Глава 22

22.2. Соціальний захист інвалідів

Нині в Україні майже 2 млн 600 тис. інвалідів. Щороку кількість їх збіль­шується на 200—220 тис. осіб. Зростає інвалідність серед осіб молодого пра­цездатного віку внаслідок туберкульозу, серцево-судинних захворювань, зло­якісних новоутворень, виробничих і дорожньо-транспортних травм та ушко­джень. Має тенденцію до зростання дитяча інвалідність, навіть на фоні зни­ження показника народжуваності.

Згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" 21 березня 1991 р. (зі змін, і доп.) інвалідами вважаються особи зі стійким розладом функцій організму внаслідок захворювання, травм та вро­джених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, та які потребують со­ціальної допомоги і захисту. У наступних законах здійснено подальшу конкре­тизацію терміно-понять у сфері інвалідності.

У Законі України "Про реабілітацію інвалідів України" від 6 жовтня 2005 р. встановлено: інвалід — це особа зі стійким розладом функцій організму, зумов­леним захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розу­мового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної жит­тєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав. Із врахуванням міжнарод­них стандартів, зокрема ратифікованої Україною Конвенції ООН про права дитини, конкретизовано вік дитини-інваліда. Згідно зі статтею 1 цього Закону дитина-інвалід — це особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до об­меження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту.

"Життєдіяльність" визначено як повсякденну діяльність, здатність орга­нізму особи здійснювати діяльність у спосіб і в межах, звичайних для людини, а "обмеження життєдіяльності" — як повну або часткову втрату особою внаслідок захворювання, травми або вроджених вад здатності або можливості самообслуговування, самостійного пересування, спілкування, орієнтації, кон­тролювання своєї поведінки.

Останніми роками, з огляду на термінологію, що вживається у відповідних міжнародних нормативно-правових актах, у законодавстві України з'явився новий термін "особи з обмеженими фізичними можливостями", натомість законодавчого визначення цього поняття немає. Переважно він застосовується у програмних документах. Зокрема з метою посилення соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями, створення сприятливих соціаль­но-економічних, медичних, організаційних і правових умов для реалізації ними прав на освіту, професійну орієнтацію та добровільну посильну працю Указом

528

Соціальний захист окремих категорій населення

Президента України від 13 липня 2001 р. № 519/2001 затверджено Національ­ну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізич-нами можливостями на 2001—2005 рр. Постановою Кабінету Міністрів Украї­на від 12 травня 2007 р. № 716 затверджено Державну програму розвитку си-стеми реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними мож-ливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011р.

Таким чином, для встановлення спеціального соціального статусу, який наділяє фізичну особу комплексом прав у сфері соціального захисту, застосо­вується термін "інвалід". Законодавством регламентовано порядок набуття такого статусу. Інвалідність визначається шляхом експертного обстеження жедико-соціальними експертними комісіями Міністерства охорони здоров'я України. Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221^і. Ці питання вже висвітлювалися у попередніх роз-ділах підручника.

Останніми роками у законодавчому механізмі соціального захисту інвалідів відбулося важливе концептуальне зрушення у бік визнання реабілітації інвалідів як найбільш широкого правового явища, яке об'єднує всі держав­ницькі заходи щодо відновлення життєдіяльності і соціального захисту інвалідів. Результатом такого підходу стало прийняття Верховною Радою Укра­їни 6 жовтня 2005 р. Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні", в жкому реабілітацію інвалідів визначено як систему медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових заходів, спрямованих на на­дання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму, усуненні обмежень їх життєдіяльності для досягнення і підтримання соціальної та матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції у суспільство.

Особи зі зниженою працездатністю в Україні володіють усією повнотою соці­ально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Згідно із Зако­ном України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" дискри­мінація інвалідів заборонена і переслідується законом (ст. 1).

Держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюються в загальних або спеціальних дошкільних та навчаль­них закладах. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюєть­ся з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчаль­них закладів І—IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких: обидва бать-

-ЗП України. — 1994. — № 8. — Ст. 190.

529