нормативи класифікують за певними ознаками, що дає змогу внести певну систему в їх розмаїтість. До таких ознак передусім належать вид нормованих ресурсів, термін дії норм, ступінь їх агрегування і метод розроблення.

7

Норми витрат у натуральному виразі легко перетворюються у вартісні норми витрат множенням перших на грошові оцінки одиниці ресурсів або одиниці часу використання цих ресурсів.

За терміном дії норми і нормативи поділяють на стабільні та змінні. Стабільні норми і нормативи залишаються незмінними протягом тривалого періоду (кількох років). До них належать передусім норми і нормативи, що встановлюються державою і стосуються формування і розподілу прибутку. Це – ставки оподаткування, обов'язкових відрахувань (наприклад на соціальні заходи), норми амортизації тощо. Стабільний характер цих нормативів, величина яких не залежить від підприємства, дає змогу правильно прогнозувати роботу і приймати перспективні рішення.

До змінних належать ті норми й нормативи, які коригуються підприємством або замінюються новими при зміні умов унаслідок удосконалення техніки, технології, організації виробництва та праці. До них практично належать усі норми затрат ресурсів.

За ступенем агрегування нормованих ресурсів розрізняють норми специфіковані та зведені (загальні). Специфіковані норми встановлюються з максимальною деталізацією нормованого ресурсу. Наприклад, норма витрат матеріалу певного профілю, розміру та марки; норма затрат праці робітників певної професії та кваліфікації тощо. Такі норми потрібні передусім для оперативного планування та організації виробництва в підрозділах підприємства. Зведені норми обчислюються за групами однорідних ресурсів, без конкретизації їх параметрів (затрати листової сталі, робочого часу без зазначення професії і кваліфікації та ін.). Вони широко застосовуються при розробленні річних та перспективних планів підприємства.

За ступенем агрегування об'єктів нормування норми поділяють на норми на операцію (поопераційні), деталь, вузол чи комплект (складальну одиницю), готовий виріб. Такий їх поділ потрібний для планування на різних ієрархічних рівнях.

Норми й нормативи мають бути прогресивними, відповідати сучасному рівню техніки, технології, організації виробництва та праці. Обґрунтованість норм залежить від методів їх розроблення та своєчасної зміни згідно зі зміною умов діяльності. Конкретна методика обчислення норм і нормативів залежить від виду нормованих ресурсів. Але, незважаючи на специфіку нормування окремих видів ресурсів, можна виокремити три основні методи розроблення норм і нормативів: розрахунковоаналітичний, дослідно-аналітичний і досвідно-статистичний.

Розрахунково-аналітичний метод полягає в тому, що норми і нормативи встановлюються на основі аналізу можливостей найкращого використання ресурсів з одночасними інженерними обчисленнями на підставі технічної документації. Цей метод найбільш обґрунтований, але досить трудомісткий і потребує кваліфікованих нормувальників, тому не може застосовуватись усіма підприємствами самостійно. Розширенню сфери його застосування, особливо в серійному та одиничному виробництві, сприяє централізоване розроблення нормативів на типові елементи робіт, які виконуються на різних підприємствах однієї чи ряду галузей промисловості. Збірники таких галузевих і міжгалузевих нормативів повинні розроблятися відповідними дослідними центрами (організаціями), що істотно полегшує підприємствам установлювати розрахунково-аналітичні норми в конкретних умовах виробництва.

Дослідно-аналітичний метод передбачає встановлення норм і нормативів на основі вивчення дослідного виконання нормованого процесу у виробничих або лабораторних умовах. Наприклад, визначення норм затрат енергії чи допоміжних матеріалів на одиницю часу роботи машини відповідними замірами їх витрачання за встановлених режимів навантаження, установлення норм часу шляхом хронометражних спостережень тощо. Цей метод вважається науково обґрунтованим і доповнює розрахунково-аналітичний метод.

Згідно з досвідно-статистичним методом норми і нормативи встановлюються на підставі досвіду виконання аналогічних робіт у попередніх періодах (статистично опрацьовані дані звітів). Недолік цього методу полягає в тому, що він орієнтується на минулий, іноді застарілий, досвід і не враховує прогресивних змін у техніці та організації виробництва. Цей метод придатний для орієнтовних, прогнозних обчислень, коли неможливо або недоцільно встановлювати норми іншими способами.

Поточні специфіковані (первинні) норми і нормативи обчислюються і коригуються відповідними функціональними службами (відділами) підприємства. Але запис норм і нормативів на певних носіях інформації, їх систематизація, зберігання, внесення змін, обчислення зведених норм централізовані в межах усього підприємства. На середніх і великих підприємствах ця робота доручається спеціальному органу — бюро нормативного господарства (БНГ). Цей орган може здійснювати також методичне керівництво розробленням окремих груп норм.

8

Тема 2. Контроль як функція управління підприємством

1.Сутність контролю як функції управління підприємством. Форми та види контролю.

2.Оцінка діяльності як результат контролю на підприємстві.

3.Контролінг як інтегрований інструмент планування та контролю.

1. У системі управління підприємством і його підрозділами важливу роль відіграє контроль. У широкому розумінні контроль – це перевірка відповідності фактичних характеристик (процесів, діяльності, об'єктів) установленим вимогам (обмеженням). Контроль є обов'язковою складовою функції управління будь-якою складною системою. На підприємстві контролю підлягають усі матеріальні та грошові потоки, виробничі процеси, діяльність людей, витрати ресурсів і результати. Такий глобальний контроль дає змогу з'ясувати, наскільки діяльність підрозділів усіх ієрархічних рівнів відповідає чинному регламенту, встановленим завданням і наскільки вона ефективна.

У процесі контролю збирається й аналізується необхідна інформація, виявляються відхилення фактичних показників від встановлених (планових, стандартних) та їх причини. Поряд із терміном «контроль» досить поширене поняття «контролінг», яке, будучи близьким за змістом, охоплює ширше коло функцій. Однак ці функції чітко визначені лише на окремому підприємстві (контроль, аналіз, забезпечення інформацією всіх зацікавлених менеджерів, координація, а часто й планування).

Контроль на підприємстві має різні напрямки і форми. Це передусім контроль за потоками матеріалів і продукції на всіх стадіях її обробки. Цей вид контролю тісно пов'язаний з технологічним процесом, тому в нас він має традиційну назву технічного контролю. Технічний контроль є важливою складовою системи управління якістю продукції на кожному підприємстві.

Велике дисциплінуюче значення має контроль трудової дисципліни, дотримання організаційного регламенту та якості виконання своїх функцій працівниками (якості праці).

Особливу роль у системі внутрішнього контролю виконує контроль за результатами виробництва і витрачання ресурсів, які разом характеризують ефективність діяльності. Для внутрішньокоопераційних підрозділів, що є витратними центрами відповідальності (місцями витрат), результати виражаються в кількості виготовленої продукції певної номенклатури, а витрати ресурсів – у кошторисі. У підрозділах – центрах прибутку ці два показники трансформуються в єдиний цільовий показник результату – прибуток.

Технологія контролю витрат і результатів полягає в порівнюванні фактичних показників з плановими, виявленні причин і відхилень та їх аналізі, що є основою для прийняття певних рішень відповідальними працівниками. Отже, контроль тісно пов'язаний з плануванням і через функцію регулювання впливає на нього. Так, відхилення фактичних показників від планових, виявлені в процесі контролю, можуть привести до двох різних регулюючих дій. У більшості випадків уживаються заходи для приведення фактичних результатів у відповідність із запланованими показниками. Але, оскільки планові показники завжди є певною мірою ймовірними величинами, результати контролю можуть бути підставою для їх коригування з наближенням до фактичного рівня (наприклад, деякі витрати, які важко нормувати, втрати від браку тощо.). Таким чином, контроль є важливим елементом у системі управління зі зворотним зв'язком.

Порівняння фактичних і планових показників у процесі контролю, аналіз відхилень повинні проводитись упорядковано і систематично згідно з календарним розподілом планових завдань. На основі результатів аналізу розробляються і впроваджуються заходи з адаптації роботи підрозділів і робочих місць до тих змін, які відбулися або очікуються на підприємстві. Вони повинні забезпечити ліквідацію пов'язаних з цими змінами негативних наслідків або допомогти усвідомити нові можливості. Але це вже стосується організації планомірної роботи підприємства, у якій контроль є лише однією із функцій.

Ієрархічно контроль організується в тому самому порядку, що й планування: контроль робочих місць, підрозділів певного ієрархічного рівня і підприємства в цілому. У цьому ж порядку показники контролю інтегруються, трансформуються із численних конкретних величин у більш загальні, й на рівні підприємства керівництвом контролюються найважливіші показники, що характеризують ступінь досягнення поставленої мети згідно зі стратегією його розвитку, становище на ринку та фінансовий стан.

Контроль здійснюється в різних формах щодо методів збору необхідної інформації та частоти контрольних операцій. Стосовно певних об'єктів і операцій контроль може здійснюватись як візуально, так і з використанням технічних засобів. Економічні процеси, що нас цікавлять насамперед, контролюються документально. Це стосується руху матеріальних цінностей, витрат, виготовлення

9

продукції тощо.

Частота контрольних операцій буває різною в залежності від контрольованих показників, ступеня їх календарного узагальнення і призначення результатів контролю. З огляду на це виділяють контроль поточний, періодичний і разовий.

Поточний контроль здійснюється щоденно як систематичний моніторинг за рухом матеріальних цінностей, незавершеного виробництва і продукції. Його основним інструментом є оперативний облік у системі диспетчерського регулювання виробництва. Поточний контроль відіграє важливу профілактичну роль, оскільки дає змогу оперативно реагувати на небажані відхилення в ході виробництва.

Періодичний контроль здійснюється у формі усталеної регулярної звітності підрозділів підприємства. Звіти про основні показники роботи підрозділів з належними поясненнями (аналізом) подаються, як правило, за ті періоди, на які встановлюються планові завдання. До таких періодів належать місяць, квартал, рік тощо. У звіті зазначаються планові, фактичні показники діяльності за певний період, а також підсумкові дані з початку періоду (року, кварталу). Звіти підрозділів складаються на основі оперативного й бухгалтерського обліку показників, що є об'єктами контролю.

Разовий контроль не має усталеного змісту і попередньо встановленої регулярності. Його мета та діапазон контрольованих показників визначаються в кожному окремому випадку керівництвом підприємства чи іншим компетентним органом. Разовий контроль має здебільшого такі форми, як інвентаризація матеріальних і фінансових активів, ревізія діяльності та аудиторська перевірка.

2. Планування і контроль є не тільки важливими регулюючими чинниками. Вони створюють необхідну інформаційну базу для оцінки діяльності організаційних підрозділів підприємства й окремих працівників, на якій будується механізм їх мотивації. Оцінка діяльності – логічне продовження контрольних операцій. Через таку оцінку стимулюється реакція працівників на результати своєї діяльності і можливі відхилення фактичних показників від встановлених (планових, нормативних, граничних) чи бажану динаміку останніх.

Оцінка діяльності здійснюється за допомогою певної системи показників. Ці показники не можуть бути однаковими для різних підрозділів, зважаючи на специфіку їх функціонування, але є деякі загальні вимоги до змісту і формування таких показників. Коротко розглянемо ці вимоги.

Показники підрозділів мають бути узгоджені з показниками роботи підприємства, утворювати з ними єдину систему показників і водночас враховувати специфіку діяльності підрозділу. Необхідність узгодження показників по вертикалі (підприємство – цех – дільниця – бригада – робоче місце) випливає з єдності цілей діяльності підрозділів усіх рівнів – випуск продукції згідно з установленими потребами з мінімальними витратами, що на рівні підприємства забезпечує максимальний прибуток.

Змістовна ув'язка показників по вертикалі не означає прямого їх перенесення на нижчі рівні в незмінному вигляді. Такий формалізм у побудові системи планово-оцінних показників підрозділів, що іноді трапляється на практиці, не має сенсу. Якщо, наприклад, показник прибутку є визначальним на рівні підприємства, то це ще не означає, що він обов'язково має застосовуватись на рівні цеху, а тим більше дільниці. На низових рівнях його замінює в більшості випадків показник витрат. Продуктивність праці та інших ресурсів на рівні підприємства обчислюється на основі обсягу товарної продукції у грошовому виразі, на рівні підрозділів це може бути обсяг продукції у трансфертних цінах, нормогодинах, натуральних вимірниках тощо. Різні модифікації може мати показник витрат. Отже, основні показники діяльності підприємства трансформуються на рівні підрозділів із урахуванням конкретних умов (закінченості циклу виготовлення продукції, стану нормативної бази, обліку тощо.).

Кількість контрольованих і оцінювальних показників має бути достатньою для того, щоб підпорядкувати діяльність структурних підрозділів завданням, що стоять перед підприємством у цілому, але при цьому надмірно не обмежувати їх оперативну самостійність. Жорстка регламентація діяльності підрозділів підприємства численними показниками, що встановлюються і контролюються зверху, не створює належних умов для ефективної роботи. Функціонування підрозділу будь-якого рівня має певною мірою динамічний, імовірнісний характер, тому він повинен бути здатним до саморегулювання в певних межах. Це досягається прийняттям ряду рішень оперативно, на місці. Крім цього, зайва регламентація роботи зверху обмежує сферу прояву трудової активності та творчої ініціативи колективу працівників і керівництва.

Показники, за якими здійснюється контроль і оцінювання діяльності, повинні мати кількісний вимір на основі оперативного і бухгалтерського обліку. Без налагодженого кількісного обліку економічні показники втрачають свою об'єктивну основу та економічне значення, перестають бути

10