st_UKRAYiNI_KURS_LEKTs_J

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

українських учених став роман-есе Ю. Канигіна «Путь ариев» (К.,1995). Перенісши арійські міфи на давню Україну-Праукраїну, автор хотів довести, що людство саме з української території отримало санскрит, писемність, землеробську культуру та інші здобутки цивілізації. На цій основі проводиться ідея духовної вищості аріїв-орачів, які вважаються прямими пращурами українців.

Ранньослов’янська концепція багатьма вченими визнається найбільш прийнятною. Питання про витоки українців пов’язується з проблемою походження слов’ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь,

Прикарпаття, Поділля). Поряд з територіальним аспектом важливим аргументом на її користь є фактор часу. Український етнос як частина слов’янського світу з’явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях.

На основі писемних джерел М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VІ ст. під іменем антів. Відповідно до цієї концепції найдавнішою етнічною назвою українців були «русини» (руси, русичи, в латинській трансформації – rutheni), яка в Х - ХІІ ст. стосувалася тільки українців, а згодом поширилася на інших східних слов’ян – росіян і білорусів. Однак північно-східна група прийняла лише прикметникову назву – «русские» (у первинному значенні – підлеглі Русі).

У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза дещо уточнена й розширена В. Бараном. Відомий сучасний археолог-дослідник давньої історії слов’ян доводить, що предків українців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров’я, залишених антами, а й у празько-корчацьких на території Верхнього Подніпров’я і Волині, де відкриті численні поселення склавинів.

Сучасний етнограф і історик Л. Залізняк зазначає, що корені українського етносу виникли на Волині, в Прикарпатті, Київському Придніпров’ї. Етногенез слов’янства являв собою процес відокремлення слов’янських народів від праукраїнської етнокультурної спільноти. Разом з тим, Л. Залізняк визнає, що в культурі українців є також ірноаланські й тюркські (хозарсько-болгарські) елементи.

Києворуська (давньоруська) концепція представлена двома підходами. Перший – обґрунтовує консолідацію Київської Русі на основі праукраїнського субетносу, що склався з південноруських союзів племен –

61

Історія України

волинян, полян, древлян, хорватів, уличів, тиверців. Тобто руси-українці були консолідуючим ядром Давньоруської держави, а інші спільноти, зокрема пращури білорусів і росіян були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму. Чимало дослідників (І. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.),

розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником Київської Русі.

Другий підхід доводить існування так званої давньоруської народності, на основі якої потім почали формуватися три східнослов’янські народи – росіяни, українці й білоруси. Теорія «єдиної колиски» заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Тривалий час теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність – радянський народ».

Визначення етнічної структури в Київській Русі – проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києворуської культурно-історичної спадщини, складна – тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов’язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає в тому, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у ХІІ - ХІІІ ст., а завершився лише в ХІV - ХV ст., після монголо-татарської навали, яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки, що відроджувала реакційну великодержавну концепцію виникнення та існування українців (малоросів) тільки в межах російського етносу, заперечуючи тим самим їхній саморозвиток.

Ідея етнічної єдності східних слов'ян у російських істориків –

М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського – висвітлюється через історію Київської Русі як перший період існування Російської держави. Праукраїнці й прабілоруси зображувалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині ХІХ ст. пішов М. Погодін: за його концепцією, у Києві до ХІІІ ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини й Волині прийшли українці.

62

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

Насправді, виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування. З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий етап дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної-структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П.

Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін.

«Азійська теорія». Ще за доби середньовіччя з’явилася версія слов’янського етногенезу – скіфо-сарматська або азійська теорія, яка визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які пройшовши Передню Азію узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. До початку ХІХ ст. здійснювалися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов’ян, зокрема українців в Азії. Походження українців пов’язувалося зі сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема топонім «Русь» вважався іранського походження. Але ці гіпотези не мають серйозного наукового обґрунтування.

Таким чином, дослідження етногенезу українського народу ґрунтуються на ідеї автохтонності. Рівень вивчення питання про походження українського народу свідчить, що одна з найважливіших і найскладніших проблем ще чекає на своїх дослідників, представників різних галузей знань: археології, етнографії, історії, мовознавства, антропології.

2.4. Народ-Нація: шлях до національного самовизначення

Семантична еволюція терміну «нація». Термін «нація» у сучасній науковій літературі представлений розмаїттям підходів, версій, узагальнень

ітеорій.

УXVI ст. в Англії термін «нація» почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ» (в латині слово «populus» – «народ» мало зовсім інше значення, ніж слово «natio»). Ця семантична трансформація означала ідентифікацію терміну не тільки з певною територією, але й з державою та її населенням. Водночас слово

63

Історія України

«народ» (populus) та його відповідники в європейських мовах (реорlе, ророlо, роеblо) поки що залишалися, крім Англії, чужими слову «нація».

Згодом, за часів формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков відбувалися і зміни в понятті «нація». Поступово протягом ХУІІ ст. цей термін використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», означаючи належність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти. «Нація» дедалі більше ототожнювалася з «народом», тобто населенням країни загалом.

Востанній чверті ХVІІІ ст. слово «нація» у французькій мові фактично було еквівалентом слова «народ» (реuрlе) і вживалося як відповідник останнього. У знаменитій «Енциклопедії» Д. Дідро «нація» визначалася як велика кількість людей, що живе на певній території і керована одним урядом. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював «націю» з державою.

Отже, англійська і французька мови (мови економічно й політично найпередовіших у ХVІІІ ст. народів) культивували політичне значення терміну «нація», саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, політичним символом. Етнічні складники терміну не відігравали суттєвої ролі – до «нації» включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівні права різних етнічних груп гарантувалися належністю до однієї – політичної нації. Французька «нація» складалася не тільки з етнічних «французів», але й з бретонців, провансальців, ельзасців та ін. Саме в цьому випадку тисячолітня межа між поняттями natio і populus зникла. «Нація» стала синонімом «народу».

З часом, особливо після Французької революції це розуміння набуло дальшого поширення. Стали популярнішими й нові його формальні компоненти. Зокрема, в ХІХ ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад,

уФранції, США чи Англії) ототожнювалося з поняттям «держава». Утворена у 1920 р. Ліга Націй була, як відомо, об'єднанням держав, як і її наступниця - Організація Об'єднаних Націй.

Внімецькій мові слово «нація» вже в модерну епоху, тобто в «епоху націоналізму» мало дещо інший зміст, ніж в англійській і французькій. Старе поняття «нація», успадковане від часів існування «Священної Римської імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. Для

64

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

німців, розпорошених між сотнями, а після наполеонівських воєн – кількома десятками німецьких держав, «вільних міст», князівств тощо, слова «нація» (Nation) і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Проте терміни «нація» (Nation) і «держава» (Staat), на відміну від англійської і французької, в німецькій не були тотожними. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов'янських і центральноєвропейських народів (зокрема, в українській). Слово «нація» ототожнювалося у них передусім з культурно-мовною спільністю значною мірою через вплив німецького «культурницького» чи «органічного» націоналізму. Справа у тому, що німецька мова за часів «національних відроджень» слов'янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де навчалися інтелектуальні еліти цих народів.

Та обставина, що особливого значення культурно-мовні характеристики поняття «нація» набули саме для тих, хто щойно вступав в «епоху націоналізму», розпочату Французькою революцією, виглядає цілком природною та історично обумовленою. Ще в XVІІІ ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган-Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім як мовно-культурну спільноту. Його ідея стала домінантною серед народів центрально-східної Європи, які в ХІХ ст. вступили у фазу так званого «національного відродження» і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, припустимо, територіальної єднocті (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.). Отже, «ера націоналізму» принесла з собою і відновлення «етнічного» розуміння поняття «нація», яке мало досить чіткий політичний контекст.

Загалом у ХІХ ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова «нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після Другої Світової війни, коли домінуючою мовою світового суспільствознавства стала англійська, зріс вплив англосаксонського розуміння слова «нація», і не тільки в наукових сферах (національно-визвольні рухи третього світу здебільшого ототожнювали «націю» з «державою»).

Зростання національних pуxiв в Європі у другій половині ХІХ ст. сприяло тому, що зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався,

65

Історія України

зокрема, до нього додавалися соціально-психологічні «компоненти». Видатний французький історик і лінгвіст (бретонець за походженням) Ернест Ренан зазначав: «Нація – це душа, це духовний принцип», підкреслюючи цим морально-етичний, соціально-психологічний зміст поняття.

Загострення боротьби між «передовими» і «відсталими» націями, останні з яких також прагнули стати «передовими», поширення «соціального дарвінізму» і расових теорій в Європі кінця ХІХ ст. призвело до того, що, як і тисячоліття тому, націю почали ототожнювати з «расою» і «кровними зв'язками». (Можна, зокрема згадати заклик Отто фон Бісмарка до німців «думати кров'ю»). Слово «нація» як синонім расової винятковості увійшло в арсенал агресивної, шовіністичної, расистської риторики.

Зрештою, в середині ХІХ ст. зміст поняття «нація» доповнився і характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні дослідники пов'язують це з впливом промислової революції і появою теорій економічної і політичної модернізації.

Отже, семантична еволюція слова «нація» охоплює не одне століття людської історії. Незважаючи на те, що воно абсорбувало певні «об'єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), вже значно більшою мірою залишалося символом, інтелектуальним знаряддям, суб'єктивним витвором, штучною конструкцією, знаком, абстракцією і в цьому відношенні не відрізняється від усіх інших понять-символів, винайдених людством в ході культурної еволюції. Можливо, саме це і стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та інших інтерпретацій та визначень поняття «нація».

Історіософія українського націотворення

В українській етнополітичній думці український народ розглядається як окрема етногpафічно-культурна одиниця, що має спиратися на власні демократичні традиції, обґрунтовується неповторність та своєрідність українського народу, необхідність опори в державному будівництві на власний політичний досвід, на історичні традиції.

Вчені, представники національно-державницького напрямку, обґрунтовуючи концепцію національної держави і право народного самовизначення для України, спиралися на свої дослідження історії національно-визвольного руху українського народу, його давніх демократичних традицій. В. Винниченко наголошував: «Народ, позбавлений національної форми, не може прийняти ніяких здобутків».

66

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

Українство здавна вважало центром реалізації національного духу саме державу, якої було позбавлене на сотні років, державу як гаранта внутрішньої злагоди, зовнішньої незалежності. Ще у ХІХ ст. Г. Гердер висловив пророче припущення: «…є всі підстави вірити, що Україна стане новою Елладою. Її м'який, щедрий клімат, багата природа, обдарованість та музикальність народу, історія, трaгiчна і героїчна, дають підстави вважати, що з розрізнених частин зароджується велика нація».

Зрештою, на початку ХХ ст., сама політика стимулювала формування національної ідеї, що могла об'єднати демократичні сили під гаслом утворення самостійної України.

На початку ХХ ст. набрав сили український національний рух. Соціальні перевороти небачених масштабів прискорила Перша світова війна. Особливо трагічні її наслідки для України були зумовлені тим, що Росія і Aвcтро-Угоpщинa опинилися у ворожих воюючих блоках, і українці по обидва боки фронтів змушені були стріляти один в одного. Результати війни для обох імперій виявилися катастрофічними. Першою впала Російська імперія, відкривши смугу майже цілковитого безвладдя в країні.

Україна у тяжкий період випробувань здійснила кілька спроб утвердити самостійну українську державність. Втім революційна хвиля не принесла Укpaїні політичного визволення. Ії становище навіть погіршало, оскільки замість двох її землі виявилися зрештою поділеними між чотирма державами.

Більшовикам вдалося відновити – хоч і за федеративним фасадом – державну єдність колишньої Російської імперії. З побудовою федерації практично було використано ту політико-правову ієрархію етносів і національних територій, що склалася ще у дожовтневий час. Але у своїй національній політиці більшовики були змушені йти на певні компроміси, рахуватися з виразно виявленими намірами народу щодо творення власної державності і національно-культурного розвитку. Значних корективів зазнала їхня мовна і кадрова політика, насамперед у напрямі «коренізації» апарату управління, сфери освіти й інформації. Ці зміни вписувалися у контекст реформістських заходів, зв'язаних з переходом до НЕПу і сприймалися у суспільстві як часткова реалізація нездійснених у час революції національних прагнень.

Втім ідеологічний монополізм, нетерпимість до інакомислення, невисокий рівень політичної культури в суспільстві швидко перекрили кисень для «політики українізації». Ентузіасти нового курсу були оголошені «буржуазними націоналістами» і майже усі знищені. Черговий експеримент

67

Історія України

закінчився новими русифікаційними заходами, гоніннями на українську культуру, різким звуженням ареалу застосування української мови.

Не набагато кращим було становище українців і на цій частині української етнічної території, яка в ході післявоєнного врегулювання була поділена між трьома державами – Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Статус Галичини й Волині, які опинилися знов у складі Польщі, наближався до окупаційного. Законом 1924 р. було заборонено користуватися українською мовою в урядових установах. Українські території оголошувалися Східною Малопольщею, східними кресами – навіть самі поняття «українець», «український» витіснялися з ужитку. У відповідь на спроби радикально настроєних націоналістів боротися проти антиукраїнського режиму шляхом терору польський уряд запровадив політику умиротворення (пацифікації), яка вилилася у масові арешти, руйнування осередків національного життя, скасування самоврядування у селах.

Значно більш толерантним до українства виявився уряд Чехословаччини. Не випадково ця країна стала у міжвоєнні роки центром української еміграції. Переведення у Прагу з Відня Українського вільного університету, створення Української Господарської академії у Подебрадах, Українського педагогічного та Українського соціологічного інститутів у Празі значно просунули вперед справу наукового осмислення понять «держава», «суспільство», «нація», «етнополітика», як і тих змін, які принесла в життя українців доба революцій. «Від революції і спричинених нею змін, – говорилося в проекті Інституту громадознавства, підготовленому М. Шаповалом, – починається Нова Україна, котра в сучасному своєму стані є ще й Невідома Україна, вивчення якої є необхідним для кожної громадської людини».

Але шлях до нової України на той час був ще не близьким. В УСРР осмислення національної ідеї відбувалося в руслі тісно зв'язаного з українізаційними процесами «українського відродження», яке дослідниками з діаспори влучно було названо «розстріляним». Найбільш прямий шлях подолання комплексу меншовартості, провінціалізму української культури «націонал-комуністи» вбачали в дистанціюванні від Москви, у зверненні до європейського досвіду.

Реакція офіційної Москви була такою, якою і мала бути в суспільстві, що твердо ставало на шлях тоталітаризму: штучний голод в Україні 19321933 рр., що забрав понад 8 млн. людей, шалений терор проти української інтелігенції і свідомого селянства, депортації за національною ознакою.

68

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

Таким чином, на відміну від ряду народів Східної Європи, яким після Першої світової війни вдалося реaлiзувати своє право на самовизначення шляхом створення власної державності, Україні довелося змиритися з черговим розшматуванням своїх земель. На думку засновника української політичної географії С. Рудницького, пізніше радянського академіка, який загинув у лабетах ГУЛАГу, це був акт величезної історичної несправедливості. «Страшний суд історії, – писав він, ніколи не схвалить рішення, яке сорокамільйонний народ шматує при живому тілі на кусні, і його (на жаль!) таку велику і багату батьківщину розпайовує, наче стрілець добичу поміж сусідів».

Отже, етнонаціональні спільноти на певному щаблі одного розвою самоідентифікують себе як націю, визначають свої національні пріоритети, формують свою національну самосвідомість. Національна самосвідомість активно виявляється в період боротьби за незалежність, за національне об'єднання роз'єднаних частин нації (етносу), за створення своєї державності. При цьому національна самосвідомість дозріває до розуміння глибинних національних інтересів, які фокусуються у формі національної ідеї. Без такої ідеології національної злагоди неможливі ні розвиток державності, ні соціально-політичний розвиток суспільства. Як зазначає сучасний американський політолог Г. Лодж, розвиток вимагає ідеологічної впевненості. Без цього не буде консенсусу, не буде смислу намірів.

Відсутність загальнонаціональної ідеології уповільнює державотворчі процеси, гальмує духовно-культурний розвиток української нації. Анклави новоприбулих і давніх етносів, імітуючи чужий досвід, часто діють на користь соціальним силам, не зацікавленим у відновленні української державності. Це може призвести до етнічного розриву і руйнування етнонаціональної цілісності.

Теоретична етнологiя інтерпретує феномен нації як глибинне, сyтнiсне ядро буття народу, а не тільки зовнішній вияв чи форму такого буття. Нація в сучасному розумінні – це не тільки етнокультурна спільнота (народ) і не демографічна єдність, а цілісний етнополітичний організм. Специфіка, особливість і складність сучасної соціально-політичної ситуації в Україні полягає в тому, що в ній синхронно відбуваються три різноспрямовані, але взаємопов'язані процеси: державотворення; внутрішня консолідація української нації (етносу); міжeтнонаціональна консолідація. Сьогодні переважаючим серед них є державотворення.

Розбудова саме української національної держави обумовлюється перш за все тим, що український народ є визначальним етнокультурним та

69

Історія України

державотворчим чинником на власній eтнiчній території. На сучасному етапі розвитку України оптимальною формою організації буття нації може бути тільки національна держава, яка має забезпечити динамічне самовідтворення українського eтнополітичного організму, як цілісної системи eтнокультурної самобутності української нації, а не конгломерату регіональних груп та національних меншин, самовідтворення українського eтнополітичного організму. Зрозуміло при цьому, що в українській національній демократичній правовій державі повинні бути абсолютно усунуті можливості приниження громадянських і національнокультурних прав національних меншин. Україна прагне стати національнодемократичною державою. Саме ж підкреслення національного характеру держави не суперечить гарантуванню рівних прав всім eтнiчним меншинам, які проживають в Україні.

Разом з тим прагнення до національної злагоди, єдності може постати

ів негативному ракурсі, якщо певні суспільні сили чинять спробу використати концепцію національної єдності як інструмент для здійснення своїх вузькоегоїстичних цілей. Так, російськомовна частина населення Криму під гаслом «національної єдності» з Росією фактично підриває державну цілісність України. Отже, стоїть нагальне завдання – знайти правильні шляхи, способи та механізми, які сприяли б об’єднанню української нації і процесам міжнаціональної (міжетнічної) злагоди народу України.

Все сказане дає підстави стверджувати, що політична культура громадян України, що тісно пов'язана з етнонаціональною культурою, набуває в сучасних умовах важливого внутрішньополітичного значення і зовнішньополітичного звучання.

Етнонаціональна політика сучасної України

Етнонаціональна політика має забезпечити життєдіяльність української нації як титульної нації. Необхідно сприяти створенню механізму відбудови основних компонентів етнічної системи, забезпечувати її собітотожність у просторі й часі через «усвідомлення себе, етносу як нації

іяк дійової особи історії і сучасного світу» (Р. Шпорлюк).

Існує поширене уявлення, що Україна – багатонаціональна держава й утворена вона насамперед за територіальним принципом. Якщо визначити цей принцип, то немає великих перешкод для подальшого територіального дроблення і утворення нових держав на зразок Кримської республіки або Прикарпатської Русі. Але ж чи має територія право на державне самовизначення? В системі міжнародного права визнається право нації на

70